Орися прокинулася раніше за всіх у великому будинку Росселлі, що стояв серед виноградників за годину їзди від Верони.
Сьогодні Софійці виповнювалося п’ять років, і свекруха, пані Ассунта, ще місяць тому оголосила, що свято буде справжнім, італійським, з сорока гостями, довгим столом під платанами й тортом із трьох поверхів.
Орися не заперечувала. Вона взагалі рідко заперечувала в цьому домі, відколи п’ять років тому приїхала сюди з-під Богородчан, з одним чемоданом і вишитою сорочкою, яку мама поклала зверху.
Вона вийшла в сад, коли роса ще лежала на траві. За ровом, де закінчувався виноградник, росло те, заради чого вона сюди йшла: ромашки, волошки, дикий вовчок, кілька стебел материнки. Вона нарвала повні пригорщі й сіла на лавку під старою оливою.
Пальці знали роботу самі. Три стебла, четверте, переплести, притиснути, знову три. Так плела її бабуся Параска на Івана Купала, так плела мама на кожне свято, і так колись плели їй самій, маленькій, на весняних луках за селом.
— Мамо, ти що робиш, — Софійка стояла босоніж на траві в піжамі з єдинорогами.
— Плету тобі вінок на день народження.
— А він буде як у принцеси?
— Він буде кращий. Він буде твій.
Дівчинка сіла поруч і мовчки дивилася, як зростає зелене коло. Потім обережно торкнулася синьої волошки.
— Це бабусине, українське?
— Українське, — кивнула Орися. — Бабуся Параска казала, що волошка росте там, де земля добра.
— А італійська бабуся теж так каже?
Орися на мить зупинила руки.
— Італійська бабуся каже інше. Але це нічого. Тобі можна мати двох бабусь і дві правди.
Вона не знала тоді, наскільки скоро ця дитяча фраза їй знадобиться.
До полудня двір наповнився людьми. Приїхали дядьки з Мантуї, двоюрідні сестри з Мілана, сусіди, кум чоловіка, священник із сусіднього містечка.
Столи вгиналися від страв, у склянках грало вино, а над усім цим стояв гомін, у якому Орися вже навчилася розрізняти окремі голоси.
Її чоловік Лоренцо ходив поміж гостями з підносом і щасливо усміхався. Він був добрий чоловік, трохи м’який, і Орися любила його саме за цю м’якість, хоч іноді вона ж її й виснажувала.
Пані Ассунта сиділа на чолі столу в бежевій сукні й перлах. Їй було шістдесят дев’ять, спина в неї була пряма, як у балерини, а погляд такий, що охоче приміряв усе навколо й рідко залишався задоволеним.
Софійка вибігла надвір у білій сукенці, і Орися зупинила її біля столу.
— Постій хвилинку. Дай я тебе увінчаю.
Вона обережно опустила вінок на темні кучері доньки. Ромашки засвітилися на сонці, волошки гарно лягли над чолом. Дівчинка завмерла, а потім розплилася в усмішці.
Хтось із гостей зітхнув. Одна з кузин сказала:
— Яка краса, Орисю, ти сама це зробила?
— Сама, — відповіла Орися. — Це в нас так заведено.
І тоді пролунав сміх.
Він був гучний, розкотистий, на весь двір. Пані Ассунта відкинулася на спинку стільця й дивилася на онучку так, ніби та з’явилася в кошлатій шапці посеред літа.
Гомін навколо стих. Хтось поставив келих. Лоренцо завмер із підносом.
— Невже ви досі вірите, що ці квіти на голові роблять вас особливими, — промовила свекруха чистою італійською, а потім, щоб усі, хто знає лише діалект, теж зрозуміли, повторила повільніше. — Дівчинко, це бур’ян. Бур’ян із придорожнього рову. Ми не в селі.
— Мамо, — тихо сказав Лоренцо.
— Що мамо? Я кажу, як є. Вона нав’язує дитині свої звички. Ми з вами жили, не плели жодних віночків, і нічого, виросли.
Орися відчула, як гаряче стало вухам. Вона бачила, що Софійка вже піднесла руку до вінка, збираючись його зняти. Орися м’яко перехопила її долоню.
— Не знімай, сонечко. Він тобі пасує.
— Але бабуся сміється, — прошепотіла дівчинка.
— Бабуся сміється, бо не знає, що це таке. Ми їй зараз розкажемо.
Вона випросталася, поставила Софійку поруч із собою й подивилася на свекруху.
— Пані Ассунто, — сказала вона рівно, і її італійська була без акценту, вивчена до останнього звука. — Я хочу відповісти вам так, щоб почули всі. Бо ви спитали при гостях, і справедливо буде відповісти при гостях.
— Орисю, не треба, — шепнув Лоренцо.
— Треба, — відповіла вона, не повертаючи голови.
Двір чекав. Навіть цикади, здавалося, замовкли.
— Ви питаєте, чи вірю я, що квіти роблять нас особливими. Ні, не вірю. Квіти нікого не роблять особливим. Але ви, здається, забули, що на вашому весіллі теж були квіти.
— Це інше, — холодно відповіла свекруха.
— Чим інше? Ваш чоловік, світла йому пам’ять, розповідав мені, що ви вийшли заміж у вінку з флердоранжу. Що ваша мати сама його зробила з гілочок апельсина, які зірвала в саду напередодні. Що вона плакала, коли застібала його вам на скронях. Він розказував це на нашому з Лоренцо весіллі, пам’ятаєте, коли ви танцювали з ним останній раз.
Свекруха відкрила рот і закрила його.
— Ви носите на шиї перли своєї бабусі, — вела далі Орися. — Ви ніколи не віддаєте їх на чистку нікому, чистите самі, щонеділі. На Різдво ви ставите на стіл тарілку з маминою каймою, і ніхто не сміє її взяти. Усе це теж не робить вас особливою, бо перли можна купити, а тарілку з маминою каймою ні. Я розумію вас. Я поважаю це в вас.
— Ти порівнюєш перли з бур’яном, — прошипіла Ассунта.
— Я порівнюю пам’ять із пам’яттю. Моя бабуся Параска не мала перлів. Вона мала поле за хатою й руки, які знали, як сплести вінок так, щоб він не розсипався цілий день. Вона навчила маму, мама навчила мене. Це все, що вони мені залишили, і цього досить, щоб я передала його дочці. Ви хочете, щоб я це викинула, бо воно не з вашого роду?
Хтось із гостей кашлянув. Старий дядько з Мантуї повільно кивнув.
— А тепер про особливе, — сказала Орися, і голос її трохи затремтів, але вона зібралася. — Ви кажете, що це роблять особливими. Ні. Особливою мою доньку робить те, що в її жилах тече кров двох країн, і вона не повинна обирати між ними. Вона може їсти ваші равіолі й співати наших колядок. Може носити перли, а може носити волошки. Ви хочете від неї відрізати половину, і мені дуже прикро, що ви цього не бачите. Зате мені буде не прикро, коли вона виросте й сама вирішить, чиєю бабусею пишатися більше.
Настала тиша, у якій було чути, як десь далеко гавкає собака.
Пані Ассунта почервоніла так, що рум’янець піднявся від шиї до самого волосся. Її рука стиснула край скатертини.
— Ти зухвала, — вимовила вона нарешті. — Ти заходиш у мій дім, їси мій хліб і вчиш мене перед усіма.
— Я не вчу. Я відповідаю на вашу репліку.
— Лоренцо, — звернулася свекруха до сина, — ти чуєш, як вона зі мною розмовляє.
— Чую, мамо, — відповів він, повільно ставлячи піднос на стіл. — І я чув, як ви говорили з нею першими.
— Ти береш бік дружини проти рідної матері.
— Я не беру жодного боку. Я хочу, щоб ви обидві мене почули. Мамо, ви образили мою дружину при сорока людях. Це неприпустимо.
— Я пожартувала.
— Ви не жартували, — тихо сказала одна із сестер Лоренцо, Клаудія, яка досі мовчала. — Ви ніколи не жартуєте так. Ви сміялися, бо вам хотілося її принизити.
— Клаудіє, ти теж проти мене.
— Я за те, щоб ви перестали, мамо. Вже п’ять років. П’ять років ви шпиняєте її за те, що вона інакше готує, інакше вбирається, інакше говорить із дитиною. Вона мовчала. Сьогодні вона сказала. Дякуйте Богові, що вона зробила це чемно.
— Чемно, — повторила Ассунта з гіркотою. — Вона виставила мене на посміх перед усім містом.
— Ви виставили себе самі, — відповів Лоренцо. — Вона лише сказала правду.
Свекруха підвелася. Перли на її шиї ледь здригнулися.
— У моєму домі, — почала вона, — завжди поважали традиції.
— Саме про це вона й говорила, мамо, — сказав Лоренцо. — Про традиції. Тільки про її.
— Її традиції, її бур’яни, її мова за столом, коли вона думає, що я не розумію. Я чую, як вона шепоче дитині ті свої слова.
— Це колискова, — тихо промовила Орися. — Вона співала її мені, коли я була маленькою. Я співаю її Софійці перед сном, і дівчинка засинає за три хвилини. Хочете, я вам переклад розкажу.
— Не хочу.
— Дарма. Там про те, що місяць стоїть над хатою й охороняє сон дитини. Нічого страшного.
— Бабусю, — раптом озвалася Софійка, і всі обернулися до неї. Дівчинка стояла у вінку, рівно, не зводячи очей зі старої жінки. — Бабусю, а ти не хочеш, щоб я була гарна?
Ассунта дивилася на неї довго.
— Хочу, — сказала вона нарешті, і голос її здригнувся. — Звичайно, хочу.
— Тоді чому ти сміялася?
Питання повисло в повітрі, прозоре й безжальне, як тільки діти вміють питати. Свекруха відвела погляд.
Старий кум
Тишу порушив старий кум, пан Бенедетто, який сидів на кінці столу й мовчки помішував каву.
— Ассунто, — сказав він неквапно, — пам’ятаєш, як у сорок восьмому твоя мати плела вінки з маків для всього нашого кварталу?
— Це були інші часи, Бенедетто.
— Це були ті самі часи й та сама земля. Ти тоді була така, як ця мала. Бігала по полю з маками на голові й кричала на всю вулицю, що ти королева. Я пам’ятаю, бо мало не загубив через тебе корову.
По столу прокотилася хвиля сміху, цього разу легкого, добродушного.
— Ти вигадуєш, — буркнула Ассунта.
— Ні. Запитай сестру Антоніну, вона теж пам’ятає.
— Пам’ятаю, — підтвердила сухенька старенька в кінці столу. — Ти не хотіла знімати того вінка навіть спати йти. Мати плакала від сміху.
Ассунта мовчала. Щоки її все ще горіли, але плечі трохи опустилися.
— Це було так давно, — промовила вона.
— Давно, — погодився Бенедетто. — Але ж було. І ніхто тоді не казав, що це бур’ян.
Свекруха повільно сіла. Погляд її ковзнув по онучці, по ромашках у темних кучерях, і щось у її обличчі змінилося.
Свято продовжилося, хоч і не так, як було задумано. Розмови стали тихішими, ніхто не поспішав вставати з-за столу. Орися роздавала гостям тарілки з тортом і відчувала, як дрижать її коліна, ніби вона щойно пробігла довгий шлях.
Лоренцо підійшов до неї, обійняв за плечі.
— Ти молодець, — прошепотів він. — Я мав сказати це давно. Прости, що не казав.
— Ти казав сьогодні. Це головне.
— Я боявся її гніву.
— Я теж боялася, — зізналася вона. — Тільки сьогодні вирішила, що мовчати страшніше.
Надвечір, коли гості розійшлися, а двір сповнився тінями від платанів, Орися сиділа на тій самій лавці під оливою. Софійка вже спала нагорі, і вінок лежав на тумбочці біля її ліжка, трохи пов’ялий, але цілий.
Вона не одразу почула кроки. Підвела голову й побачила пані Ассунту, що стояла, стискаючи в пальцях край шалі.
— Можна присісти, — спитала свекруха.
— Це ваш двір, пані Ассунто.
— Це наш двір, — поправила вона й сіла на край лавки, дивлячись кудись у виноградники. Мовчала довго. — Я не вмію вибачатися. Мене так виховали.
— Я знаю.
— Але я хочу сказати, що сьогодні я була несправедлива.
Орися мовчала, даючи їй час.
— Коли ти почала говорити про мою матір, — промовила Ассунта, і голос її був тонший, ніж зазвичай, — я хотіла тебе зупинити. А потім згадала. Вона справді сама зривала ті гілочки. Вона цілу ніч сиділа з голкою. А я вже двадцять років про це не думала.
— Бувають речі, які ховаються глибоко.
— Так. Ти знайшла мою глибоко.
— Я не хотіла вас зачепити.
— Хотіла, — усміхнулася Ассунта кутиком вуст. — Трохи хотіла. І правильно. Бо інакше я б не почула.
Вони посиділи мовчки. Десь далеко кричала сова.
— Навчиш мене, — раптом сказала свекруха.
— Чого?
— Плести. Ті твої вінки. Софійка питала мене ввечері, чому я не вмію. Я не знала, що відповісти.
Орися глянула на неї недовірливо, а потім повільно всміхнулася.
— Ромашки ростуть за ровом. Завтра зранку, поки роса.
— Я не люблю рано вставати.
— Ви завжди встаєте о шостій, пані Ассунто. Я чула.
Свекруха коротко засміялася, вже зовсім іншим сміхом, без жалю, і Орися вперше за п’ять років не відчула в цьому смісі нічого, від чого хотілося б сховатися.
— Ну гаразд, — сказала Ассунта. — О шостій.
Вранці вони разом сиділи на траві за виноградником, і на старих пальцях, поцяткованих віковими плямами, незграбно ламалися стебла. Софійка сміялася й показувала, як треба.
— Бабусю, не так, подивись, три потім чотири.
— Ти мене вчиш.
— Ага. Мама каже, що вчити можна всіх.
Орися дивилася на них і думала про бабусю Параску, про поле за хатою, про волошки, що ростуть там, де добра земля. Вона подумала, що, можливо, земля в цьому краю теж не така вже й погана.
А над ровом, у перших променях сонця, повільно розкривалася ромашка.
Валентина Довга