Ірина та Олег дружили ще зі школи. З восьмого класу вони сиділи за однією партою, разом робили домашні завдання, підставляли одне одному плече й разом ходили гуляти.
Та така дружба дуже не подобалася матері Олега. Усе було зрозуміло: у Марини було ще дві сестри й молодший брат. Її мама працювала медсестрою в дитячій лікарні, тато був слюсарем на заводі. Жили вони скромно.
Мати Олега, Тамара Миколаївна, постійно повторювала синові, що Ірина — це невдалий вибір, що їхні стосунки несерйозні, а йому варто уважніше обирати і друзів, і дівчат.
— Я ж тебе розумію: ти в нас єдиний син, сім’я забезпечена. Звісно, вона за тебе вчепиться обома руками, ще й розраховуватиме, що ти і її утримаєш, і всю родину її потягнеш, — говорила вона йому.
А після випускного вечора Тамара Миколаївна підійшла у дворі до матері Ірини, Олени Петрівни, і прямо заявила:
— Поясніть своїй дочці, що вона не пара нашому синові. Нам така невістка не потрібна. І взагалі — Олег їде вчитися до Львова, він вступає до університету, а після навчання лишиться в місті.
Олена Петрівна вислухала її й відповіла, що в стосунки дітей втручатися не буде. Але вдома все ж переказала цю розмову Ірині й порадила їй добре подумати:
— Вирішувати, звісно, тобі, але мати Олега дуже погано до тебе ставиться. Може, й справді не варто з ним зв’язуватися?
— Мамо, ми ж не збираємося одружуватися просто зараз. Ми навіть про це не говорили. Я знаю, що він поїде вчитися до Львова, але Олег обіцяв приїжджати на канікули. Та й телефон ніхто не скасовував. Не хвилюйся.
Олег поїхав. Ірина вступила до медичного університету й повністю пірнула в навчання.
Вони з Олегом телефонували одне одному, але раптом перед Новим роком він перестав брати слухавку і сам теж не дзвонив. Чому так сталося, Ірина не розуміла. Вона хотіла розпитати про нього в його матері, але не наважилася.
А все було просто: Тамара Миколаївна сказала синові, що Ірина почала зустрічатися зі своїм однокурсником, а щоб Олег їй повірив, попросила підтвердити це доньку своєї подруги — Лесю.
Леся була закохана в Олега ще зі школи й із великим задоволенням виконала прохання Тамари Миколаївни.
На зимові канікули Олег не приїхав — батьки взяли путівки до Єгипту, і він полетів із ними. А влітку Ірина побачила Олега з Лесею. Підійти до нього й почати з’ясовувати стосунки вона не стала. Хоча їй було дуже боляче.
Минуло майже п’ятнадцять років. Ірина стояла біля вікна ординаторської й дивилася на засніжене подвір’я лікарні. Березневий ранок був яскравий, але оманливий — сонце світило, а мороз щипав щоки людям, які поспішали у своїх справах.
Вона машинально крутила в руках порожню чашку, а думки текли повільно, як це й буває наприкінці нічної зміни.
— Ірино Павлівно, ви додому? — обережно спитала медсестра, заглянувши у двері.
— Так, Галю, вже збираюся. Тільки обхід у другому відділенні закінчу.
Вона підвелася, поправила халат, підсунула на місце фонендоскоп і вийшла в коридор. Лікарня жила своїм звичним життям: десь котили візок зі сніданками, хтось із пацієнтів обережно йшов коридором, тримаючись за поручень.
Ірина крокувала швидко, віталася з колегами, усміхалася пацієнтам. Вона відчувала втому, але роботу треба було довести до кінця.
У палаті номер дванадцять на неї чекав новий пацієнт. Чоловіка тридцяти чотирьох років привезли вночі з підозрою на пневмонію. Вона зайшла, глянула в карту і тільки тоді підняла очі:
— Доброго ранку. Як ви себе почуваєте? — і застигла. Олег.
Він сидів на ліжку блідий, із понурим обличчям, але це був він. Ті самі сірі очі, той самий впертий підборіддя. Лише тепер біля очей пролягли зморшки, а на скронях уже трохи пробивалася сивина.
— Ірино? — його голос здригнувся. — Це ти?
Вона кивнула, уважно вдивляючись у нього.
— Доброго дня, Олеже. Так, це я. Але спочатку про твоє здоров’я. Уночі була температура?
Вона ставила запитання чітко, по-лікарськи сухо: коли почався кашель, чи була задишка, які ліки він приймав.
Олег слухняно відповідав, але дивився на неї не відриваючись, ніби боявся, що вона щезне. Ірина відчувала цей погляд, та не дозволяла собі нічого, окрім професійного тону.
— Лікування я скоригую після того, як перегляну аналізи, — сказала вона, закриваючи карту. — Поки що все йде за планом. Відпочивай.
Вона вийшла з палати й на мить зупинилася, відчуваючи, як б’ється серце. Минуло майже п’ятнадцять років. П’ятнадцять років, як вона викреслила його зі свого життя. І ось він тут.
Після обходу, коли вона вже йшла до виходу, Олег чекав на неї в коридорі. Він стояв, спершись на каталку, й виглядав винним, як хлопчисько.
— Ірино, зачекай. Будь ласка. Дай мені п’ять хвилин.
Вона спинилася.
— Тобі не можна довго стояти, у тебе запалення. Йди лягай.
— До дідька це запалення. Я маю сказати тобі це зараз, поки ти не пішла.
Вона зітхнула й кивнула.
Вони сіли на лаву біля вікна. Олег мовчав, збираючись із думками. Ірина дивилася у вікно й чекала. Вона давно вже не чекала на нього, але тепер, здавалося, час повернув назад.
— Я знаю, що ти про мене думаєш, — почав він хрипко. — І ти маєш рацію. Я дурень. Я повірив… матері.
Ірина повернула голову.
— Я не знаю, що тобі сказати, Олеже.
— Просто вислухай. Тоді, на першому курсі, я дзвонив тобі щодня. А потім мама сказала, що ти зустрічаєшся з однокурсником.
— Що ти щаслива, щоб я не заважав. Вона… вона попросила Лесю це підтвердити. І Леся сказала, що бачила вас разом у кафе.
Ірина всміхнулася.
— Леся? Та, що була в тебе закохана з п’ятого класу?
Олег опустив очі.
— Я не знав, що вона закохана. Я взагалі нічого не знав. Я був дурнем, який повірив матері. Я не подзвонив тобі, не приїхав. Просто… повірив і здався.
Вона довго мовчала.
— Олеже, ти міг просто запитати мене. Один дзвінок. Одне питання. Я сказала б тобі правду.
— Я знаю, — він стиснув кулаки. — Я знаю. І я проклинав себе за це тисячу разів. Потім я зустрів її в Києві… Леся приїхала вступати.
— Ми почали зустрічатися. Мати була щаслива. А я… я просто плив за течією. Одружився. Думав, що зможу тебе забути. Не зміг.
Ірина похитала головою.
— Я бачила вас влітку. У парку. Ти був із Лесею. Я не підійшла. Вирішила, що все й так зрозуміло.
— Ми тоді вже були разом. Але це була помилка. Ми розлучилися за два роки. Я залишився в місті, працював, винаймав квартиру. А потім зрозумів, що більше не можу там бути. Повернувся.
Він глянув на неї з надією, і це її злякало.
— Ірино, я знаю, що минуло багато часу. Але я маю спитати. Між нами… ще щось можливо?
Вона не відвела погляду.
— Олеже, я заміжня. У мене є чоловік, якого я люблю. І син. Йому вісім років. Я щаслива. Справді щаслива.
Він повільно кивнув, ніби приймав вирок.
— Я радий за тебе. Справді.
— Я знаю, — м’яко сказала вона. — І я не тримаю на тебе злості. Але те, що було між нами, залишилося в минулому. Ти сам це поховав, коли повірив не мені, а чужим словам.
Олег опустив голову.
— Я розумію.
Ірина підвелася.
— Одужуй, Олеже. І наступного разу, коли хтось розповість тобі щось важливе про людину, яку ти любиш, — запитай у неї самої.
Вона пішла коридором, не озираючись. За вікном світило сонце, і сніг танув на підвіконнях. Ірина вийшла надвір, вдихнула холодне повітря й усміхнулася. Дома на неї чекали чоловік і син. І це було найважливіше.
А Олег дивився їй услід, поки вона не зникла за поворотом. Він нарешті сказав правду. Але було вже надто пізно…