– Лесю Петрівно, я вирішив із вами попрощатися. Сьогодні передайте справи Ірині, а завтра оформимо документи.
Леся завмерла біля столу керівника. Ще зранку вона спокійно працювала із замовленнями, а тепер Андрій Віталійович повідомляв їй про звільнення таким тоном, ніби просив замінити картридж у принтері.
– Зачекайте. За що ви мене звільняєте?
– Не за що, а чому! Компанія змінюється, нам потрібні працівники з іншим підходом до роботи.
– Яким саме?
– Більш сучасним. Ви занадто багато робите по-старому.
Леся глянула на відкритий ноутбук керівника. На екрані висіла таблиця із замовленнями, яку вона сама оновила годину тому.
– Андрію Віталійовичу, вчора я просила підвищити зарплату. А сьогодні ви вирішили мене звільнити?
– Не треба пов’язувати одне з одним. Ми давно обговорювали оновлення колективу.
– Зі мною ви нічого такого не обговорювали.
– Отже, зараз обговорюємо.
Леся вийшла з кабінету, насилу стримуючись. Їй було п’ятдесят два роки. Одинадцять із них вона пропрацювала в цій компанії, і за весь час жодного разу не отримувала серйозних зауважень.
Тепер її звільняли вже наступного дня після прохання про збільшення зарплати.
Компанія займалася постачанням торговельного обладнання. У великому офісі працювали менеджери, спеціалісти із закупівель, працівники відділу супроводу замовлень. Леся відповідала за погодження поставок, документи та роботу з постійними клієнтами.
Колись її обов’язки вміщалися на одній сторінці посадової інструкції. Але кілька років тому звільнилася співробітниця, яка займалася претензіями покупців.
– Лесю Петрівно, підстрахуйте нас на кілька тижнів, – попросив тоді керівник. – Поки нову людину знайдемо.
Вона погодилася. За пів року посаду скоротили, а претензії остаточно передали їй.
Потім пішов фахівець із роботи з постачальниками. Його обов’язки теж тимчасово дісталися Лесі. Заміни знову не знайшли.
Вона приходила раніше за інших, затримувалася після роботи, пам’ятала напам’ять телефони десятків постачальників і могла за кілька хвилин розібратися в замовленні, на яке в іншого співробітника пішло б пів дня.
При цьому зарплата не змінювалася. Вдома чоловік Петро давно радив їй поговорити з керівництвом.
– Лесю, ти вже за трьох працюєш! А отримуєш, як одна людина.
– У нас зараз багато замовлень. Незручно просити.
– А їм на тобі зручно економити?
Напередодні звільнення Леся все ж наважилася. Вона попросила підвищити зарплату з тридцяти шести до сорока п’яти тисяч гривень.
Андрій Віталійович вислухав її й усміхнувся.
– Лесю Петрівно, ви переоцінюєте свою роль. Незамінних людей не буває.
– Я й не кажу, що я незамінна. Але обсяг роботи виріс.
– Якщо умови не влаштовують, можете пошукати інше місце.
Леся тоді повернулася до свого столу. Вона ще сподівалася, що керівник усе обдумає. Але замість надбавки отримала звільнення.
На обід до неї підійшла Ірина, молода співробітниця з сусіднього відділу.
– Лесю Петрівно, це правда, що ви йдете?
– Правда. Тільки я сама дізналася про це пів години тому.
– Андрій Віталійович сказав, що ви давно збиралися.
– Він багато чого сказав.
Ірина сіла поруч.
– Мені доручили приймати ваші справи. Але я не розумію, як встигати ще й постачальників перевіряти.
– А свої замовлення хто вестиме?
– Теж я.
– Тоді попроси керівника розподілити навантаження. Інакше сидітимеш тут до ночі.
Ірина зітхнула.
– Він сказав, що ви справлялися.
Леся вперше за день усміхнулася.
– От хай тепер пояснить, як саме.
Наступного дня виявилося, що негайно оформити звільнення за бажанням керівництва не так просто. Леся не погоджувалася писати заяву за власним бажанням, а порушень за нею не було.
Андрій Віталійович покликав її знову.
– Давайте не псуватимемо стосунки. Я пропоную угоду сторін і виплату в розмірі двох зарплат.
– А якщо я не погоджуся?
– Продовжуйте працювати. Але, думаю, нам обом буде некомфортно.
Леся помовчала. Повертатися у відділ, де керівник уже оголосив про її звільнення, їй зовсім не хотілося.
– Добре. Але всі умови мають бути оформлені письмово.
– Звичайно.
Вони узгодили дату звільнення через тиждень. За цей час Леся мала передати справи, а компанія — виплатити їй обумовлену компенсацію.
Увечері вона розповіла чоловікові про те, що сталося.
– Уявляєш, Петрові, він уже всім оголосив, що я йду. Навіть не подумав, що я можу відмовитися.
– А чому ти погодилася?
– Не хочу там працювати. Щодня бачити людину, яка вирішила мене прибрати.
Петро поставив перед нею чашку чаю.
– Тоді шукатимемо нове місце. Ти ж хороший фахівець.
– Мені п’ятдесят два роки!
– І що? У тебе від віку пам’ять зникла чи досвід?
Леся всміхнулася, хоч на душі було важко.
Останній тиждень вона сумлінно передавала справи. Склала інструкції, розклала документи, пояснила Ірині порядок роботи з постачальниками та претензіями.
Та та все одно розгубилася.
– Лесю Петрівно, тут три різні ділянки. Як ви все встигали?
– Не встигала. Просто постійно затримувалася.
– А керівник казав, що у вас ще й вільний час залишався.
– Ірино, не вір усьому, що він говорить!
В останній день Леся склала особисті речі в картонну коробку. Колеги попрощалися з нею, кілька жінок обійняли. Андрій Віталійович навіть не вийшов із кабінету.
Вона занесла коробку в машину чоловіка і вперше за одинадцять років відчула, що більше не мусить думати про завтрашнє постачання.
Перший тиждень Леся відпочивала. Потім почала розсилати резюме.
Через два тижні її запросили на співбесіду в іншу компанію. Керівник уважно вислухав розповідь про обов’язки та запропонував зарплату сорок вісім тисяч гривень, плюс квартальні премії.
– Нам якраз потрібна людина, яка вміє працювати з постачальниками, – пояснив він. – А претензіями покупців займається окремий відділ.
Леся вийшла після співбесіди в чудовому настрої. За кілька днів вона підписала трудову угоду.
А в колишньому офісі тим часом почалися проблеми.
Ірина не встигала опрацьовувати заявки. Постачальники скаржилися на затримки з погодженнями. Декілька постійних клієнтів зажадали зустрічі з директором.
Андрій Віталійович спочатку звинувачував співробітників у повільності.
– Леся все це робила одна! Чому тепер ніхто не справляється?
Ірина одного разу не витримала.
– Тому що вона працювала за трьох! Я вам про це казала ще до її звільнення!
– Не перебільшуйте!
– Тоді спробуйте самі провести хоч один робочий день на її місці!
Керівник справді спробував розібратися з претензіями. До обіду на його столі лежав стос документів, а телефон дзвонив майже безперервно.
За тиждень він розпорядився відкрити дві вакансії.
Одного спеціаліста найняли для роботи з постачальниками, іншого — для претензій покупців. Обидва отримували по сорок вісім тисяч гривень.
Коли Леся дізналася про це від Ірини, вона тільки похитала головою.
– Мені дев’ять тисяч не могли додати, а тепер дев’яносто шість тисяч знайшли.
– І це ще не все, – відповіла Ірина. – Андрій Віталійович усім розповідає, що ви погано організували роботу.
– Нехай розповідає. Я там більше не працюю.
Здавалося, на цьому все й скінчилося. Леся освоїлася на новому місці, почала йти додому вчасно і навіть записалася в басейн.
Але одного вечора їй зателефонувала незнайома жінка.
– Лесю Петрівно? Мене звуть Олена Сергіївна. Я хотіла б зустрітися з вами щодо вашої колишньої компанії.
– А ви хто?
– Один із її власників.
Леся здивувалася. Вона завжди думала, що фірма повністю належить Андрію Віталійовичу.
Вони зустрілися в невеликому кафе біля метро. Олена Сергіївна виявилася жінкою років шістдесяти, спокійною та дуже уважною.
– Я колишня дружина Андрія Віталійовича, – пояснила вона. – Ми разом відкривали компанію. Після розлучення сорок відсотків лишилися в мене.
– І що ви хочете дізнатися від мене?
– Чому вас звільнили?
Леся розповіла про прохання підвищити зарплату, розмову з керівником та угоду про звільнення.
Олена Сергіївна слухала майже не перебиваючи.
– Цікаво, – нарешті сказала вона. – А Андрій мені сказав, що ви не справлялися з обов’язками.
– Тоді навіщо він найняв двох працівників замість мене?
– Саме це питання я йому й поставила.
Жінка відкрила сумку та дістала теку.
– У нас із колишнім чоловіком давно є розбіжності щодо управління компанією. Але тепер я виявила ще дещо. Декілька років тому він почав скорочувати штат, пояснюючи це потребою в економії.
– Це правда. У нас багато хто пішов.
– А ви знаєте, куди йшли зекономлені гроші?
Леся похитала головою.
– Частину коштів він регулярно виплачував собі як додаткові винагороди. Формально все оформлено, але ефективність таких рішень у мене викликає питання.
– І чим я можу допомогти?
– Мені потрібна людина, яка пояснить, як насправді працював відділ. Без прикрас.
Леся погодилася розповісти про свої обов’язки, але одразу попередила, що не збирається втручатися в сімейні розбірки.
– Мені це й не потрібно, – відповіла Олена Сергіївна. – Я хочу зрозуміти, що відбувається з компанією.
За місяць Ірина зателефонувала знову.
– Лесю Петрівно, у нас неймовірні новини!
– Що сталося?
– Андрія Віталійовича більше не директор.
Леся ледь не випустила телефон.
– Як це?
– Власники призначили іншого керівника. Кажуть, після перевірки витрат і кількох зірваних контрактів.
– А Андрій Віталійович?
– Залишився співвласником, але оперативним керуванням більше не займається.
Леся замислилася. Вона чекала, що керівнику доведеться визнати свою помилку, але такого повороту не уявляла.
За кілька днів Олена Сергіївна запросила її на ще одну зустріч.
– Лесю Петрівно, я мушу вам дещо сказати. Перевірку ми почали задовго до вашого звільнення. Але саме історія з вами допомогла розібратися, чому компанія втрачає клієнтів.
– Ви хочете, щоб я повернулася?
– Ні. Я знаю, що ви задоволені новою роботою.
Олена Сергіївна усміхнулася.
– Я хочу запропонувати вам місце в раді з розвитку компанії. Не постійну роботу, а участь у кількох засіданнях на рік. Нам потрібна незалежна людина з досвідом.
Леся розгубилася.
– Але ж я звичайний фахівець.
– Який одинадцять років знав про роботу компанії більше, ніж її директор.
Вона попросила час подумати. Удома Петро довго сміявся, коли почув новину.
– Виходить, він тебе звільнив, щоб не додати дев’ять тисяч, а тепер ти ще й обговорюватимеш, як має працювати його фірма?
– Петрові, я сама поки що не вірю.
– А ти погоджуйся. Тільки умови уважно перечитай.
Леся погодилася після того, як уважно вивчила угоду й переконалася, що нова роль не заважає основній роботі.
Перше засідання відбулося в тому самому офісі, звідки її кілька місяців тому звільнили.
Андрій Віталійович також був присутній. Побачивши Лесю за столом поряд з іншими учасниками, він зблід.
– Лесю Петрівно? А ви тут яким чином?
Вона спокійно поклала перед собою теку.
– Мене запросили обговорити роботу відділу супроводу замовлень.
– Хто запросив?
Олена Сергіївна відповіла раніше за неї:
– Власники. Леся Петрівна тепер наш незалежний консультант.
Андрій Віталійович промовчав. Після засідання він наздогнав колишню співробітницю біля виходу.
– Ви спеціально все це влаштували?
Леся подивилася на нього щиро здивовано.
– Андрію Віталійовичу, я лише попросила підвищити зарплату. Звільнити мене вирішили ви.
Він витріщив очі.
– Не думав, що все так обернеться.
– Я теж.
Леся вийшла з будівлі й попрямувала до зупинки. Завтра на неї чекав звичайний робочий день у новій компанії, а на вихідних вони з чоловіком збиралися поїхати до друзів.
Вона не стала ні директоркою колишньої фірми, ні її власницею. І повертатися туди на постійну роботу не збиралася.
Але тепер її запрошували обговорювати рішення керівництва, а людина, яка кілька місяців тому назвала її непотрібною працівницею, була змушена слухати її професійну думку.
Найдивніше було те, що Леся зовсім не планувала такого повороту. Вона хотіла лише справедливу оплату за свою роботу.
А отримала звільнення, нову посаду з вищою зарплатою та несподіване запрошення від власників колишньої компанії.
Андрій Віталійович зекономив дев’ять тисяч гривень на її надбавці. Але саме це рішення стало початком подій, після яких він утратив директорське крісло. Не дарма ж кажуть, що шляхи Господні незвідані, і кожен отримає за свої вчинки…