Одного разу Марина Сергіївна, сусідка по ділянці, перехопила Ірину біля хвіртки, коли та обережно ставила на землю пакет із саджанцями. Жінка озирнулася, ніби боялася, що її слова почує паркан, і заговорила швидко, майже пошепки, ковтаючи слова.
— Іринко, я не пліткарка, ти ж знаєш. Але щосереди у вас тут постійно стоїть одна й та сама машина.
— Так це ж наша, Марино Сергіївно. Не привид якийсь.
— Наша, то наша. От тільки за кермом ваш Артем, а поруч із ним — дівчина. Брюнетка. І вони, судячи з усього, зовсім не грядки копають.
Ірина ледь чутно засміялася. Це був короткий, сухий сміх, ніби тріснула тонка гілочка.
— Марино Сергіївно, ви чудова. Мій Роман щосереди, за його словами, рятує світ.
— От він його й рятує. Одну конкретну громадянку. Уже третій тиждень поспіль.
Ірина мовчки підняла пакет і подякувала. Вона пішла до будинку, а всередині щось тихо осідало, як пил після грюкнутих дверей. Присіла на сходинку ґанку і почала рахувати — не зради, а платежі.
П’ять років шлюбу. Дітей вони так і не завели: спочатку інститут, потім «давай хоч рік поживемо для себе», потім «ще два». Жили, звісно, непогано: подорожі в гори, відпочинок на морі, вечірки з друзями, легкі гроші, жодних серйозних зобов’язань.
Жили у дідовій квартирі, за оренду платити не треба було, меблі були добротні — дід облаштовував усе так, ніби збирався жити вічно.
Потім дідусь, після складної операції, пересів у візок, і мати забрала його до себе. Квартиру не переписували — просто віддали Ірині з Артемом. І саме тоді в Артема почало щеміти самолюбство.
— Я ніби квартирант у твоїй хаті, — казав він. — Друзі глузують: мовляв, розлучайся, ми її відб’ємо, у неї ж усе готове.
— Друзі в тебе багаті на гумор. Але бідні на все інше.
— Ірино, я серйозно. Хочу чогось свого. От, дачу візьмемо в іпотеку. Трава, свіже повітря, гойдалки. А там і діти з’являться.
Саме на цьому слові він її й підчепив. Як рибалка гачком за губу.
Іпотеку оформили на його матір, Олену Петрівну, — у неї була бездоганна кредитна історія. У самого ж Артема історія була така, що йому навіть монітор у розстрочку не дали б: раніше брав кредити, сплачував як вийде, а виходило погано.
— Схема проста, — пояснював він, малюючи пальцем у повітрі. — Батьки продають гараж та машину, вносять перший внесок. А ми потім гасимо.
— «Ми» — це дуже цікаве слово. У мене й так уже автокредит висить.
— Ну ти ж не сама! Я теж вкладаюсь!
— Артеме, ти вкладаєшся лише ентузіазмом. А його, на жаль, у касі не приймають.
Тоді він удавано образився, пішов у кімнату, увімкнув свій потужний комп’ютер, який нібито купив «для роботи», і до півночі стріляв по монстрах, сидячи у кріслі, що коштувало половину її зарплати. Вранці приніс їй сніданок і знову промовив: «діти». Вона погодилася.
Пів року все йшло рівно. Платіж першого числа справно відправлявся, і, якщо чесно, здебільшого з її картки. А потім настала та сама середа, і Ірина не поїхала туди, куди збиралася.
Хвіртка була прикрита, машина стояла біля сараю. У будиночку пахло чужими парфумами — солодкими, дешевими, нав’язливими. Ірина дістала телефон, увімкнула запис і штовхнула двері кімнати.
Ковдра різко смикнулася. З-під неї визирнули дві голови: його — з пасмом, що прилипло до чола, і її — брюнетки, очі круглі, мов дві монети.
— Іро! Іро, ти не те подумала! — Артем підвівся, натягуючи ковдру до самого підборіддя, як ображена дівиця.
— Я взагалі ще нічого не думала. Я тільки зайшла. До речі, можете продовжувати, я не горда.
— Припини знімати! Прибери телефон! Та що ти робиш?!
— Архівую. У тебе ж пам’ять коротка, потім скажеш, що нічого не було.
Брюнетка метушилася, виплутуючись із простирадла, хапаючи одяг з підлоги, дихала часто й гучно. Артем же заблеяв — по-іншому й не скажеш, звук був саме такий:
— Це нічого не значить! Іро, це взагалі випадковість! Це помилка!
— Третя середа поспіль — це вже не помилка, Артеме, це абонемент.
— Хто тобі сказав?! Сусідка ця стара?! Вона бреше!
— Вона бреше так докладно, що за її свідченнями я знайшла навіть твої шкарпетки під столом. Між іншим, твої.
Ірина не кричала. Вона стояла в дверях, спокійна й рівна, і ця її незворушність була страшнішою за будь-який крик. Поки ці двоє метушилися, одягаючись, вона відкрила на телефоні застосунок державних послуг і кілька разів торкнулася екрана.
— Не поспішайте, — спокійно сказала вона, піднімаючи очі. — Одягайтеся. Я вже йду. І заяву на розлучення вже подала.
Брюнетка злякалася, похитнулася і м’яко, акуратно осіла на підлогу.
— Їй погано! Іро, їй погано, допоможи!
— У неї є ти. Ти ж рятівник. По середах.
У машині Ірина посиділа хвилину, поклавши руки на кермо. Потім набрала матір Артема. Її голос не здригнувся жодною літерою.
— Олено Петрівно, доброго дня. Я вам зараз відео надішлю. Подивіться до кінця, там найцікавіше на другій хвилині.
— Іринко, яке відео? Що сталося?
— Ваш син під ковдрою. Не сам. Я вже подала на розлучення. Готуйте диван сину.
— О Господи… Ірино, стривай, куди ж я його… у нас же дві кімнати, в другій Діана…
— От із Діаною й вирішуйте. Вона за свою кімнату битиметься хоробро, я в неї вірю.
Далі Ірина нікому не телефонувала. Крім майстра.
Майстер приїхав за годину і замінив замок за двадцять хвилин, по ходу розповівши, що за тиждень це вже четверта така заявка. Ірина заплатила, зачинила двері. Потім зайшла до кімнати і почала рахувати вголос.
Шість платежів. Плюс страховка. Плюс її карта, з якої йшли гроші, «поки в мене тимчасові труднощі». Вона окинула поглядом комп’ютер, крісло, монітор і сказала порожній кімнаті:
— Компенсація. Все по-чесному.
Ірина навіть не намагалася акуратно складати його речі. Штани летіли на підлогу разом із футболками, кабелі спліталися з книжками, черевики зіштовхувалися з кросівками.
На купу пішли дезодоранти, старі грамоти з якихось давніх турнірів, пошарпаний шолом і безліч порожніх коробок. Дуже швидко посеред кімнати виросла солідна гора, що майже сягала їй до пояса.
Завершивши це, Ірина набрала Богдана — колишнього друга Артема. Колись їхня дружба тріснула через якийсь спільний проєкт, і вони перестали навіть вітатися. Але зараз це здавалося неважливим.
— Привіт, Богдане. Мені потрібна твоя допомога. Будеш вільний за пів години? Треба перевезти Артемові речі на дачу.
— Якщо його там не буде, — пролунало з слухавки, — то можу й через паркан перекинути. Я готовий у будь-який час.
Почувши це, Ірина посміхнулася. Її пауза була наповнена приємним здивуванням.
— Через паркан, — із легким захватом повторив Богдан. — Обов’язково зроблю фотозвіт.
Він приїхав уже за двадцять хвилин і працював так злагоджено й швидко, що Ірина просто стояла і мовчки спостерігала. Мішки швидко наповнювалися, міцно зав’язувалися, а потім парами переносилися до машини.
Менш ніж за годину кімната спорожніла. Залишилися лише її комп’ютер, крісло та монітор — і чіткий пиловий прямокутник на підлозі, де раніше стояли його коробки.
Щойно машина Богдана від’їхала, у дворі грюкнули інші дверцята. Ірина почула кроки на сходовій клітці, а потім зловісний скрегіт ключа в замку. Ключ не підійшов. Скрегіт став несамовитим.
— Іро! Іро, відчини! Мій ключ не працює!
— Ключ цілий. Просто замок тепер інший.
— Ти що, замок змінила?! Серйозно?! За якісь чотири години?!
— За дві. Майстер був вільний.
— Відчини негайно! — Він з усієї сили вдарив долонею по дверях. — Це мій дім теж!
— Це квартира мого дідуся. Ти в ній був гостем. Дуже довгим гостем, який швидко забув про гостинність.
Вона відчинила двері на ланцюжок. Артем стояв на порозі блідий, із подряпаною шиєю і спітнілий — мабуть, його батьки вже встигли «обробити» його як слід. Він скидався на побитого пса, але такого, що все ще готовий вкусити.
— Ти навіщо мою матір в це втягнула?! Навіщо ти їй відео скинула, ти взагалі при своєму розумі?!
— Вона поручителька за твою біографію, Артеме. Нехай знає, за що платить.
— Ти мене зганьбила! На весь світ!
— Світ вузький: три людини. Решту ти зганьбив сам, особисто, по середах.
— Мої речі де?! — Він зазирнув через щілину у порожній коридор. — Де мої речі, Іро?!
— На дачі. Ти їх так обожнював — тепер будете разом.
Артем ледь не задихнувся. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а голос зірвався на вереск:
— Богдан?! Ти покликала Богдана?! Ти зробила це навмисне! Ти така мстива! Ти… ти…
— Обережніше, у тебе слів обмаль, а вечір ще довгий. Побережи їх.
— Іро, послухай! — Він раптом різко змінив тон, зашепотів, притулившись до щілини у дверях. — Ну, було й було! Один раз! Ну, може, два! Нічого ж не зруйнувалося! Квартира на місці, машина на місці, все як було! Іро, давай без дурниць!
— Все на місці. Тільки ти вже за дверима. Дрібниця, але різниця суттєва.
— Ти не маєш права мене виставляти!
— Маю. І, що важливіше, уже виставила.
Він замовк. Глибоко дихав. І раптом в його очах промайнуло щось інше — не сором, не біль. Це був холодний розрахунок. Він облизнув губи і запитав — саме тим голосом, заради якого, здавалося, варто було прожити ці п’ять років, щоб почути:
— Вирішила піти? А хто ж тоді кредит за батьків потягне?
Ірина зняла ланцюжок. Відчинила двері. І вдарила його по обличчю — раз, вдруге, втретє. Не сильно, але дуже відчутно. Так, ніби розставляла останні крапки.
— Я привела тебе до тями. Ти питав про кредит, а не про дружину. Уточнюю: дружина — це була я.
— Іро, але платіж першого! — Він схопився за одвірок. — Мати в паніці! Батько гараж продав! Машину продав! Вони все вклали!
— Чудово. Вони вклали, я платила, ти користувався. Ідеальна схема, тільки одна зайва ланка — ти.
— Оформлено ж на твою матір. Хто гасив? Скажи вголос, я запишу, мій телефон уже звик.
— Тепер це твої проблеми, Артеме. Усі три: дача, платіж і брюнетка.
— Ти… ти не можеш так! Ти мене ні з чим залишаєш!
— Я залишаю тобі рівно те, що ти обрав у середу. Не скаржся, вибір був твій, я навіть не голосувала.
— А комп’ютер?! Крісло де? Монітор?!
— В рахунок тих шести платежів. Вважай, ти вніс свій перший внесок у сімейний бюджет. Заднім числом, але хоч так.
— Ти спробуєш. Це буде твій найцікавіший проєкт після того, що ви з Богданом ділили.
Він відкрив рота, щоб закричати, але кричати було нікуди: двері зачинилися. Ірина двічі повернула новий замок і постояла, слухаючи, як він ще кілька хвилин бурмоче щось у сходову порожнечу, а потім спускається вниз, зачіпаючи сумкою перила.
На дачі було похмуро й незатишно. Мішки з речами лежали рівним рядком біля ґанку — Богдан виставив їх акуратно, наче експонати. Один, усе ж таки, перекинув через паркан, заради принципу.
Артем затягнув речі всередину і безсило опустився на диван, де ще лежало зім’яне простирадло та чиясь шпилька. З озера тягнуло вогкістю й мошкарою. За пів кілометра смерділо зі звіроферми, і до кімнати лізли важкі, нахабні мухи, сідаючи йому на обличчя.
Він завжди ненавидів цю дачу. Тут ніколи не можна було відпочити, тут лише щось дзижчало і погано пахло. Артем випросив її, щоб не почуватися приживалом, — і отримав її тепер повністю, разом із платежем.
— Я тут. На дачі. Це тепер моя адреса.
— Діана сказала, що кімнату не віддасть, — пролунав голос у слухавці. — Вона кричала, Артеме. Свої речі до дверей присунула.
— А що нам робити першого? Ти розумієш, що першого?
— Розумію, — глухо відповів він. — Все я розумію.
Артем поклав телефон і подивився на мішки. Потім на простирадло. Потім знову на мішки.
Та був іще й другий удар — страшніший за іпотечний платіж. Брюнетка, з якою Артем зраджував, виявилася заміжньою. У неї був чоловік — звичайний, спокійний, який про все це навіть не підозрював. А в Ірини був доказ — відео.
Артем гарячково набрав її номер — не Ірини, а тієї іншої. Абонент був поза зоною. Він знову спробував. Потім ще й ще, і рука його почала дрібно тремтіти.
Він сидів у темряві, відмахуючись від мух, і благав лише про одне: щоб вона відчепилася. Щоб не дзвонила. Щоб її чоловік ніколи-ніколи не побачив ці дві хвилини запису.
Була ж квартира. Була дружина. Була її машина, її терпіння, її «перше число». Усе стояло міцно, наче стіни. І лише одна його необережна середа — і всі ці стіни обвалилися за один день.
Ірина в цей час сиділа на підлозі у спорожнілій кімнаті, притулившись спиною до стіни, і говорила з матір’ю по гучному зв’язку.
— Дід питає, чи ти все правильно зробила, — пролунав мамин голос.
— Передай йому: замок надійний, німецький. Він схвалить, — спокійно відповіла Ірина.
Мати помовчала, потім коротко і сердито схлипнула.
— А що з тим кредитом? Вони ж доконають тебе дзвінками.
— Доконають — заблокую. Мамо, я пів року платила за чужу совість. Досить! Совість — це ж не іпотека, за когось іншого її не виплатиш.
— Треба, щоб він з квітами прийшов. І зі списком платежів.
— Я йому скажу: «Артеме, ти щось переплутав. Я була тобі дружиною, а не поручителем по кредиту». — Ірина ледь усміхнулася. — Та він знову нічого не зрозуміє. У нього на слово «люблю» — алергія, а на «перше число» — хіба що рефлекс.
Вона підвелася, пройшлася кімнатою, відчинила вікно. Вечірнє повітря було теплим, і з вулиці долинав чийсь веселий сміх.
— Мам, а знаєш, що найсмішніше? Він не питав «пробач», чи «чому так», чи «як ти». Єдине, що його цікавило — хто платитиме кредит.
— От я й відповіла. Той, хто його брав. По середах.
Ірина подивилася на порожнє місце, де раніше стояли Артемові коробки, і подумала не про платежі, а про те, що кімнату можна перефарбувати. У світлий колір. І повісити гарну полицю.
Телефон пискнув: прийшли світлини від Богдана. Мішки біля ґанку, рівненьким рядком, і один — за парканом, у траві.
Ірина подивилася на фото і коротко засміялася. Цього разу сміх був зовсім іншим — справжнім і живим.