70-річний дід привіз додому 30-річну дівчину на старому мотоциклі й представив її всьому селу як свою дружину. Але за кілька днів сусіди побачили, що вона зробила в його домі.
Того дня в селі всі заговорили, коли з боку траси почувся давно забутий звук старого мотоцикла.
Люди почали виглядати з воріт, хтось зупинився біля колодязя, а баба Ніна навіть кинула відро — вона одразу впізнала цей деренчливий мотор.
Це повертався дід Степан.
Йому нещодавно виповнилося сімдесят. Після відходу дружини він майже ні з ким не розмовляв, ходив в одному й тому самому потертому піджаку й відкладав навіть найпростіші справи. Дах його хати протікав щовесни, паркан давно перекосився, а город заріс бур’янами.
Але того дня односельців здивував не зовнішній вигляд Степана. Позаду нього на мотоциклі сиділа молода жінка.
Їй було близько тридцяти. Вона спокійно трималася за діда, ніби вони їздили так багато років. Мотоцикл ледве повз, час від часу чхав, а на підйомах Степанові й зовсім доводилося допомагати йому ногами — двигун явно потребував заміни.
Коли вони зупинилися біля двору, біля сусідніх парканів зібрався цілий натовп.
— Господи, та він зовсім з глузду з’їхав… — прошепотіла баба Ніна.
— Це, що, його онука? — спитав дід Коля.
Степан зняв шолом, допоміг дівчині злізти й, ніби нічого незвичайного не відбувалося, спокійно сказав:
— Знайомтеся. Це Олена. Моя дружина.
На кілька секунд вулиця завмерла. Навіть кури перестали кудкудакати.
А потім селом поповзли чутки.
Хтось засміявся, хтось похитав головою, а деякі прямо казали, що після відходу дружини Степан остаточно втратив розум.
— Та вона молодша за нього майже на сорок років!
— Напевно, через гроші приїхала.
— Побачимо, скільки протримається в цьому домі.
Олена все чула. Але лише спокійно усміхалася й віталася із сусідами, ніби не помічала ні насмішок, ні підозрілих поглядів.
Але вже за кілька днів усе село знову загуло, побачивши, що відбувається в домі діда і що робить його нова дружина…
Почалося все у вівторок вранці. Олена витягла у двір ліжко.
Не розібрала, не віднесла до сараю — винесла на середину двору, поставила набік і стала здирати з нього матрац. Матрац був старий, миші жили в ньому давно й затишно. За ліжком із хати поїхала шафа з перекошеними дверцятами, потім згорнутий килим, потім мішки, ящики, банки, чийсь валянок, стос газет ще зі старими телепрограмами.
Степан носив по одній речі й часто сідав на колоду біля сараю.
До обіду у дворі виріс стос вище за паркан.
Баба Ніна стояла біля своєї хвіртки й дивилася. Вона була Марусі двоюрідною сестрою, і в усьому цьому дворі для неї не було жодної чужої речі. А потім вона побачила на купі плюшеве пальто з коміром.
Ніна зайшла у двір без стуку.
— Ти що робиш?
— Розбираю, — сказала Олена. Вона була в спортивних штанах, руки у пилюці.
— Це Марусине пальто.
— Знаю.
— І ти його — на вогнище?
— Воно в мишачому посліді. Хочете — забирайте.
Ніна взяла пальто в руки й не знайшла, що сказати. Потім помітила на підвіконні в сінях поліетиленовий пакет, а в ньому — фотоальбом, коробку з листівками й Марусині спиці з недов’язаною шкарпеткою. Пакет стояв окремо, акуратно, далі від купи.
— Це теж викинете?
— Це я відклала. Фотографії не мої, щоб викидати.
Вийшов Степан. Постояв, витер лоба рукавом.
— Ніно, іди додому.
— Степане, ти б хоч подумав…
— Я два роки в своєму домі жив, як у коморі, — сказав він. — Маруся в землі. А я в її халаті чай не п’ю.
Ніна забрала пальто й спиці до себе й увесь вечір сиділа на кухні, не вмикаючи світло. На ніч селом розійшлося, що молода дружина викинула з дому всі речі минулої хазяйки, а дід стояв і дивився.
Наступного дня Олена пішла о шостій сорок на автобус до райцентру й повернулася ввечері. Ще через день — знову.
А в четвер увечері вона прийшла до Клавдії Петрівни із сумкою.
Клавдія скаржилася на спину третій місяць і звикла скаржитися. Олена зняла з плеча сумку, дістала ампулу, спитала, що пила й скільки, і приклалася так, що Клавдія навіть не зрозуміла, коли.
— Ти медичка, чи що?
— Медсестра. Дванадцять років.
— А з діда скільки взяти хочеш?
— За це? — Олена прибрала залишки у пакет. — Нічого. Тиск я вам завтра прийду подивлюся, у вас обличчя червоне.
Уранці Клавдія розповіла біля магазину, що медичка приходила й що нормально допомогла, а не як у райцентрі, де квапливо все роблять. Дід Коля тут же попросив прийти до своєї Валі — у Валі ноги. Село розділилося: одні казали, що баба з руками, інші — що підхід шукає, щоб потім ніхто слова проти не сказав.
А наприкінці червня у двір Степана заїхала Газель Вітьки Гусєва.
З неї згрузили тридцять листів профнастилу, брус, пачки саморізів і два мішки цементу. Вулиця рахувала вголос.
— На чиї?
— Та в Степана й не було ніколи нічого.
— Пенсія в нього невелика. За місяць стільки не збереш.
Гроші були з жерстяної коробки від чаю, яка стояла в Степана в комоді під речами. Він складав туди все, що не витрачав, багато років — і те, що донька Тетяна щомісяця переказувала йому на картку, а він знімав у райцентрі й приносив додому. У коробці лежало вісімдесят чотири тисячі гривень. Олена перерахувала при ньому, вголос, двічі, і сказала, що на дах і на лаги вистачить, а на все інше ні.
— Тоді дах, — сказав Степан.
Вітька з помічником зняли старий шифер за півтора дня. Половину листів побили, половину склали за сараєм. Під шифером виявилося те, що й мало виявитися за двадцять років: лаги в двох місцях трухляві, обрешітка сиплеться.
— Діду, тут ще бруса треба, — сказав Вітька, звісившись зверху. — Тисяч на двадцять. Інакше сенсу немає.
Степан сів на колоду.
— Скільки залишилося? — спитав він в Олени.
— Тисяча двісті. І в мене чотири з чимось до авансу.
Дім стояв відкритий. Зверху натягнули плівку й притисли її цеглою. Уночі Степан вийшов на ґанок, подивився на цю плівку й просидів на сходинці до третьої. Він не спав так із тієї зими, коли Маруся почала кашляти.
Уранці баба Ніна знайшла в телефоні номер, який записала два роки тому на похороні.
Тетяна приїхала в суботу. Автобусом до райцентру, звідти таксі. Їй було сорок шість, вона працювала бухгалтеркою в керуючій компанії й не любила незапланованих витрат, а поїздка сюди коштувала їй дві з половиною тисячі й цілий вихідний.
Вона зайшла у двір, подивилася на дім без даху, на плівку, на складені в сінях речі — і нічого не сказала. Роззулася. Пройшла на кухню. Сіла.
— Ну, — сказала вона.
— Чаю? — спитала Олена.
— Я не до тебе приїхала.
Олена поставила чайник і вийшла в город.
— Тату, ти взагалі розумієш, що ти зробив?
— Розумію.
— Ти розписався?
— Четвертого червня. У райцентрі.
Тетяна помовчала.
— Де мамині каблучки?
— У комоді, в коробочці синій, — сказав Степан. — Іди подивися, щоб потім не думала.
Вона пішла й подивилася. Каблучки лежали. Сережки лежали. Дідова медаль лежала. Вона повернулася на кухню сердитішою, ніж пішла.
— А гроші де? Я тобі три роки надсилала. На ліки. Ти хоч один рецепт викупив?
— Дах криємо.
— Дах, — повторила Тетяна. — Тату, тобі сімдесят. Тобі не дах потрібен, тобі лікар потрібен. Вона з тебе все витягне й поїде, а ти будеш під цією плівкою жити.
— Не поїде.
— Чому?
— Бо їй їхати нікуди, — сказав Степан. — Вона це одразу сказала, першого вечора, при мені й при іконі, якщо тобі так легше. Їй потрібен дім. Мені потрібно, щоб у домі хтось був.
— Тобто ти сам усе знаєш. І все одно.
— І все одно.
Тетяна взялася двома руками за краї табуретки.
— Поїхали до мене. Кімнату Кирила віддам, він все одно в гуртожитку. Лікарі в місті, поліклініка через дорогу. Ти будеш їсти нормально, а не суп із нічого.
— Ні.
— Чому ні?
— Петра Гнатовича, — сказав Степан, — чотири дні ніхто не схаменувся. Я до нього по дриль прийшов, а він на підлозі біля печі. Чотири дні, Таню. Я після цього спати боявся.
— Ти міг мені зателефонувати.
— Ти за три роки приїздила двічі.
— Я працюю! — крикнула Тетяна. — У мене Кирило платно вчиться, у мене Сергій з ногою, у мене…
Вона замовкла й стала дивитися у вікно, де Олена зрізала лопухи біля паркану.
— Я буду до суду подавати, — сказала Тетяна рівно. — Визнавати тебе недієздатним. Мені юрист сказав, що при такій різниці й при таких обставинах це робиться.
Олена якраз увійшла з відром.
— Робиться, — сказала вона. — Тільки вам потрібна буде експертиза, а він на обліку ніде не стоїть, довідок жодних немає, і дільничний терапевт вам підтвердить, що дід при своєму розумі. Пів року витратите. Гроші віддасте. І програєте.
— Ти юрист тепер?
— Я в лікарні дванадцять років. Я бачила, як це роблять. Зазвичай діти через квартири.
— Ти хоч скажи спасибі, що я тебе за руку не вивела.
— Не виведете, — сказала Олена. — Я тут прописана буду. Не зараз, то потім.
Тетяна встала. Взяла сумку.
— П’ять тисяч я більше не надсилаю. Захочеш — сам скажеш.
— Не скажу, — сказав Степан.
Вона поїхала тим самим таксі, яке чекало біля воріт. Біля хвіртки її перехопила баба Ніна, і вони хвилин двадцять стояли й говорили, і Ніна потім розповідала, що Тетяна плакала, а Тетяна нікому нічого не розповідала, бо розповідати було нікому.
Дощ прийшов через чотири дні, у ніч із середи на четвер, із вітром.
Плівку зірвало в двох місцях. Вода пішла на стелю в світлиці, потім на підлогу. Олена витягала з-під капели матрац, Степан підставляв тази й намагався лізти на драбину, і вона сказала йому сісти таким голосом, яким говорять у приймальному відділенні, і він сів.
До шостої ранку прийшов Вітька — сам, без дзвінка, у дощовику.
— Я плівку по-нормальному приб’ю, — сказав він. — Бо ви тут потонете.
Потім прийшов дід Коля з шурупами й син Клавдії Петрівни, який приїхав на тиждень із міста. Утрьох вони до обіду закрили схил нормально, з рейками. Ніхто не вимовляв слів про допомогу й про добрих людей. Вітька спитав, чи є в Олени щось від зуба, бо його від зуба другий день веде, а до стоматолога черга до серпня.
Брус купили в розстрочку на пилорамі в райцентрі, бо Вітька там усіх знав і попросив за них. Задню половину даху перекрили тим старим шифером, який не побився — Олена сказала, що перед перекриємо нормально, а зад хай стоїть, скільки стоїть. Так і залишили.
Про те, як вони живуть, у селі говорили окремо й охоче. Говорили з натяками, дід Коля одного разу пожартував біля магазину так, що Клавдія йому сказала:
— Колю, тобі шістдесят вісім, а ти як в армії.
Спали вони нарізно. Олена в світлиці, Степан на кухні за піччю, де звик. Про це в селі теж говорили — тільки навпаки: значить, усе-таки заради дому, значить, обманює.
Одного разу в липні вона стригла його на ґанку, машинкою, обв’язавши рушником.
— Ти не думай, — сказав він раптом. — Я на тебе не…
— Я й не думаю.
— Я тільки щоб ти знала.
— Голову нижче, — сказала Олена.
Двадцять шостого липня вони тягали брус від хвіртки до хати. Степан узяв свій кінець, пройшов кроків десять і зупинився.
Він опустив брус на землю акуратно, ніби це було головне, і сів там же, у траву. Обличчя в нього стало сірим, і він увесь час торкався рукою коміра.
— Пече, — сказав він. — Ось тут.
Олена посадила його до паркану, веліла не рухатися, збігала в хату, дала таблетку під язик і зателефонувала. Швидка з райцентру йшла сорок хвилин. Вона сиділа поруч на землі й тримала його за руку, і коли він спробував пояснити про брус, який не можна залишати на дорозі, сказала:
— Мовчіть.
У районній лікарні зробили обстеження й повезли його далі, до міста. Серце.
Олена зателефонувала Тетяні того ж вечора. Сама. Продиктувала відділення, номер палати, прізвище лікаря й що взяти.
Тетяна приїхала наступного дня до обіду. Вони зустрілися в коридорі біля вікна, де стояли два стільці й кулер без склянок.
— Як він?
— Стабільно. Днів десять, потім додому, потім обмеження — нічого не піднімати.
— Нічого не піднімати, — повторила Тетяна. — А брус хто носив?
Олена не відповіла.
Тетяна відкрила сумку, дістала конверт і поклала його на сусідній стілець.
— Двісті тисяч. Це все, що в мене є, там Кирилові за семестр. Візьми й поїдь. Батька я забираю до себе, і не сьогодні-завтра, а як випишуть. Заяву на розлучення він підпише.
Олена подивилася на конверт.
— Він не поїде.
— Ти його спитай. Він тепер інший буде. Після такого всі інші.
— Може, й інший.
— То візьмеш?
— Я подумаю, — сказала Олена.
Тетяна чекала не цього. Вона чекала або благородної відмови, або згоди, і обидва варіанти в неї в голові були розписані. А «я подумаю» їй було нікуди подіти.
— Ти хоч розумієш, як це звучить?
— Розумію, — сказала Олена. — Я вам увечері скажу. Ідіть, до нього зараз пустять на двадцять хвилин.
У палаті Степан лежав у чужій піжамі й спитав про дах.
Виписали його дев’ятого серпня. Додому їх привіз на своїй машині чоловік Клавдії Петрівни, бо Вітьчина Газель була в роз’їздах, а на автобусі з чотирма пересадками йому було не можна.
Удома Олена перетягла своє ліжко зі світлиці на кухню, до печі, бо звідти чути, як він дихає. Він подивився, як вона це робить, і нічого не сказав.
Увечері вона сіла навпроти нього й розповіла про конверт. Усе, як було: і суму, і що гроші відкладені на Кирила, і що вона сказала «подумаю».
— І що надумала?
— Ще думаю.
Степан побовтав ложкою в кухлі.
— Візьми, — сказав він.
— Що?
— Візьми двісті. І їдь. Я все бачу. Тепер тут буде не дах, а горщики й ліки, і я тобі жодного дому за це не віддам, бо дім Тетянин буде, я нічого переписувати не стану. Тож бери, поки дають.
Олена поставила кухоль.
— Двісті — це нічого, — сказала вона. — У мене борг чотириста шістдесят. Не мій, Ігорів, я поручителькою була, ненормальна. Половину зарплати віддаю. Я двісті віддам — залишиться двісті шістдесят, і я з ними знову піду по чужих кутках. Я три роки в пансіонаті в підсобці жила, поки він не закрився. Мені не гроші потрібні, мені потрібні три роки без квартплати. Тоді спишуть, і я стану людиною з зарплатою.
— Три роки, — сказав Степан.
— Три. Може, чотири.
— А потім?
— Не знаю. Я не буду вам брехати, що я вас люблю. Ви мені подобаєтеся. Ви мені в лікарні тоді сорок днів у коридорі сиділи й жодного разу на нас не накричали, а на нас усі кричать. Я вам телефонувати не збиралася, ви самі зателефонували в травні, про лікаря питали.
— Ти сказала, що жити ніде.
— Сказала. Могла не говорити.
Він довго мовчав. Потім спитав, скільки соток залишилося не викошено біля сараю.
Вітька додлав ґанок наприкінці серпня. За роботу він узяв мотоцикл — той самий, на якому Степан привіз Олену. Мотоцикл усе одно не тягнув, а Степанові їздити заборонили, і він сам сказав: забирай, тільки карбюратор не чіпай, там усе налаштовано.
— Діду, там налаштовувати нічого, там усе міняти потрібно, — сказав Вітька.
— Ти чіпати не чіпай.
Двадцять першого серпня Степан поїхав з Оленою до райцентру — на прийом і заодно він прописав її в домі. Сказав він їй про це вже в автобусі, на зворотному шляху, коли вона розбирала в пакеті рецепти.
— Дарма ви, — сказала Олена. — Тетяна тепер зовсім.
— Хай.
— Дім усе одно її.
— Дім її, — погодився Степан. — А вигнати тебе з нього за один день вона не зможе. Хай через суд ходить, якщо хочеться. Мені спокійніше.
Тетяна дізналася за тиждень, і розмова по телефону вийшла коротка. Вона сказала, що він усе-таки не розуміє, що робить, і що тепер цю жінку звідти ніяк не прибереш.
— На це й розраховую, — сказав Степан.
Тетяна кинула трубку й не телефонувала дев’ятнадцять днів, а потім зателефонувала й спитала, чи пив він ліки й які, і записала назви. Приїздити вона не приїздила. У вересні надіслала на картку три тисячі, без слів. Олена переказала ці гроші на рахунок пилорами, у розстрочку за брус, і написала Тетяні про це одним повідомленням: «за брус, 3000». Відповіді не було.
У середині вересня Вітька з помічником міняли жолоби й обшивали фронтон.
Степан сидів на колоді, розбирав саморізи по банках і пояснював зверху вниз, що фронтон треба було починати з іншого краю. Олена стояла на драбині й подавала рейки. Їй не можна було нагору, бо вона відпрацювала ніч і через дві години збиралася спати, але вона все одно стояла.
Біля хвіртки зупинилася баба Ніна. Постояла, подивилася на новий дах.
— Олено, — сказала вона нарешті. — У мене тиск.
— Скільки?
— Сто дев’яносто на сто.
— Ідіть додому, сядьте й не робіть нічого, — сказала Олена. — Я зараз прийду.
Вона злізла з драбини, витерла руки об штани й пішла до хати по сумку. Степан стояв біля ґанку й тримав сумку сам.
До кінця осені Степан уже сам виходив на ґанок і сварив Вітьку за криво прибитий жолоб. Олена працювала, доглядала його й потроху віддавала свої борги. А в селі тим часом звикли до незвичайного подружжя: перестали рахувати різницю у віці й почали рахувати, скільки ще залишилося зробити до зими.
Одного вечора Степан покликав Олену до столу.
— Ти ж не збираєшся все життя тут мені медсестрою бути?
— А ким іще?
— Не знаю. Але я б хотів, щоб ти залишилася навіть тоді, коли вже не треба буде ні ліків, ні догляду.
Олена довго дивилася на нього, а потім тихо відповіла:
— От коли перестанете боятися, що я поїду, тоді й поговоримо.
Він усміхнувся. Уперше за довгі роки в його хаті говорили не про дах, гроші чи хвороби, а про те, що буде завтра.
А баба Ніна, яка випадково почула останні слова через відчинене вікно, наступного дня сказала біля магазину:
— Може, вона й не за любов’ю приїхала. Але щось у того Степана вдома нарешті ожило.