«Зроби мені, будь ласка, чаю — тільки міцнішого й обов’язково з лимоном, не так, як минулого разу». Ця фраза прозвучала як наказ, після якого Ірина просто завмерла на місці.
Артем, розвалившись на єдиному дивані Ірини, який вона ледве встигла купити на розпродажі, закинув ноги в шкарпетках прямо на світлий плед. Він дивився в екран свого телефона з такою незворушністю, ніби сидів не в чужій квартирі, а в лаунжі бізнес-класу, а Ірина була його особистою стюардесою, яка затримала візок із напоями.
Ірина не почала сваритися. Вона просто підійшла до дивана, обережно зняла ноги нареченого на підлогу, а тоді рівним, хоч і дещо холодним голосом сказала:
— Лимон у холодильнику, заварка на верхній полиці. Чайник, сподіваюся, сам знайдеш. Уперед і з піснею!
Артем здивовано звів брову.
«Іро, ти чого? Ми ж домовлялися. Я втомився, на роботі суцільний завал. Чоловік має відпочивати в комфорті», — він спробував посміхнутися поблажливо, але вийшло криво й натягнуто.
— Іди роби чай, — відповіла Ірина, не відводячи погляду. — І мені заодно зроби, раз уже йдеш на кухню.
Артем, сопучи, мов старий паровоз на підйомі, поплентався на кухню. Звідти ще довго долинав брязкіт чашок, важкі зітхання, а кілька разів він навіть спеціально впускав ложку, сподіваючись, що Ірина прибіжить і врятує його від цього, на його думку, титанічного завдання.
Не прибігла. Сидячи на дивані, Ірина думала, як взагалі дійшла до такого життя, де 31-річний здоровий чоловік не здатен сам собі заварити чай. Вони зустрічалися пів року на нейтральній території, і тоді Артем здавався їй цілком перспективним варіантом.
Дарував квіти, платив за кіно, жартував так, що вона щиро сміялася, двері притримував. Суцільна ідилія. Але щойно їхні стосунки перейшли в серйознішу побутову площину, з Артема полізли якісь первісні звички.
Почалося все з візиту до його батьків кілька тижнів тому. Квартира батьків Артема нагадувала музей радянського побуту, де головною екскурсоводкою і прибиральницею була Лідія Петрівна, мама нареченого.
«Ой, роздягайтеся! Ой, проходьте! Артемчику, дай я курточку твою повішу! Іро, капці ось бери, вони чисті!» — без упину говорила Лідія Петрівна, вихоплюючи в сина куртку, хоча в нього були обидві руки, і він цілком міг упоратися сам.
У вітальні, міцно врослий у масивне крісло, ніби приріс до нього п’ятою точкою, сидів Олександр Миколайович, батько Артема. Перед ним стояв низенький столик, на якому височіла тарілка з бутербродами.
«Лідо! — гримнув Олександр Миколайович, не відриваючи очей від телевізора, де йшов якийсь безкінечний футбольний матч. — Ти хліб занадто товсто нарізала!»
Ірина чекала, що Лідія Петрівна зараз або дасть чоловікові прочухана, або хоча б порадить самому взяти ніж. Але мати Артема лише ойкнула, метнулася до столика, схопила тарілку й понесла на кухню переробляти. Олександр Миколайович сприйняв це як належне, навіть не кліпнув. Артем же сів на сусідній диван і миттєво повторив позу батька. Двоє панів, які чекали, поки їх обслугують.
Увесь вечір Ірина дивилася на цю виставу. Лідія Петрівна носила, забирала, підливала, витирала невидимі крихти. Чоловіки ж лише жували й зрідка віддавали короткі команди.
«Ага, — тоді подумала Ірина, — ось звідки ноги ростуть». Після тієї невдалої вечері тиск на неї тільки зростав. Артем дедалі частіше залишався в неї ночувати, і кожен його прихід перетворювався на перевірку нервів.
У нього була дивовижна звичка розставляти чашки з недопитою кавою по всій квартирі. Шкарпетки, здавалось, жили власним життям — вони ніколи не долітали до кошика для брудної білизни. А ще Артем щиро вважав, що фея чистоти вночі сама миє плиту й складає його джинси рівнесенькою стопкою на стілець.
— Іро, а де моя синя сорочка? — кричав він із ванної.
«Там, де ти її й лишив», — спокійно відповідала Ірина, не відриваючись від ноутбука.
«Але вона ж брудна».
«Вода в крані є, порошок під ванною. Познайомся з ними, вони чудові хлопці», — парирувала вона. Артем злостився. Називав її складною і не жіночною, намагався натиснути на жалість, удаючи страшенну втому після офісу.
Та Ірина не реагувала. Вона працювала не менше за нього, сама оплачувала оренду квартири й перетворюватися на другу Лідію Петрівну не збиралася.
Наступний виток конфлікту стався в п’ятницю ввечері. Артем прийшов до неї з загадковою усмішкою, тортом в одній руці та великим пакетом своїх речей в іншій.
Нещодавно він зробив їй офіційну пропозицію, Ірина погодилася, але поставила одну умову: до весілля вони мають навчитися жити разом у побуті. От Артем і вирішив «притиратися» на повну.
Він кинув пакет біля порога.
«Це що, переселення народів?» — Ірина схрестила руки на грудях, перегородивши прохід.
«У мами пральна машина зламалася. Вона там, бідна, руками щось пере. Але мої сорочки я їй не довірю, ще зіпсує. Нехай у тебе полежать. На вихідних випереш їх. І заодно навчишся прасувати мої комірці», — він підморгнув їй, цілком щиро гадаючи, що це блискучий комплімент.
Ірина глибоко вдихнула.
— Тож слухай уважно, мій дорогий, — її голос став низьким і спокійним, але в ньому чітко відчувалася сталь. — Забирай цей мішок і неси його в будь-яку хімчистку в місті.
Артем насупився.
«Ти стала якоюсь злою, як тільки ми подали заяву. Мама казала, що сучасні дівчата зовсім не вміють дбати про родину. Гаразд, завтра нормально посидимо».
Артем пообіцяв сюрприз, а Ірина й гадки не мала, що саме він має на увазі. Артем вирішив, що Ірина просто не знає, як поводиться справжня, правильна дружина. Тому він потай запросив свою маму, щоб та влаштувала майстер-клас на території Ірини й показала, як треба доглядати майбутнього чоловіка. У суботу зранку Ірина, нічого не знаючи про підступний план Артема, накрила невеликий стіл.
За столом Артем, як завжди, почав вимагати до себе особливої уваги. То цукор йому був не досить солодкий, то чай занадто блідий, то ще щось не так. Він розвалився на стільці, широко розкинувши лікті, ледь не зачепивши вазочку з печивом. Ірина тільки зітхала, подумки рахуючи до десяти.
Раптом різкий і наполегливий дзвінок урвав цю тишу.
«Мама приїхала! Іди відчиняй, зустрічай зразкову господиню», — радісно вигукнув Артем. Ірина повільно підвелася, кинувши на нього погляд, сповнений неприхованої важкості. Це був не просто сюрприз, а справжній ляпас. Запросити матір без попередження — це вже порушення всіх можливих меж.
Вона клацнула замком і відчинила двері. На порозі стояла Лідія Петрівна, захекана, з величезною сумкою-шопером у руках, ніби щойно пробігла марафон.
«Добрий день, Лідіє Петрівно», — сказала Ірина, відступаючи на крок і вже готуючись до ревізії квартири.
Але Лідія Петрівна навіть не глянула на майбутню невістку. Вона, мов вихор, влетіла в коридор, скинула взуття й, не знімаючи пальта, попрямувала до кухні. Зупинилася просто перед Артемом, який самовдоволено посміхався, смакуючи свою перемогу.
«Ну що, мамо, показуй клас!» — весело вигукнув наречений. Лідія Петрівна з гуркотом кинула свою важку сумку на вільний стілець.
«Я тобі зараз такий клас покажу, що ти до самої п’ятниці заїкатися будеш!» Артем аж поперхнувся чаєм, а Ірина завмерла у дверях кухні, не вірячи власним вухам. Мати важко дихала, а в її очах вирувала дика суміш відчаю, втоми й люті. Вона повернулася до Ірини.
«Іро, тікай від нього! Жени його світ за очі, чуєш мене?» Лідія Петрівна вказала пальцем на сина, який окам’янів від несподіванки.
«Тобі такий чоловік і дарма не потрібен. Це ж чистісінький паразит, диванний різновид! Він — хатній інвалід, як і його тато! Ти тільки поглянь на нього. Сидить, їсть, чекає, поки йому в рот покладуть. Вони ж обидва нічого по дому не роблять! Намучишся ти з ним, бідолашна».
Артем підскочив, мов ошпарений, стілець із гуркотом завалився на підлогу. Його обличчя налилося густим буряковим кольором.
«Мамо, що ти верзеш? Ти що, сказилася?» — вигукнув він.
«Я двадцять п’ять років за вами тарілки з дивана збираю! Я сьогодні зранку ледве встала, спину ломить. Кажу твоєму батькові, Олександре, звари макарони, я пів години полежу. А знаєш, що він зробив? Насипав макарони в ПУСТУ каструлю й увімкнув газ! Ледь не влаштував пожежу! А ти? Ти Ірині свої брудні сорочки притягнув? Та йдіть ви обидва до біса!»
Ірина стояла, наче її вдарила блискавка, з відкритим від подиву ротом. Такого повороту вона не могла уявити навіть у найсміливіших фантазіях.
«Отже так, мамо», — Артем швидко підійшов до матері, схопив її за лікоть і потягнув у коридор.
«Тобі лікуватися треба. У тебе чи гормони, чи тиск упав. Іди додому й не ганьби мене перед майбутньою дружиною. Я сам розберуся». Він майже силоміць виштовхнув Лідію Петрівну за двері, сунувши їй у руки туфлі, й клацнув замком. Артем важко дихав, поправляючи комірець.
«Ти це, Іро, не звертай уваги», — він спробував вимушено усміхнутися. — «У неї вік, нерви. Нічого, скоро заспокоїться. Ну то що там із чаєм?»
Ірина повільно перевела погляд із зачинених дверей на свого нареченого. У голові все миттєво склалося в чітку, як кришталь, картину. Лідія Петрівна була просто змученою жінкою, яка все життя жила за принципом: «я сама все швидше й краще зроблю, аби тільки не чіпали».
І ось тепер ця система зруйнувалася, придавивши її саму. Чоловіки нічого не робили не тому, що в них руки росли не звідти, а тому, що їм просто не давали навіть спробувати. Лідія Петрівна тягла все на собі, поки не зірвала собі спину й нерви.
Ірина раптом збагнула головне. Сваритися з Артемом було абсолютно марно. Він не розумів слів, лише ті умови, в яких опинявся. Тож дівчина повільно усміхнулася.
— Чай охолов, Артеме. Збирай свої речі та їдь додому до батьків, заспокой маму. У мене з’явилися термінові справи.
Ірина буквально виставила його за двері протягом наступних трьох хвилин. Залишившись сама, вона відчинила ноутбук. План, який народився в її голові, був ідеальний у своїй простоті.
Наступного дня, в неділю, Ірина зателефонувала Лідії Петрівні. Вони зустрілися в затишному кафе неподалік від будинку Ірини. Свекруха сиділа з винуватим виглядом, нервово тереблячи ручку дешевої сумочки.
«Іро, ти прости мене за вчорашнє. Зірвалася. Так соромно перед тобою», — ледь чутно сказала вона, ховаючи очі.
— Лідіє Петрівно, припиніть. Ви все правильно сказали. Тільки слова до справи не пришиєш. Я хочу вийти заміж за Артема, але прати йому шкарпетки до пенсії не планую.
Свекруха важко зітхнула.
«І що ж робити? Я ж сама винна, все на собі тягла. Олександр у молодості хоч цвях забити міг. А тепер пульт від телевізора загубить — кричить, щоб я шукала. А Артем пішов у батька».
Ірина дістала зі своєї сумки гарний, щільний конверт і поклала його на стіл.
Вона мовчки підсунула конверт ближче до Лідії Петрівни. Та, з легкою цікавістю, обережно зазирнула всередину. Її очі одразу округлилися, мов тарілки.
«Це що… путівка?» — здивовано видихнула вона. — «Куди? У Туреччину? На два тижні? Іро, ти що, з глузду з’їхала?»
Ірина ледь усміхнулася.
«Так, це гарячий тур. П’ять зірок, “ультра все включено”. Виліт у вівторок вранці. Я оплатила його зі своїх відпускних грошей. Ваша місія — взяти купальник, сонцезахисний крем і просто зникнути».
«Зникнути?» — Лідія Петрівна сплеснула руками, мов налякана пташка.
«А Олександр? А Артем? Вони ж зовсім безпорадні! Хто їм приготує? Хто прибере, випере? Хто ті парові котлетки зробить, які Олександр так любить?»
Ірина нахилилася через стіл і подивилася свекрусі просто в очі.
— Лідіє Петрівно, в них є дві руки, дві ноги, газова плита й інтернет. Там повно відео, як зварити навіть найпростіші пельмені. Ви їдете. Це не обговорюється. Або ви відпочиваєте й даєте їм шанс подорослішати, або я сьогодні ж повертаю Артему обручку. І ви й далі слухатимете про занадто товсто нарізаний хліб до кінця своїх днів.
Перспектива лишитися самій із двома ледарями, без жодної надії на порятунок, нарешті зламала опір Лідії Петрівни. Вона поспіхом, наче ховаючи скарб, запхала конверт до сумки.
У вівторок зранку в Ірини задзвонив телефон.
«Іро, мама поїхала!» — почувся схвильований голос Артема. — «Он як? А куди ж це?» Вона ледь стримала усмішку, спокійно помішуючи в тарілці вівсянку.
«На море, на два тижні. Залишила записку на столі: “Поїхала у відпустку, котлети в морозилці”. Ще й інструкцію до пральної машини причепила на холодильник, мовляв, не сумуйте. Батькові зовсім зле! Сидить на кухні в одних трусах і не розуміє, де чай, де бутерброди. Ти не могла б після роботи заїхати, щось нам приготувати й прибратися? Тут посуд з учорашнього дня стоїть!»
Ірина насилу стримала сміх. Почалося!
«Ой, вибач, дорогий, на роботі зараз завал. Увесь тиждень затримуватимусь. Якось впораєтеся самі. Ви ж дорослі чоловіки. Цілую!» — і одразу поклала слухавку. Перший тиждень Артем і Олександр Миколайович намагалися вижити на доставках готової їжі.
Але коли до п’ятниці Артем із жахом збагнув, що піца тричі на день не лише викликає пекучу печію, а й пробиває добру діру в його бюджеті, почалася стадія гніву. Він знову подзвонив Ірині, виливаючи свої скарги.
«Учора вирішили приготувати “макарони по-флотськи”. Батько просто кинув фарш на сковорідку — уяви, весь кахель на кухні був забризканий!»
«А розморозити фарш не спробували?» — невинно запитала Ірина.
«Хто ж знав, що його треба розморожувати?» — роздратовано буркнув він. — «І взагалі, чому наше мило для посуду не піниться?»
«Артеме, це не мило для посуду, а кондиціонер для білизни. Ви мили тарілки кондиціонером для білизни», — із ледь прихованою усмішкою пояснила Ірина.
Розмова завершилася важким зітханням на тому кінці дроту. Ірина тріумфувала. На другий тиждень у квартирі нареченого почався період торгу. Артем остаточно зрозумів, що Ірина їх не врятує. А Лідія Петрівна надсилала лише усміхнені фото з пляжу з підписами на кшталт «життя прекрасне!».
Ігноруючи всі синові запитання про те, на якій програмі прати темні шкарпетки, вона насолоджувалася відпочинком. Олександр Миколайович, зморений печією від дешевих напівфабрикатів, цього разу нарешті відірвався від дивана.
Як згодом з’ясувалося з щоденних звітів Артема, батько зробив історичне відкриття: у морозилці є курка, а в духовці — деко. Щоправда, перший млинець вийшов грудкою. Вони запекли курку, так і не знявши з неї поліетиленову упаковку.
Але голод — не тітка. Чоловіки вперто продовжували боротьбу за виживання. Артем особисто познайомився зі шваброю. Виявилося, що якщо просто водити мокрою ганчіркою по центру кімнати, пил у кутах нікуди не дівається. До кінця другого тижня він навіть опанував пилосос і перестав дивитися на нього, як на небезпечного дикого звіра. Ірина зрідка заходила до них у гості, щоб оцінити масштаб лиха, але принципово не допомагала.
Вона сиділа на стільці й дивилася, як Олександр Миколайович, крекчучи, освоював тертку для моркви. Ірина пила чай із відносно чистої чашки й тихо раділа. Її план спрацьовував бездоганно.
Чоловічий колектив змирився з неминучим. Вони навчилися мити плиту одразу після готування, бо віддирати присохлу гречку через два дні виявилося заняттям, що вимагало грубої фізичної сили й нецензурної лексики.
До моменту повернення Лідії Петрівни квартира сяяла підозрілою, майже неприродною чистотою. Ірина приїхала разом з Артемом зустрічати свекруху в аеропорт. Лідія Петрівна вийшла в зону прильоту.
Вона засмагла, схудла на кілька кілограмів, її очі блищали. Від змученого вигляду не лишилося й сліду. Вона виглядала просто чудово. Артем підійшов до неї першим і раптом, замість того щоб, як завжди, сунути їй сумку, подарував величезний букет хризантем.
— Мамусю, з приїздом! — Він забрав її валізу. — Ходімо!
Коли вони переступили поріг квартири, Лідія Петрівна завмерла. Повітря пахло лимонним засобом для підлоги та смаженою куркою. Із кухні вийшов Олександр Миколайович. На ньому був картатий фартух.
— Лідо! — Він незграбно кашлянув. — Ти проходь, мий руки, у нас тут пюре, картопелька і запечена курочка, без плівки, не бійся.
Лідія Петрівна перевела приголомшений погляд на Ірину. Ірина лише підморгнула їй і знизала плечима, мовляв, дива трапляються. За вечерею, під час якої Лідії Петрівні категорично заборонили вставати й щось подавати, Артем підняв келих із компотом.
— Ну що ж, мамо, — його голос звучав серйозно, навіть трохи розчулено. — За ці три тижні ми з татом багато що усвідомили. І найголовніше — зрозуміли, що дім сам себе не тримає. Ми не дозволимо тобі більше так надриватися. Чесно кажучи, ми вже розписали графік чергувань і повісили його на холодильник.
Олександр Миколайович, поважно киваючи й повільно підчіпаючи виделкою солоний огірочок, додав:
— Ага. І готувати тепер будемо по черзі. Я, до речі, виявляється, шарлотку вмію пекти! От хто б міг подумати?
Лідія Петрівна сиділа вся червона. Очі її були на мокрому місці, але вона стримувалася, щоб не заплакати при всіх. Лише тихенько, під столом, знайшла руку Ірини й міцно стиснула її — така мовчазна, але дуже щира подяка.
Весілля відгуляли за два місяці. Усе було по-домашньому, без зайвої урочистості, але так весело, що аж душа співала. Лідія Петрівна танцювала на святі з такою енергією, що навіть молодята їй тихенько заздрили. А Олександр Миколайович уважно стежив, щоб у його дружини келих ніколи не був порожнім.
За кілька днів до весілля Артем переїхав до Ірини в її орендовану квартиру. І знаєте, що він зробив першим того дня? Спокійно помив свою чашку з-під кави, насухо витер стільницю і, на подив Ірини, акуратно закинув свої шкарпетки просто в центр кошика для білизни. Ніколи б не повірила, що таке можливе.