– Невістко, відчиняй швидше, ми вже змерзли під брамою стояти, поки ти тут свої справи розрулюєш! – різкий, звичний до наказів голос зовиці змусив Олену підвести голову від сирої осінньої землі.
Олена неквапно зняла з рук грубі робочі рукавиці, струсила з фартуха сухий пирій і важко видихнула. Кінець жовтня видався напрочуд холодним і вогким, але день випав ясний — саме такий, щоб перекопати грядки після капусти, вибрати бур’ян і підготувати ділянку до зими.
Позаду затишно поскрипувало старе гілля груші, у повітрі стояв запах прілого листя, вологого чорнозему та диму з далеких печей, де сусіди палили сухе бадилля.
Під високою бляшаною брамою знову загупали кулаком — настирливо, ніби за нею стояли господарі цього подвір’я, а не непрохані гості в суботній ранок.
– Якби ти хоча б учора ввечері подзвонила, хвіртка була б відчинена, – спокійно сказала Олена, відсуваючи чавунний засув і відчиняючи важку стулку.
На дорозі стояла Марія, молодша сестра її чоловіка, закута в яскравий мохеровий шалик, у тонких міських чобітках на підборах, які зовсім не годилися для розкислих польових стежок.
Позаду неї, здіймаючи куряву й гарчачи глушником, паркувався старенький універсал її чоловіка Тараса. Багажник машини був ущент забитий якимись пакунками, великими каструлями та мішками з вугіллям.
– Ще чого, дзвонити їй! Ми до рідного брата приїхали, а не на прийом до начальника, – буркнула Марія, навіть не привітавшись, і спритно прослизнула повз невістку на подвір’я.
Вона гидливо глянула на робоче взуття біля ґанку, на купу викопаних буряків під навісом і зневажливо скривила губи.
– Богдан де? Спить ще, чи що? Буди його хутчіше, треба багажник розвантажити й в альтанці прибрати, бо до нас люди скоро приїдуть, а в тебе тут безлад і бруд на кожному кроці.
Олена так і лишилася стояти біля відчиненої стулки, навіть не думаючи бігти до хати.
Ця хата, великий сад і шістдесят соток родючої землі належали тільки їй. Батько подарував доньці цю садибу ще до того, як вони з Богданом пішли до церкви вінчатися.
Батько все життя будував на совість, у кожну балку й цеглину вкладав душу. А останні роки вже сама Олена за гроші зі своїх підробітків і премій перекрила дах новеньким залізом, провела в дім воду, поміняла паркан і довела до ладу літню кухню.
Богдан же любив село лише як місце для відпочинку на дивані, риболовлі та поїдання смаженого м’яса. А його рідня з кожним приїздом поводилася на подвір’ї дедалі нахабніше, ніби це був їхній спадковий маєток.
– Богдан спить після важкої нічної зміни, і підіймати його я не збираюся, – рівно й твердо відповіла Олена. – І ніяких гостей ми сьогодні не чекаємо. На вихідні в нас повно роботи, треба докопати город до перших морозів, поки сніг не впав.
Тим часом Тарас уже виймав із багажника величезну виварку, накриту старим рушником, з-під якого різко тягнуло оцтом, цибулею та магазинними приправами.
Слідом з машини вискочили двоє підлітків Марії. Вони відразу побігли навпростець через квітник, де ще трималися останні кущики морозяних айстр та хризантем.
– Хлопці, обережно, дивіться під ноги, там квіти посаджені, – суворо гукнула господиня, перегородивши їм шлях і зачинивши внутрішню дерев’яну хвіртку, що вела далі в сад і город.
– Ти диви, які пани стали, ступить їм ніде! – одразу підхопила зовиця, невдоволено задерши підборіддя. – Не чіпай дітей, вони цілий тиждень у квартирі сиділи, їм треба простір і чисте повітря. Краще відчини сад, нехай яблук пізніх нарвуть або горіхів назбирають. Чи тобі для рідних племінників шкода жмені горіхів?
– Горіхи вже давно зібрані й розсортовані по мішках, а пізні яблука зняті на зберігання в льох, – спокійно пояснила Олена. – А по городі бігати не треба, там земля після дощів мокра, тільки багнюку на ґанок натопчете. Шашлики тут сьогодні ніхто смажити не буде, бо мені треба перекопувати ділянку, а не сміття за вами вигрібати.
Марія зсунула свій капелюшок на потилицю, і в її очах спалахнула звична злість людини, якій не дали взяти чуже задарма.
Вона зміряла поглядом охайний двір, чисті доріжки, побілені стовбури яблунь та рівні кучугури компосту, а тоді демонстративно зітхнула, ніби пояснювала щось малій дитині.
– Ти все вічно ускладнюєш, ніби від твоїх яблук чи альтанки шматок відпаде, – мовила зовиця й гукнула до свого чоловіка: – Тарасе, занось ящики просто на веранду, зараз Богдан встане і все владнає. Не має права чужа жінка виставляти за поріг рідну сестру з дітьми, коли ми повну виварку м’яса намаринували і стільки кілометрів сюди тряслися.
– Це подвір’я належить тільки мені, і тут усе буде так, як скажу я, – Олена закрила внутрішню хвіртку на залізний гачок, надійно перекриваючи доступ до саду. – Богдан може випити з вами узвару на ґанку, якщо прокинеться, але цілоденних посиденьок із криками до півночі тут не буде.
У цей час двері хати рипнули, і на поріг, човгаючи старими повстяними капцями, вийшов Богдан.
Він був у пом’ятих штанях, із заспаним обличчям і скуйовдженим волоссям. Чоловік кліпав очима на холодному осінньому вітрі, розгублено дивлячись то на дружину, то на сестру.
– О, прокинувся нарешті наш господар, а то твоя жінка вже нас на дорозі зустрічає, як чужих, – сплеснула руками Марія, підштовхуючи дітей ближче до брата. – Скажи їй, нехай відімкне льох, дістане консервацію і розтопить грубку в літній кухні, бо ми з дороги зголодніли й змерзли.
Богдан важко зітхнув, потер долонею шию й підійшов до дружини, намагаючись говорити пошепки, щоб сестра не відчула його слабкості.
– Олено, ну чого ти одразу сваришся при людях? – тихо пробурмотів він, торкаючись її плеча. – Нехай хлопці побігають по подвір’ю, подихають, а ми з Тарасом мангал у кутку розпалимо, тобі взагалі заважати не будемо. Невдобно виходить, рідня ж приїхала на вихідні, стільки бензину спалили.
– Ти чудово знав, що на сьогодні ми планували закінчити перекопування городу, – твердо відказала Олена, відступаючи на крок і забираючи руку. – Земля скоро візьметься кригою, а в нас ще сотка не доведена до ладу. Твоя сестра навіть не спромоглася спитати, які в нас плани, бо звикла вважати мою батьківщину безкоштовним заїздом.
– Але це ж моя рідна кров, Олено! Як ти цього не розумієш? – Богдан підвищив голос, відчуваючи за плечима підтримку Марії. – Якщо ми їх зараз відправимо геть, мама мені до весни спокою не дасть по телефону. Вона й так каже, що ти мною крутиш, як хочеш, і від родини відбиваєш.
– Нехай твоя мама думає що завгодно, мене її вигадки давно не хвилюють, – відрізала жінка, повертаючись до відра з водою, щоб сполоснути руки.
У цю мить за парканом почулося гучне гуркотіння кількох моторів, а слідом пролунав довгий, нахабний автомобільний сигнал.
Олена зупинилася, перезирнувшись із чоловіком. На обличчі Богдана з’явився щирий подив, він явно більше нікого не чекав. Проте Марія від того звуку миттю стрепенулася, хутко поправила шалик на шиї й радісно побігла до воріт.
На порожню сільську дорогу перед хатою один за одним виїхали два дорогі міські автомобілі.
З першої машини вийшли двоє чоловіків у шкірянках та модно вбрана жінка з пишною зачіскою і яскравими нігтями, ніби вона збиралася на урочистий бенкет, а не в село восени.
З другої машини висипала галаслива компанія молоді з великою колонкою, коробками з їжею та пакунками зі скляними пляшками.
– Ой, нарешті ви дісталися, ми вас уже виглядаємо! – голосно загукала Марія, гостинно розчиняючи браму, яку Олена не встигла замкнути. – Заходьте, не соромтеся, ставте машини просто попід парканом, місця тут повно! У нас усе готово, повітря чудове, грубка скоро буде гаряча!
Олена відчула, як холодна хвиля обурення піднялася від ніг аж до самої голови.
Вона глянула на Богдана, але той лише роззявив рота, кліпаючи очима й не розуміючи, звідки тут узялися всі ці незнайомці.
– Маріє, це хто такі? – голосно спитала Олена, виходячи на середину подвір’я і перепиняючи дорогу невідомим прибульцям.
Модна жінка, гидливо обходячи калюжу своїми світлими чобітками, обдарувала Олену поблажливим поглядом і простягнула Марії великий пакет із дорогої міської крамниці.
– Маріє, ми все привезли, як домовлялися, і рибу для решітки, і свіжі овочі, і солодке, – дзвінко цвірінькала гостя, оглядаючи велику добротну садибу. – Слухай, а тут справді дуже гарно, ти правду казала. Тільки ти обіцяла, що літня кухня вже буде протоплена, щоб ми могли перевдягтися з дороги в тепле, а тут диму з комина навіть не видно. І де свіжа постіль для другого поверху? Нам уже можна заносити речі в кімнати, чи треба почекати?
Марія вмить почервоніла, нервово смикнула плечем і спробувала стати спиною до Олени, затуляючи собою гостей.
– Світлано, ви проходьте поки що в альтанку, розкладайтеся на лавах, ми зараз усе швиденько влаштуємо, – поспіхом заторохтіла зовиця, кидаючи на невістку перелякані погляди. – Тут просто невелика затримка вийшла, господар зараз дров принесе і все зробить за пів години.
– Ану стійте всі на місці, – не кричучи, але так твердо й важко сказала Олена, що вся галаслива компанія мимоволі зупинилася посеред подвір’я. – Жінко, поясніть мені спокійно і до ладу: хто ви такі, на яких умовах ви сюди приїхали і про що саме ви домовлялися з Марією?
– Олено, ходімо на хвилинку відійдемо за хлів, це мої співробітники з роботи, не ганьби мене перед чужими людьми! – Марія вчепилася в рукав Олени, намагаючись відтягти її вбік. – Я тобі зараз на кухні все поясню, ну нащо ти сварку на порожньому місці роздмухуєш!
Олена різко струсила руку зовиці й зробила два кроки назустріч міській гості, яка вже з підозрою розглядала напружені обличчя навколо.
– Ніяких таємниць по кутках не буде, – мовила господиня, схрестивши руки на грудях. – Ця хата й ця земля належать виключно мені. Я тут єдина господиня за всіма документами. І я вперше в житті бачу вас на своєму подвір’ї. Тому я запитую ще раз: хто ви і що ви тут робите?
Світлана насупилася, перезирнулася зі своїм супутником, високим чоловіком у темному пальті, і дістала з кишені дорогий телефон.
– Тобто як це, хто ми такі? – у голосі міської гості зникла вся привітність, поступившись сухій діловитості. – Марія здала нам цю заміську садибу на всі вихідні, з лазнею, літньою кухнею та затишною територією. Ми їй ще на початку тижня перекинули солідний завдаток на картку для бронювання. Вона запевнила, що це маєток її родини, і ми будемо тут самі відпочивати всі вихідні без сторонніх очей.
На подвір’ї запала така тиша, що стало чути, як десь у глибині саду з гілки впало останнє перестигле яблуко.
Богдан зблід так, ніби перед ним розверзлася земля.
Тарас, чоловік Марії, тихенько задкував до своєї старої машини і вдавав, що дуже уважно витирає ганчіркою брудне скло.
– Завдаток? – повільно перепитала Олена, повертаючись до зовиці, яка втягнула голову в плечі й тремтіла від люті та сорому. – Тобто ти надумала здати чужу хату своїм колегам, забрати собі чималі гроші, а нас із Богданом приставити за дармову прислугу? Щоб я їм постелі стелила, хату топила, а після них сміття збирала, поки ти чужим добром розпоряджаєшся?
– Маріє, ти при своєму розумі взагалі? – нарешті прохрипів Богдан, роблячи крок до сестри. – Яка оренда? Ти що наробила?
– А що тут такого страшного! – раптом зірвалася на вереск Марія, розуміючи, що викрутитися не вдасться, й переходячи в напад. – У вас хата стоїть напівпорожня, ви тут удвох сидите на свіжому повітрі, а нам із Тарасом за позику платити нічим! Подумаєш, пустила пристойних людей на два дні м’ясо спекти, невже від тебе б шматок відпав кілька простирадл у пральній машині випрати? Ми родина чи хто? Тобі для рідного брата та його дітей грошей пожалілося?
– Мені не шкода для людей, але мені гидко бачити в себе шахрайку, – холодно відкарбувала Олена, дивлячись зовиці просто у вічі. – Ти взяла з людей плату за чуже майно, до якого не маєш жодного стосунку ні по совісті, ні за законом. Це чистий обман. І якщо ці люди зараз викличуть кого слід, ти матимеш великі клопоти.
Світлана нервово зітхнула, сховала телефон і вкрай суворо глянула на свою колегу.
– Значить так, шановна співробітнице, – крижаним голосом сказала жінка. – Нам твої сімейні розбірки та вигадки зовсім не потрібні. Гроші повертай просто зараз назад на картку, до останньої копійки. Інакше в понеділок про твою витівку знатиме все керівництво на роботі, а далі буде зовсім інша розмова.
– У мене зараз немає тих грошей, я ними борг закрила ще позавчора! – мало не плачучи вигукнула Марія, благально дивлячись на свого чоловіка. – Тарасе, ну скажи їм! Олено, ну пусти людей відпочити, ми в неділю по обіді поїдемо і все до нитки приберемо за собою, присягаюся!
– Жодної хвилини ці люди тут не залишаться, – Олена спокійно повернулася до приїжджих. – Мені прикро, що вас ошукали, але це приватне подвір’я. Прошу всіх вийти за ворота. Усі фінансові питання вирішуйте з цією громадянкою на вулиці, за моїм парканом.
Супутник Світлани мовчки взяв її під руку й коротко кинув Марії:
– Десять хвилин тобі на повернення всього завдатку. Якщо сповіщення не прийде, ми просто звідси зателефонуємо куди треба, листування і чек у нас збережені. Повертаємося до машин, тут нема чого чекати.
Гості почали квапливо сідати назад у салони, гримаючи дверцятами й сперечаючись між собою про зіпсований вихідний.
Обидва авто розвернулися на вузькій сільській дорозі, розкидаючи мокре листя з-під коліс, і швидко зникли за пагорбом.
На подвір’ї залишилося тільки сімейство Марії серед гнітючої мовчанки.
– Ти задоволена? – засичала зовиця, повертаючись до Олени з перекошеним від злості обличчям. – Зганьбила мене перед усім відділом! Мені тепер із роботи йти доведеться через твою черствість прокляту! Щоб тобі цей город кілком став!
– Забирай свої пакунки, дітей і щоб ноги вашої тут більше не було, – спокійно вказала рукою на дорогу господиня. – Виварку з м’ясом забирайте, пляшки свої теж. Щоб духу вашого на моєму подвір’ї не було ні сьогодні, ні навесні, ні коли-небудь узагалі.
– Богдане, ти чоловік чи порожнє місце? – верескнула сестра, кидаючись до брата й смикаючи його за куртку. – Скажи їй хоч слово! Вона мене з дітьми на холод виганяє, у нас пального назад ледве вистачить, віддай мені з ваших заощаджень, щоб я людям повернула борг! У вас же є відкладене, я знаю, що ви на опалення збирали!
Богдан подивився на сестру, потім перевів погляд на Олену, яка стояла нерухомо, впевнено і без тіні жалю.
Він поглянув на виварку з м’ясом, на наляканих дітей Марії, на Тараса, який боявся підвести очі. До чоловіка нарешті дійшло, в який бруд його щойно ледь не втягнули заради чужих примх.
– Сідайте в машину і їдьте додому, Маріє, – глухо промовив Богдан, опустивши голову. – Грошей я тобі не дам. У мене їх немає, а якби й були, на такі авантюри я не дав би ані копійки.
– Зрадник! – скрикнула зовиця, кидаючи в багажник якусь торбу. – Мати дізнається, прокляне тебе на старість! За чужу жінку рідну кров зрадив, перед чужими заступився!
Тарас поспіхом закинув виварку назад, підлітки заскочили на заднє сидіння, схлипуючи від страху, і старенький автомобіль із рипінням виїхав за ворота.
Олена дочекалася, поки машина сховається за лісосмугою, підійшла до брами, із зусиллям зачинила важкі металеві стулки й замкнула замок на два оберти ключа.
У дворі знову запанував спокій. Тільки вітер тихо погойдував голе віття на груші та пахло димом від сусідських вогнищ.
Богдан стояв посеред двору, згорбивши плечі й розглядаючи свої повстяні капці на вологій доріжці.
– Олено, пробач мені, – тихо мовив він, не наважуючись глянути їй у вічі. – Я справді не знав, що вона таке вигадала. Думав, просто в гості зібралися м’ясо спекти.
– Ти не знав, бо тобі так було зручно, – втомлено, але твердо сказала Олена, беручи з лави свої робочі рукавиці. – Ти звик, що за всі забаганки твоєї рідні я маю розплачуватися власними силами, спокоєм і працею. Якщо хочеш залишитися тут до вечора, бери лопату й іди докопувати грядки за хатою. Якщо ні — рейсовий автобус до міста їде за сорок хвилин.
Чоловік помовчав кілька хвилин, потім повільно пішов до повітки, виніс важку штикову лопату й мовчки попрямував на город, де чорніла ще невикопана земля.
Олена піднялася на ґанок, налила собі з глиняного глечика холодної колодязної води, настояної на сушених яблуках, і повільно випила.
Попереду був ще цілий день доброї осінньої погоди, робота на городі заспокоювала руки й думки, а на душі вперше за багато місяців стало тихо і легко. Чуже нахабство нарешті вперлося в надійний, міцний засув, який більше ніколи не відкриється для непрошених гостей.