Орендований дерев’яний будиночок на березі річки ніби спеціально чекав на них. Сергій заглушив мотор, потягнувся й усміхнувся до дружини:
– Ну от, приїхали.
– Ага… – відгукнулася Олена.
Вони давно мріяли вирватися кудись подалі від міста. І нарешті ця мрія стала реальністю.
– Розвантажуємось? – запропонував Сергій.
Олена кивнула. Вона вийшла з машини й винесла на траву сумку з продуктами на чотири дні, яку привезла з собою.
Усередині були картопля, десяток яєць, овочі, сири та ковбаса. Незабаром мали під’їхати ще двоє відпочивальників — сестра Олени Галина з чоловіком, і вони теж привезуть продукти на чотири дні.
Оренду будинку вони поділили на чотирьох. І продукти теж мали бути на чотирьох — усе по-чесному.
Вони з Сергієм уже встигли занести речі, застелити ліжко й поставити чайник, коли біля воріт загув двигун. Приїхали не одна, а дві машини.
З першої вийшли Галина з Миколою. А з другої повилазили решта — дочка Галіни Марина з чоловіком Олегом та двоє їхніх дітей.
Слідом на своєму легковику під’їхав Влад, син Галини. Ще недавно тихий дворик миттєво наповнився гучними голосами.
– А ми всією родиною! – оголосила Галина, цілуя сестру в щоку. – Одному ж нудно, а так веселіше. Діти давно просилися на річку, тож, як кажуть, саме час.
Олена натягнуто всміхнулася, бо одразу стало зрозуміло, що вийшла нестикування. Їх із Сергієм двоє. А з боку сестри — аж семеро.
Розмістилися як довелося. Галина з Миколою зайняли другу кімнату, Марину з Олегом і дітьми поклали в їдальні. Влад поставив намет у дворі й був цим цілком задоволений.
Перший вечір минув добре. Чоловіки розпалили вогонь, Марина різала овочі під навісом.
Діти бігали до самої темряви. Галина господарювала за спільним столом. А зранку оголосила, що з’їздить у райцентр і докупить продукти.
– Потім скинемося, – владно сказала вона. – Я куплю на свої, а далі розберемося.
Усі погодилися.
– Слухай, може, поїдемо разом? – запропонувала Олена.
– Навіщо?
– Ну… тобі ж важко буде все тягнути.
– Та я ж на машині! – усміхнулася сестра. – Тож не вигадуй і відпочивай.
Повернулася вона з повним багажником. Свинина на шашлик, курка, овочі, картопля, молоко, сметана, печиво й цукерки, соки, вода, хліб, вугілля для мангала.
Олена та Сергій переглянулися. Обоє відчули, що це добром не закінчиться.
До обіду за стіл сіли дев’ятеро. Софійка й Тимур просили то сік, то печиво, Олег і Влад їли за двох, Галина теж не соромилася.
Після обіду Сергій відвів дружину вбік.
– Наскільки я знаю Галю, – обережно почав він, – наприкінці відпочинку з нас за цей бенкет теж спитає.
– Я про це саме й думаю, – похмуро відповіла Олена.
– Тобі б із нею поговорити, га? – попросив чоловік.
Олена погодилася. Але Галина була на своїй хвилі, тож розмова не склалася:
– Ой, Лено, та кинь, – відмахнулася вона. – Потім порахуємося.
Олені лишилося тільки кивнути.
Та вона вже не відпочивала, а більше мовчки спостерігала збоку. Посмажили шашлик, наварили юшки з купленої риби, дітям взяли кавун, а дорослим увечері роздали по пляшці сидру.
Потім Влад ліниво спитав:
– Мамо, я це…
– Що?
– Ти продуктів набрала прямо на рік уперед. І я не певен…
– Ой, та не переймайся, – озвалася Галина. – Ти гість, я тебе запросила. Ми з тіткою Лесею потім усе вирішимо, порівну розділимо витрати, відпочивай.
Сергій теж це почув.
– Порівну між ким і ким? – уточнив він у дружини. – Між нами з тобою і цією ордою, яка їсть за трьох?
Від його слів Олені захотілося стати якомога менше.
– Не знаю, як ти, а я їстиму тільки наше, – твердо сказав чоловік.
– Я теж.
– І взагалі. Спочатку ж ішлося про те, що нас буде четверо? – продовжив Сергій.
– Ну…
– Ну от і все. Який до нас може бути рахунок? Інші, мабуть, навіть оренду не платили. От хай і розщедрюються.
– Погано ти знаєш Галю, – подумала Олена.
Сестра не з тих, на кого діяли такі міркування.
Увечері в суботу, коли всі вляглися й діти нарешті заснули, вона зібрала чеки, які знайшла, вийшла на терасу, сіла в старе крісло й дістала аркуш з олівцем. Порахувати чужі витрати було незручно, але інакше вона б цілу ніч не заснула.
Галина вголос називала, на що і скільки витратила. Олена підсумувала всі суми з чеків і цифри, які озвучувала сестра. Вийшло тринадцять тисяч.
І половина цієї суми в неділю мала лягти на їхні з чоловіком плечі…
На терасу вийшов Сергій.
– Теж не можу заснути, – сказав він. – А ти що робиш?
– Та от, рахую…
– І навіщо?
Олена подивилася на чоловіка:
– Спробую її притиснути сумою.
– І думаєш, вийде?
– Спробую. Вона з дитинства казала, що гроші люблять рахунок. От і порахуємо.
Сергій сперечатися не став.
У неділю почали збиратися. Перед самим від’їздом Галина плеснула в долоні й голосно сказала, щоб усі до одного чули:
– Ну що, рідня, дякую всім за компанію, лишилося вирішити шкурне питання! – Вона подивилася на сестру. – Я тут порахувала. Загалом ми наїли на п’ятнадцять тисяч. Лено, з вас із Серьогою половина, і всі роз’їхалися.
Олена прочистила горло й заговорила:
– Не п’ятнадцять, а тринадцять.
– Що-що? – не зрозуміла Галина.
– На тринадцять тисяч ми наїли. Тобто в основному ви, – сказала Олена й показала рідним знайдені чеки. – І «навпіл» — це добре й справедливо. Тільки нас тут семеро дорослих людей. Навпіл — це буде по тисячу вісімсот п’ятдесят гривень з людини. Дітей я не рахую.
– Тобто як це… – почав Олег.
– А так, – озвалася Олена. – Спочатку ми орендували цей будинок на чотирьох і думали, що нас буде четверо. Ми привезли свої продукти.
– Ой, ну почалося… – простогнала Марина.
– Нормально ж сиділи, – усміхнувся Олег.
Галина вперла руки в боки й сердито глянула на сестру.
– І справді, сестро, чого це ти починаєш?
– Пам’ятаєш, ти збиралася за продуктами? – нагадала Олена. – Я ще хотіла поїхати з тобою.
– Ну, пам’ятаю. І?
– Чому ти мене з собою не взяла?
Галина промовчала.
– Гаразд, нехай це буде на твоїй совісті, – зітхнула Олена. – Але оплачувати відпочинок твоїх дітей та онуків ми не будемо.
Повисла пауза. Галина спопеляла сестру поглядом. Микола дивився вбік. Притихлі діти нічого не розуміли.
Тут Влад дістав гаманець.
– Я в будинку не жив, але я їв. Тож ось, – і він поклав перед матір’ю дві з половиною тисячі гривень. – Решту собі залиш. На бензин, на те-се…
– До речі, так, – подав голос мовчазний Микола. – З нашого боку було семеро людей, а їх двоє…
Марина й Олег переглянулися.
– Ну, взагалі, тітка Олена справедливо розсудила, – сказав Олег. – Бо, їй-богу, соромно.
Він дістав гаманець і поклав гроші за чотирьох.
– Ну і з нас теж, – тихо промовив Сергій і теж витягнув кілька купюр. – Тримай, Галю. Це за двох, за шашлик і за сидр. Решта в нас була своє, оренду ми вже оплатили. Гроші люблять рахунок, чи не так?
Вони попрощалися з ріднею та поїхали. Відтоді минуло трохи більше тижня. Галина образилася на Олену й поки що їй не телефонує.
Не скажеш, що Олені було байдуже. У неї не вкладалося в голові, як можна ображатися за власне нахабство. Ну та Бог їй суддя! Не на тих натрапили…
А як би ви вчинили в цій ситуації?