Мати і три її доньки зібралися, щоб оформити спадщину. Після батька лишилося чимало, тільки от як це все поділити. Половина мала б дістатися матері, але тут були свої тонкощі.
Частина майна дісталася батькові у спадок, частину йому подарували. Виходило, що спільними були тільки доньки. У матері була своя невелика квартира, яку вона вже багато років здавала.
Усі сіли за стіл перемовин. Домовлялися, рахували, сперечалися — і все одно поділити не могли. Дві квартири й будинок. Квартири добрі, а будинок уже потребував капітального ремонту. Три об’єкти нерухомості, а спадкоємців четверо.
— Трьом донькам, а мамі — її квартира, — сказала Олена, старша сестра. — Усе логічно, кожен із житлом.
— Я в свою квартиру? Та ми ж усе життя з татом на Дніпровській набережній жили.
— Навіщо тобі самій три кімнати? Уже все вирішено. Ти, мамо, переїжджаєш до себе, я з родиною — на Дніпровську набережну, Ганна — на Володимирську, а Тані дістанеться будинок.
— Вона молода, любить поратися на землі, та й чоловік у неї будівельник. Підлатають, відремонтують. Вона туди найбільше й їздила.
— І взагалі, всім буде зручно. Ми на свята збиратися будемо в неї. Вона, можна сказати, у найкращому становищі.
— У найкращому становищі тільки ви, Олено. Ти й Ганна. Не думала я, що ви мене з квартири попросите.
— А як нам бути? У нас сім’ї, а ти тепер одна.
— Ми ще й про заповіт не чули. Може, він є.
— Тато нічого не казав, він не любив возитися з паперами. А якщо й є, то це нічого не міняє. Ми залишилися, ми сім’я, ми й поділимо. І поділимо все чесно.
Мовчала тільки Таня. Їй віддавали будинок. Не надто вже й спадок — у порівнянні з квартирами його вартість була мізерна. А що вдієш, старша сестра навіть рідній матері слова вставити не дає.
Таню вони завжди вважали маленькою, а якщо так, то й слухатися вона має старших. Мати пробувала заперечити й запропонувати ділити все за вартістю, але Олена вперлася. Матері вже багато не треба, а Таня нехай сама заробить, ще молода.
Олена все детально розписала: що, де й кому.
— Якщо будете заперечувати, доведеться все вирішувати через суд. Це довго і дорого. А потім ще все продавати, ділити гроші, а жити треба вже зараз. А якщо продавати, то тобі, мамо, доведеться виїхати.
— Краще домовитися мирно. Усі ж отримають житло. І це справедливо! Тато за життя нам нічого не дав, хоч тепер візьмемо. Набридло жити в чужих квартирах і постійно переїжджати. Ти, мамо, маєш увійти в наше становище.
***
— Тане, не переживай так. Будинок теж непогано, тим паче в нас узагалі немає житла. Щодо грошей — буде менше, але ми самі заробимо.
— З тещею, звісно, жорстко виходить, шкода її. Я допоможу їй зробити ремонт у тій квартирі. Після чужих людей там усе треба міняти. І з переїздом теж допоможемо.
— Артеме, який ти в мене молодець. Мені будинок дуже подобається, точніше, я завжди хотіла мати саме свій будинок, а не квартиру.
— Отже, твоя мрія здійснюється. А мамі ми допоможемо, я тобі обіцяю.
***
Заповіт був. Покійний склав його давно — банківський вклад залишив дружині. А решту довелося ділити. Розподілили все так, як і казала Олена. Суперечити їй було марно.
Ганна залишилася задоволена, Таня проти будинку не заперечувала, а мати змирилася. Про заповіт ніхто не знав, його оголосили лише дружині покійного. Мати промовчала — вона була ображена на старших доньок.
Артем і Таня допомогли матері з ремонтом у її квартирі, зібрали речі й переїхати теж допомогли. Олена залишилася невдоволена.
— Мамо, а навіщо ти холодильник забрала? Можна ж було купити собі новий! І диван! Він якраз підходив до інтер’єру.
— Навіщо тобі такий великий диван у твоїй маленькій квартирі? Взяла б ліжко. Чому нічого не сказала, не порадилася? Ти ж усе вивезла! Усе! Із трьох кімнат в однокімнатну все перетягнула?
— Ви в мене квартиру відібрали, а вам ще й меблі подавай? А я маю собі все нове купувати? Таня з Артемом мені допомогли, половину я віддала їм, мені лишилося тільки найпотрібніше. Ви й так сестру обділили. Ось і все!
— Купуйте собі все самі, облаштовуйте, а я вам більше нічого не винна. Ви мені допомогли все зрозуміти. Дякую вам, тепер я розібралася, хто є хто!
***
Таня та Артем ремонтували будинок, допомагали матері. У матері ще й лоджія була в процесі ремонту. Устигали всюди.
Приблизно за два роки мати занедужала. Олена примчала, натякнула на заповіт і на всі меблі, які мати вивезла. Говорила про справедливість. До неї приєдналася й Ганна.
Адже в Тані вже був будинок — як на картинці, а їм довелося робити ремонт і купувати меблі в усі кімнати. Ганні взагалі довелося робити капітальний ремонт після попередніх мешканців.
Таня теж приїжджала, привозила ліки, прибирала, варила суп. Щодня. Іноді з Артемом — він багато працював. Так минув тиждень. Таня приїжджала щодня. Олена й Ганна були лише по одному разу, та й телефонували теж по разу.
Мати одужала. Таня запропонувала їй переїхати до них, але жінка не погодилася. Не забуває її дочка, а це головне.
— Оксано. Напевно, треба було зробити це раніше. Твій батько залишив мені гроші, пристойну суму. Мені на життя вистачає, ви мене не забуваєте. Я написала заповіт.
— Цю квартиру я хочу залишити онукові, вашому синові, разом із меблями та технікою. Він мене теж не забуває, добре вихований.
— Ви єдині, хто нічого не просить, а тільки віддає. Гроші я вам віддам одразу. Твої сестри, Таню, втратили не лише ці гроші, а й звичайну довіру. Спадщини для них не буде!
***
Таня та Артем приїжджають до матері, допомагають їй. Вона приїжджає до них у гості. Олена та Ганна просто іноді телефонують матері.
Часом натякають на заповіт — кожна окремо, кожна для себе. І навіть не здогадуються, що самі собі все зіпсували. Нехай тепер спробують хоч якось виправити те, що натворили…