Незнайома жінка підійшла до вдови на кладовищі й тихо сказала: «Твій чоловік живий. Він зараз у…». Наталя шість років носила хризантеми до порожньої могили. Тепер вона мала вирішити, що важить більше: правда, яка зруйнує її реальність, чи брехня, на яку вже навчилася спиратися.
Наталя поставила хризантеми в баночку з водою й сіла на лавочку біля огорожі. Шостий рік вона приїздила сюди першого жовтня. Автобусом, бо власної машини не мала, а на таксі шкодувала.
– Бабусю, мені нічого не треба, – сказала вона, не обертаючись.
За спиною хтось зупинився. Жінка в темній спідниці стояла біля сусідньої могили й дивилася на фотографію Віктора. Вітер смикав край її хустки, але жінка, здавалося, холоду не відчувала.
– Йдіть, будь ласка.
– А я нічого й не прошу.
Голос був спокійний, майже втомлений. Жінка підійшла ближче й нахилилася до портрета. Дивилася надто довго, ніби впізнавала знайоме обличчя й не могла повірити, що бачить його на плиті.
– Гончаренко Віктор, – тихо прочитала вона.
Наталя підвелася.
– Вас сюди ніхто не кликав. Дайте мені побути самій.
У день похорону їй навіть не дали подивитися на чоловіка. Лишилися фотографія, пам’ятник і звичка розмовляти з ним, не чекаючи відповіді.
Жінка повільно випросталася й вперше глянула Наталії в очі.
– Ваш чоловік живий. Він зараз у…
Вона не договорила, бо поруч голосно хруснула гілка. Обидві повернули голови. Між ялинками швидко йшов чоловік у чорній куртці, не дивлячись у їхній бік. Жінка стиснула губи.
– Не тут, – сказала вона й ступила крок назад. – Є одне село. Тітка моя там живе, вона його бачила. Далеко, три години від вас. Запишіть.
– Я нічого не записуватиму.
– Тоді запам’ятайте. Бурштин, за Здолбуновом. Вулиця Заводська, пилорама. Звати його там Сергієм Івановичем.
– У мене немає грошей, чуєте? Зовсім немає.
– Мені ваші гроші не потрібні. У мене свої є. – Вона поправила хустку. – Я хочу, щоб ви приїхали й забрали його.
Вона сказала це так, ніби йшлося про забуту на веранді куртку. Потім додала, вже відвертаючись:
– Мізинець на лівій руці в нього гачком. Зрісся нерівно.
І пішла алеєю між огорожами, важко переступаючи калюжі. Наталя дивилася їй у спину, стискаючи в руках целофан від хризантем.
Мізинець Віктор пошкодив ще в армії. Палець так і лишився зігнутим, ним нічого не можна було робити: ні друкувати, ні тримати чашку за вушко. Коли чоловік чистив картоплю, палець стирчав убік, як окрема жива істота. Двадцять два роки вона дивилася на цей палець щодня.
Удома Дарина сиділа на кухні в навушниках, їла макарони прямо з каструлі й гортала конспект.
– Ти в куртці, – сказала вона.
Наталя розулася, повісила куртку й випила води, стоячи.
– Забулася.
Уночі вона відкрила в телефоні мапи й знайшла Бурштин. Одна вулиця вздовж річки, супутниковий знімок трирічної давності: довгі штабелі дощок, синій дах, два вагончики біля паркану. Вона збільшила картинку до краю, поки все не розповзлося квадратами, і вимкнула екран.
Два тижні вона нічого не робила. Ходила на роботу, ставила крапельниці, сварилася із завгоспом через скотч для кушеток, купила Дарині зимові чоботи на розпродажі. Біля каси в «Сільпо» піймала себе на тому, що рахує, скільки коштує квиток до Здолбунова.
Потім узяла три дні за власний кошт і сказала Дарині, що їде до Галі в Козятин.
– До якої Галі?
– З училища. Ти її не знаєш.
Потяг ішов чотири години. Від Здолбунова вона взяла таксі, і водій усю дорогу розповідав про свою тещу, а на розвилці перед селом спитав:
– До кого?
– На пилораму.
– До Гриші, чи що? Так його наче нема зараз.
Вона вийшла біля мосту, бо далі вирішила йти сама. Було холодно, пахло сирою тирсою, десь за парканом верещала пилка й одразу замовкала. Біля стовпа стояв пес на ланцюгу й не гавкав, тільки дивився.
Наталя простояла біля паркану хвилин двадцять. Потім пилка змовкла остаточно, з-під навісу вийшов чоловік у робочій фуфайці, без шапки, і почав складати обрізки в тачку. Він був огрядніший за Віктора. Голова сива, коротко стрижена. Він узявся за ручки тачки, і вона побачила ліву руку.
Вона не гукнула. Пройшла у відчинену хвіртку, стала за чотири кроки й стояла, доки він не підвів голову.
Він поставив тачку. Витер долоню об фуфайку, потім чомусь витер ще раз.
– Наташо, – сказав він.
Вона підійшла до нього ближче.
– Тихо, – сказав він. – Там люди.
– Де люди?
– У цеху. Ходімо.
Він повів її за штабелі, до вагончика, і всю дорогу озирався, не на неї, а назад, на цех. Усередині було тепло, гудів електричний обігрівач, на столі стояла початa бляшанка розчинної кави, кружка, зарядка від телефона. На цвяху висів рушник.
– Сідай.
– Я стоятиму.
Він сів сам, на табурет, поставив руки на стіл і втупився в бляшанку.
– Як ти мене знайшла?
– Тебе жінка впізнала. На кладовищі. Твоя фотографія на камені, Вітьо. Шість років висить.
Він кивнув.
– Рая, – сказав він. – Людина мати.
– Яка Люда?
– Я з нею живу.
Наталя подивилася на рушник. Він був чистий, вафельний, з петелькою, акуратно пришитою в куточку.
– Тебе поховали, – сказала вона. – Мені не дали подивитися. Приїхав Сафронов, твій бригадир, сказав: не треба тобі, Наталю. Я повірила. Шість років ходжу туди й розмовляю з тобою, як ненормальна.
– Наташо.
– Хто там лежить?
Він мовчав довго. Потім підвівся, відчинив шафку, дістав другу кружку, подивився на неї й поставив назад.
– Юрко Стешин.
– Хто це?
– Хлопець. Приїхав у ту зміну на два дні, підміняв Мишка з рами. У список його не вписали, він у мене в кімнаті ночував, на моєму ліжку. – Віктор говорив рівно, не піднімаючи очей. – Тієї ночі мене не було.
– А де ти був?
– У Люди.
Пилка за вікном знову заверещала, і Наталя здригнулася. Вона раптом збагнула, що не зняла сумку з плеча, зняла, повісила на спинку стільця, і це забрало в неї якийсь час.
– Тобто ти вранці повернувся, – сказала вона, – а там горить.
– Там уже все було. Четверо. Сафронов ходив і кричав, кого нема. Мене нема. А я стояв за автобусом і слухав, як мене нема.
– І пішов.
– Три дні у Люди просидів. Я Ратникову винен гроші. Пам’ятаєш, хто до нас приходив?
– Пам’ятаю, – сказала вона. – Вони й потім приходили. До мене. Місяці зо два. Одного разу в ліфті зіткнулася з дитиною, він Дарині цукерку дав.
Віктор підвів голову. Йому було п’ятдесят один, і мав він червоне обличчя людини, що багато років працює на вулиці.
– З того світу вони не беруть.
– Тобто тобі так було зручніше.
– Мені було важко.
– Три дні важко. А потім шість років що?
Він не відповів. Просто сидів, поклавши зігнутий мізинець на край столу, а Наталя дивилася на цей палець і не могла відвести погляд.
– Дарина вчиться, – сказала вона. – Четвертий курс.
Двері вагончика відчинилися без стуку. Увійшла жінка в короткій синій куртці з пакетом хліба, невисока, років сорока, з сильно освітленим волоссям і темним корінням. Подивилася на Наталю, потім на Віктора.
– Це хто?
Віктор підвівся. Відкрив рота й закрив.
– Я його дружина, – сказала Наталя. – Наталія Гончаренко.
Люда поставила пакет на стіл. Повільно, ніби він був важкий.
– Гончаренко, – повторила вона. – Ти казав мені, Давидов.
– Людо.
– Ти казав, що в тебе жінка в Харкові й ти боїшся, що вона відбере дитину. – Вона обернулася до Наталії. – Він мені так казав.
– У нас жодного Харкова нема.
– Я бачу, що нема.
Люда сіла на той самий табурет, з якого підвівся Віктор, і стала знімати рукавички, палець за пальцем.
– Мати поїхала на тиждень і нічого не сказала, – промовила вона. – Отже, ось куди.
Вони сиділи у вагончику втрьох майже годину. Не сварилися. Віктор кілька разів виходив надвір, спершу на п’ять хвилин, потім на п’ятнадцять, і щоразу повертався на те саме місце. Люда запитала в Наталії, чи є діти, Наталя сказала: донька, двадцять два. Люда сказала, що в неї син, одинадцять, що Сергій, вона так і сказала «Сергій», а потім поправилася й більше його ніяк не називала, вчить його їздити на мопеді, і хлопець слухає його краще, ніж її.
– Він у нас, між іншим, хороший, – сказала Люда невідомо кому. – Працює.
– Я знаю, що хороший, – сказала Наталя. – Я з ним двадцять два роки прожила.
На зворотну дорогу Віктор викликав їй машину до Здолбунова й сунув у вікно дві тисячі гривень. Вона взяла, бо на квиток і пиріжок лишалося, і бо не хотіла сперечатися при водієві.
– Наташо, – сказав він у відчинене вікно. – Нікуди не ходи.
– Куди?
– Ти знаєш.
Вдома Наталя два дні нічого не розповідала. На третій Дарина знайшла в її сумці квиток Рівне – Здолбунів і спитала, що за Козятин такий через Здолбунів.
Наталя сіла на табуретку в передпокої, не роззуваючись.
– Батько твій живий.
Дарина спершу не зрозуміла, перепитала, потім засміялася коротким неприємним сміхом, потім пішла до кімнати й повернулася з телефоном у руці, ніби збиралася комусь дзвонити, і нікому не подзвонила.
– Ти їздила? Ти його бачила?
– Бачила.
– І що він сказав?
– Що йому було важко.
Дарина стояла в коридорі, тримаючись за ручку дверей.
– А поховали кого?
– Хлопця одного. Він його знав.
Далі був вечір, який Наталя потім пам’ятала погано. Дарина то сідала, то вставала, питала подробиці, що не мали жодного значення: яка в нього куртка, сивий чи ні, чи є собака. А коли Наталя сказала про Люду й хлопчика одинадцяти років, Дарина пішла у ванну й увімкнула воду.
Звідти вона вийшла вже з іншим обличчям.
– Мам. Ти нікуди не підеш.
– Куди?
– У поліцію. Нікуди.
Наступного дня Наталя зателефонувала в Пенсійний фонд. Довго висіла в черзі, потім пояснювала дівчині своїми словами цю безглузду ситуацію. Виявилося, що повернути людину “до життя” можна тільки через суд.
Віктор зателефонував у четвер, з незнайомого номера.
– Я тут подумав, – сказав він. – Дарині буду надсилати. П’ятнадцять тисяч на місяць. Більше не зможу, у нас Гриша з осені розцінки зрізав.
– П’ятнадцять.
– Першого числа. І на день народження окремо. Ти тільки, Наташо, нікуди не ходи.
– Ти мені це вдруге кажеш.
– Бо ти не розумієш, що буде. Мене посадять.
– За що?
– Знайдуть, за що. Я шість років без документів. Я в Гриші в чорну.
– А Стешин?
– Що Стешин? – Він помовчав. – У нього мати в Ковелі. Він їй переказами слав, по три тисячі.
– Вона його шукає?
– Наташо, я звідки знаю. Я туди не дзвонив.
Першого числа на картку Дарині прийшло п’ятнадцять тисяч від «Сергій І.». Дарина показала матері екран мовчки, і було незрозуміло, чого вона хоче, схвалення чи дозволу.
– Ну от, – сказала вона.
– Візьмеш?
– А що, викину?
Наталя пішла на кухню й стала мити посуд, якого було три предмети, мила довго, а потім витирала стіл, хоч на ньому нічого не було.
Весь той тиждень вона ввечері сідала до телефона й шукала «Стешин Юрій Ковель». Нічого не знаходилося. Одного разу трапилася стара замітка про ситуацію в готелі, прізвища не називалися.
У неділю до них приїхала Рая.
Наталя відчинила двері й не одразу її впізнала: без хустки, у звичайному сірому пальті, вона виглядала просто як немолода втомлена жінка. Рая пройшла в коридор, але до кімнати не пішла, стояла біля вішака.
– Люда його вигнала, – сказала вона.
– Зовсім?
– У вагончику живе. Не розмовляє з ним. Артемко бігає до нього, я не пускаю. – Вона сунула руки в кишені. – Я тобі тоді сказала: забери його. А ти не забрала.
– Я його не заберу.
– Я так і зрозуміла. – Рая подивилася на неї оцінююче. – Ти в поліцію підеш?
– Не знаю.
– Іди. – Вона сказала це неголосно й одразу додала: – Тільки про Гришу не кажи, що він йому платив. Гриша мій зять, у нього троє дітей.
– Мені ваш Гриша не потрібен.
– Усім усе не потрібне, а потім усіх трусять.
Рая поїхала, а Наталя ввечері дістала з шафи стару течку, де лежали документи щодо похорону: договір з ритуальною службою, квитанція на пам’ятник, довідка та всі інші документи. Розклала все на кухонному столі й сиділа над паперами, поки Дарина не прийшла з університету.
– Знову, – сказала Дарина від порога.
– Дарино, сядь.
– Не хочу.
– Сядь.
Дарина сіла, не знімаючи шарфа.
– У тій огорожі лежить людина, – сказала Наталя. – У нього є прізвище. У нього мати в Ковелі, якій він гроші посилав. Вона шість років не знає, де він.
– Вона за шість років не шукала?
– Може, шукала. Може, їй сказали: зник і зник. Знаєш, як таких шукають?
– Мам, ну до чого тут ми?
– До того, що ми шість років ходили до нього з хризантемами й називали його татом.
Дарина нарешті зняла шарф і стала м’яти його в руках.
– Ти хочеш, щоб його посадили.
– Мені все одно, що з ним буде.
– Тоді навіщо?
– Не знаю, як тобі пояснити, – сказала Наталя. – Я не зможу більше туди прийти. Розумієш? Прийти не зможу, а не ходити теж не зможу, я шість років туди ходила.
Дарина заплакала, не голосно, швидше від утоми.
– Я не поїду його дивитися, – сказала вона. – Ти мене не змушуй.
– Не змушую.
– І гроші я буду брати. Поки дають.
– Бери.
– От і все тоді.
Уночі Наталя лежала й слухала, як Дарина у себе щось друкує, і згадувала не Віктора, а Сафронова, його бригадира, який приїхав тоді до них додому в чистій сорочці, сидів на цій самій кухні, відмовлявся від чаю й казав: «Не треба тобі, Наталю». Вона тоді подумала, яка це хороша людина. І тепер думала, що він, найімовірніше, хороша людина, просто не захотіла брати відповідальність.
У середу вона зателефонувала Вікторові.
– Я завтра піду, – сказала вона. – У відділок. Напишу заяву.
Він мовчав секунд десять.
– Наташо.
– Я тебе попереджаю не для того, щоб ти тікав. Я попереджаю, бо не хочу робити це потайки.
– А якщо я поїду?
– Їдь. Куди ти поїдеш у п’ятдесят один рік без паспорта.
Він знову замовк. Потім сказав зовсім іншим голосом, ніби через силу:
– Люда мене до хати не пускає.
– Я знаю.
– Артемко мопед розібрав і скласти не може.
Наталя притиснула телефон плечем, бо треба було вимкнути чайник, що закипів.
– Вітю, – сказала вона. – Приїжджай сам. Прийди й скажи. Тобі ж все одно рано чи пізно.
– Я не можу.
– Ти й тоді не міг.
– Я тоді три дні хотів прийти, – сказав він. – Ти не повіриш. Сидів у неї в сінях і вставав іти на автобус. Три дні. А на четвертий перестав.
Вона не знала, що на це відповісти, і не відповіла. Він перший сказав: «Ну, добре», і відключився.
Зранку Наталя вдягла робочу куртку, взяла течку з документами й поїхала у відділок. У коридорі довелося чекати сорок хвилин, бо перед нею сиділи двоє чоловіків з однаковими довідками й жінка, в якої з машини вкрали колеса. За вікном мили ґанок.
Кабінет був малий, із двома столами. Молодий оперуповноважений, років двадцяти семи, з недопитою кавою в паперовому стаканчику, вислухав її, нічого не перебиваючи. Потім попросив по порядку й сам почав записувати.
– Тобто ви стверджуєте, що ваш чоловік, визнаний загиблим у дві тисячі дев’ятнадцятому році, нині мешкає в Здолбунові.
– Не стверджую. Я його бачила. Двадцять четвертого числа.
– Розмовляли?
– Понад годину.
Він записав і підняв очі.
– Наталіє Петрівно, ви розумієте, що буде далі? Ми це відправимо за територіальністю, буде перевірка, там уже інша область. Це довго. Можливо, потрібна буде експертиза. І це, найімовірніше, торкнеться виплат, які отримувала ваша донька.
– У Пенсійному сказали: індивідуально.
– Вони завжди так кажуть. – Він ледь помітно усміхнувся й одразу перестав. – Я зобов’язаний вас попередити.
– Ви попередили.
Він присунув до себе аркуш.
– Дані чоловіка в нас є. Тепер друге. Ви кажете, у похованні може бути інша людина. Є підстави вважати, що її особу відомо?
– Є.
– Прізвище?
Наталя дістала з течки квитанцію за пам’ятник, на звороті якої було написано її рукою.
– Стешин, – сказала вона. – Юрій.
Наталя вийшла з відділку з копією заяви в сумці. Вона не знала, чим усе закінчиться і чи зможе колись пробачити Вікторові. Але вперше за шість років їй не треба було їхати на кладовище, щоб говорити з чоловіком, який насправді був живий.
Увечері Дарина запитала, чи повернувся батько, якби мама його покликала. Наталя довго мовчала, а тоді відповіла:
— Не знаю, доню. Та тепер це вже він має вирішити, чи вистачить йому сміливості повернутися.