Минулої суботи я взялася розбирати сервант. Той самий, що стоїть у мене в кімнаті вже стільки років, що я майже перестала його помічати. Донька давно мені твердить:
– Мамо, навіщо тобі половина цього «добра»? Викинь хоч те, чим не користуєшся.
Я щоразу відмахувалася:
– Колись розберуся.
І от дочекалася. Спершу дістала чарки на тоненьких ніжках. Потім кришталеву вазу, яку вже років із двадцять ніхто не ставив на стіл. Далі – чайний сервіз із дрібними синіми квіточками.
Узяла в руки одну чашку – і все. Просто сіла на підлогу біля серванта, бо згадала, як із цих чашок ми пили чай у мами. Не на свята навіть, а просто в неділю.
Неділя тоді взагалі була особливим днем. Зранку мама обов’язково щось пекла. Найчастіше пиріжки. Інколи шарлотку.
На кухні запотівало вікно, тихо бурмотіло радіо, а я крутилася поруч і потроху тягнула начинку.
– Не лізь! Потім буде чим гостей пригощати!
Яких саме гостей, ніхто ще не знав. Але хтось обов’язково з’являвся. Тітка Лариса з дядьком Петром, сусідка, тітка Надія, мамина подруга з чоловіком.
Часом усі разом. Ніхто наперед нічого не узгоджував. Мобільних телефонів не було. Могли просто подзвонити у двері.
– Ой, ми тут повз проходили!
Хоча жили вони за сорок хвилин їзди. Мама тільки руками сплескувала:
– А в мене ж удома нічого немає!
І вже за п’ятнадцять хвилин стіл виглядав так, ніби ми збиралися святкувати весілля, – картопля, оселедець із цибулею, солоні огірки, банка шпрот.
Ковбаса, нарізана тонко, щоб усім вистачило. Домашня випічка. Цукерки в кришталевій вазі. І, звісно, цей чайний сервіз.
Я сиділа збоку й слухала дорослих. Вони сміялися так голосно, що іноді доводилося зачиняти кухонні двері, аби не заважати сусідам.
Розповідали, хто що купив, кому що сказали на роботі, хто з ким посварився, хто куди їздив.
Одну й ту саму історію могли переказувати хоч десятий раз, і все одно всі реготали.
А потім хтось казав:
– Ну все, ми вже йдемо, – і ще півтори години стояв у передпокої.
Пам’ятаєте?
Пальта вже надіті, чоботи застебнуті, сумки в руках. А розмова й не думає завершуватися.
– Ой, до речі, я ж тобі не розказала… – і все починалося спочатку.
А влітку це було взагалі окреме життя. Ми виносили стільці на подвір’я. Сусідки сідали біля під’їзду: хтось чистив ягоди, хтось перебирач зелень.
Ми, діти, носилися поруч до самої темряви. Ніхто не дзвонив щоп’ять хвилин і не питав, де ми.
Крикнуть із вікна:
– Додому!
А ти ще хвилин п’ятнадцять робиш вигляд, що не чуєш.
Потім несешся сходами, бо вдруге вже гукають зовсім іншим голосом.
У серванті я ще знайшла стару коробку з-під цукерок. Відкрила її, а там листівки – до жіночого свята і з Новим роком.
«Дорогій Оленочці від родини Морозових».
Я навіть не пам’ятаю тих Морозових. Але листівку вони нам підписали 1986 року.
Красивий почерк. Чорнильна ручка. Два рядки побажань – і чомусь рука не піднялася її викинути.
Зараз вітання прилітає в телефон: квіти, сердечка, щастя, здоров’я. Відповіла таким самим сердечком – і на тому все.
А цю листівку людина вибирала, купувала, підписувала, несла. І вона сорок років пролежала в мене в шафі.
Я продовжила розбирати сервант і натрапила ще на одну річ – стару білу скатертину з вишивкою по краях.
На одному кутку була маленька жовта пляма. Я впізнала її одразу – мандарин.
Мені тоді було років дванадцять. На Новий рік я чистила мандарин за святковим столом і бризнула соком. Мама засмутилася:
– Нова скатертина!
А бабуся сказала:
– Олено, перестань. Значить, буде пам’ять.
Тоді я подумала: яка ще пам’ять від плями?
А ось вона, пам’ять.
Сиджу через стільки років, проводжу пальцем по цьому кутку й чую бабусин голос так виразно, ніби вона щойно вийшла на кухню по чайник.
Я того дня нічого не викинула. Протерла сервант, поставила чашки назад, поклала листівки. А ввечері подзвонила сестрі.
– Щось сталося?
– Та ні. Приїжджай завтра чай пити.
– А з якого приводу?
– А раніше нам потрібен був привід?
Вона приїхала з пирогом. Я дістала той самий сервіз.
Ми сиділи на кухні, згадували маму, наш двір, молоко в бідонах, рукавиці на батареї та касети, які перемотували олівцем.
Сестра вже вдягнула куртку, щоб іти додому, взялася за ручку дверей і раптом сказала:
– Ой, до речі! Я ж тобі про Ірину не розповіла…
Я засміялася, бо зрозуміла: деякі речі таки нікуди не зникають.
Ні наші звички, ні рідні голоси, ні той кухонний сміх. Просто інколи все це лежить десь дуже глибоко, як старий сервіз за склом.
І варто лише відчинити дверцята, щоб…
А у вас таке було? Багато пам’ятних дрібничок сховано в глибині шафи? Які для вас найцінніші?