Овочі зі свого городу я регулярно возила синові. У Артема своєї машини не було, тож вони з дружиною й просили мене: привези, мовляв, тобі ж це не важко.
Мені й справді було не в тягар. Я своїм ходом тягала їм помідори, огірки, кабачки, зелень пучками. А восени ми з сусідом привозили на його машині картоплю.
Те, що було важке, заносив сам син, а легкі пакунки я тягала на другий поверх.
Земельна ділянка мені дісталася від батьків. Ґрунт там непростий, але якщо знайти до нього підхід, урожай дає щедрий. Помідори — у теплиці, огірки — на грядках, кабачки — ті взагалі тільки встигай знімати. Я на цій землі й прожила все життя.
Синові мої овочі подобалися. А от Олена, його дружина, до всього знаходила зауваження.
Помідори, мовляв, дрібні. Огірки — криві. Кріп пожовтів. Скарг у неї було чимало, а от вдячності я від неї так жодного разу й не почула.
***
На початку того літа я привезла ранні помідори — невеликі, зате солодкі. Ще й огірки з пухирцями, петрушку, зелену цибулю — усе просто з грядки.
Олена одразу взялася перебирати мої пакети. Підняла помідор, покрутила його у тонких пальцях і поклала назад.
— Маріє Петрівно, це що таке? Помідори з горіх.
— І що? — лише знизала плечима я.
— Та вони ж на один зуб, ось що. А огірки знову криві, — скривилася вона. — Я ж просила рівненькі, а ви…
Артем стояв у дверному прорізі кухні й мовчав. У чужі розмови він ніколи не втручався і жив ніби сам по собі.
Коли я збиралася додому, то склала порожні пакети, згорнула їх і поклала в сумку.
— Наступного разу приїжджайте самі, — запропонувала я. — Прямо з грядки виберете те, що до вподоби.
— Оце ще, — фиркнула невістка. — Їхати до вас, у землі копатися, вихідний на це марнувати…
Я тільки знизала плечима й поспішила на електричку.
Хоч і квапилася, але встигла помітити, що неподалік від будинку сина нещодавно відкрили овочевий кіоск. Зайшла туди, поцікавилася. На прилавку лежали помідори точнісінько такі, як мої: тепличні, невеликі. І коштували вони чимало.
Я прикинула в голові, скільки таких помідорів вожу Артемові щосуботи. Виходило, що щотижня я залишаю на його кухонному столі пристойні гроші.
***
Якось мені зателефонувала Олена.
— Маріє Петрівно, у нас у суботу гості. Привезіть, будь ласка, своїх кабачків, моркви, буряків і зелені. Якщо є молода картопля — теж. Тільки нормальну привезіть. У нас люди будуть.
Сказавши це, вона одразу відключилася.
Я приготувала все, що треба. Домовилася із сусідом, і ми поїхали.
Коли вже під’їжджали, я подзвонила синові:
— Спустися, синку, багато всього веземо.
Він спустився й за два рази заніс у квартиру всі гостинці. Я теж зайшла. У Олени тим часом були подруги.
— Ну, ну, — заспівала вона, з’являючись на кухні, куди Артем притягнув усе, що я привезла, — зараз подивимось, що тут у нас.
Вона дістала кабачок і усміхнулася.
— Дівчата, гляньте, — покликала вона. — Кабачки, як поліна… таким і вбити можна.
Потім витягла моркву.
— Ну, нічого так, але дрібнувата, — винесла вона свій вердикт. — Як завжди, власне.
— Та нормальна морква, — сказала одна з її подруг, кинувши на мене погляд.
— І безплатна ще й, — підхопила друга.
— Та ще й із доставкою, — не відстала третя.
— Але ж дрібна! — обурилася Олена.
І тут мене прорвало.
— Знаєш що, — пробурмотіла я, — якщо не подобається, купи на ринку! А це я заберу!
І я почала складати назад у сумку овочі, які вона забракувала. Невістка заметушилася:
— Та добре, Маріє Петрівно, я ж пожартувала. Нормальні овочі…
Я залишила їх. Куди мені було тягнути все назад, тим паче сусід давно поїхав у своїх справах? Але на чай, хоч мене й кликали, я не залишилася.
Увечері я зайшла до сусідки Ганни. У неї теж був город, і вона підробляла продажем своїх овочів.
— Що, Тоню, знову в місто їздила? — примружилася вона на мене.
— Так, до сина.
Вона трохи помовчала.
— Слухай, — сказала після паузи. — У тебе ж ділянка — о-го-го. Хочеш, дам номерок?
— Чий номерок?
— Та перекупника. Тарасом звуть. Приїжджає сам, забирає гуртом, платить нормально.
— Давай.
І вона дала мені візитівку цього самого Тараса.
***
Через кілька днів я зателефонувала Тарасові. Він приїхав наступного дня, оглянув теплицю, грядки, льох. Кивнув.
— Забираю все. Приїжджаю щочетверга. Розрахунок на місці.
Ми домовилися.
Спершу було незвично. Я збирала помідори й складала їх у ящики для Тараса. Він приїжджав на «газелі», вантажив урожай і одразу ж відраховував гроші. Я перераховувала, записувала в зошит. У нас усе було по-діловому, без зайвих розмов і претензій.
Те, що Тарас не забирав, я сама возила на міський ринок, вставала раніше, розкладала товар і продавала.
Помідори й огірки розбирали швидко, покупці хвалили й приходили знову. Потроху в мене з’явилися свої люди. До сина я вже не їздила.
А потім зателефонувала Олена.
— Маріє Петрівно, ми в суботу приїдемо, — повідомила вона.
— Приїжджайте, — відповіла я. — Хоч чаю поп’ємо.
Про Тараса і четверги я нічого не сказала. Самі побачать і зрозуміють. А не зрозуміють — то вже їхні проблеми.
У суботу вони й справді приїхали. На орендованій машині. Причому не просто так, а з великими сумками. За моїм урожаєм! А врожаю вже й не було — його Тарас забрав у четвер…
Я їх зустріла, нагодувала, напоїла. Розмова якось не клеїлася.
Мій Артем, і без того небалакучий, за весь обід не сказав і трьох слів. Олена теж мовчала.
— Ви до нас їздити перестали, — сухо кинула вона.
— Угу.
— А чому?
Я хотіла було розповісти про Тараса, але лише знизала плечима:
— Та якось так склалося…
— Ага. Ну, у вас же городи тепер, так?
— Так, — кивнула я, — тепер у мене городи.
Після обіду Олена захотіла спуститися в льох. Ну, пішли. Спустилися у порожній льох. Невістка здивовано глянула на мене:
— А де… де все?
— Що саме?
— Ну… овочі…
— Продала.
— Як продали?
— Отак, — усміхнулася я.
Вона пішла до виходу з льоху. Я піднялася слідом. Олена обернулася до мене.
— Ви… серйозно, чи як? Може, ви жартуєте?
— Та які вже тут жарти, — сказала я твердо. — Нема в мене овочів. Урожай продала.
— Кому продали? — подав голос Артем.
— Перекупникові.
— Ну ви… даєте… — видихнула Олена. — Ми, значить, їдемо сюди… це ж, між іншим, не близький світ! А ви навіть не здогадалися попередити, що продали наші овочі! Ну як це взагалі називається?
Я подивилася на неї — на цю гарну, доглянуту жінку, що стояла на моїй кухні й вимагала мої овочі так, ніби вони їй належать по праву.
— Ваші овочі? — перепитала я.
Олена наче й не почула.
— Ви власного сина обкрадаєте! — зачастила вона. — Овочі виростили — і рідній родині не даєте. Віддали якомусь перекупникові… Ну як так можна, га?
— Олено, — сказала я. — Я вам щосуботи сумки возила! То з сусідом, то без нього. Теж, між іншим, не близький світ. Сусідові платила, щоб він мене до вас підвозив, бо вам було шкода витрачати вихідний на те, щоб їхати сюди.
— Але…
— Зачекай, — зупинила я її. — Помідори, огірки, кабачки, зелень, варення… А восени — картоплю мішками.
— За весь цей час ти жодного разу не сказала мені «дякую». Жодного разу ви обоє навіть не поцікавилися, як моя спина, як мої коліна, чи не треба мені чогось. Лише: дрібне, криве, мало!
Артем смикнув щелепою, ніби хотів заперечити, але не наважився й промовчав.
— А ти, Артеме, — я перевела погляд на сина, — ти жодного разу не допоміг мені з грядками! Жодного разу не привіз мені з міста ні пачки чаю, ні шматка мила. Стояв у дверях і мовчав, поки дружина мені в обличчя казала, що мої помідори нікуди не годяться!
Він і далі мовчав, тільки жовнами рухав.
— От і все, — розвела я руками. — Усе продано. Нічого для вас у мене немає. За кілька зупинок звідси є ринок, який працює до вечора. Купуйте там.
Олена розвернулася й вийшла. Артем постояв ще трохи, а тоді пішов за нею. Грюкнули дверцята, зашурхотів гравій під колесами. Поїхали…
Я сіла за кухонний стіл. Посиділа кілька хвилин, а потім пішла займатися своїми справами.
***
Усі ці роки я віддавала безплатно те, за що інші платили гроші. Справжні гроші — ті, за які можна полагодити дах, замінити віконні рами, купити зимові чоботи.
— Краще пізно, ніж ніколи, — сказала мені Ганна.
І я з нею цілком згодна.
— А я все дивилася на тебе, — продовжила сусідка. — Їздиш до них, надриваєшся, сусідові платиш… А «дякую» хоч раз чула?
— Ні.
— От і я про те саме. Мої, до речі, такі самі, — усміхнулася вона. — Усе, що дістається безплатно, не цінують. Кривляться, морщаться. Але така вже, мабуть, людська натура…
Артем мені не телефонує. Олена — тим паче. Родичі кажуть, що тепер вони купують овочі на міському ринку.
Я бачу, як вони вибирають помідори. Олена крутить кожен у руках і морщиться — розмір і зовнішній вигляд її, може, й влаштовують. Але платити за те, що раніше діставалося даром, їй, видно, незвично.
Що ж, я це розумію і навіть трохи співчуваю. Але дарувати їй свої овочі я більше не хочу. За що боролися — на те й напоролися…
Чи правильно вчинила мати, як ви вважаєте?