Я навіть не дала їй закотити валізу за поріг. Притримала колесо домашнім капцем і сказала:
– Ні, Олено. Так не буде. Посварилися — значить, треба миритися. Не можна при кожній образі бігти до матері.
Вона спершу глянула на мою ногу, потім на мене. З волосся на комір капало. Парасолька була в неї в руці, складена, і я навіть не спитала, чому вона її не відкрила.
– Мамо, я ж не на гулянку йшла.
– Тим більше! Треба було розвертатися, поки дурниць не наробила.
Я сказала це тим самим тоном, яким у магазині прошу покликати завідувачку. Спокійно, щоб людині одразу стало ясно: сперечатися марно. Моїй дочці Олені тридцять чотири роки, вона мала б це розуміти.
Вона ще трохи постояла й тільки запитала:
– То мені навіть зайти не можна?
Ось тут мені й треба було б поступитися. За моєю спиною була тепла квартира, у каструлі стояв суп. Але мені здалося: якщо впущу, постелю їй, і все — це буде вже моя згода. Ніби я схвалю розлучення. Я відповіла:
– Можна. Але без валізи. Просто в гості.
Вона розвернулася й пішла до ліфта. Я зачинила двері. Серце калатало, та я думала: зате потім подякує. Хтось же мав зупинити її від поганого рішення.
Андрію тридцять шість, він не хлопчик: шкідливих звичок не має, працює, квартиру вони разом обставили. Вісім років прожили, а потім раптом: «Я більше не можу». Наче всі інші можуть і все дається легко.
Михайло повернувся з гаража десь через півтори години. Я саме підігрівала котлети. Розповіла йому все й чекала бодай кивка. Він поклав хліб на стіл, навіть із пакета не вийняв.
– А де вона тепер?
– У чоловіка, сподіваюся.
– Ти їй дзвонила?
– Мишко, якщо я ще й слідом почну дзвонити, то навіщо тоді все це було?
Він глянув на мене так, ніби я сказала щось зовсім непристойне. Потім набрав доньку й пішов говорити в кімнату.
До котлет він так і не доторкнувся. Знову натягнув куртку, взяв ключі від машини. Я спитала, куди це він зібрався.
– За Оленою.
– Не смій привозити її сюди через мою голову!
Він застебнув блискавку, яка заїла на підкладці, і смикнув сильніше.
– Вона сюди й не проситься. – Двері зачинив тихо. І мене чомусь саме це розлютило: зі мною навіть не сперечалися, наче мене вже й не було.
Олена знімала кімнату біля трамвайного кільця. Чоловік сказав, що допоміг перевезти речі від Андрія.
– Тобто ти вже й розлучення їм оформив?
Михайло відповів, що дорослі люди можуть оформити документи й без нього. Я кинула рушник і тут же підняла його з мокрої клейонки — гарний, вишитий. Отака я й у сварці: спершу кину, потім підбираю, щоб не зіпсувалося.
Андрій зателефонував мені сам. Дуже чемно, навіть занадто, сказав:
– Галино Петрівно, дякую, що ви мене розумієте. Я їй нічого поганого не зробив. Просто останнім часом вона зовсім зривається.
Він надіслав коротке відео. Олена стояла біля вікна на їхній кухні й говорила голосно, некрасиво, з червоними плямами на шиї:
– Поклади телефон. Ти чуєш? Не знімай мене.
Андрій за кадром цілком спокійно відповідав:
– Я хочу, щоб ти подивилася на себе збоку.
Я написала йому:
– Не піддавайся. Вона заспокоїться.
На записі дочка була дуже схожа на мене, коли я злюся. Мені це не сподобалося, і я поклала телефон на тумбочку.
…Мені шістдесят, Михайлові — шістдесят два. Ми одружені тридцять вісім років. Не можна сказати, що мені жилося погано.
Але дев’ять років тому в нього була інша жінка. Він сам сказав, що заплутався, коли я спитала, чому ми вже другий місяць не можемо по неділях разом поїхати за продуктами.
Олена тоді вже жила окремо. Я їй нічого не розповіла. Мені було соромно. Дістала дорожню сумку й почала складати речі.
Збиралася до сестри, у її тісну двокімнатну квартиру. Мишко сів біля тієї торби на підлогу. Так і стоїть у мене перед очима: в шкарпетках, сорочка вибилася зі штанів, і він каже:
– Не руйнуй родину, Галинко. Ми стільки років прожили. Я все припиню.
Я залишилася. Він припинив, і підстав думати інакше не давав. Приходив із роботи хвилина в хвилину, купив сережки, які я так жодного разу й не наділа.
Потім ми повернулися до звичайного життя. Я дуже злилася, коли хтось легко кидав: «Я б такого не пробачила». Наче я пробачила від великої радості.
А тепер дочка пішла від чоловіка, і Михайло возив їй коробки. І жодних труднощів у нього з цим не виникло.
З Оленою я не розмовляла майже три тижні. Писала їй:
– Не можна ж через кожне слово ламати життя.
– Ти навіть не спитала, чому я пішла! – відповіла вона.
Коли я спитала, скільки ще можна знущатися з батьків, відповіді не було. Показала переписку Михайлові. Він прочитав і нічого не сказав. Від його мовчання я вже починала боятися повертатися з роботи.
Наприкінці жовтня Михайло купив обігрівач. Я спершу подумала, що для нас, а потім зрозуміла й запитала адресу. Він продиктував. Я чекала, що він щось приховає, бо тоді було б легше злитися. А він, навпаки, сказав:
– Тільки спершу спитай, чи можна приїхати.
Олена відповіла:
– У суботу після другої. Але ненадовго, будь ласка.
Це її «ненадовго» я прочитала чоловікові вголос разів із три. Потім напекла пиріжків. Склала їх у контейнер, який збиралася їй залишити, хоча той був дорогий і зручний. Уже в машині я спіймала себе на думці, що й контейнер записую їй на свою користь.
Дочка жила на першому поверсі п’ятиповерхівки. У кімнаті стояли ліжко, шафа й стіл із облущеним краєм. На батареї лежали вовняні шкарпетки. Мокрі гілки билися об скло.
Я відразу помітила все погане: стелю з плямами, продавлену середину ліжка, темний кут за шафою. На моєму обличчі, мабуть, було написано: ось до чого ти докотилася.
Михайло зранку міняв кран на спільній кухні. Вийшов із викруткою в руці, витер лоба передпліччям. Справжній господар. Мене це знову вкололо. Олена дістала три різні чашки. Я запитала:
– Ну що, догралася у самостійність?
Вона не стала відкривати контейнер. Батько поклав викрутку на підвіконня. Я ще могла зупинитися. Але вже понесло.
Почала говорити про вісім років, про Андрія, якому тепер теж непросто, про те, що вона не маленька дівчинка, щоб шукати ідеального чоловіка. Олена слухала й водила пальцем по замку контейнера. Потім сказала:
– Мамо, я останні півтора року прошу його не обговорювати мене з тобою. Я кажу, що мені боляче, а він телефонує тобі.
– Я прошу його поговорити зі мною, а він вмикає камеру. Я збираю речі, а він каже, що ти все одно мене назад відправиш. Він мав рацію.
Я заперечила, що йому просто нема з ким порадитися.
– Про мене? Зі мною можна. Просто він уже знає, що ти дасте відповідь. Як і я.
Вона говорила тихо, і від цього було ще гірше. На відео її можна було виставити істеричкою. А тут вона сиділа на старому табуреті, поклавши долоні на коліна, і просто чекала, що я скажу. Я сказала:
– Якби я свого часу бігала, у тебе давно не було б сім’ї.
Олена подивилася на батька. Він не кліпнув і не відвів очей. І я зрозуміла все раніше, ніж він заговорив.
– Ти їй сказав?
Михайло кивнув. Я встала так різко, що табурет гепнувся об стіну.
– Як ти смів?
– Вона сказала, що в нас із тобою все було добре, бо ти вміла терпіти. Я не міг цього слухати.
– Тобто ти вирішив ще й перед дочкою мене принизити?
– Я розповів про себе, Галинко. Про те, що зробив я.
Олена хотіла взяти мене за руку, але я відсмикнула її. Дарма. Це я зрозуміла вже в коридорі, коли натягувала чобіт і ніяк не могла влучити ногою. Тоді мені здавалося, що вони обоє проти мене.
Він зізнався — і його пробачили, бо він чесний. Вона пішла — і отримала підтримку, бо смілива. А я, яка дев’ять років жила з ним після цього, у їхніх очах лишилася найгіршою. Пиріжки я залишила. Дуже хотілося забрати, але вистачило розуму не робити хоча б цього.
Удома Михайло ночував на дивані в маленькій кімнаті. До цього ми навіть після сварок спали разом. Можна було відвернутися до стіни, сердитися, а зранку, не дивлячись, подати йому чашку. Тепер через коридор нічого не подаси.
Коли він дістав спортивну сумку, я запитала, чи не на рибалку збирається. Хоча й бачила, що він складає робочі сорочки.
Михайло сказав, що поживе в Юри, давнього приятеля, у нього є окрема кімната. У мене вирвалося:
– Дочка навчила?
Чоловік завмер із сорочкою в руках.
– Галино, не треба на неї.
– А на кого? На мене можна?
Я сіла на край ліжка й нарешті сказала те, що тиснуло від самого вечора в орендованій кімнаті:
– Це ж ти сам мене втримав. Сам казав, що сім’я — найцінніше. Я послухалася. Я залишилася. А тепер їй можна піти, а я, виходить, дурна?
Михайло поклав сорочку в сумку й довго розправляв комір. Потім сів поруч, але так, щоб між нами лишилося місце.
– Я тоді хотів, щоб ти мене не покидала. Мені страшно було лишитися одному. Я думав про себе, Галинко. І про те, як мені буде зле.
– А про мене?
– Про тебе я мав подумати раніше.
Це були правильні слова. Дев’ять років тому я б за них учепилася. Але тепер почула їх після того, як виставила дочку, посварилася з нею й наговорила зайвого всім, хто готовий був слухати. Я сказала:
– І що мені тепер робити з твоєю чесністю?
Він відповів:
– Не знаю. Тільки Олені за це не треба платити.
Я заплакала. Сердилася навіть на те, що він не обійняв мене одразу, як раніше. А потім сама відсунулася, коли він простяг руку.
Він не сказав, що йде назавжди. І не обіцяв повернутися. Сказав лише, що нам треба якийсь час пожити окремо, а далі поговоримо, якщо я захочу. Я спитала:
– Знову жінка?
Він похитав головою.
– Ні. Але я розумію, чому ти питаєш.
Раніше на таке запитання він би образився. Тепер зібрав сумку, виписав на аркуші адресу Юри й залишив біля телефону.
Я не вийшла його проводжати. Чула, як він у передпокої перекладає ключі, відділяючи гаражні від квартирних. Квартирні він залишив на тумбочці.
Першої ночі я майже не спала. Зранку зварила дуже багато каші. Взяла другу тарілку й сердито поставила назад. Потім пішла на роботу в майстерню з ремонту одягу. Затрималася після закриття, розбираючи квитанції. Додому повернулася, коли біля під’їзду вже горів ліхтар.
Андрій знову надіслав мені сердите повідомлення Олени з їхньої розмови. Я вперше спитала:
– Навіщо ти мені це надсилаєш?
Він зателефонував і сказав, що хоче зрозуміти, як до неї достукатися. Я відповіла, що вмовляти її повертатися не буду, а читати їхнє листування більше не хочу. Він помовчав:
– Ви ж самі казали…
– Казала. Тепер не буду.
Доньці я писала довше. Почала з того, як важко мені було всі ці роки. Перечитала — і побачила, що знову виходить: вона має мене зрозуміти, а сама якось упорається. Стерла майже все. Залишила:
– Олено, ти прийшла до мене, а я тебе не пустила. Я була неправа. Пробач мені. Я хочу, щоб ти могла приходити додому, коли тобі треба, – відправила й поклала телефон екраном вниз. За годину перевернула його. Відповіді не було.
Вона написала наступного вечора:
– Я поки не хочу приїжджати. І говорити про це не можу.
Я вже набрала:
– Я ж перед тобою вибачилася.
Потім стерла ці слова по одній літері. Відповіла: – Добре.
Ходила по квартирі й думала, як це так — не хотіти приїхати до матері, яка сидить сама. Потім згадала її валізу й свій капець, яким я притримала колесо.
Михайло зайшов за кілька днів по теплу куртку. Від чаю відмовився, сказав, що поспішає. Я не питала, до кого. Він виглядав втомленим і ніяк не міг знайти рукавички.
Я знала, в якій вони кишені, але не полізла їх діставати. Лише сказала. Потім запитала, чи можемо поговорити в неділю. Він відповів: «Можемо. Я подзвоню». Куртку забрав. Значить, поки повертатися не збирався.
Олена попросила дістати її пуховик, який залишився в нас після хімчистки. Сказала, що забере його дорогою з роботи. Я перевірила блискавку.
Хотіла покласти в пакет пиріжки, але згадала, що про їжу вона не просила. Залишила на кухні. Коли пролунав дзвінок, я витирала зі столу крихти.
Вона стояла на майданчику в тому самому плащі. Парасолька була розкрита. Олена сказала:
– Я за пуховиком.
Хотілося спитати, як вона їсть, чи добре спить, чому зняла саме цю кімнату. Ще хотілося сказати, що батько теж пішов і мені важко. Але я не сказала. Взяла з тумбочки пакет і відійшла вбік.
– Проходь, Олено.
Вона подивилася на мене, а потім на вільний поріг. І все ще вагалася, тримаючись за ручку дверей. Я не наполягала, дала їй час подумати й пішла ставити чайник.
Двері зачинилися, на очі навернулися сльози, але в передпокої клацнула парасолька і зашурхотів плащ. Подумалося, що, можливо, у мене ще є шанс виправити свої помилки. І я його не змарную…