— Олено, та навіщо воно нам? Я таке не їм, ти ж знаєш, — Сергій гидливо тицьнув пальцем у прозору упаковку з рожевими креветками.
Сергій не був поганою людиною, ні. У чомусь навіть добрим, веселим, але зовсім не розумів, що в інших теж бувають власні бажання.
Його дружина, Олена, давно звикла, що з ним треба підлаштовуватися. Вона була хорошою дружиною, яка любить матір і, як з’ясувалося за останні роки, ще й стала справжньою майстринею вгадувати чужі потреби.
А свої бажання в неї ніби й зовсім зникли за непотрібністю.
Олена глянула на креветки. Вона й сама не помітила, як поклала їх у візок. Просто хвилинний імпульс — взяла і навіть не замислилася.
Поглянувши на чоловіка, вона вловила в його очах майже дитяче здивування: навіщо витрачати гроші на те, що він не збиратиметься їсти?
— Я просто подумала… — пробурмотіла Оля.
— Подумала? А що тут думати? Лише гроші на них переводити. Для чого? Щоб потім викинути? — Сергій фиркнув.
Олена взяла упаковку й поставила її назад у холодильник.
— От і розумниця, — кивнув чоловік і покотив візок далі, до полиці з пельменями. — О, знову з’явилися мої улюблені. Беремо одразу три пачки.
Олена навіть не здивувалася. У них завжди було саме так. А ввечері того ж дня стався ще один дуже показовий діалог.
— Серьожо, у Дениса в п’ятницю ранок у садочку. Костюм я йому вже купила, а ти відпросись із роботи.
Усю його увагу зараз забрав смішний ролик.
— А навіщо мені відпрошуватися?
— Ну… це ж ранок. Батьки приходять.
— І що, я там навіщо? — щиро здивувався він. — Хіба тебе мало? Мені там буде нудно. І ще з роботи йти, гроші втрачати.
Ну звісно. Сперечатися було марно. Якщо Сергію не цікаво — значить, цієї події не існує в природі.
— Йому буде приємно, якщо ти прийдеш.
— Та кинь, кому до цього ранку є діло? Він за день про все забуде, — відповів Сергій.
— Гаразд, тоді я піду сама.
— От і домовилися! — з полегшенням видихнув він.
За роки сімейного життя нічого не змінилося. Якщо Сергій хотів дивитися футбол — телевізор вмикався на повну гучність.
Якщо йому хотілося тиші — діти мали ставати невидимими. Якщо він бажав спати до обіду у вихідний, усі повинні були завмерти й не ворушитися.
Олена вже майже й забула, коли казала: «я хочу». Завжди було лише те, чого хотів Сергій.
Але не всі поділяють такі погляди. Катя ось не поділяє.
Катя була подругою дитинства. Вони не бачилися років десять, відколи Олена вийшла заміж і переїхала в інше місто.
І ось Катя прилетіла до них у гості. Все така ж галаслива, гучна й абсолютно не зважає на чужий комфорт у хорошому сенсі цього слова. Що для Сергія, між іншим, дуже корисно.
— Олено! Дай обійму! Ти зовсім не змінилася! Ну, тільки очі сумні… — Катя була вражаюче проникливою.
Сергій визирнув із кухні.
— Привіт. Я думав, ти прилетиш пізніше…
— А я купила квиток на раніший рейс, до вас поспішала.
Увесь день пішов не так, як завжди. Олена накрила стіл на трьох, поки діти бігали у дворі, а Катя раптом сказала:
— Ой, а давайте винесемо стіл надвір! Давайте у дворі шашлики зробимо! У вас є мангал?
— Є… — невпевнено відповіла Олена, поглядаючи на чоловіка.
— Чудово! Сергію, ти м’ясо маринуєш? Чи мені самій узятися? Я вмію!
Сергій уже відкрив рота, щоб сказати своє звичне «я не хочу», але Катя тим часом уже гриміла посудом на кухні.
— Олено, неси маринад! І цибулю давай! І ще баклажани на решітці запечемо!
І Сергій… промовчав. Він просто підвівся й пішов надвір розпалювати мангал. Вперше за багато років у домі робилося не так, як хотілося йому, і ніхто не повторював свою звичну фразу про те, як треба зробити «по-татовому».
Вечір вийшов на славу. Шашлик був просто чудовий (Катя справді вміла готувати), діти були ситі й щасливі від того, що дорослі поводяться, як діти, — і вже побігли запускати повітряного змія.
Наступного дня вирішили їхати на річку. Погода стояла прекрасна — теплий липень.
Денис першим кинувся до води:
— Мамо, дивись!
Він забіг по коліна й одразу вискочив назад.
— Мамо! Вода холодна!
— Денисе, заходь одразу різко, не думай! — крикнула Катя зі свого пледа, де вже мастилася кремом.
Минуло дві чи три години. Діти верещали у воді, дорослі ліниво розмовляли під вербою. Раптом Сергій, який щойно сам умовив усіх залишитися до вечора, виліз із води й сказав:
— Я їсти захотів. Час додому.
Олена відразу зібралася.
— Так-так, Сергію, зараз збираємось…
Вона метушливо почала складати речі в сумку: синів рушник, свою косметичку, порожні пляшки з-під води.
Та тут утрутилася Катя. Почувши слова Сергія, вона навіть не повернула голови.
— Сергію! Та йди! — відповіла вона. — А ми поки що тут побудемо. Як добре. Олена від побуту відпочине. Іди, не чекай на нас.
Сергій аж мову втратив. Йти? Самому? Один гріти собі їжу? Олена теж застигла з рушником у руках. Вона взагалі перестала розуміти, що відбувається. Хіба так можна було?
— Тобто… іти? — перепитав Сергій несподівано хрипким голосом.
— Ну як? Ніжками! — Катя нарешті зняла окуляри. — Ти ж дорослий хлопчик? У тебе є ключі? Ось і візьми їх та йди додому.
— Холодильник знаєш де? Там учорашній борщ і котлети. Розігрій собі сам або їж холодними. Чайник зможеш увімкнути?
Вона відверто глузувала. Сергій кліпав очима. Якщо він кудись іде, то всі повинні йти разом… І він не звик робити щось сам.
Олена стояла поруч і почувалася дуже дивно… «А так можна було?» — ця думка ніяк не виходила з голови. Можна просто сказати: «Іди поїж»?
Сергій постояв ще секунду в ступорі, а тоді невпевнено кивнув:
— Ну… гаразд…
Він повільно пішов стежкою вгору схилом берега. Олена дивилася йому вслід із сумішшю жаху та захоплення.
— Кать… ти впевнена? Він сам рідко щось робить на кухні.
Катя пирхнула:
— Олено, ти зараз про кого говориш? Про чоловіка чи про сина? Нічого, вже розбереться якось твій Сергій.
— Просто він любить, коли всі їдять разом.
Катя закотила очі:
— Ага, чи щоб усі танцювали під його дудку? Ти коли востаннє їла те, що хотіла сама?
Відповіді не було. Олена справді не пам’ятала того дня. Щоразу, коли треба було подумати про вечерю, вона згадувала, що подобається чоловікові — насамперед, або дітям, але не собі.
— Отож! — повчально сказала подруга. — Сьогодні ми це виправимо!
Після купання, коли всі повернулися додому та з апетитом доїли весь вчорашній шашлик, а до сну ще лишалося багато часу, Катя запропонувала сходити за морозивом.
І Сергій, підтвердивши її найгірші побоювання, одразу сказав:
— Навіщо? Я не хочу.
— Але ми хочемо, — відповіла Катя. — І що? Ми хочемо — ми собі купимо. Ти можеш його не їсти.
У Сергія стався маленький дисонанс. Ніби його ніхто не ображає, а все одно прикро. От навіщо купувати те, чого він не хоче? Порожня витрата грошей. Тому, коли всі їли морозиво, він демонстративно відвернувся від них. Як дитина, чесне слово.
Але щось перевернулося й у голові в Олени. Виявляється, не обов’язково в усьому поступатися.
Вранці Сергій був особливо буркотливий і невдоволений після вчорашнього. Він прокинувся рано, хвилини зо три витратив на вмивання й пішов будити дружину.
— Олено. Прокидайся. Я вже встав, — тряс він її за плече.
— Встав — і добре, поїж там щось, — вона перевернулася під ковдрою.
— У сенсі — поїж? А ти що робитимеш?
— А я спатиму! Я не виспалася! Я хочу повалятися до обіду! — відрізала вона.
Сергій поплентався сам заварювати собі чай і дивуватися, що таке сталося з дружиною. А дружина насолоджувалася відпочинком і згадувала свою подругу дитинства, яка вказала їй правильний шлях, — і цей шлях їй сподобався…