Телефон щойно стих у руці Микити, але він і так знав цей номер напам’ять. Кожен такий дзвінок у п’ятницю вдень означав лише одне: вихідні знову доведеться віддати чужим людям. Чоловік неквапом поклав телефон на полицю й перевів погляд на пакети з замаринованим м’ясом, що стояли біля дверей.
Ще зранку приятель Борис надіслав фото своєї нової лазні: кедрові стіни, кам’янка, широкі полиці — усе було як належить.
«Брате, сьогодні випробовуємо! Пиво з мене, м’ясо з тебе», — написав він. Микита з Оленою цілий тиждень готувалися до цієї поїздки. І ось — знову дзвінок.
Тітка Олени, Валентина Сергіївна, була жінкою монументальною в усіх сенсах. Тричі розлучена, з дитиною від кожного шлюбу, вона мандрувала світом зі своїми двома старшими доньками, Марією та Оксаною, мов невеличкий гастрономічний десант.
Микита давно зрозумів: Валентина телефонувала не для зустрічі. Вона телефонувала, щоб поїсти.
Цей сценарій давно став майже автоматичним. Близько другої дня лунав дзвінок Олені: «Оленко, ми з дівчатами так скучили, сьогодні ввечері заїдемо!» Олена кидала все, летіла до магазину, а потім чотири години стояла біля плити.
Валентина з доньками сідали за стіл і їли так, що аж посуд дзвенів. Вранці тітка заглядала в холодильник, констатувала, що «пусто», і збиралася додому.
Останнього разу Марія та Оксана — обидві широкі й ґрунтовні, як і мати — приїхали «на годинку». Вони вимели холодильник так, що Микита після цього два дні харчувався самою гречкою.
Тоді він промовчав. Олена просила не роздмухувати конфлікт. Він любив дружину й терпів. Але цього разу все збіглося в одну точку: лазня, м’ясо, пиво, друг. І цей дзвінок.
Олена була на нараді, телефон вимкнений. І коли Валентина не змогла додзвонитися до племінниці, вона набрала Микиту.
— Микито, ми з дівчатами сьогодні будемо у вас! — голос тітки звучав не як запитання, а як наказ, ніби оголошення на вокзалі.
— Валентино Сергіївно, у нас на вихідні вже все розписано, — спокійно відповів Микита. — Ми їдемо до друзів.
— Та які там друзі, Микито! Марія з Оксаною так засмутяться! Оленка ж їм рідна тітка, невже вона проміняє рідну кров на якихось приятелів? Ми вже збираємось!
— Валентино Сергіївно, я вам чітко кажу: ми зайняті.
— Микито, та хто ти взагалі такий? Я з Оленкою буду це вирішувати! Чекай, о сьомій будемо.
Вона кинула слухавку. Микита якусь мить постояв, а потім на його обличчі з’явилася дивна, зовсім не добра усмішка. Він набрав Бориса.
— Борисе, слухай. Заїдь за годину, забери Олену з речами. М’ясо й пиво в пакетах біля дверей. Мені треба тут одну справу владнати.
— Знову сарана? — коротко уточнив Борис.
— Тримайся, брате. За сорок хвилин буду.
Олена повернулася з роботи о п’ятій. Побачила зібрану сумку, пакети біля дверей і чоловіка, який сидів у кріслі з виглядом людини, що ухвалила доленосне рішення.
— Микито, а хіба ми не разом їдемо?
— Олено, тебе Борис забере. А я під’їду пізніше.
— Тому що твоя тітка Валя дзвонила. Сказала, що буде о сьомій.
Олена зблідла. Микита побачив, як здригнулися її губи — звична провина, звичний страх когось образити, звичне «ну вона ж рідна».
— Микито, може, я їй передзвоню, скажу, що нас немає?
— Олено, ти їй уже двадцять разів телефонувала. Вона двадцять разів приїжджала. Я хочу поговорити з нею. Один. Спокійно.
— Микито, тільки не сваріться, будь ласка…
— Я не сварюся. Я розмовляю. Це різні речі. Їдь. Борис уже внизу.
Вона довго дивилася на нього. Потім кивнула, взяла сумку й вийшла. Микита чув, як грюкнули двері під’їзду, як загуркотів двигун Борисової машини. Потім настала тиша.
Він обійшов квартиру. На кухні було порожньо — ні каструль на плиті, ні тарілок на столі. Холодильник майже голий: лише масло, пачка сиру, молоко. Микита сів на табурет і став чекати.
Дзвінок у двері пролунав о сьомій дванадцять. Микита відчинив. На порозі стояла Валентина Сергіївна — велика, у квітчастій сукні, з двома важкими пакетами в руках. За нею — Марія та Оксана, обидві рожевощокі, нетерпляче заглядали через мамине плече.
— Микито, а де Олена? — Валентина зробила крок усередину, звично окидаючи поглядом коридор. — Як це немає? Я ж дзвонила! Вона що, стіл не накрила?
Микита притулився до одвірка й склав руки. Валентина принюхалася. З квартири не тягнуло жодним запахом — ні смаженого, ні бульйону, ні випічки.
— Микито, а вечеря? — подала голос Марія.
— Яка вечеря? — Микита глянув на неї. — Ти мені хто? Я тобі що — ресторан із безкоштовною доставкою?
— Микито! — Валентина підвищила голос. — Ти як розмовляєш? Ми до родичів приїхали!
— Валентино Сергіївно, сідайте. Хоча ні, не сідайте. Розмова буде коротка. Моя дружина поїхала відпочивати. Як я вам і сказав чотири години тому телефоном. Пам’ятаєте нашу розмову? Чи ви просто її проігнорували, бо звикли не помічати все, що не збігається з вашим апетитом?
Валентина відкрила рота. Микита підняв руку.
— Ні-ні, зачекайте. Я двадцять разів мовчав. Сьогодні говоритиму я. Один раз. До кінця.
— Та хто ти такий, щоб мені вказувати?!
— Я — господар цієї квартири. Олена — моя дружина. І я вже два роки бачу один і той самий спектакль. Ви телефонуєте вдень. Олена зривається з роботи, біжить у магазин, витрачає гроші, які ми заробляємо разом. Потім чотири години стоїть біля плити. Ви приїжджаєте, сідаєте за стіл і за один вечір змітаєте все, що вона готувала. А вранці, заглянувши в холодильник, кажете: «Ой, пусто», — і їдете. То скажіть мені, будь ласка, це родинний візит чи все ж таки набіг сарани?
— Я знахабнів? Це я знахабнів? — не витримала Валентина Сергіївна.
Микита навіть не ворухнувся.
— Я вам сьогодні вже казав телефоном, що в нас є плани. Ми так чекали цих вихідних! Друг лазню збудував. М’ясо замариноване. Пиво куплене. Я все це пояснив. А ви мені відповіли: «Чекай, о сьомій будемо». То хто з нас знахабнів?
— Олена — рідна тітка моїх дівчат! Вона зобов’язана! — майже прошипіла Валентина Сергіївна.
— Зобов’язана? — Микита лише трохи схилив голову набік. — Як цікаво. А скажіть мені, Валентино Сергіївно, що ви зробили для Олени за останні п’ять років? Хоч раз просто запитали, як вона почувається? Хоч раз привезли бодай коробку цукерок? Чи, може, запропонували допомогу, коли вона хворіла в лютому три тижні?
Микита не чекав відповіді.
— Я вам сам скажу — жодного разу. Нуль. Ви телефонуєте тільки коли голодні. Приїжджаєте тільки коли хочете їсти. Ви просто використовуєте мою дружину як безкоштовну їдальню.
— Ваші доньки, Валентино Сергіївно, — Микита кинув швидкий погляд на Марію та Оксану, які стояли за спиною матері, — минулого разу за один вечір знищили два кілограми котлет, каструлю борщу, три види салату і деко пиріжків. Я потім підрахував — це обійшлося нам у три з половиною тисячі гривень продуктами. І це ще без Олениного часу. Без її втоми. Без того, що після ваших візитів вона падає без сил.
— Ти ще й гроші рахуєш?! Для рідні?! — Валентина Сергіївна ледь не заверещала, її голос розірвав тишу.
— Ні, я рахую справедливість. А де ваша справедливість? Олена не готель і не їдальня. Вона жива людина! У неї є власне життя, свої плани, втома, свої мрії. А ви щоразу падаєте як сніг на голову й поводитеся так, ніби вам усі винні.
— Я все розкажу Олені, як ти зі мною розмовляв! — пригрозила тітка.
— Розкажіть. І я їй теж усе розповім, — кивнув Микита. — І покажу всю історію ваших дзвінків. Двадцять три візити за рік. Жодного подарунка. Жодного «дякую». Жодного «давайте ми щось привеземо». Лише дзвінок за чотири години до приїзду і порожній холодильник наступного ранку після вашого від’їзду.
Марія за спиною матері переступала з ноги на ногу. Оксана відвернулася до стіни.
— Ми більше не приїдемо! — нарешті випалила Валентина Сергіївна.
— Саме на це я й сподіваюся, — тихо, але впевнено сказав Микита. — Але якщо раптом захочете приїхати як нормальні гості, то подзвоніть за три дні, запитайте, чи нам зручно, привезіть щось на стіл і скажіть «дякую» перед тим, як поїхати. Це нескладно. Так поводяться виховані люди.
— Я — чоловік вашої племінниці. І я захищаю свою дружину. Бо вона сама не вміє сказати «ні», надто вже добра. А доброту, Валентино Сергіївно, не можна плутати зі слабкістю. І тим більше не можна на ній паразитувати.
Валентина Сергіївна, схопивши свої численні пакети, різко розвернулася й попрямувала до ліфта. Марія та Оксана мовчки попленталися слідом. Уже біля самих дверей ліфта Валентина обернулася.
— Олена мені ще подякує. Може, не відразу. Може, через тиждень. Але подякує. Бо вона давно хотіла, щоб хтось сказав це вголос. Просто сама вона соромилася. А мені… мені байдуже! — кинула вона й зникла за дверима.
Микита зачинив двері й сперся на них спиною. Руки були холодні, а серце скажено калатало. Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Потім дістав телефон і набрав Бориса.
— Борисе, я їду. Сарана відлетіла.
Друг на тому кінці дроту засміявся.
— Вона нервує, питає, що ти там робиш.
Микита швидко переодягнувся, взяв ключі й вийшов із квартири. У машині він ще хвилину сидів, не заводячи двигуна, і думав, як скаже про все Олені. Вона засмутиться — це точно. Буде казати, що він не мав права, що тітка Валя — рідня, що так не можна.
Він їхав швидко. Літня дорога була порожня, сонце вже схилялося до обрію, і тіні дерев довгими смугами лягали на асфальт. На дачі в Бориса вже горіло світло, а з-за паркану тягнуло приємним березовим димом.
Олена сиділа на ґанку. Побачивши його, підвелася.
Микита підійшов і сів поруч на сходинку.
— Вона мені дзвонила. Плакала. Казала, що ти її вигнав.
— Я її не виганяв. Я просто пояснив, що наш дім — це не буфет із вільним входом.
— Микито, вона ж образиться назавжди, — Олена опустила погляд.
— Олено, вона ображається щоразу, коли їй не накривають повний стіл. Це не справжня образа. Це звичайна звичка брати чуже.
Олена мовчала. Микита бачив, як вона бореться сама із собою — між звичним почуттям провини та розумінням того, що він має рацію.
— Олено, ти пам’ятаєш лютий? Ти хворіла три тижні. Температура, кашель. Хто тобі дзвонив? Дзвонив Борис із дружиною. Дзвонила сусідка. А тітка Валя — жодного разу. А вже через два тижні після того, як ти одужала, — дзвінок: «Оленко, ми з дівчатами ввечері заїдемо!»
Він говорив чесно й прямо, хоч і знав, як важко їй це чути.
Микита продовжував: іноді, коли людина двадцять тричі не чує ввічливого натяку, треба просто сказати все напряму. Він не грубіянив і не кричав, а лише виклав факти. А факти, Олено, річ уперта, і ранять вони часом болючіше за будь-які слова.
З лазні вийшов Борис, витираючи руки.
— Ну що, мир? Баня вже готова, м’ясо на вугіллі, пиво в льоду, — гукнув він. — Чи ви тут до ранку миритися будете?
Олена подивилася на Микиту. Він чекав її відповіді. Вона могла зараз обуритися, сказати, що він перейшов межу, що тітка — це ж родина. Але замість цього тихо запитала:
— Микито, а вона ж і справді жодного разу «дякую» не сказала, правда?
— Жодного разу, Олено. За всі двадцять три візити, — тихо відповів він.
— Борисе, неси м’ясо! Я так зголодніла, — рішуче сказала Олена. — Зараз усе приготуємо, а потім — до бані, з паром і віником!
Борис засміявся й пішов до мангалу. Микита дивився, як Олена йде стежкою до альтанки — пряма, рішуча. На мить вона обернулася.
— Якщо вона зателефонує в понеділок, — пообіцяла Олена, — трубку візьму сама. І все скажу сама. Своїми словами.
Микита кивнув. Він знав, що дорога буде непростою. Валентина Сергіївна подзвонить — якщо не в понеділок, то у вівторок. Будуть крики, тиск на жалість, згадки про покійну бабусю й родинну кров. Олені буде важко.
Але сьогодні — баня з віником і паром, м’ясо, пиво й друзі. Сьогодні його дружина сяде за стіл і їстиме те, що приготував хтось інший. Сьогодні вона — гостя, а не прислуга. І це було правильно.
Микита підійшов до мангалу, перевернув шампури. Вугілля дихало жаром, вечір був теплий. І від цього тепла ставало легше — не тільки зовні.