Максим стояв посеред передпокою й дихав так, ніби щойно пробіг стометрівку. Щоки в нього горіли, а очі звузилися до тоненьких щілин. Він зробив театральну паузу — мабуть, спеціально репетирував.
— Усе! З мене досить! Я йду! Ти чуєш? Я йду! — рубав він повітря долонею. — Дістало! Щодня одне й те саме! Ти хоч розумієш, що ти робиш із цією сім’єю?
Ірина стояла біля дзеркала в коридорі та спокійно поправляла сережку. Вона навіть не повернулася й не здригнулася. Сережка стала на місце з тихим клацанням.
— Ти серйозно не чуєш? Я ж ясно сказав — іду! Назавжди! Мені набридло грати в ці ігри.
— Чую, Максиме, чую. І зі слухом у мене все гаразд. Навіть Софійку, коли вона тихенько просить почитати казку, я чую. А тебе й поготів — ти ж так волаєш, що тебе весь під’їзд слухає.
Максим чекав зовсім іншої реакції. Він був певен, що Ірина зблідне, схопить його за руку й почне благати: «Не йди, давай поговоримо». Софійці чотири роки. Це ж залізний аргумент, він мав спрацювати.
— У Тараса ж квартира порожня стоїть! — випалив він, ніби дістав останній козир. — Він поїхав у відрядження на пів року, ключі мені лишив! Попросив доглянути. Тож мені є куди піти, розумієш? Є!
— Рада за Тараса. Значить, його квіти хтось поливатиме. Тільки він, якщо я правильно пам’ятаю, просив без гостей. І без жінок.
— Ти знущаєшся?! — голос Максима дзвені́в від злості. — Я тобі кажу, що сім’я валиться! А тобі байдуже! Тобі абсолютно все одно!
Ірина нарешті повернулася. Подивилася на нього рівно, без злості й без образи — так дивляться на розклад електричок: із практичним інтересом, без жодної віри в диво.
— Максиме, ти заявляєш мені це вже втретє за два місяці. Першого разу я плакала. Другого — засмутилася. А втретє — просто слухаю. Знаєш, навіть у терпінні є межа. Твої погрози вже просто застаріли, вибач.
— Та ти… — він задихнувся від обурення. — Ти взагалі жінка чи робот?!
— Я жінка, яка втретє підряд слухає одну й ту саму платівку. Вона вже стерлася, Максиме. Голка шкрябає по порожній доріжці.
— Я просто скажу Софійці, що тато поїхав. Коротко й ясно.
— Що?! Ти збираєшся налаштовувати дитину проти мене? Будеш їй нашіптувати: «Тато поганий, тато кинув»?!
— Налаштовувати? Їй чотири роки, Максиме. Вона обожнює розмальовки та мультики про цуциків. Я просто скажу: тато поїхав. Без зайвих подробиць і режисерських коментарів.
— Я вас знаю! Почнеш їй мізки промивати, по краплині отруту лити! Я — батько! У мене є права!
— Яке цікаве слово — «права». Ти його саме зараз згадав? Чи воно в тебе десь припадало пилом між подушками дивана в твоїй кімнаті, куди ти перебрався пів року тому?
Ірина дістала телефон. Максим аж сіпнувся.
— Для чого? Не смій дзвонити моїй мамі!
— Максиме, я доросла людина. Мені потрібна порада. Я маю на це повне право. Ти згадав про свої права — то й я згадаю про свої.
Вона натиснула виклик і ввімкнула гучний зв’язок. Гудок. Другий. Клацання.
— Олено Степанівно, доброго вечора. Це Ірина. Можна я вас запитаю? Коли ваш чоловік вас покинув, як ви тоді пояснили маленькому Максиму, що сталося?
— Ірино, а чому ти питаєш?
— Мені потрібен досвід іншої людини. Хочу зрозуміти, як краще сказати дитині.
Олена Степанівна помовчала. Потім відповіла — голос був глухуватий, але рівний:
— Я сказала правду. Батько нас кинув. Пішов до іншої баби. Саме до баби, Ірино. Бо порядна жінка чужого чоловіка до себе не забирає.
Максим чув кожне слово. Його вилиці зводило. Він пам’ятав ту розмову — йому було сім, мати сиділа навпроти, а він стояв і не розумів, чому батька більше немає. Слово «баба» врізалося в пам’ять, як цвях у м’яке дерево.
— Олено Степанівно, — продовжила Ірина, — я питаю не просто так. Максим сьогодні сказав, що йде від нас. І я зараз думаю, як це пояснити Софійці.
— Ключі від квартири друга в кишені, промова готова. І я ось думаю — може, варто пояснити Софійці, що тато більше не бурчатиме за вечерею? Що він не скидатиме її книжки зі столу, коли вони йому заважають? Що не штовхатиме ногою кубики в коридорі? Що перестане казати, ніби їжа несмачна? Що Софійка більше не проситиме в магазині розмальовку за двадцять гривень і не почує у відповідь «відчепись, мені не до тебе»?
Кожне речення падало окремо, точно й боляче, як крапля на скло. Максим стояв і слухав. Жодного вигаданого слова. Жодного перебільшення. Усе — чиста, незручна, оголена правда.
— Ірино… — голос Олени Степанівни затремтів. — Я розуміла, що вам нелегко. Але ж не до такої міри!
— Я й сама не могла таке уявити, Олено Степанівно. А потім звикла. Людина ж може звикнути до чого завгодно — навіть до того, до чого взагалі не варто звикати.
Максим так стиснув щелепи, що вилиці занили. Він хотів крикнути, що дружина все перекручує. Але не міг — бо вона нічого не перекручувала. Вона просто розклала факти по поличках, і ця картина вийшла страшною. Наче окремо — дрібниці, дріб’язок. А разом — портрет людини, поруч із якою тісно й душно.
Максим розвернувся й пішов у ванну. Зачинив двері, сперся долонями на край раковини. Подивився на своє відображення — неголений, із важким поглядом, із глибокою складкою між бровами.
Припустімо, він піде. Пів року в Тараса. А потім? До матері? Вона щовечора ставитиме йому дзеркало й казатиме: «Ти — точна копія свого батька». Знімати житло? За ті гроші можна було б годувати невелике село.
А тут що? Квартира — Ірини. Машина — теж її. Зарплата в неї хороша, на роботі справи йдуть успішно. Софійка здорова, ходить у садочок, а Олена Степанівна обожнює онуку.
У нього ж — своя кімната з диваном, куди він сам перебрався, сам відгородився, сам вирішив, що так зручніше. Холодильник завжди повний, білизна чиста. І сама Ірина чудова — спокійна, доглянута, ніколи не підвищує голосу.
Через що він узагалі сьогодні спалахнув? Через те, що вона не погодилася скасувати Софійчин день народження в парку? Йому просто було ліньки кудись їхати, і він вирішив: якщо дружина не поступається, то вона його не поважає.
Тричі за останні два місяці він заявляв, що йде. Щоразу Ірина гасила конфлікт, намагаючись зберегти мир. Він сприймав це як слабкість, як дозвіл тиснути ще сильніше. І ось цього разу вирішив піти ва-банк. Тільки вона більше не стала грати за його правилами. Зовсім не стала.
«Погарячкував. Передумаю. Скажу, що даю їй ще один шанс, — крутилася в голові в Максима думка. — Так, саме так: їй — шанс. Це звучить гідно». Він і далі вірив, що контролює ситуацію.
Пів години Максим простояв у ванній. Прислухався — тиша. Розмова з матір’ю закінчилася. Можна виходити. Він обережно відчинив двері, ступив у коридор — і вперся коліном у щось велике, тверде.
Валіза. Сіра, важка, на коліщатках. Ручка піднята, блискавка рівно застібнута. А збоку, на бічній стінці — наліпки. Ромашки. Незграбні, з пожмаканими краями, приклеєні маленькою дитячою ручкою. Софійка.
Ірина стояла біля вхідних дверей, спершись плечем об одвірок. Спокійна. Зібрана. Без жодного натяку на паніку.
— Я допомогла тобі зібратися. Тут найнеобхідніше, на перший час. За рештою заїдеш потім, коли домовимося про день. Ти ж знаєш, я люблю порядок.
— Ірино, зачекай. Я тут подумав… Може, не варто поспішати. Може, обговоримо?
— Обговоримо? — Ірина ледь схилила голову набік. — Ти сказав «іду». Поставив крапку. Я ж цю крапку підкреслила двома лініями. Обговорювати вже нічого.
— Я погарячкував! Ну, буває ж, сказав на емоціях!
— Максиме, ти «гарячкуєш» раз на три тижні. Це вже не емоції — це твій звичний стан. Ти такий за замовчуванням.
— Ти не можеш мене виставити! Це не по-людськи!
— Я не виставляю. Я проводжаю. Ти ж сам сказав — ідеш. Ключі від Тарасової квартири в кишені, все готово. Я просто прискорила логістику. Це називається підтримка. Радій.
Максим тицьнув пальцем у ромашки на валізі.
— Навіщо ти Софійку в це втягнула?!
— Софійка побачила валізу й запитала, що я роблю. Я відповіла — збираю татові речі. Вона принесла наліпки й сказала: «Щоб татові не було сумно». Чотири роки, Максиме. Вона вже вміє думати про почуття іншої людини. У тебе була б двійка, якби за це ставили оцінки.
Ці слова влучили точно й боляче. Максим замовк на півслові, не знайшовши що відповісти. Намагався зібратися з думками.
— Послухай, я ж батько. Я люблю Софійку.
— «Любити» — це дієслово, Максиме. Це дія. Купити дитині розмальовку за двадцять гривень — це дія. Не штовхати її пірамідку з кубиків — це дія. Почитати їй на ніч хоча б раз на місяць — це дія. Ти плутаєш «любити» і «числитися». Ти числишся батьком. Як числишся мешканцем у цій квартирі — у моїй квартирі, між іншим.
— Ось! — Максим спалахнув. — Ось воно! Знову «моя квартира»! Ти мені цим завжди дорікаєш!
— Ні разу за всі роки. Зате ти щомісяця повторював: «Я тут у тебе з милості живу». Це твої слова, не мої. Я мовчала. Щоразу. Думала, що сім’я важливіша за гордість. Але всьому є межа. І ти її знайшов. Вітаю — це, мабуть, єдине, чого ти домігся останнім часом.
Ірина відчинила вхідні двері. Взялася за ручку валізи обома руками й викотила її на сходовий майданчик. Вона була важка — коліщатка загриміли по бетону. Ромашки підстрибували на кожній тріщині.
— Максиме. Ти сказав «іду» — і в мене перегорів запобіжник. Клац — і стало темно. Було багато хорошого, я не заперечую. Але ти сказав — і я прийняла. Якщо чоловік сказав, значить, тримає слово. А якщо то «так», то «ні», то «почекай, я погарячкував» — це не чоловік. Це маятник. Із маятником жити — голова паморочиться. Мені такий не потрібен.
— Ти мені зараз лекцію читаєш?! — Максим рвонувся за валізою на майданчик.
Двері за ним грюкнули. Клацнув замок. Максим смикнув ручку — замкнено. Він прокляв себе — так легко, так по-дурному повівся. Вона відчинила двері, викотила валізу, а він вискочив слідом, мов собака за м’ячиком.
Тиша. Потім — голос із-за дверей, рівний, без жодної тремтливої нотки:
— Паспорт, документи, телефон, зарядка — у бічній кишені валізи. Блискавка справа. Перевір і не загуби.
Двері на мить прочинилися. На бетонну підлогу впали кросівки й куртка. Двері знову зачинилися — з подвійним поворотом ключа.
Максим стояв на сходовому майданчику в домашніх штанях і капцях. Поруч — валіза з ромашками, кросівки, куртка. Тиша під’їзду гуділа у вухах, немов порожня мушля.
Він поліз у бічну кишеню валізи. Паспорт, документи, телефон — усе було на місці. Ірина зібрала акуратно, нічого не забула. Як завжди. Навіть зарядку поклала — згорнуту рівним кільцем.
Задзвонив телефон. На екрані — «Олена Степанівна».
— Максиме! Ірина мені все розповіла. Що ти накоїв?
— Вона мене виставила! Речі — в коридор, двері — на замок!
— І правильно зробила! — Олена Степанівна була непохитна. — Ірина — справжня розумниця! Якби я свого часу мала таку рішучість, твого батька теж би виставила за двері. Але я тоді плакала, благала на колінах, а вона… Вона не така, і дякувати Богу за це.
— Мамо, ти серйозно мене свариш? Свого сина? — голос Максима тремтів від обурення.
— Ти мій син? Той, хто навіть розмальовку за двадцять гривень дитині не спромігся купити? У мене просто слів немає, Максиме. Зовсім. Досить уже! Ти ж слово дав — то тримай його. Не смій потім до неї назад стукати, не принижуйся і її не принижуй. Покажи хоч раз, що ти не точна копія свого батька.
Слово «слово» вже викликало в нього нервове тремтіння. Спочатку Ірина, тепер мати. Дві жінки, різних поколінь, але з однією, наче списаною одна в одну, думкою.
— Приїжджай до мене, — запропонувала Олена Степанівна. — Переночуєш, а зранку розберемося.
Максим машинально натягнув кросівки, накинув куртку. Взявся за ручку валізи. Ромашки дивилися на нього — незграбні, кумедні, наклеєні маленькими пальчиками з фломастером на нігтях. Софійка так старалася. Їй лише чотири. Вона щиро вірила, що татові буде сумно, і хотіла його розвеселити.
Він вийшов на вулицю, викликав таксі. Але адресу набрав не матері, а Тараса. До Олени Степанівни зараз не можна. Вона б години три говорила про його батька, і кожне порівняння било б у ціль, мов дротик у десятку. Цього він не витримає. Не сьогодні.
У машині Максим мовчав. Мовчав і водій. Навіть валіза в багажнику здавалася безмовною — але ромашки на ній кричали голосніше за все. Вони говорили про його чотирирічну доньку, про її наївну спробу втримати його.
Біля під’їзду Тарасового будинку Максим дістав ключі. Відчинив чужі двері. Чужий коридор, незнайомі меблі, не його повітря, зовсім чуже життя. Пів року… А що потім? До матері, під вічні нотації? Знімати кімнату за шалені гроші?
Телефон тихенько дзенькнув. Повідомлення. Він відкрив «Дію». Заява про розірвання шлюбу. Подано. Ірина Сергіївна Данилова.
Максим перечитав. Ще раз. І ще. Літери не змінювалися. Вони кричали про одне: це кінець.
Вона не плакала. Не благала його. Не торгувалася. Вона просто діяла — тихо, чітко, без жодних зайвих рухів. Як завжди. Тільки раніше її дії були йому на користь. А тепер… Тепер усе було зовсім інакше.
Він набрав Іринин номер. Гудок. Другий. Третій. Четвертий. Автовідповідач. Набрав знову — абонент недоступний.
— Вона подала на розлучення, — видихнув він у слухавку. — Через «Дію». Уже подала.
Олена Степанівна довго мовчала. Потім відповіла тихим, майже шепітним голосом:
— Я їй учора показувала, як це робиться. Вона питала — просто так, на майбутнє. Я думала — про всяк випадок. Виявилося — не про всяк.
Максим відключив телефон. Поклав його на чужий стіл. Поруч — ключі від чужої квартири. У кишені куртки — ключі від будинку, які більше ніколи нічого не відчинять. Ні дверей рідної оселі, ні серця дружини, ні світу доньки з її наївними ромашками.
Він сів на чужий диван і подивився на валізу, що стояла біля порога. Ромашки усміхалися. Незграбно, по-дитячому, щиро. Софійка думала, що наліпки зроблять тата веселішим. Їй чотири. Вона ще вірила, що ромашки лікують.