— Алло, Ірино? А чому мати слухавку не бере? Я їй дзвоню вже цілий день, а там усе «не абонент», — голос Ганни Михайлівни, тітки Ірини, був не стурбований, а радше роздратований.
— Добрий день, Ганно Михайлівно. Мамі зробили операцію. Поки що вона не може відповісти на ваш дзвінок.
— А сьогодні яке число?
— Тридцяте.
— Точно. Олена щось згадувала… Пригадую. Ех, шкода, я думала, що вона до мене заїде, привезе огірків із городу. Я ж захворіла, ну ти, мабуть, знаєш, підчепила якусь заразу… — Ганна Михайлівна одразу почала перелічувати свої болячки, так і не спитавши, як усе пройшло у мами.
— Ганно Михайлівно, вибачте, але мені треба до мами в лікарню…
— Та вона ж ще не відійшла від наркозу?
— Ну і що? Мені треба передати їй речі, які стануть у пригоді трохи пізніше. Вона поїхала без нічого, навіть чашки й ложки не взяла…
— Зрозуміло, ну добре, їдь. Ти гарна дочка, Іринко. До мене мої не їздили. Я тому й сподівалася на твою матір, думала, вона заїде, щось мені привезе… Огірки в мене ще на вихідних скінчилися. І взагалі холодильник порожній. А я хворію.
— Ганно Михайлівно, а чому ви не замовите продукти через інтернет?
— Там усе дороге й несмачне. Я ж на пенсії, на ті супермаркети грошей не настачишся.
Ірина слухала тітчине бурчання й кивала. Вона вже зібрала мамі сумку і мала їхати, щоб устигнути до годин прийому.
— Гаразд, бачу, що тобі не до розмови, їдь. Вічно поспішаєте, молоді… На нас, старих, часу ніколи немає.
— Одужуйте, — сказала Ірина й завершила дзвінок. Після цієї розмови залишився неприємний осад. Тітка завжди була хитрою, любила перекладати свої клопоти на інших, хоча насправді проблем у неї й не було.
Поїздка в лікарню минула швидко й без пригод, а дорогою назад Ірина згадала слова Ганни Михайлівни й, замість того щоб їхати додому, звернула на вулицю, де жила тітка. Ірина вирішила навідати її й трохи порадувати, щоб жінка не почувалася такою самотньою.
Ганна Михайлівна здивувалася. Вона прочинила двері й глянула на племінницю.
— Ірино?! Ти чого це прийшла?
— Та от вирішила вас провідати. Привезла огірків, зелені, варення.
— Ну, давай, раз привезла. Дуже вчасно. Я якраз картоплю зварила, зараз обідатиму. — Ганна Михайлівна простягла руку й забрала пакет, навіть не покликавши племінницю до квартири. Ірина так і лишилася за порогом.
Потупцявшись, вона зрозуміла, що запрошення не дочекається, і, попрощавшись із тіткою, поїхала.
Наступні кілька днів Ірина була зайнята здоров’ям своєї матері. Олена Петрівна відходила після втручання й потребувала посиленого догляду.
На щастя, Ірині вдалося отримати перепустку, і її пускали в палату. Вона розповіла матері про візит до Ганни Михайлівни.
— Ганна завжди була дивакувата, а з віком ще гірша. Ну й добре, що вона тебе до себе не запросила, там і справді нічого робити.
— Вона ж хворіє, от нехай і сидить сама вдома, — сказала Олена Петрівна доньці. Ірина ще трохи побула в неї та поїхала додому. А наступного дня захворіла її дочка Даша.
— Мамусю, я не приїду. Даша температурить, я боюся лишати її саму, — вибачилася Ірина.
— Нічого страшного, у мене є лікарі та медсестри. Щоправда, мені виписали препарат, кращий за безплатний. Кажуть, від нього все швидше загоюється.
— А як він називається?
— Записуй… — Олена Петрівна продиктувала назву. — Як буде час, подивися. Але це не терміново. Коли вийде, тоді й привезеш.
— Добре.
Ірина зайнялася донькою, а Олена Петрівна вирішила подзвонити сестрі. Ганна Михайлівна взяла слухавку відразу.
— Привіт, сестричко! Ну як ти? — спитала вона й, не чекаючи відповіді, одразу продовжила: — У мене зранку тиск. Голова болить, просто сил нема! І ноги щось набрякли.
— Я знайшла в інтернеті рецепт, як боротися з цією напастю, запиши… До речі, днями Іринка приїжджала, привезла мені ваших огірків, а вони всі гіркі! Майже все викинула!
— Непридатний у вас урожай, я тобі скажу, як правильно поливати, щоб не гірчили. Запиши! А то я хотіла засолити, та нічого. Усе пішло в смітник…
— Олено, ти коли з лікарні вийдеш? Мені до вас на дачу хочеться, поки літо не скінчилося. Передають таку спеку… А там у вас краса!
— Ганю, що тебе так понесло? Я навіть слова вставити не можу… На дачу я не збираюся, мені ще довго лежати. Втручання було складним.
— Оце як… Це як у моєї знайомої… — Ганна Михайлівна й тут знайшла що сказати. — Пів року не могла ходити, жінка намучилася.
— Ти мене не лякай! Краще скажи, коли приїдеш провідати? А то сама на самоту скаржишся, а до рідної сестри не їдеш.
— Та я це… Все ніяк не одужаю, — Ганна Михайлівна демонстративно покашляла.
— Ну, ти ж казала, що збиралася на ринок?
— Так, але то ринок, то необхідність, а то лікарня. Це різні речі.
— Зрозуміло, — Олені Петрівні було неприємно, що сестра, до якої вона ледь не щодня ходила й носила великі пакунки з гостинцями, навіть не запропонувала допомоги.
— Та й взагалі, до тебе Іринка ходить. Це в мене помічників немає… І склянку води нікому подати. Усі роз’їхалися…
— Ірина ходить, вона в мене золота донька, це точно. Учора принесла мені їжі на цілий рік. Я вже нічого не хочу, доводиться віддавати санітаркам… — зізналася Олена Петрівна.
— Навіщо санітаркам, коли в тебе є родичі, яким це потрібно?!
— Я б віддала, та, крім Іри, ніхто не приходить…
— Тоді я приїду! Завтра! Так! Після того, як на ринок сходжу. Якраз по дорозі. Заодно й навідаю тебе. Мені вже краще, майже здорова.
— Та ну? Приїжджай, — Олена Петрівна хмикнула. — Заодно привези мені ліки, бо в Іри донька захворіла, їй не до мене. Загалом записуй назву.
— Ліки, мабуть, недешеві…
— Гроші я тобі за них віддам, не переймайся, — сказала Олена Петрівна.
— Тоді добре. Куплю та привезу.
Наступного дня Ганна Михайлівна зранку пішла на ринок. Ось тільки вдома вона забула папірець із назвою препарату. Довелося дзвонити Ірині, бо Олена слухавку не взяла.
— Так?
— Ірино, нагадай мені, як називаються ліки…
— А вам що, теж їх призначили? — здивувалася племінниця.
— Ні, я поїду до твоєї матері, відвезу.
— О, дякую вам, це дуже доречно. А то я тут розриваюся між двома хворими: і мамі треба передати передачу, і доньку не можна залишити саму… Але тепер я буду спокійна.
— Можеш до неї тиждень не їздити, я цілу сумку набрала: фрукти, овочі, солодощі — все, що Олена любить.
— Дякую вам…
— Тільки не знаю, як дотягну. Нога погано ходить, а пакети важкі.
— Та там же біля ринку є зупинка, і біля лікарні теж недалеко. Кілька кроків.
— Мені громадським транспортом не хочеться їхати. Я ще не до кінця одужала. А їхати треба, Олена просила важливі ліки привезти!
— Ну тоді їдьте на таксі, — знизала плечима Ірина. Вона не розуміла, що за проблема сісти на трамвай і доїхати кілька зупинок. Вдень трамваї напівпорожні — не година пік.
Та в Ганни Михайлівни були інші плани. Вона приїхала до сестри, побула в неї п’ять хвилин і, обчистивши холодильник у палаті, швидко зібралася додому.
— На обід і вечерю вистачить. А може, ще й на сніданок лишиться, — раділа вона. — Ну, я пішла, на мене таксі чекає.
— Ганю, а мої ліки? — гукнула Олена.
— Точно, ось. З тебе дві з половиною тисячі.
— Скільки? — ахнула Олена.
— Дві з половиною.
— А чому так дорого?
— Це не до мене питання, я звичайний покупець.
— У мене тільки півтори тисячі. Більше я з собою не брала… — розгубилася Олена Петрівна. — Зараз Ірині подзвоню, вона тобі на картку перекине різницю.
— Дзвони.
За десять хвилин Ганна Михайлівна вже сиділа в таксі. На баланс їй зарахували суму за ліки. Але жінка все одно відчувала, що її якось обійшли.
Тому, повернувшись додому, вона ще раз усе перерахувала й написала племінниці повідомлення з рахунком.
— Разом із тебе ще півтори тисячі.
Відповідь прийшла миттєво.
— За що?!
— За продукти для мами і за таксі.
Ірина швидко передзвонила. Вона навіть подумала, що з її номера писали шахраї, але виявилося, що тітонька справді виставила їй рахунок.
— Я для вас старалася, а ви грошей пошкодували! Вам не соромно? — розлютилася Ганна Михайлівна, розбираючи пакети з їжею.
— Але ж, Ганно Михайлівно, я вас не просила купувати продуктовий набір!
— Ти не просила, а матері треба! Я б не стала просити грошей, але я ж пенсіонерка!
— Гаразд, Ганно Михайлівно, я зрозуміла.
Ірина була сердита, але гроші родичці переказала.
Вона сподівалася, що якщо Ганна Михайлівна принесла так багато гостинців, мама протримається ще щонайменше кілька днів без неї, і вона зможе повністю присвятити себе доньці, яка все ще не одужала.
Але коли Ірина приїхала до матері через кілька днів, вона була вкрай здивована.
— А де їжа? Холодильник порожній!
— Ганна Михайлівна все забрала.
— Як забрала? Вона ж сказала, що привезла тобі фрукти, йогурти… На півтори тисячі гривень!
— Ага… Принесла мені три апельсини й один банан. Решта, мабуть, пішла в неї на таксі.
— А як же рахунок? Там були чеки… Сільський сир, ринкова сметана…
— Який ще рахунок?! — ахнула Олена Петрівна.
Ірина все розповіла й навіть показала чеки про переказ грошей тітці.
— Ну й проноза! Спустошила мій холодильник, купила собі на ринку їжі на місяць за твій кошт, а тепер сидить і радіє: ти їй ще й усе це оплатила. Жодного сиру вона мені не привезла!
— Гаразд, мамо… Мабуть, їй це важливіше, — зітхнула Ірина.
— Може, й так. Але я до неї більше не піду й огірків не носитиму. Нехай їсть покупне, раз така жадібна стала на старості років.
Жінки подивилися одна на одну. А наступного разу, коли Ганна Михайлівна зібралася «відвідати» сестру, Олена відмовила.
— У мене є все, твоя допомога не потрібна. Дякую за турботу, Ганю.
— Ну от, а я так хотіла допомогти… — зітхнула та, зрозумівши, що її план нажитися за чужий кошт цього разу не спрацював.
Не дарма ж кажуть, що нахабство — друге щастя, але ненадовго й із присмаком гіркоти…