Старенька пані Марія нарешті заснула. Її важке, вікове дихання ледь долітало з дальньої спальні крізь прочинені двері. У великій палермській квартирі з високими стелями знову запанувала тиша, яка тут щовечора приходила десь після одинадцятої. Лише десь унизу, на вузькій кам’яній вуличці, зрідка гуркотів самокат, а в кутку тихо гудів холодильник.
Я навшпиньках пройшла на простору кухню, обережно причинила за собою двері й сіла за стіл, застелений старою клейонкою з дрібними апельсинами. Увімкнула маленьку лампу над мийкою, щоб світло не різало очі й не було видно з коридору. Мої руки, пошкоджені від безкінечного миття посуду, хлорки та різких засобів, трохи тремтіли. Я витягла з кишені фартуха ключ, відчинила нижню шухляду буфета, де серед пачок сухих серветок лежав мій таємний скарб — конверт із щільного коричневого паперу.
Повільно виклала гроші на стіл. Охайні пачки по п’ятдесят і сто євро. Пальці знали кожну купюру на дотик. Я перераховувала їх уже з десяток разів за останні три дні, але тепер мусила зробити це знову. Перекладала повільно, затамувавши подих.
Рівно десять тисяч євро. Точно.
Господи, невже це справді я зробила? Невже ті довгі роки нарешті закінчилися? Мене охопила така тепла, така неймовірна гордість за себе, яку я рідко відчувала в житті. Бо ці гроші були не просто папером. Це була свобода. Це був кінець моєму довгому заробітчанському життю. А ще — здійснена мрія мого Миколи. Мого любленого чоловіка.
У листопаді йому мало виповнитися шістдесят. Серйозний ювілей. А мені на Маковія стукнуло п’ятдесят сім. Усе літо я тільки про це й думала: дотягнути до середини осені, добрати копійка до копійки цю суму й поїхати. Повернутися назавжди, тихо, без попередження, просто перед його днем народження. Зайти на подвір’я, обійняти за шию, покласти в його загрубілу долоню цей конверт і сказати: «Ось, Миколко. Бери собі машину, яку ти все життя хотів. Німецьку, міцну, щоб більше не мучився зі своїм старим “Москвичем”. І все. Більше я нікуди від тебе не поїду».
Спати тієї ночі я так і не змогла. Пішла у свою крихітну комірчину поруч із кухнею, лягла на вузьке ліжко просто поверх ковдри й дивилася в стелю. Сон не приходив, у голові крутилося стільки спогадів, що вони змішувалися з мріями про дім. Перед очима проходило все моє життя, наче хтось прокручував стару стрічку.
Я згадала наше знайомство. Був такий самий жовтень, холодна осінь на Рівненщині. Микола тоді щойно повернувся з армії — високий, плечистий, кучерявий, очі сміються. Прийшов у наш клуб на танці, побачив мене біля вікна, підійшов і просто сказав: «Ходімо танцювати, красуне, бо музика закінчиться». І закружляв мене у вальсі так, що в мене голова пішла обертом. Через пів року ми побралися.
Жили ми в його батьківській хаті. Хата була стара, ще саманна, вибілена вапном, узимку в кутках постійно виступав іній, а з вікон так тягнуло, що фіранка ворушилася. Працювали обоє важко: я в шкільній їдальні кухаркою, Микола — шофером у колгоспі. Згодом народився наш Сергійко. Часи настали страшні — дев’яності, колгосп розвалився, зарплату якщо й давали, то якимись консервами чи мішком зерна. Бувало, сидимо ввечері, дитина спить, а ми чистимо картоплю в мундирах, трохи поллємо олією, посолимо — ось і вся вечеря.
Але ж які ми тоді були щасливі! Боже мій, попри всю ту бідність, скільки в нас було тепла. Микола мене жалів, ніколи не сказав поганого слова. Якщо бачив, що я з ніг валюся від утоми, сам міг і посуд помити, і підлогу підмести. У нас було багато друзів у селі. Часто збиралися то в нас, то в кумів. Грошей не мав ніхто, але господині ставили на стіл хто що мав: солоні огірки, квашену капусту, домашній хліб, шматок сала. І співали. Як же гарно Микола співав! У нього був такий чистий, дзвінкий тенор. Співали старих українських пісень про кохання, сміялися, жартували до півночі.
Улітку Микола садив мене й малого Сергійка на свій старенький мотоцикл із коляскою, і ми їхали за село на річку. Розпалювали вогнище, пекли картоплю в попелі, ночували в наметі. Було відчуття повної, безмежної надії, що ми молоді, що ми разом і що все обов’язково налагодиться.
А потім син підріс. Закінчив школу з хорошими оцінками, треба було вступати до інституту в місті, а за навчання просили такі гроші, про які ми в нашому селі й уві сні не чули. У Миколи тоді не було стабільної роботи — перебивався випадковими підробітками, крутив гайки сусідам у гаражі, їздив на пилораму. Тоді вперше в нашій хаті зайшла мова про чужину.
Сусідка навпроти саме поїхала до Мілана, почала передавати додому гроші, доньку вдягла, новий паркан поставила. Микола довго мовчав, курив біля печі, а одного вечора підійшов, обняв мене за плечі й глухим голосом сказав: — Олено, дивись, люди їдуть. Може, і тобі поїхати? Я б сам поїхав, але куди я там без мови, на яку будову? А жінкам роботу знайти легше — коло старих людей, коло дітей. Поїдь, Оленко. Тільки ненадовго. На один рік. Сина на перший курс влаштуємо, трохи борги роздамо — і назад. Благаю тебе, тільки на один рік.
Я тоді довго плакала в подушку. Страшно було їхати світ за очі, лишати рідну хату, чоловіка, сина-підлітка. Але материнське серце боліло за Сергійка: не хотілося, щоб він, як ми, все життя сидів у землі без жодної перспективи. І я погодилася. Думала собі: «Один рік витримаю. Потерплю трохи чужі примхи, переживу тугу, зате дитина в люди вийде».
Як же я помилялася щодо того «одного року»! Заробітчанки зрозуміють мене без слів. Заробітки — це як болото, як вирва: заходиш туди лише по кісточки, а воно затягує по саму шию, і вирватися вже неможливо.
Перший рік в Італії був справжнім пеклом. Я потрапила до злої, вередливої баби в передмісті Неаполя. Вона цілими днями кричала, перевіряла пилюку білою хустинкою по кутах, годувала мене недоїдками й платила копійки. Я ночами вила у ванні, закусивши рушник, щоб вона не почула, й рахувала дні до повернення. Але щоразу, коли чула в телефонній слухавці радісний голос сина: «Мамо, я здав сесію, мені так подобається вчитися!», я витирала сльози й казала собі: «Терпи, Олено. Ти мусиш».
Рік минув непомітно. Синові треба було платити за другий курс, купувати одяг, підручники, винаймати кімнату в місті. Я знайшла іншу роботу, вже кращу, де платили більше. І подумала: «Ну ще один рік попрацюю, щоб син спокійно довчився».
А коли Сергійко отримав диплом, постало нове питання. Він зустрів дівчину, вирішив одружуватися. А куди невістку вести? У нашу розвалену хату, де туалет на вулиці й вода з криниці? Чи щоб молоді тинялися по орендованих кутках і віддавали чужим людям останні копійки? — Мамо, — сказав мені якось Микола по телефону. — Ми ж із тобою починали з нічого, знаєш, як це важко. Якщо ти вже там, на тому березі, то, може, спробуємо дитині хоч на якусь однокімнатну назбирати? Щоб хлопець мав свій старт.
І я знову сказала собі: «Ще трохи». Чотири роки каторжної праці пішли на ту квартиру. Я відмовляла собі в усьому. Ніколи не купувала собі нового одягу — доношувала те, що віддавали італійці або що дівчата приносили до української церкви на благодійні столи. Їла найдешевші макарони з томатною пастою, економила кожен цент. Кожен євро, який заробляла, пересилала додому через водіїв бусів.
І коли син зі своєю молодою дружиною переступив поріг власної квартири в Луцьку — світлої, з новеньким ремонтом, — я плакала від щастя на своїй італійській кухні. Син дзвонив, дякував, казав, що я в нього найкраща мама у світі. Микола гордився: «Бачиш, Олено, які ми з тобою молодці! Дитину забезпечили, тепер син при хлібі й при даху над головою».
А далі я глянула на фотографії нашого обійстя, які Микола надсилав мені у вайбері. Паркан похилився, хата просіла, штукатурка обсипається. Соромно перед людьми. Син живе як пан, а батьки на старість залишаться в руїні? «Ні, — подумала я, — треба навести лад удома. Зроблю нормальну хату, ванну в хаті поставлю, щоб на старість кістки не мерзли, і тоді вже точно повернуся».
І почалося велике будівництво, яке розтягнулося ще на кілька років. Микола керував на місці, а я надсилала гроші. Тонни цементу, пісок, цегла, металочерепиця, пластикові вікна, дорогі двері, теплі підлоги. Я вкладала туди все, що заробляла, до останнього цента. Стару глиняну хату обмурували, добудували другий поверх, зробили велику терасу, про яку я так мріяла. Поставили високі ковані ворота з виноградним листям. Микола хвалився: «Олено, у нас тепер не хата, а палац! Усе село заздрить, ні в кого такого нема!»
Я уявляла, як ми вийдемо з Миколою на ту терасу влітку, сядемо в плетені крісла, питимемо чай із м’ятою й дивитимемося на наш садок. Ми заслужили цей спокій. Ми пройшли через злидні, виростили сина, збудували дім.
Залишалася тільки одна річ. У Миколи завжди була мрія — справжня, добра машина. Не якась бляшанка, що гниє під парканом, а гарний, надійний автомобіль. Він завжди так заздрісно проводжав очима чужі іномарки, коли вони проїжджали повз наше село. І я дала собі слово: останні гроші, які зароблю в Італії, будуть тільки для нього. Десять тисяч євро. За ці гроші в Україні можна було купити чудову машину на вторинному ринку.
Цілий останній рік я збирала саме на це. Працювала вже в пані Марії — лежачої, сліпої бабці з важким характером. Я не мала жодного вихідного. Мила її, перевертала, щоб не було пролежнів, варила їй каші, терпіла її безпричинні капризи й докори. Коли ставало зовсім важко, я заплющувала очі й уявляла обличчя мого Миколи, коли віддам йому ключі від авто. Як він зрадіє, як підхопить мене на руки, як скаже: «Оленко моя золота, ти для нашої сім’ї гори звернула!»
Я нічого не говорила йому про свої плани. Казала по телефону, що пані Марія хвора, що доведеться сидіти ще довго, може, до весни. А сама потай домовилася з перевізником Петром, який кожні два тижні їздив в Україну, щоб забрав мене на початку жовтня.
Подруги-заробітчанки в Римі та Неаполі, з якими ми сходилися щонеділі біля собору, в один голос мені твердили: — Олено, ти що, здуріла? Не роби такої дурниці! Який сюрприз? Чоловікові треба завжди дзвонити й казати за тиждень, що ти їдеш. Чоловіки — вони ж як діти, без нагляду швидко дичавіють. Подзвони, попередь! — Та що ви таке кажете? — відмахувалася я від них із щирим сміхом. — Ми з Миколою тридцять п’ять років разом! У нас кохання, у нас довіра! Він за мною сумує, щодня питає, як я почуваюся. Та він з розуму зійде від радості, коли мене побачить!
Я була настільки впевнена у своєму чоловікові, як у самій собі. Хіба може зрадити людина, з якою ти з’їв пуд солі, заради якої віддала молодість, здоров’я, свої найкращі роки? Ні, це дурниці, це інші чоловіки гуляють, а мій Микола не такий. Він порядний, він хазяйновитий, він мене чекає.
У перших числах жовтня я попрощалася з родичами пані Марії, сіла у великий білий мікроавтобус і рушила додому. Дорога через усю Італію, Австрію та Угорщину здавалася нескінченною. Я не спала ні хвилини. Серце калатало, наче скажене. У багажнику стояли чотири велетенські сумки: там були італійські сири, оливкова олія першого віджиму, прошуто, солодощі для онука, дорогий вовняний светр для Миколи, нова шкіряна куртка для нього ж, якісний посуд і, звісно, його улюблена ароматна кава в зернах, яку я завжди купувала в одній маленькій крамничці біля вокзалу.
Кордон проїхали напрочуд швидко. Коли перетнули Тису й в’їхали на Закарпаття, у мене сльози навернулися на очі: нарешті вдома, нарешті рідна земля! Осінній ліс у Карпатах палав золотом і багрянцем. Погода стояла тиха, суха й трохи прохолодна — класичний, щедрий жовтень.
До нашого села ми доїхали зранку, десь о пів на восьму. Туман ще стелився над городами, повітря було свіжим, пахло димом від паленого листя й мокрою землею. Мікроавтобус тихенько звернув на нашу вулицю й зупинився перед нашим кованим парканом.
Я вийшла з буса, вдихнула рідне повітря на повні груди й усміхнулася. Який красень-дім! Великий, пофарбований у приємний персиковий колір, із новою черепицею. Усе подвір’я викладене сірою бруківкою, уздовж паркану посаджені молоді туї. Справжня панська садиба. «Ось вона, моя праця, — подумала я з гордістю. — Не дарма я гнула спину».
Водій Петро заглушив двигун, відкрив задні двері й почав спускати мої важкі сумки просто на бруківку біля хвіртки. — Ну що, тітко Олено, зустрічайте рідні пенати! — весело гукнув він, ставлячи останню картату торбу.
Але я йому не відповіла. Я стояла наче прибита до землі, і все моє тіло раптом скував такий холод, ніби мене облили крижаною водою посеред зими.
Хвіртка була відчинена. На порозі нашого розкішного нового будинку, тримаючи в руці порцелянову чашку, стояла жінка. На вигляд їй було років сорок п’ять — набагато молодша за мене. Світле фарбоване волосся, підведені очі. Вона неквапливо пила щось гаряче й спокійно, з якоюсь лінивою цікавістю дивилася на мікроавтобус і на мене. На ній не було ні сорому, ні переляку. Вона дивилася так, ніби тут повноправна господиня, а я — якась випадкова циганка, що заблукала під ворота.
Але найстрашніше було інше. На цій жінці був мій довгий синій махровий халат — той самий, який я купила собі в Неаполі на першу премію, випрала, напахтила й надіслала додому, щоб одягти, коли повернуся. На ногах у неї були мої домашні капці з вишитими квітами. І чашка в її руках була з нашого святкового сервізу, який ми купували з Миколою ще на порцеляновому заводі в Баранівці.
— Тітко Олено… З вами все гаразд? — голос водія Петра пролунав глухо, наче крізь товщу води. Він зупинився, пильно глянув на мене, перевів погляд на ґанок, і його обличчя враз змінилося. Він усе зрозумів. Усі водії бусів, що возили людей на заробітки, бачили такі картини не раз і не два. — Може, вам водички дати? Ви біліша за крейду…
Я не могла вимовити жодного слова. Горло перехопив спазм, язик закам’янів. Мені здалося, що земля під ногами раптом розверзлася і я лечу в темну прірву.
У цей момент двері будинку відчинилися ширше, і на поріг квапливо вискочив Микола. Він був у спортивних штанях і старій футболці. Побачивши мене біля воріт, він завмер на мить, у його очах блиснув такий дикий, звірячий страх, що він аж зблід. Але цей переляк тривав лише секунду. Микола швидко опанував себе, озирнувся на сусідські вікна й майже бігом рушив до хвіртки.
— Олено?! Ти чого приїхала? Чому не подзвонила?! — прошипів він стишеним, нервовим голосом, навіть не глянувши мені у вічі. Він схопив одну сумку, другу, почав поспіхом тягнути їх через двір до вхідних дверей. — Давай, заходь швидше! Не стій посеред вулиці, не роби виставу на все село! Сусіди зараз дивитися почнуть, сорому не оберешся!
Сором? Йому стало соромно перед сусідами? Тільки зараз, коли я приїхала? А весь той час, поки мене не було, йому соромно не було?
Водій Петро мовчки сів у бус, тихо зачинив дверцята й поїхав геть, навіть не взявши решти за дорогу. Він просто втік від цього чужого, раптового горя, щоб не бути свідком моєї ганьби.
Я повільно, наче на підкошених ногах, пішла слідом за Миколою. Кожен крок відлунював у моїй голові, мов удар дзвону. Ми зайшли у просторий коридор. Тут пахло свіжістю дорогих шпалер, новою підлогою і… свіжозвареною кавою. Тої самої доброї кави, пачки якої я щомісяця передавала з Неаполя, відмовляючи собі в цукерках. Вони щойно пили її вранці разом.
Та жінка стояла біля дверей вітальні. Вона навіть не поворухнулася, щоб зняти мій халат. Тільки поставила чашку на комод, схрестила руки на грудях і дивилася на Миколу. — Ну що, Миколо, — холодно й упевнено сказала вона дзвінким, приємним голосом. — Ти сам їй усе поясниш, чи мені розповісти, як ми живемо?
Микола важко опустив сумки на плитку, витер піт із чола тремтячою рукою, нарешті підвів на мене погляд. Але в тому погляді не було ні каяття, ні провини. Там була глуха, загнана злість. Злість слабкої людини, яку спіймали на гарячому і яка через це ненавидить того, хто її викрив.
— Я сам скажу, — огризнувся він до неї, а потім повернувся до мене й заговорив — спокійно, діловито, наче ми на сільських зборах вирішували справу з поділом паїв. — Розумієш, Олено… Добре, що ти приїхала. Рано чи пізно ця розмова все одно мала статися. Ми з Катериною вже рік як разом. Вона хороша жінка, хазяйновита. Ми вирішили жити однією сім’єю. Тож давай без сліз, без оцих криків і сільських істерик. Сядемо, по-людськи напишемо заяву і оформимо розлучення.
Слова падали мені на серце, як важкі гарячі камені. Я дивилася на нього — на людину, якій віддала все своє життя, заради якої терпіла чужі приниження, чиї мозолясті руки колись цілувала перед сном — і не впізнавала його. Переді мною стояв абсолютно чужий, байдужий чоловік із чужими очима.
— І ти… ти отак просто все вирішив? За нас обох? — ледь чутно видавила я. Голос тремтів, губи не слухалися. — Після тридцяти п’яти років? Хто вона така, Миколо? Що вона робить у моїй хаті? Чому вона в моєму халаті ходить?!
Катерина тільки насмішкувато звела брову, а Микола роздратовано махнув рукою: — А ти чого чекала, Олено? Га?! Ти сама в усьому винна! Хто тебе змушував там сидіти стільки років? Ти ж поїхала на один рік, а скільки тебе не було? Десять років! Десять літ я тут сам сидів, як бобир! Ти думала, що я пес на прив’язі, буду чекати, поки пані з Італії зволить повернутися на пенсію? Мені жити треба зараз! Мені жіноче тепло потрібне, затишок, а не твої передачі з макаронами та кавою! Ти гроші вибрала, ти сама собі таку долю обрала!
У мене в очах потемніло. Гроші я вибрала?! — Я гроші вибрала?! — мій крик розірвав тишу цього гарного будинку, перелякавши навіть синиць за вікном. — Ти що верзеш, безсовісний твій лоб?! Хто мене випхнув на ті заробітки?! Хто плакав, що грошей на навчання нема? Хто просив дитині на квартиру заробити?! Я хоч копійку собі лишила? Я собі хоч кофтину за ці роки купила?! Подивися на мої руки! Подивися, на що я стала схожа! Я там як віл горбатилася, чужі задниці підтирала, щоб у тебе все було, щоб синочок наш на своєму жив, щоб хата в селі найкраща була! А ти… ти завів собі молодицю в моєму домі й кажеш, що я винна?!
— Та годі вже верещати, ціну собі набивати! — раптом крикнув Микола, стукнувши кулаком по комоду. Його лице перекосилося від злості. — Не ти одна на заробітках була! Усі жінки їздять, усі помагають! А що заробила — то на сім’ю пішло! Дім цей — наш спільний. Ми його в шлюбі будували. Ділянка на мені, документи на нас обох оформлені. Ти думаєш, приїхала королевою, виженеш мене звідси, і все тобі дістанеться? А дзуськи!
Катерина підійшла ближче, поклала свою доглянуту руку йому на плече, заспокоюючи, і тихо, з отруйною лагідністю додала: — Пані Олено, не треба так нервувати. Ніхто у вас вашого шматка не забирає. Микола має повне право на половину цього майна. Ми вже радилися з юристом. Якщо ділити через суд — піде купа грошей і часу, і будинок просто виставлять на торги.
Микола закивав головою, відчувши підтримку коханки: — Ось саме. Катерина правду каже. Я звідси на вулицю не піду, це мій дім теж, я тут кожну цеглину своїми руками приймав від майстрів, я за всім дивився! Але якщо ти не хочеш продавати хату і ділити гроші навпіл — будь ласка. Виплати мені мою частку грішми. Віддай мені половину вартості хати, і я піду. Ми з Катериною собі в райцентрі щось купимо, а ти лишайся тут одна зі своїми євроремонтами. Так буде по-чесному.
«По-чесному»… Це слово пролунало так брудно, так огидно, що мене мало не знудило.
Я мовчки опустилася на одну зі своїх важких сумок у коридорі. Сил сперечатися вже не було. Ноги не тримали, серце боляче кололо в грудях, не вистачало повітря. Осіннє сонце нарешті пробилося крізь туман і яскравим променем упало через вікно на стіну коридору, висвітлюючи кожну деталь: дорогі венеційські штукатурки, натяжну стелю, новенькі дубові двері. Усе це було куплено за мої безсонні ночі, за мої сльози, за мої хворі суглоби й зірваний поперек.
А в кишені мого старого пальта лежав той самий конверт. Десять тисяч євро. Мрія його життя. Нова машина на шістдесятиріччя. Сюрприз на ювілей… Боже, якою ж дурною, якою наївною і сліпою я була! Я берегла кожну копійчину, летіла на крилах через тисячі кілометрів, щоб побачити радість в очах коханого чоловіка, а він уже давно жив чужим, чужим для мене життям.
Катерина розвернулася і пішла у ванну кімнату. За хвилину звідти долинув шум води — вона безтурботно вмивалася у моїй ванні, витиралася моїми рушниками, користувалася моїм кремом, який я привезла минулого року. Микола стояв біля вікна, спиною до мене, нервово смикаючи фіранку й дивлячись на вулицю.
— Миколо, — тихо покликала я. — А син? Сергій знає про це?
Микола не повернувся, тільки плечі його здригнулися: — Знає. Сергій хлопець дорослий, усе розуміє. Сказав, щоб ми самі між собою розбиралися і його в наші справи не вмішували. У нього своє життя, сім’я, робота. Він нам не суддя.
Ці слова добили мене остаточно. Мій Сергійко. Мій хлопчик, заради якого я віддала свої молоді роки, заради якого мовчала й терпіла чужих вередливих старих, заради якого викупила квартиру… Він знав. Він знав, що батько живе з іншою жінкою в хаті, яку збудувала мати, і просто вирішив «не вмішуватися». Ніхто не зателефонував, ніхто не попередив, ніхто не сказав: «Мамо, зупинися, не висилай більше грошей, тебе тут уже ніхто не чекає». Їм усім було зручно. Синові було зручно мати квартиру без боргів, Миколі було зручно будувати палац чужими руками й приводити туди молоду коханку, а я… я була просто дійною коровою, безмовним банкоматом, який справно надсилав тисячі євро щомісяця.
Я сиділа на сумці посеред власного коридору, дивилася на свої покручені артритом пальці й думала: що мені тепер робити? Куди йти? До кого звертатися?
Повернутися зараз назад до Італії? Кинути все, що я будувала з таким болем, і знову шукати якусь немічну пані, щоб до кінця своїх днів мити чужі підлоги й померти на чужині під парканом?
Чи впасти перед цим чоловіком на коліна, благати його, щоб він вигнав ту Катерину, пробачити йому цю страшну зраду й жити далі в отруйній брехні, знаючи, що він зі мною тільки через хату й гроші? Ні, гордість, яка ще жевріла десь на самому дні моєї розбитої душі, не дозволила б мені цього зробити ніколи.
А може, просто витягнути з кишені цей клятий конверт із десятьма тисячами євро, жбурнути йому в обличчя і сказати: «На, подавися! Забирай свої гроші за машину, забирай свою частку й забирайся геть звідси разом зі своєю повією, щоб і духу твого тут не було!»? Але хіба йому вистачить цих грошей? Хіба насититься вовк однією кісткою? Такий будинок зараз коштує не один десяток тисяч, він вимагатиме більше, він відчує смак крові й не відступить.
Чи найняти адвокатів, піти до суду, підняти всі квитанції грошових переказів, знайти свідків, заробітчанок, показати кожен чек, кожну копійку, доводити всьому селу й державі, що цей дім стоїть виключно на моєму поті й крові? Судитися роками, гризтися, витрачати останні нерви й залишки здоров’я, спостерігаючи, як люди в селі показують на нас пальцями й глузують з нашої біди?
Жовтневий вітер знадвору посилився, зірвав із яблуні в саду жовтий лист і кинув його у шибку вікна. Листок прилип до холодного скла, самотній і беззахисний, відірваний від свого дерева.
Я сиділа в холодному коридорі красивого, мертвого для мене дому, стискала в кишені непотрібні паперові тисячі й гірко плакала. Плакала без сліз, бо сльози вже давно висохли за довгі роки розлуки. Я не знала, як прожити цей день, як пережити цю чорну осінь і як навчитися дихати заново, коли все твоє минуле виявилося суцільною брехнею, а майбутнє розсипалося на порох у власному дворі.