Телефон Тараса задзвенів рівно о восьмій вечора. Він витер руки, взяв слухавку й відійшов до вікна.
– Тарасе, ти їв? – долинув на всю кухню голос свекрухи.
– Їв, – через силу відповів він.
– А що вона тобі дала? – тут же спитала вона. – Знову макарони?
– Смажену картоплю.
– І картоплю вона знову на малому вогні томила, замість того, щоб як слід підсмажити?! – обурилася свекруха.
– Нормально було, – буркнув Тарас.
– Нормально… – пробурмотіла Галина Миколаївна. – Я твоє “нормально” знаю. Їси, що дають, а потім то те в тебе болить, то це…
Марина в цей момент мила посуд. Вона буквально бачила той звинувачувальний вираз на обличчі свекрухи. І хоч не дивилася на чоловіка, чудово розуміла: він стоїть, опустивши голову, як завжди, і в усьому погоджується з матір’ю.
– Ну гаразд, мамо, – нарешті сказав Тарас, – бувай, цілую.
Потім він повернувся до дружини:
– Мати каже, ти картоплю не так смажиш!
– Та ти що?
– Ага. На сильному вогні треба, а ти на слабкому томиш.
– Твоя мати сорок років смажить на сильному, і тому в неї сковорідки довго не живуть, – відповіла Марина. – А я готую так, як мені подобається.
– Ну от, ти знову… – закотив очі Тарас.
Та сперечатися він не став і пішов до телевізора.
Так тривало вже багато років. І Марина щоразу питала себе, коли ж їй це нарешті набридне. Відповідь на це запитання вона отримала зовсім скоро.
Якось увечері Галина Миколаївна зателефонувала знову й узялася за своє улюблене:
– Вона в тебе марнотратка! А ти, між іншим, їй занадто багато дозволяєш! Послухай, Тарасе. Ось послухай мене уважно, я ж тобі добра хочу. Постав питання!
– Мамо, ну…
– Постав питання, я тобі кажу! А то вона тобі на шию залізла й ніжки звісила…
І Тарас, замість того щоб сказати матері бодай слово проти, поклав слухавку й поставив запитання:
– Мама має рацію щодо грошей. Давай ти мені звітуватимеш, куди що йде?
Він трохи знітився під її прямим поглядом, але все ж договорив:
– Чеки збирай і мені показуй, чи що…
Марина нічого йому не відповіла. Але зранку вона не зробила йому сніданок. Натомість зібрала речі й пішла до виходу.
– Ти… куди це? – здивувався Тарас.
– До подруги.
– До Лесі, чи що?
– Так. Відпочину хоч тиждень від тебе і від твоєї мами.
– Ти серйозно, чи що? – Тарас підійшов ближче. – Марино, ти що вигадала? Через картоплю, чи що?
– І через неї також.
– І ти отак підеш? – насупився чоловік. – А сніданок?
– Сам зготуй, – усміхнулася Марина, – або маму поклич.
Леся, з якою вони дружили ще з молодості, була для Марини особистим “911”. З нею можна було радитися, їй можна було плакатися в жилетку будь-якої доби.
До неї, зрештою, можна було й піти жити – після розлучення Леся мешкала в просторій двокімнатній квартирі сама.
Подруга зустріла Марину привітно. Вислухавши її за чаєм, вона винесла свій вердикт:
– Правильно зробила. Нехай посидить без тебе, подумає.
– Та він не подумає, – усміхнулася Марина. – Він мамі подзвонить.
Вона трохи прорахувалася. Ближче до обіду Тарас зателефонував не матері, а їй:
– Де в нас сіль? – ображено промовив він.
Марина пояснила. І відразу ж на неї посипався шквал запитань: на якій воді варити макарони, як солити, чи треба перчити.
– Вони злиплися й перетворилися на якусь кашу, яку неможливо їсти! – роздратовано заволав він у слухавку хвилин через сім. – Ось ти… ось вічно ти… Ти навіть нормально порадити не можеш!
– А ти все робив так, як я казала?
– Так!
– Повтори.
Тарас почав повторювати:
– Я налив воду, висипав макарони…
– У киплячу воду?
– Ні…
– Тарасе, я ж казала — в киплячу воду, – сказала Марина.
Повисла пауза.
– Та тьху ти! – сердито виплюнув він і кинув слухавку.
Марина перезирнулася з Лесею. Подруга театрально закотила очі.
Залишившись сам на сам із кухнею та рештою побуту, Тарас зателефонував матері.
– Мамо, тут це… – ображено почав він. – Марина збунтувалася.
– Приструнив?
– Ні, вона поїхала.
– Як поїхала?
– До Лесі. На тиждень десь.
– Зрозуміло, – сказала мати після короткої паузи. – Чекай, зараз приїду.
Вона приїхала. І одразу взялася і за готування, і за нарікання на Марину. Тарас не втримався й зателефонував дружині.
– Мама приїхала, – гордо повідомив він. – Все нормально, ти не думай, я не пропаду.
– Я й не думаю, – відповіла Марина й усміхнулася.
Вона добре уявляла, що там зараз відбувається. Галина Миколаївна, мабуть, уже переставляє на кухні посуд по-своєму, бо невістка розставила не так.
Потім вона візьметься за готування, по дорозі скаже, що штори в спальні треба б замінити на “правильні”, і зауважить, що в Тараса від часу її останнього візиту помітно округлився животик. І з цим треба щось робити, інакше він скоро йому “на ніс налізе”.
За кілька днів Тарас знову зателефонував Марині.
– Слухай, – швидко заговорив він, – вона мені сьогодні о шостій ранку світло в кімнаті ввімкнула. Каже, досить валятися. А мені на роботу тільки до дев’ятої, я хотів хоч трохи поспати.
– Та вона ж про тебе дбає, – не втрималася Марина.
– Марино, не починай, га… – він важко зітхнув. – Вона ввечері хоче мої сорочки перепрасувати. Усі. Каже, ти погано прасуєш.
– Ну хай прасує.
Минуло ще кілька днів, і Тарас подзвонив знову.
– Марино… – говорив він поспіхом, і на тлі виразно чувся високий, наполегливий голос Галини Миколаївни, яка не замовкала ні на мить. – Марино, це якийсь кошмар. Я не можу.
– Що сталося?
– Та все сталося! – Він майже зірвався на крик. – Вона з самого ранку мене пиляє. Куди гроші подів, чому на дивані сиджу, а не справою займаюся.
– Я їй кажу: мамо, я дорослий чоловік. А вона: поки я жива, ти мій син і слухатимешся мене. Марино, вона мені каже, що я неправильно живу!
– І що тепер? – тихо спитала Марина.
На тому кінці дроту Галина Миколаївна голосно вимагала, щоб Тарас негайно поїв, поки гаряче, та кинув свій телефон. І раптом Тарас, не відриваючи слухавки, звернувся до матері:
– Мамо. Почекай. Я розмовляю із дружиною!
– З якою дружиною, вона тебе покинула! – зірвалася Галина Миколаївна.
– Вона мене не покинула. Вона від тебе поїхала! І я тепер розумію чому!
Секунду-другу свекруха не могла знайти слів, тільки глухо брязнула об плиту важка кришка. А потім вона рішуче пішла в наступ.
Марина чула все: і про невдячного сина, який відвернувся від матері, і про те, що це невістка його налаштувала проти неї.
– Я покинула дім і приїхала його рятувати! – гриміла Галина Миколаївна. – А він ще й носом крутить!
– Я передзвоню, – шепнув Тарас у слухавку і вимкнувся.
Подруги переглянулися й засміялися. Передзвонив Тарас уже через дві години. Було пізно, але жінки ще не спали.
– Марино… – втомлено сказав Тарас. – Приїдь. Мама все.
– У сенсі все? – раптом злякалася Марина.
– Ну все, не буде вона тебе діставати, – похрипів він у слухавку.
– А вона… е… жива, я сподіваюся?
– Живіша за всіх живих, – засміявся Тарас, – просто пішла від невдячного “розбещеного” сина. Приїжджай, га? Будь ласка…
Ну що тут удієш? Марина зібрала речі й повернулася до своєї квартири. Тарас зустрів її теплою вечерею. З доставки, правда, але стіл був накритий на “відмінно”.
– Ось знаєш, Марино… – промовив Тарас. – Я тільки тепер зрозумів… Звідки в тебе стільки терпіння?
– Та ну?
– Ну так. А мамі я сказав так: ти моя мама, і я люблю тебе. Але вчити нас жити більше не будеш.
– А вона що?
– Пішла, – знизав плечима Тарас.
Звісно, це не кінець. Галина Миколаївна дзвонила й час від часу приїжджала до них. Але тепер поводилася трохи тихіше, та й Тарас не мовчав, а намагався ставати на бік дружини. Допомоглося, коли на власній шкурі відчув, як це — слухати “добрі поради” матінки…
А ви що скажете з цього приводу?