— Василю! Негайно поклади назад, це ж крадіжка, нас потім на все село осоромлять!
Марія навіть присіла біля межі, коли побачила, як чоловік простягає руку до чужого дерева.
— Та яка крадіжка, Маріє, та схаменися, плоди вже на землю сиплються, а оси їх доїдають! — сердито сплюнув під ноги Віктор, але руку від стиглого персика таки прибрав.
Вони стояли посеред своєї ділянки, яку купили лише рік тому, й дивилися на сусідський двір.
Там для будь-якого господаря відкривалася справжня біда.
Бур’яни виросли вище людського зросту, старий штахетник зовсім перекосився, а посеред того безладу квітнув дивовижний сад.
Віктор усе життя сидів за кермом вантажівки, їздив дорогами туди-сюди, а коли перейшов за шостий десяток, раптом засумував за рідною землею.
Сам він виріс у селі, тож руки ніби самі тягнулися до звичної праці на землі.
Коли випала нагода купити маленьку хатину з клаптиком городу в садівничому товаристві, він і не вагався.
Хатину вони швидко привели до ладу, побілили стіни, підправили ґанок і пофарбували ворота.
Землі під помідори, огірки й ранню картоплю вистачало з головою.
От тільки свого саду в подружжя поки що не було.
Росло лише кілька старих яблунь, які вже віджили своє, та смужка малини вздовж стежки.
— Нічого, стара, розживемося, посадимо молоді деревця, дай тільки трохи часу, — підбадьорював дружину Віктор, спершись на сапу.
Катерина ходила між грядками, полола цибулю й тільки мовчки кивала.
Усе було непогано, крім одного сусідства, яке витягувало з них усі сили.
Праворуч жили порядні люди, хоч і приїжджали рідко, зате город тримали в такому порядку, ніби в світлиці.
А от ліворуч ділянка вже кілька років стояла пусткою.
Особливо дошкуляли пирій і будяки, що без упину лізли крізь щілини старого паркану.
Ледь Віктор виполював свою межу, як за тиждень зелена навала знову душила молоді посадки.
— Вікторе, зроби щось, бо цей бур’ян нас живцем з’їсть, — жалілася вечорами Катерина.
Чоловік брав косу або сапу й ішов уздовж межі, вичищаючи кожен сантиметр.
Та вітер дув саме в їхній бік, безжально розносячи насіння здичавілих трав.
Якось у червні Віктор зупинився біля тину й підвів голову вгору.
— Катерино, ти тільки глянь, які в них абрикоси зав’язалися, гілля аж до землі гнеться.
Дружина підійшла ближче, примружуючись від сонця.
— І правда, стільки плодів я ще не бачила. А он та груша — стара вже, а вся в зав’язі.
— Хоч би одним оком побачити, хто там господар, — зітхнув Віктор. — Невже людям зовсім байдуже до такої краси?
Ще ранньою весною, коли стояла небачена посуха, він не витримав.
Перекинув через паркан довгий шланг і щедро полив чужі дерева, бо дивитися, як сохне живе, йому не дозволяла совість.
Але літо набирало сили, бур’ян підіймався стіною й затуляв світло навіть кущам смородини.
— Невже так важко хоч раз за літо приїхати й скосити цей бур’ян? — зітхала Катерина, висмикуючи черговий корінь осоту.
Коли наступного разу подружжя приїхало на вихідні, вони аж роти пороззявляли від здивування.
Абрикосове дерево в сусідів просто спалахнуло золотими плодами.
Важке, грубе гілля перегнулося через старий паркан і лягло просто на Вікторові грядки з морквою.
— Ні, я вже цього не витримаю, — рішуче сказав Віктор. — Візьму тример і викошу хоч клапоть біля нашого паркану, бо дача просто задихається.
— Вікторе, дивись, — гукнула Катерина, обережно торкаючись важкої гілки, — вони ж упадуть на землю й за два дні згниють.
Віктор пішов до сараю, приніс дерев’яну драбину й поставив її під гілку, що звисала до них.
— Тримай відро, зберемо хоч те, що перехилилося до нас. За все літо тут ані душі не було, шкода ж добра.
— Ой, Вікторе, це ж чуже, гріх брати, — вагалася жінка, але все ж підставила відро.
— Гріх — це коли людська праця та щедрість землі гниють на смітнику, — відрізав чоловік і зірвав перший соковитий плід.
Катерина скуштувала один і задоволено прицмокнула: солодкий, мов мед.
— Може, тоді й малини дітям нарвемо біля стежки? Ти ж там косив, сили клав, спину гнув. Буде ніби віддяка за твою роботу.
— Та тут, здається, все зовсім занедбане, — махнув рукою Віктор. — Стоїть ця ділянка самотою, нікому не потрібна, притулилася до нас, мов беззахисна сирота.
Через кілька днів на роботі Віктор чекав своєї черги на завантаження машини.
Водії зібралися біля диспетчерської, курили й перемивали кісточки домашнім справам.
— У мене на ділянці якась наволоч завелася, — поскаржився Петро, кремезний чоловік, якому лишалося кілька місяців до заслуженого відпочинку.
Віктор аж здригнувся від несподіванки, а всередині все неприємно стислося.
— Хтось уже двічі перелазив через огорожу й трусив дерево, — не вгавав Петро. — Ну що за нахабство таке?
Віктор відчув, як спина миттю вкрилася холодним потом.
Перед очима постало повне відро тих стиглих абрикосів, які вони з Катериною поділили порівну між собою та родиною сина.
— А де саме в тебе ділянка, Петре? — з острахом запитав Віктор, боячись почути знайому назву.
— Та внизу, біля річки, де старі дачі колишнього заводу, — махнув рукою Петро.
Віктор полегшено видихнув і відчув, як відлягло від серця.
— А, зрозуміло. А в нас угорі, на пагорбах.
— Ну, у вас там земля сухіша, усе достигає раніше, — похитав головою колега. — А в нас волога стоїть, зате крадуть без жодного сорому. Навіть кілька кущів картоплі підкопали, хоч бери та наймай сторожа на ніч.
— Із тим сторожем зараз морока, та й вийде дорого, — озвався хтось із водіїв.
— То що, тепер мовчки дивитися, як твоє добро розтягують? — не вгавав Петро.
Увесь той день Віктор не знаходив собі місця за кермом, а думки знову й знову верталися до ранкової розмови.
Хоч і з’ясувалося, що обікрали зовсім іншого чоловіка на іншому кінці селища, совість пекла немилосердно.
Звісно, в дитинстві всі хлопчаки лазили по чужих городах по зелені яблука, але то були дитячі пустощі.
А тепер він дорослий чоловік, сивий уже, а поліз рвати чужі плоди.
Навіть якщо господар не з’являвся роками, все одно здавалося, ніби він переступив якусь невидиму межу порядності.
Увечері він повернувся додому похмурий, повечеряв мовчки, не дивлячись на дружину.
— Катерино, знаєш, якось гидко на душі через ті абрикоси, — нарешті зізнався він, сидячи біля вікна.
— Та заспокойся вже, — спробувала втішити його Катерина. — Якщо за півтора року туди ніхто й стежки не протоптав, то вже й не з’являться. Земля байдужості не любить.
— А мені все здається, ніби я щось поцупив, — тихо буркнув Віктор.
— Хочеш, я ту банку варення винесу й сусідам віддам, якщо приїдуть? Хоча діти вже майже все з’їли, так хвалили, казали, що такого смачного зроду не куштували.
— Та не треба нічого викидати, що вже тепер казати, — зітхнув чоловік.
Решту літа Іваницькі так і провели в постійній боротьбі з заростями, що насувалися з покинутого двору.
Груші на старому дереві доспіли, пожовкли й почали густо падати в розрослий полин.
Катерина довго терпіти не змогла, а одного вечора не витримала, підійшла до тину й назбирала кілька цілих плодів у свій фартух.
Вона зварила з них узвар, бо дивитися, як вони гниють і приваблюють ос, уже не мала сил.
Коли настала осінь, подружжя ретельно вичистило свій город, зібрало весь урожай і склало інструменти в комору.
Перед від’їздом до міської квартири вони зупинилися біля межі.
Покинута ділянка виглядала неймовірно сумно під холодним осіннім дощем.
Паркан ще дужче похилився, біля воріт чорніла купа старого мотлоху — видно, колись там розібрали тимчасовий сарай і так усе й кинули.
Трухляві дошки, розбите скло, уламки шиферу лежали просто неба.
І лише біля самої хвіртки крізь бруд дивом пробивалися яскраві квіти пізніх айстр, тягнучись до тьмяного сонця.
Усю зиму Віктор сумував за свіжим повітрям і своєю ділянкою.
Щойно зійшов сніг і з’явилася перша молода травичка, він умовив дружину поїхати подивитися, як перезимувала хата.
— Цікаво, чи озвуться цього року господарі за парканом? — задумливо спитала Катерина, розглядаючи чорне гілля сусідських дерев.
Віктор важко зітхнув і обійняв дружину за плечі.
— Шкода дивитися, як земля марніє без догляду, а сад гине від старості й дикості.
Коли земля достатньо підсохла для весняної оранки, Віктор знайшов оголошення місцевого тракториста й запросив його до себе.
Трактор швидко й гарно переорав чорнозем на їхніх кількох сотках.
Віктор увесь час стояв, поглядаючи на сусідній пустир, порослий торішнім будяччям.
— Чоловіче, а зорав би ти мені ще й оцей шматок, я тобі доплачу скільки скажеш, — раптом звернувся він до водія, показуючи рукою за зламану огорожу.
Катерина аж сплеснула в долоні від здивування.
— Вікторе, отямся, це ж не наша власність, що ти надумав?
— Та не можу я дивитися на це пустирище, душа болить! — гаряче відповів він.
— І що з того? Ми все життя будемо доглядати чужу садибу за спасибі? — розсудливо запитала жінка.
Віктор на мить замислився, потер підборіддя й рішуче сказав:
— А знаєш що? Ми сьогодні після обіду поїдемо просто в правління нашого садівничого товариства. Дізнаюся, хто власник, зателефоную йому. Нехай або до ладу все приведе, або хоч знатимемо, що з цим робити.
Після обіду вони вже сиділи в невеликій кімнатці правління товариства.
Літня діловодка, поправивши окуляри на кінчику носа, довго гортала товстий обліковий зошит із пожовклими сторінками.
— Яка у вас лінія і номер ділянки? — перепитала вона, водячи пальцем по списку.
— Сорок п’ятий номер, одразу біля нашого, — відповіла Катерина, витягуючи шию. — Ми хотіли б знати, кому скаржитися на бур’яни. Там такий сад пропадає, усе заросло, не можна ж так до землі ставитися.
Жінка підвела очі від паперів і спокійно сказала:
— А нікому скаржитися. Господарі там давно померли, старенькі були люди. А єдиний їхній родич, племінник, ще два роки тому написав офіційну відмову від спадщини. Сказав, що йому це не треба, клопоту більше, ніж користі.
— То що ж виходить, земля нічия? — здивовано витріщився Віктор.
— Тепер вона відійшла нашій громаді, вважайте, що це вільна земля. Бажаєте оформити на себе?
— Як це оформити? Купити, чи що? — перепитав Віктор, не вірячи своїм вухам.
— Саме так. Зробимо переоформлення через правління, внесете обов’язковий внесок у касу громади, сума там зовсім невелика, чисто символічна за старі борги попередників. Усі потрібні папери на ділянку в нас готові.
Віктор повернувся до дружини, і в його очах спалахнув молодий азарт.
— Катерино, ну що скажеш? Заберемо ділянку під своє крило, якщо все чесно і по закону?
— Та чи потягнемо ми два шматки землі обробляти? — з острахом прошепотіла вона.
— Потягнемо! Наведемо лад, садом займемося, а там і дітям передамо, нехай онуків щоліта на свіже повітря привозять.
Уже надвечір усі потрібні папери були підписані, а квитанція про сплату внеску лежала в Вікторовій кишені.
Коли вони повернулися назад, сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотом їхній новий спільний простір.
— Не мала баба клопоту, то купила порося, — сміючись, сказала Катерина, оглядаючи колишнє сусідське подвір’я вже іншими очима.
— Вважай, що ми цю ділянку всиновили, тепер вона наша законна, рідна, — гордо відказав Віктор. — Завтра причеплю причіп до машини, вивезу весь непотріб, з коренем вирву кропиву, визволю дерева з полону, а тоді звалимо цей старий паркан і поставимо один спільний.
Усе наступне літо Віктор розцвітав разом зі своїм розширеним подвір’ям.
Колишня занедбана земля ніби з полегшенням зітхнула, розправила плечі й вдячно відгукнулася на людську турботу.
Там, де колись лежало гниле дрантя, тепер буяли чорнобривці та петунії, дбайливо висаджені Катериною.
— Поглянь, наша знайда зовсім повеселішала, — радісно казав Віктор щоранку, виходячи з горнятком чаю на поріг.
На вихідні до них приїхала родина: донька Олена з чоловіком Тарасом і двома малими бешкетниками.
Старший хлопчик одразу побіг ганяти м’яча по рівному споришу, а молодша онука присіла біля клумби, розглядаючи великого джмеля на квітці.
Зять Тарас підійшов до Віктора, оглянув просторе подвір’я й задоволено похитав головою:
— А тут чудово стало, тату. Стільки вільного місця з’явилося. Можна ще аґрус сортовий посадити вздовж огорожі.
— То вже ваша молода турбота на наступний рік, — усміхнувся Віктор у вуса. — А тут, коло яблуні, залишимо траву, щоб дітям було де босоніж бігати.
— Я їм наступного тижня великий надувний басейн привезу, — пообіцяв Тарас. Потім глянув на залишки старої межі між ділянками. — Ну що, берімося до роботи? Зносимо ці старі дошки до кінця?
— Зносимо, сину, зносимо, — легко погодився Віктор, простягаючи йому обценьки. — Немає більше чужого, тепер тут усе наше, спільне. Земля любить, коли її доглядають, і віддячить нам сторицею. А малини цього року буде стільки, що й на варення стане, і ще на заморозку залишиться.