Олексій зовсім не чекав, що Марина так легко погодиться на розлучення. Але ще більше його зачепило інше: вона навіть жодного разу не попросила його передумати й не благала залишитися.
Йому чомусь здавалося, що мине кілька місяців, її впертість розвіється, і колишня дружина обов’язково подзвонить. Може, не з проханням повернутися. Просто скаже щось таке, з чого стане ясно: без нього життя виявилося значно важчим, ніж вона собі уявляла.
Минув місяць, за ним другий, потім промайнуло й пів року. А телефон мовчав.
Він і далі тримався за думку, що вона ще пошкодує.
Вони прожили разом цілих одинадцять років. Олексію на той момент було сорок один, Марині — тридцять дев’ять. Спільних дітей у них не було, а квартира належала Марині ще до весілля, тож і довгих суперечок про майно чи житло теж не виникло.
Одного недільного ранку Олексій, як грім серед ясного неба, заявив, що йде. У нього вже була інша жінка, але розмову він почав не з цього. Хвилин десять він говорив про охололі почуття, різні інтереси й про те, що їхнє спільне життя давно стало просто звичкою.
Марина тим часом розбирала випрані речі. Мовчки вислухала його, акуратно склала рушники на полицю шафи й лише тоді спокійно запитала: «Ти справді хочеш піти?»
Олексій очікував зовсім іншої реакції, зовсім іншої розмови. Тому навіть розгублено перепитав: «У якому сенсі?»
— У прямому, Олексію, — рівно сказала вона. — Ти вже вирішив іти, чи все ж пропонуєш нам щось виправити?
Він трохи помовчав, дивлячись у вікно, і зрештою підтвердив: рішення остаточне.
— Тоді без сцен обійдемося, — відповіла Марина. — Збери найпотрібніше, а з рештою речей розберемося потім, без поспіху.
Її дивовижний спокій лише більше дратував Олексія. Йому здавалося, що дружина спеціально тримається так рівно, і тому перед тим, як піти, він усе ж не стримався від свого «пророцтва».
— Дивись, Марино, потім не кажи, що я тебе не попереджав. Зараз тобі, може, здається, що сама — це навіть добре, але вже через пів року все може виглядати зовсім інакше.
— Чому тобі так важливо, щоб мені обов’язково стало погано? — запитала вона без звинувачення, лише з легким подивом.
— Та мені байдуже, — відмахнувся він. — Просто я знаю життя. У нашому віці починати все з чистого аркуша не так уже й просто.
Марина кілька секунд дивилася на нього, але сперечатися не стала. Лише тихо кивнула.
За кілька днів вони подали спільну заяву на розлучення. Оскільки спільних неповнолітніх дітей у них не було і обоє були згодні, вже за місяць шлюб розірвали. Меблі та побутові речі поділили самі: Олексій забрав те, про що вони домовилися, а Марина залишилася у своїй квартирі.
Перед їхньою останньою зустріччю, коли вони ділили речі, Олексій знову не втримався від колючої фрази.
— Ще зрозумієш, що я був для тебе не найгіршим варіантом.
— Можливо, — спокійно сказала вона. — Але це вже буде моя проблема.
Перші місяці Олексій час від часу ніби ненароком розпитував спільних знайомих про Марину. Робив це між іншим: чи працює вона на тому самому місці, чи не збирається переїжджати, чи їздить сама за місто.
Своїй матері якось сказав, що Марина, мабуть, просто з принципу показує, ніби в неї все добре.
Єдиним, кому ці постійні розмови швидко набридли, був Тарас. Вони дружили ще зі студентських років, багато років їздили один до одного в гості, допомагали з ремонтом, разом вибиралися на природу. Тарас добре знав і Марину.
Якось увечері Олексій знову заговорив про колишню дружину і криво всміхнувся: «Нічого, час мине. Подивимося, кому з нас розлучення піде на користь».
Тарас відсунув свою тарілку й помітно насупився.
— А чого ти весь час чекаєш, коли їй стане погано? — запитав він, дивлячись Олексію прямо в очі.
— Та я нічого не чекаю. Просто цікавлюся.
— Тоді перестань про неї питати. Ти сам пішов, у тебе своє життя. У Марини тепер теж своє.
Олексію не сподобався ні тон, ні те, що старий друг раптом виявився не на його боці.
— Ти чого раптом став на її бік і її захищаєш?
— Та я нікого не захищаю, — заперечив Тарас. — Просто не розумію, чого ти добиваєшся цими розмовами.
Після цього між ними запала неприємна тиша. Потім Олексій кілька разів не телефонував Тарасові, а той теж не став нав’язуватися. Через пару місяців вони вже вітали один одного лише короткими повідомленнями, а згодом і зовсім перестали спілкуватися.
Олексій вважав, що нічого особливого не сталося. Просто люди з віком віддаляються.
Через півтора року він побачив Марину біля магазину.
Зустрілися вони зовсім випадково біля великого торговельного центру.
Олексій ішов до машини з пакетом продуктів і спершу просто помітив знайоме обличчя, а вже потім зрозумів, чому Марина йде повільніше, ніж зазвичай. Під світлим пальтом чітко окреслювався округлий живіт.
Вона теж його впізнала й зупинилася, а її погляд був спокійний і безтурботний.
Він машинально всміхнувся, а потім, пересиливши себе, все ж запитав: «Як справи?»
Марина глянула на нього з легким подивом, ніби не розуміла, до чого це питання.
Він кивнув у бік її живота, і вона відразу збагнула, про що йдеться.
Олексію чомусь захотілося продовжити розмову. Поруч повільно проїхала машина, жінка складала покупки в багажник, хтось котив візок під навіс. Марина, схоже, нікуди не поспішала, але й ділитися з ним особистим не збиралася.
— Отже, життя все-таки налагодилося? — запитав він із тією самою посмішкою, якою раніше завершував усі свої «передбачення» про її майбутнє.
Марина поправила ремінь сумки на плечі й відповіла без виклику, просто й буденно: «Так, у мене все добре».
Це прозвучало настільки звичайно, що він не відразу знайшовся з відповіддю.
Якби вона почала розхвалювати свого чудового чоловіка, розповідати про затишний дім і про те, як усе прекрасно, Олексій вирішив би, що колишня дружина навмисне хвалиться йому наперекір. Але Марина просто попрощалася й пішла до своєї машини, залишивши його стояти на місці.
Увечері він розповів про цю зустріч матері.
— Бачив Марину сьогодні, — сказав він. — Вона чекає дитину.
Мати й далі витирала стіл, не показуючи особливого здивування.
Потім повісила кухонний рушник на гачок і спокійно подивилася на сина.
— Ти знала? Ви що, досі спілкуєтесь?
— І що тут такого? Чому я мала б із нею припинити спілкуватися? Вона ж мені нічого поганого не зробила.
— Ну добре. Подружки так подружки, — пробурмотів Олексій.
Мати нічого пояснювати не стала. Їй було байдуже до його очікувань.
Біля пологового будинку він спершу побачив Марину, а потім — машину Тараса.
Через кілька місяців мати зателефонувала вдень і попросила забрати її близько четвертої години.
Почувши, що забрати її треба біля пологового будинку, Олексій одразу здогадався, до кого вона приїхала, але коментувати не став. Лише попросив надіслати точне місце, де вона чекатиме. Адреса й номер корпусу за хвилину прийшли повідомленням.
Олексій приїхав трохи раніше. Біля входу стояло кілька машин, люди тримали букети квітів і пакети з дитячими речами. Мати він помітив майже одразу. Вона розмовляла з Мариною, яка тримала на руках немовля.
Він уже збирався виходити з машини, коли до тротуару під’їхав темний універсал і зупинився неподалік. Водійські дверцята відчинилися.
Олексій спочатку просто дивився, не розуміючи, чому чоловік здається таким знайомим. А потім його осяяло. З машини вийшов Тарас.
Тарас зачинив двері й рішуче попрямував до Марини. Вона помітила його, усміхнулася і щось сказала. Тарас узяв у неї сумку, лагідно зазирнув у личко дитині, а потім коротко обійняв Марину за плечі.
Тарас помітив Олексія, коли до них залишалося кілька кроків. На його обличчі промайнуло здивування, але майже відразу зникло, поступившись стриманій усмішці.
Олексій перевів погляд спершу на друга, а потім на Марину.
— Як давно це у вас? — голос його звучав глухо.
Марина втомлено зітхнула й поправила край дитячої ковдри. Мати Олексія, що стояла поруч, одразу зрозуміла, до чого йде розмова.
— Тільки без драм, будь ласка, — тихо сказала вона.
Тарас не став вдавати, що не зрозумів питання.
— Ми почали спілкуватися через дев’ять місяців після вашого розлучення, — відповів він. — Випадково зустрілися в спільних знайомих. До вашого розлучення між нами нічого не було.
Олексій перевів погляд на Марину.
— І ти вирішила, що мій друг — чудовий варіант?
— Коли ми почали зустрічатися, ви вже майже рік не спілкувалися. А я майже рік не була твоєю дружиною.
Мати Олексія обережно торкнулася його руки, але він відсторонився.
— І ти навіть не подумала мені про це сказати?
— А навіщо? — Вона подивилася на сина вже без колишнього терпіння. — Ти сам пішов від Марини. Що ти тепер намагаєшся з’ясувати?
Тим часом Тарас відчинив задні двері машини. Автокрісло вже було закріплене на сидінні. Марина підійшла ближче, а Тарас поставив її сумку в багажник і притримав двері.
Вони спокійно пояснили, як усе було, але просити в Олексія схвалення не збиралися.
Марина попрощалася з його матір’ю, подякувала за квіти й сіла назад поруч із дитиною. Тарас зачинив двері, обійшов машину і на мить затримався біля Олексія.
— Я тебе не обманював, — сказав він. — Якщо тобі це важливо.
Тарас сів за кермо й виїхав із парковки.
Мати провела машину поглядом, після чого спокійно попрямувала до автомобіля сина. Олексій мовчки відчинив їй двері.
Уже в дорозі він усе-таки запитав: «А ти все знала?»
— Це не моя історія, щоб тобі її розповідати.
Решту дороги вони проїхали мовчки.
Уперше за два роки в Олексія не знайшлося жодної їдкої фрази про те, як Марино живеться без нього.