Поки чоловік «у відрядженні», Оля з температурою лежала вдома й побачила, як він привів до їхньої квартири незнайому жінку й щось вилив на її подушку. Вона вирішила, що її труять. Але правда виявилася іншою: чоловік брехав їй два роки, а квартиру, успадковану від бабусі, збирався продати за її спиною.
Чоловік був у відрядженні, а я лежала вдома з температурою. Нікого не чекала. Але об одинадцятій ранку почула, як хтось відчиняє двері ключем. Я сховалася за диваном і побачила Сергія. Він увійшов до квартири з незнайомою жінкою, підійшов до спальні, щось вилив на мою подушку й тихо вийшов.
Я не вірила своїм очам. За вісім років шлюбу я жодного разу в ньому не засумнівалася. Сергій завжди був турботливим, казав, що я його опора й найближча людина.
А через кілька годин я дізналася правду, від якої в мене затремтіли руки.
Спершу я хвилин двадцять лежала на підлозі між диваном і стіною й не вставала: від різких рухів у голові гуділо. Двері грюкнули, замок прокрутився двічі, я чула, як вони спускаються сходами, як жінка щось питає про ліфт, а Сергій сміється. Сміх був звичайний, його.
Потім я встала й пішла до спальні.
Подушка була мокра з одного краю. Я нахилилася й понюхала: лаванда. Бридка, дешева. На тумбочці стояла пляшка без етикетки, наполовину порожня. Я взяла її, покрутила в руках, поставила назад.
Я нічого не розуміла. У голові крутилося одне: він у Львові. Третій день у Львові, учора надіслав фото якогось будівництва з краном, писав, що годують несмачно й що повернеться в четвер.
Я сіла на краєчок ліжка й набрала його. Він відповів одразу.
– Олю, а ти чого не на роботі?
– Взяла відгул, – сказала я. – Ти де?
– На об’єкті. – Десь далеко в нього щось дзенькало, хтось кричав: «Та подавай уже!» – Тут таке робиться, я ввечері передзвоню, добре?
– Добре, – сказала я й відключилася.
Я не спитала. Досі не можу пояснити чому. Мабуть, якби спитала, він би відповів, а після його відповіді довелося б щось робити. А я навіть чайник до столу не могла донести, не розхлюпавши.
Я взяла іншу подушку, лягла на інший бік і заснула. Прокинулася від дзвінка в двері.
Було десять хвилин на третю. Я накинула халат, глянула у вічко й побачила ту саму жінку. З нею стояли чоловік років сорока в куртці й молода дівчина.
Я відчинила.
Жінка подивилася на мене, на халат, на моє обличчя, і посмішка в неї з’їхала кудись набік.
– Добрий день. Ми на огляд. Оксана, агенція «Ваша адреса». Сергій Андрійович залишив ключі, сказав, що квартира вільна, він поїхав на вокзал.
– Який огляд? – спитала я.
– Двокімнатна квартира, – сказала Оксана й чомусь показала на мої двері, ніби я могла не знати, де живу. – А ви… перепрошую, ви хто?
– Я власниця, – сказала я.
Чоловік у куртці глянув на Оксану. Дівчина вхопилася за поручні й сказала:
– Ігорю, я присяду.
Вони все ж зайшли. Я чомусь пустила їх у передпокій, але далі не пустила. Оксана дістала телефон і показала мені оголошення. Я впізнала свою кухню. Своє підвіконня з алое. Спальню з тією самою подушкою й покривалом, складеним «конвертом», як складаю я. Знімали в сонячний день, а сонце в нас у спальні буває тільки зранку.
– Коли це знімали? – спитала я.
– Три тижні тому, – обережно сказала Оксана. – У суботу. Сергій Андрійович казав, що дружина поїхала до матері.
Три тижні тому в суботу я їздила до тітки Валі, везла їй ліки. Виїхала о дев’ятій, повернулася о восьмій вечора.
– Ми вже внесли завдаток, – сказав Ігор. – Сто тисяч гривень. Під розписку, йому особисто. У нас своя квартира продана, наприкінці місяця треба з’їжджати.
Ось тоді в мене й затремтіли руки. Не від подушки, не від лаванди й навіть не від чужої жінки в моєму коридорі. Від слів «своя продана» і від обличчя цієї дівчини, яка сіла на нашу тумбочку для взуття, притиснула долоню до живота й дивилася на мене знизу вгору.
– Квартира не продається, – сказала я. – Нікому. Завдаток ми повернемо.
Оксана заговорила про попередні домовленості, про те, що вона три тижні працювала, що в неї підписана ексклюзивна угода. Я сказала, що підписувала не я. Вона замовкла, поклала мені на долоню ключі й вийшла першою. Ігор допоміг дружині підвестися. Біля дверей він обернувся:
– Ви з ним поговоріть. Він нормальний чоловік, начебто. Казав, що ви згодні.
Вони пішли. Я зачинила двері, дійшла до кухні, налила води, випила й удруге набрала Сергія.
– Олю, я в дорозі, – сказав він.
– У якій? – спитала я. – На вокзал чи до Львова?
Він мовчав секунд п’ять.
– Я зараз приїду, – сказав він.
Приїхав о пів на шосту, з сумкою, у робочій куртці. Роззувся, повісив куртку, пройшов на кухню й сів на своє місце біля стіни. Я стояла біля раковини й мила горнятко, яке вже було чисте.
– Ти мене бачила, – сказав він.
– Я лежала за диваном, – сказала я. – Ховалася. Думала, злодій. А потім ти зайшов, пішов до спальні й щось вилив мені на подушку. Сергію, скажу чесно, що я подумала. Я подумала, що ти мене труїш.
Він підняв на мене очі й засміявся. Один раз, коротко, і одразу перестав.
– Це ароматизатор для речей, – сказав він. – Оксана сказала, що в спальні пахне ліками й вогкістю, покупці таке відчувають. Я купив в Аврорі.
Він поклав руки на стіл.
– Треба повернути завдаток у двічі більше, – сказав він.
І розповів.
У двадцять другому році Віктор, з яким Сергій служив в армії й потім дванадцять років їздив по об’єктах, відкривав пекарню. Власний цех при магазині: печі, тістоміс, вітрини. Йому бракувало на обладнання, банк давав кредит лише з поручителем. Сергій поручився на сто п’ятдесят тисяч. Мені він нічого не сказав. Питати дозволу в дружини, на його думку, було не по-чоловічому, а Віктор за вісім місяців мав усе закрити достроково.
Віктор платив півтора року. Потім посварився з компаньйоном, потім підняли оренду, і він закрився. Банк почекав три місяці й подав до суду одразу на обох, як і належить. Стягнули багато. З Віктора брати було нічого: ФОП закрито, все майно на дружині.
З лютого з нього утримують половину зарплати. Він розповів, що підробляє, їздить на вихідні на халтури, що частина «відряджень» – зовсім не відрядження, а вахти по два тижні в знайомого на Вінниччині, де платять готівкою.
– Я думав, до осені витягну, – сказав він. – Віктор обіцяв із листопада давати.
– А квартира?
– А квартира – щоб закрити все й забути, – сказав він. – Продаємо, віддаємо борг, на решту купуємо однокімнатну. Олю, я все порахував. Хотів сказати тобі, коли буде реальний покупець, щоб ти не переймался дарма.
– Перший внесок за цю квартиру – це бабусина квартира, Сергію. Усе, що від неї лишилося.
– Я пам’ятаю.
– Ти хотів віддати бабусину квартиру Віктору за тістоміс.
Він подивився у вікно й нічого не відповів.
Лягли ми в різних кімнатах. Уночі я чула, як він устає, ходить на кухню, відчиняє холодильник і довго стоїть.
Зранку я поміряла температуру: тридцять сім і чотири. На третій день вийшла на роботу, бо лікарняний оплачують не повністю, а тепер для нас важливо було, скільки саме.
У п’ятницю ми поїхали до юриста. Андрій Вікторович приймав у кабінеті над аптекою, на столі стояв пластиковий стакан з ручками й календар із котом.
– Продавати квартиру вас ніхто не змусить. Виконавець триматиметься за зарплату до останньої гривні, а квартиру чіпати не стане.
– А чому нам цього ніхто не сказав? – спитала я.
– А кому ви телефонували? – спитав він.
Сергій мовчав.
– Можна машину, – сказав Сергій.
Він їздить на авто дванадцятого року. Сам міняв стійки, сам варив пороги. Я сиділа поруч і дивилася, як він потирає великим пальцем пластир на іншому пальці.
– Я подумаю, – сказав він.
Завдаток ми віддавали в суботу.
– Тепер до січня знімати житло будемо, – сказав він. – З дитиною.
– Вибачте, – сказала я.
Світлана раптом сказала:
– Та годі вже. Добре, що ви вдома виявилися.
Вони пішли, а я подумала, що це була найдобріша фраза за весь тиждень і що від неї чомусь найгірше.
З Віктором я зустрілася сама, у вівторок, без Сергія. Написала, він відповів за годину й запропонував кав’ярню біля автовокзалу. Прийшов у гарній куртці, обійняв мене, як раніше, назвав Олюшкою й замовив нам по капучино. Я дивилася, як він розплачується карткою, і рахувала в голові, скільки він ще винен.
– Олю, я все розумію, – сказав він. – Мені самому перед Сергієм соромно, я йому прямо кажу. Але в мене зараз нуль. Нуль, розумієш?
– Ти працюєш?
– Ремонти роблю потроху. По знайомих.
Дванадцятого листопада він переказав п’ятнадцять тисяч. Сергій показав мені квитанцію й подивився так, ніби виграв суперечку.
Більше нічого не було. У грудні він двічі не взяв слухавку, потім написав, що на об’єкті. У січні мені написала його дружина Марина: «Олю, вітаю. Не телефонуйте нам, будь ласка, більше. У нас своя ситуація, Віталій не спить ночами через вас».
Я показала це Сергію. Він прочитав, віддав мені телефон і сказав:
– Ну, вона ж жінка, що з неї візьмеш. Віктор не такий.
Тоді ми посварилися по-справжньому, уперше за весь цей час. Я кричала, що мені набридло жити з людиною, яка два роки вважала мене дитиною. Він кричав, що його мати все життя тягнула трьох дітей і ні в кого не питала поради, і що якби Віктор не закрився, я б зараз нічого не знала й була б щаслива. Я відповіла: твій план був у тому, щоб я ніколи не дізналася.
Потім подзвонила Ніна Петрівна. Не того вечора, а через день, і я одразу зрозуміла, що він їй усе розповів, бо вона почала з середини розмови.
– Олечко, ну ти ж розумієш, він тебе беріг, – сказала вона. – Він чоловік, він вирішував.
– Він вирішив продати квартиру, не спитавши мене.
– А що тут питати, квартира ж спільна.
– Спільна, – сказала я. – Саме тому й треба було питати.
Вона помовчала й сказала, що в мене характер, як у моєї бабусі. Я погодилася й попрощалася.
Лютий минув звично. Я ходила на роботу, він їздив на свої вахти, привозив гроші готівкою, віддавав мені й казав, скільки залишив собі на бензин. Ми вечеряли, дивилися серіал про лікарів, він полагодив кран у ванній, що підтікав із листопада. Іноді я забувала. Іноді згадувала посеред дня, у маршрутці, на касі, у черзі до терапевта, і мене накривало навіть не образою, а якоюсь втомою, ніби мені раптом додалося сорок років.
Другого березня він прийшов додому раніше за мене. Я роздяглася, зайшла на кухню, а він сидів за столом у куртці.
– Віктор робить ремонти, – сказав він. – Повний ремонт під ключ, бригада, гарантія два роки. Оголошення, фото, відгуки. Усе оформлено на Марину.
– Ти знав.
– Знав, – сказав він. – Думав, він потроху. А в нього у відгуках сорок робіт за зиму.
Він зняв куртку, повісив на спинку стільця й сів.
– Я йому подзвонив, – сказав він. – А він мені: «Сірий, ну ти ж розумієш, я зараз усе вкладаю в обіг». А потім додав: «Чого ти хвилюєшся, у тебе дружина нормальна, продасте квартиру й закриєте борг, я потім віддам».
Він сказав це рівно, без надриву. Потім дістав телефон, щось знайшов і поклав переді мною.
– Запиши мене до свого юриста. На вихідні. Я в п’ятницю ввечері буду.
Заяву подали наприкінці березня. Андрій Вікторович роздрукував список: двадцять два аркуші додатків, довідки з податкової, виписки з рахунків, копія рішення суду, копія трудової книжки. Я сиділа поруч і стежила, щоб ніде не забули номер провадження. Сергій підписував і щоразу питав, де саме ставити підпис, хоча місце було позначене галочкою.
Машину продали в червні Напередодні він сам мив її на мийці самообслуговування, витрушував килимки, дістав із бардачка все до останнього папірця, навіть талон техогляду за п’ятнадцятий рік. Потім стояв біля під’їзду, поки покупець виїжджав зі двору, і ще хвилин двадцять не заходив додому.
Тепер ми живемо так. Зарплата надходить йому, і того ж дня він переказує мені все, крім десяти тисяч. Я плачу за квартиру, юриста й продукти, а решту відкладаю. У лютому я завела окремий рахунок, якого він не бачить і не побачить. Я не пояснювала навіщо, а він не питав. Здається, і так зрозумів.
Процедуру обіцяють закінчити восени. Квартира залишається, вона єдина, її не чіпають: Андрій Вікторович щоразу каже це спокійно, як про погоду, і щоразу я слухаю до кінця.
У липні ми поїхали до тітки Валі електричкою, бо машини вже немає. Він тягнув дві сумки з розсадою, спітнів і лаявся на турнікети. На платформі, поки чекали зворотну електричку, він сказав:
– От закриємося, я тобі зуб зроблю. Нормальний, на імпланті. Я розпитував, є хороша клініка.
– Зуб я зроблю сама, – сказала я. – Восени.
Він кивнув, поправив сумку на плечі й став дивитися на табло.