Марія вже застібала блискавку на дорожній сумці, мріючи про відпочинок у мами, коли Олексій, наче буревій, увірвався до кімнати. Він зайшов так, ніби все вже вирішив без неї, а її думка тут нічого не важила. Зупинився, похитуючись з п’яти на носок, і по цій його манері одразу було видно: зараз буде скандал.
«Поїздку до мами скасовуєш. Посидиш із дітьми моєї сестри», — пролунало як наказ, якому не можна перечити.
Марія не поспішала підводитися. Спершу вона дотягнула бігунок до самого кінця, потім обережно поставила сумку на підлогу. І лише після цього підняла очі на чоловіка.
«Льошо, у моєму квитку чітко написано “Марія”, а не “няня на вимогу”. Ти, здається, переплутав, чиї це документи».
«Та перестань уже жартувати, — Олексій насупився. — Олена третього їде, а Мирона та Лесю нема на кого залишити».
«Чудово. А в моєї мами третього числа знімають гіпс із коліна, і їй просто нікому буде допомогти дійти до під’їзду. То хто з цих двох жінок мене народив, по-твоєму?»
Олексій нервово смикнув плечем, ніби з коміра йому впала якась настирлива порошинка. Він завжди так реагував, коли чув щось неприємне або коли правда ставала надто незручною.
«Твоя мама ж не сама живе. Там є сусіди, та й її знайома з п’ятого поверху завжди поруч».
«Сусіди — це в кращому разі ті, хто може винести сміття. Хочеш, я тобі ще й на папірці схему намалюю зі стрілочками, щоб пояснити різницю між сусідкою і дочкою?»
Він сів на край ліжка так по-господарськи, що навіть притиснув край Маріїної кофти. Вона мовчки, дуже акуратно, витягла свій одяг з-під нього.
«Маріє, я вже сказав Олені, що ти побудеш із дітьми. Усе, питання вирішене».
«Це питання, яке ти вирішив за мене, для мене навіть не існувало. Ти теж так само лізеш у чужий гаманець, при цьому кажучи: “Я вже пообіцяв”?»
«Та це ж моя сестра! У неї двоє малих, вона зовсім виснажена, їй треба відпочити!»
«У твоєї сестри, до речі, є мати, бабуся і, наскільки я пам’ятаю, батько дітей, який десь у цій галактиці. То чому з усього списку вибрали жінку, яка їм по крові взагалі ніхто?»
«Бо мама не може, у неї тиск скаче! Бабуся Ганна вже надто стара для такого! А ти молода й здорова!»
«Чудова логіка. Виходить, я ще й годувати їх маю за власні гроші? Бо ж молода і здорова».
Олексій піднявся і зробив крок до Марії, але вона навіть не зрушила з місця. Йому завжди не подобалося, коли вона не поступалася.
«Тобі що, дітей не шкода? Мирону чотири, а Лесі вже шість!»
«Мені їх дуже шкода, Льошо. Саме тому я не робитиму вигляд, ніби чужа дитина — це пакунок, який можна на кілька тижнів лишити в сусідів. У цих дітей є мати. Нехай вона про них і подумає».
«Я, між іншим, теж втомлююся. Але чомусь мені не спадає на думку скидати свої обов’язки на того, хто першим трапиться під руку».
Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли Марія ставила свою дорожню сумку в коридорі. Олена зайшла швидко, з двома великими пакетами, і ще навіть не встигла зняти куртку, як уже почала сипати вказівками.
«Машенько, я тобі тут усе принесла: піжами, ліки від кашлю, Мирон їсть тільки макарони без соусу, Леся не любить, коли її кваплять, — щебетала Олена, ставлячи пакети просто на підлогу посеред коридору. — Я тобі навіть список написала, там усе по годинах розписано».
«Олено, зупинись. Пакети забирай. І список теж».
«Що значить “забирай”? — Олена випросталась, і її обличчя одразу стало вузьким і злим. — Льоша ж мені сказав, що ви згодні!»
«“Льоша сказав” — це не домовленість. Це хіба що його фантазія».
«Ти взагалі уявляєш, як мені живеться?! Сама, з двома дітьми! Мені всього двадцять вісім, я себе в дзеркалі вже не впізнаю! Я ж два тижні просила! Два!»
«А я прошу всього один день — той, який запланувала ще дуже давно. І, між іншим, я не прошу його в тебе, бо ти мені його й не давала».
Олексій вилетів із кімнати і став між жінками, мов розбороняв двох боксерів у рингу.
«Маріє, що ти тут влаштувала? Олена вже квитки купила!»
«Нехай купить ще два — дитячих. Вийде чудова сімейна поїздка. Заодно й побачить, як її діти виглядають при денному світлі».
Олена аж захлинулася від обурення, ступила вперед і ткнула пальцем у повітря біля Маріїного плеча.
«Та ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?! Ти ж у цій родині без году тиждень!»
«Три роки. І за ці три роки жоден із вас жодного разу не поцікавився, як у мене справи. Зате список по годинах — уже готовий. Дуже зворушлива турбота».
Саме в цю мить подзвонила Тамара. Олексій швидко ввімкнув гучний зв’язок, ніби викладав на стіл козирну карту.
«Маріє, — голос свекрухи був м’який, обволікаючий, — ти ж розумієш, у мене серце. Я б, звісно, взяла, але я до вечора з ними не витримаю».
«Тамаро Миколаївно, я вас чудово розумію. Але й у мене є рідні люди, яким потрібна допомога. Дивно, що моє “не можу” коштує дешевше за ваше».
«І я теж дочка. Професія майже така ж давня, як ваша».
«Олексію?! — голос Тамари злетів на високі ноти. — Вона ж усіх нас зневажає! Я завжди це казала!»
«Я розмовляю саме так, як розмовляють зі мною. Хочете тепла — почніть першими, я дуже швидко вчуся».
Олексій натиснув відбій і жбурнув телефон на диван екраном догори.
«Ти розумієш, що зараз воюєш із цілою родиною?»
«Ні. Я просто відмовляюся бути безкоштовною нянькою. Це не війна, це межі моєї особистої території».
Марія вийшла в під’їзд, щоб подзвонити мамі. Біля ліфта стояла жінка з ключами в руках — сусідка Олени з її будинку. Марія бачила її кілька разів на дитячому майданчику.
«Ой, Маріє! А ви справді з першого числа їх берете? Оленка сказала, що квартиру свою здала, мешканці вже внесли завдаток, на рік!»
Марія дуже повільно поставила ногу на сходинку.
«Ну так, — промовила сусідка. — Вона казала, поживе у брата, доки грошей назбирає. Я думала, ви в курсі».
Подякувавши жінці, Марія почекала, доки ліфт спуститься, і повільно повернулася до квартири. За дверима вона вже чула тихі, швидкі голоси Олексія та Олени — вони про щось домовлялися. Розмова стихла, щойно в замку клацнув ключ.
«Олено, а розкажи мені про тих твоїх орендарів», — спокійно сказала Марія, тільки-но переступила поріг. — «Про тих, що вже внесли завдаток за твою квартиру. На цілий рік».
Запала глибока тиша. Олена різко підняла голову.
«І що з того?! — вигукнула вона, намагаючись сховати збентеження за показною образою. — Моя ж квартира, що хочу, те й роблю!»
«Абсолютно маєш право», — погодилася Марія, її голос лишався рівним. — «Але потім “два тижні” непомітно перетворюються на цілий рік. І все це — в квартирі, яку я успадкувала від своїх рідних. Льошо, ти ж знав про це?»
«Знав!» — раптом крикнув Олексій. — «І що тепер?! Їй гроші потрібні, вона збирає!»
«Вона збирає, а ми тут утрьох тіснимося», — Марія гірко всміхнулася. — «Дотепно. Зазвичай такі схеми малюють на серветках, а не в сімейному колі».
Марія відкрила банківський додаток, прогорнула список операцій і зупинилася на одному пункті.
«Олексію. Триста тисяч. З нашого спільного рахунку. Двадцять шостого числа».
«Ці гроші були на реабілітацію моєї мами, — продовжила вона. — Ми їх пів року не чіпали. Куди вони поділися?»
Олексій мовчав так довго, що Марія й без слів усе зрозуміла.
«Олені. На перший час. Вона поверне».
«Тобто моя мама ходитиме з паличкою, а твоя сестра прогулюватиметься набережною. Чудова реформа справедливості».
«Ти не смій так говорити!» — Олена кинулася до неї. — «Я ж мати двох дітей!»
«А я — дочка однієї матері», — спокійно відповіла Марія. — «Ми обидві виконуємо свої обов’язки. Тільки я свої не перекладаю на чужих, а ви — так».
«Олексію, ти чуєш?! Вона називає мене сторонньою!»
«Я називаю сторонньою твою кишеню», — відрізала Марія. — «Вона мені справді не родичка».
Олексій раптом почав кричати. Він кричав так голосно, ніби сам лякався власного голосу.
«Ти хочеш, щоб моя сестра з двома дітьми опинилася на вулиці?! Ти цього хочеш, скажи!»
«Не треба переводити стрілки», — Марія похитала головою. — «Її ніхто не виганяє на вулицю — у неї є власна квартира. Вона добровільно віддала її чужим людям, щоб оселитися в моїй. Це не біда, Льошо. Це добре продуманий план».
«І я його розгадала. Здається, це дуже дратує».
«А я в цій квартирі теж живу!» — вигукнув Олексій.
«Живеш. За моєю згодою», — Марія знизала плечима. — «Запрошення — річ крихка, поводься з ним обережно».
Раптом Олена демонстративно схлипнула і впала на пуфик у передпокої.
«Я так і знала, що ти нас усіх ненавидиш», — промовила вона крізь сльози. — «Мама мала рацію. Ти думаєш тільки про себе».
«Я думаю про своїх. А ви — про своїх».
У цей момент задзвонив телефон. Це була бабуся Галина. Олексій кинувся до слухавки, ніби до рятівного круга.
«Бабусю, скажи їй! Скажи, що в родині треба допомагати!»
Голос у слухавці був сухий, як старий папір, і в ньому не було ані краплі співчуття до онука.
«Олексію, я вже все чула від Тамари», — сказала бабуся Галина. — «Ти мої гроші на похорон сестрі обіцяв?»
Олексій замовк. Марія так подивилася на нього, що він першим відвів очі.
«Ти сам сказав. І ось моє слово: дітей я не візьму навіть на один день. Мені вісімдесят два. Маріє, ти розумниця, що не піддалася. Мене от у молодості ніхто не питав, я так і тягнула».
«Галино Іванівно, щиро дякую. Ви єдина в цьому домі, хто говорить відверто».
«Говорити відверто — дешевше», — промовила бабуся й відключилась.
Марія дістала папір, ручку й сіла в крісло. Усі дивилися на неї так, ніби вона збиралася оголошувати прогноз погоди.
«Отже. Слухайте мої умови. Повторюю один раз. Перше: я їду сьогодні о двадцять третій десять, як і планувала. Друге: триста тисяч повертаються на рахунок до мого повернення. Третє: своїх орендарів Олена розселяє сама, власним коштом і власними нервами».
«А якщо ні?» — Олексій сказав це голосно, але в його очах було зовсім інше. Він уже щось рахував.
«Тоді я повернуся, і ми говоритимемо не про дітей, а про те, де ти житимеш далі. І це не погроза, Льошо. Це — розклад».
«Ти мене виженеш?! Через гроші?!»
«Через те, що ти розпорядився моїм життям, моїми грошима і моєю квартирою, не спитавши мене жодного разу. Гроші тут — лише показник твоєї нахабності».
«А що він зробить?» — Марія сховала ручку в кишеню. — «Він уже все зробив. Два тижні він виношував чужий план і називав його нашою родиною».
Олексій перегородив їй дорогу в передпокої. Він не торкався її — просто став, широко розставивши руки.
«Я сказав: ти нікуди не поїдеш! Хто я тут взагалі такий?!»
«Ти людина, яка зараз вирішує, чи буде в неї дім. Подумай ще секунд десять, поки що в тебе виходить кепсько».
Він дивився на неї згори, часто дихав, і щось у ньому почало ламатися.
«Маріє, ну добре», — його голос став нижчим і квапливішим. — «Ну давай хоча б на тиждень. Ну хоч на три дні».
«Три дні — це як “трошки позичити чуже життя”. Ні».
«Я знаю. Це ти від жадібності. Зі злом хоча б чесно».
Вона відсунула його плечем, взулася, взяла сумку. Уже на сходовому майданчику обернулася.
«До речі, Олено. Діти сьогодні залишаються тут?»
«Ну так, я зранку завезла їх до мами, але вона…»
«Значить, Тамара Миколаївна привезе їх до Олексія. Чудово. Мирон їсть макарони без соусу, Леся не любить, коли її кваплять. Список у тебе в пакеті, там усе розписано по годинах».
«Маріє!» — крикнув Олексій у сходовий проліт. — «Ти це серйозно?!»
«Абсолютно. Ти обіцяв — виконуй. У нашій родині це, здається, головна цінність».
Двері ліфта зачинилися, і вона поїхала вниз, лишивши Олексія сам на сам із його рішеннями. Мама зустріла її в коридорі, міцно тримаючись за стіну. Марія цілих два дні майже не сідала: перев’язки, щоденні походи в аптеку, наполеглива розробка коліна, обережні кроки по сходах. На третій день надійшло перше повідомлення від Олексія: «Леся не спить, плаче, що робити».
«Не квап її. У неї вже є свої інструкції, згадай наш список, четвертий пункт», — відповіла Марія, навіть не роздумуючи. Вона знала, що робити, і Олексій теж мав це знати. На п’ятий день телефон завібрував знову, і на екрані з’явився він. Голос Олексія був зовсім чужим, наче говорила інша людина, хрипка від безсоння.
«Маріє, я більше не можу, — вимовив він майже пошепки. — Я зовсім не сплю. Олена не відповідає, там у неї поганий зв’язок. Мама приїхала, подивилася на дітей і одразу поїхала — каже, серце прихопило».
Марія не стримала саркастичної посмішки.
«От дивина, Льошо, правда? У всіх раптом здоров’я підводить, щойно доходить до реальної допомоги».
«Маріє, будь ласка, допоможи, — благав він. — Приїжджай».
«Ні. Але я тобі поясню, що зараз із тобою відбувається. Це вперше, Льошо, коли ти сам сплачуєш за свої обіцянки. До цього я робила це за тебе».
На восьмий день Олена повернулася. Раніше, ніж планувала, зі злим обличчям, засмагою і купою претензій.
«Це ти спеціально?! — верещала Олена в слухавку. — Ти ж усе зіпсувала! Олексій мало з глузду не з’їхав, а мені квартиранти обривають телефон, завдаток назад вимагають!»
Марія абсолютно спокійно відповіла: «Завдаток брала ти. Я твого підпису не ставила, договір не читала і грошей не бачила. Усі питання — до автора ідеї».
«Я лишила вас із вашим житлом, Олено. Твоє — це твоє, моє — моє. Революційна концепція, знаю».
Марія нахилилася до телефону, ніби звертаючись до Олексія: «Нехай скаже голосніше, її чути тільки тоді, коли треба щось забрати».
Марія повернулася рівно через два тижні, як і обіцяла. У квартирі було тихо й порожньо. Діти вже були в Олени, а Олексій сидів на дивані, виснажений, і виглядав як людина, що два тижні тримала двері, які їй не належали.
«Гроші повернув, — одразу сказав він. — Триста тисяч. Позичив у батька, віддам сам».
«Чудово. Це твій перший дорослий вчинок за останній місяць, вітаю».
«Маріє, я все зрозумів. Я справді все усвідомив».
«Що саме? Скажи словами, я люблю точність».
Він потер долонями коліна й помовчав, підбираючи думки.
«Що я розпоряджався тобою. Як… річчю».
«Що я боявся сказати “ні” сестрі. І мамі. Було простіше наказати тобі».
«Ось тепер правильно. Ти обрав тих, хто голосніше кричить, а не тих, із ким живеш. Це, Льошо, не сім’я, а просто гучна кімната».
Він підняв голову, і в його очах був неприхований страх.
«Поки що ні. Але й “як раніше” теж не буде, ці двері зачинилися разом із моїм потягом. Отже: будь-які обіцянки за мене — тільки через мене. Спільні гроші — тільки з двома підписами. Твоя сестра приходить у гості, а не заїжджає жити. І ще: за ці два тижні ти мені повернув не триста тисяч, а одне розуміння».
«Я тебе виховувати більше не буду. Я просто спостерігатиму. Пів року. І якщо ти хоча б раз вирішиш щось за мене — я не викручуватиму тобі руки, я просто зберу твою сумку. У мене, як ти помітив, це вже добре виходить».
Він кивнув, повільно й без жодного заперечення. А Марія пішла до своєї майстерні, до недоробленого замовлення, бо своє власне життя — це єдине, що не здають в оренду ні на два тижні, ні на рік.