Аліна давно звикла, що весь дім тримається саме на ній. Вони з Олегом працювали повний день: обоє виходили зранку й поверталися вже надвечір.
Та коли Данила треба було забрати з садочка, коли настав час готувати вечерю, прасувати одяг на завтра й витирати пил, усе це чомусь робила саме вона.
Олег допомагав нечасто: міг винести сміття, іноді помити посуд, якщо вона попросить двічі. Він був переконаний, що цього цілком досить, і Аліна не сперечалася. Їй здавалося, що сваритися через віник не варто.
Данилові було чотири роки, він ходив у дитячий садок і вже вимагав, щоб мама читала йому на ніч по три книжки.
Аліна читала, потім збирала іграшки, далі сідала на кухні з ноутбуком і доробляла робочі листи. Лягала пізно, вставала рано. Просто звикла.
Подруга Марина, з якою вони дружили ще з університету, час від часу заходила в гості й щоразу хита́ла головою.
– Аль, ти себе зовсім не жалієш!
– Та все нормально.
– Нормально — це поки не звалишся. Скажи йому, хай допомагає.
– Він і так допомагає.
– Сміття — це не допомога, – відрізала Марина.
Світлана Петрівна, мама Олега, жила в сусідньому районі й приїжджала до них у неділю «допомогти з онуком». Зазвичай ця допомога зводилася до того, що вона десять хвилин сиділа з Данилом, а потім переходила до огляду квартири.
Аліна давно навчилася не реагувати на те, як свекруха проводить пальцем по підвіконню й тяжко зітхає. Іноді разом із нею приїжджав свекор, Ігор Миколайович, тихий, згорблений чоловік, який сідав на диван із газетою й майже не втручався в розмови.
Того недільного дня все почалося, як завжди. Світлана Петрівна прийшла близько другої, принесла Данилові яблука й конструктор, посиділа з ним на килимі, а тоді підвелася.
– Аль, а суп у тебе є?
– Ні, Світлано Петрівно. Учора доїли.
– А новий звариш?
– Увечері щось приготую.
– Ну, дивись.
Свекруха пройшлася до передпокою, провела долонею по полиці над взуттям і глянула на пальці. Потім зазирнула в кошик для білизни.
Після цього відчинила холодильник і довго стояла, роздивляючись полиці. Ігор Миколайович тим часом сидів на дивані й тихо перегортав газету.
– Та нічого, нічого, – сказала Світлана Петрівна. – Молоді, ніколи.
Аліна промовчала. Вона давно зрозуміла, що відповідь тільки затягує розмову. О п’ятій свекри попрощалися, поцілували онука й поїхали.
Але вже в таксі Світлана Петрівна набрала сина й хвилин десять говорила з ним телефоном. Аліна не знала, про що саме, та коли Олег повернувся до вітальні, його обличчя стало задумливим.
Вечеря була проста: макарони з котлетами, салат, порізані огірки. Данило мовчки їв, бовтаючи ногами під столом. Олег відклав виделку, глянув на дружину й сказав:
– Знаєш, я тут подумав. Мама має рацію, ти погана господиня. Інші дружини і працюють, і дім у чистоті тримають. А в нас постійно то пил, то немає супу, то сорочки не прасовані.
Аліна мовчки дивилася на нього. Вона чекала, що він засміється або скаже «жартую». Але він не посміхався.
– Олеже, – тихо сказала вона. – Ти серйозно?
– А що? Я просто кажу, як є.
Данило перестав жувати й переводив погляд із тата на маму. Аліна погладила сина по голові.
– Добре, – сказала вона.
Олег моргнув.
– Що добре?
– Добре, що ти сказав.
Вона встала, взяла зі столу свою тарілку й тарілку сина, віднесла до раковини. Олег так і лишився сидіти над недоїденою котлетою. Він чекав продовження, виправдань, може, навіть сліз, але нічого не сталося.
Увечері Аліна поклала Данила спати, прочитала йому три книжки й сама заснула раніше, ніж зазвичай. Їй не хотілося ні про що думати.
Наступного дня вона приготувала сніданок собі та синові: вівсянку, яблуко, тост. Олег вийшов зі спальні, побачив накритий на двох стіл і запитав:
– А мені?
– Ти ж сказав, що з мене господиня ніяка, – спокійно відповіла Аліна. – Не нав’язуватиму тобі своє куховарство.
– Це ти жартуєш?
– Ні.
Олег мовчки налив собі кави й пішов на роботу. Увечері він помітив, що вечеря знову приготована тільки на двох. Аліна не сказала жодного слова.
Вона нагодувала Данила, помила його тарілку, випрала його речі, повісила дитячі сорочки сушитися. Сорочки чоловіка так і залишилися лежати в кошику.
Марині вона подзвонила того ж вечора, коли Данило заснув.
– Ти що, справді перестала? – ахнула подруга.
– Не зовсім. Лише для Олега.
– Молодець! Подивимось, скільки він витримає. Тільки не здавайся, добре?
– Я тримаюся.
– От і добре.
У вівторок Олег дорогою додому купив готові пельмені, зварив їх і з’їв одну порцію за столом, поки Аліна читала синові. Посуд склав у раковину.
У середу він прийшов пізно, злий, і сказав:
– Послухай, давай уже без цих ігор!
– Яких ігор? – запитала Аліна.
– Ти спеціально нічого не робиш!
– Я роблю те, що вважаю потрібним. Данило нагодований, одягнений, вимитий. Це моя робота як матері.
– А я?
– А ти сам вирішив, що в мене все погано виходить. От я й не заважаю тобі робити краще.
Він розтулив рота, потім закрив його й пішов у кімнату.
До четверга кошик із білизною переповнився. Зранку Олег виявив, що чисті шкарпетки закінчилися, і поліз у шафу по запасні, яких там теж не було.
Сорочку він прасував сам, з першого разу обпік палець і голосно скрикнув. Аліна почула це з сусідньої кімнати, але не вийшла.
У п’ятницю на кухні виросла гора тарілок, у раковині стояла пательня з присохлими макаронами, а на столі височіли контейнери з кафе.
Увесь цей час Олег їв то в кафе, то з контейнерів, і надвечір збагнув, що за кілька днів витратив на їжу майже стільки, як на тижневу закупівлю продуктів для всієї сім’ї.
Він сидів на кухні з телефоном і рахував витрати, потім поклав його на стіл і довго дивився у вікно. Після цього набрав номер.
– Мамо, приїдь завтра. Покажеш, як треба вести дім.
– Що сталося?
– Приїдь, сама побачиш.
У суботу зранку Світлана Петрівна приїхала разом з Ігорем Миколайовичем. Аліна відчинила їм двері в домашній сукні, з чашкою кави в руках.
– Доброго ранку, Світлано Петрівно. Добрий день, Ігоре Миколайовичу.
– Доброго. А де Олег?
– У кімнаті. Проходьте.
Свекруха пройшла квартирою, як завжди, зазирнула на кухню й завмерла. У раковині навалився посуд. На плиті стояла порожня каструля. На столі лежали контейнери.
– Господи, – сказала вона. – Аль, що в вас тут коїться?
– Олег сказав, що я погана господиня, – спокійно відповіла Аліна. – Я вирішила не втручатися.
– Як це не втручатися? Ти ж довела чоловіка до такого!
– Мамо, – втрутився Олег, який вийшов зі спальні. Голос у нього був трохи хрипкий. – Давай ти сама покажеш, як треба. Якщо вже знаєш.
Світлана Петрівна замовкла. Потім зняла пальто, повісила його на вішалку й закотила рукави.
– Ну, дивіться, як це робиться.
Вона перемила посуд, протерла плиту, знайшла в холодильнику овочі й почала варити суп. Працювала швидко, але опівдні сіла на стілець і потерла поперек.
– Спина, – сказала вона. – Уже й забула, як це важко.
Ігор Миколайович, який увесь цей час мовчки спостерігав із дивана, відклав газету.
– Любо, а коли ти востаннє стільки посуду мила за один раз? – тихо спитав він.
– Вітю!
– Я просто питаю.
Олег підняв голову.
– Тату, ти до чого це?
– Перші роки я все тягнув сам, бо ти працювала, – відповів Ігор Миколайович, дивлячись на дружину. – Мати твоя була з ранку до ночі на роботі, а вдома я тримав порядок.
– Звик. Тому й думаю, що коли жінка і працює, і веде дім, це величезна праця. Просто цього не видно, доки сам не спробуєш.
Повисла тиша. Світлана Петрівна почервоніла.
– Вітю, ну навіщо ти…
– Тому що син не розуміє, – спокійно сказав свекор.
Аліна вийшла з кімнати, де збирала з Данилом пазли. Вона зупинилася в дверях, не розуміючи, що відбувається. Свекруха подивилася на неї й раптом тихо промовила:
– Як ти все це встигаєш?
– Звикла, – відповіла Аліна.
Світлана Петрівна нічого не сказала. Випила чай, який їй налила невістка, попрощалася з онуком і поїхала раніше, ніж зазвичай. Ігор Миколайович на порозі затримався і тихо сказав Алі:
– Ти вже вибач її. Вона не зі зла.
– Та все гаразд, Ігоре Миколайовичу.
– Ні, не гаразд.
Увечері в неділю Данило дивився мультфільм у сусідній кімнаті. Аліна сиділа на дивані з ноутбуком. Олег ходив квартирою, прибирав, мив, розкладав речі. Потім завантажив пральну машину, дістав свої сорочки й довго розбирався з кнопками.
Коли машинка загуркотіла, він зайшов до вітальні й зупинився біля дивана.
– Аль.
– Так?
– Я перегнув палицю. Мама мене накрутила. Але справа навіть не в ній. Я за всі ці роки жодного разу не спитав, як ти справляєшся. Пробач.
Аліна закрила ноутбук.
– Якщо тебе щось не влаштовує, кажи мені, – відповіла вона. – Але не повторюй слова мами.
– Не буду.
Він помовчав, а тоді додав:
– Давай домовимося. Я не знаю, як правильно. Що мені взяти на себе?
Вони сиділи на кухні до півночі. Аліна дістала аркуш паперу, і вони разом розписали, хто що робить. Олег узяв на себе прання своїх речей, прибирання у вихідні та приготування вечері по суботах. Аліна погодилася залишити за собою решту, але попросила, щоб він більше не кликав матір «перевіряти» їхній побут.
– Я їй скажу, – пообіцяв він.
– Дякую.
Через два тижні Світлана Петрівна зателефонувала синові й незадоволеним голосом спитала:
– Ти що, у дружини на повідку ходиш?
– Мамо, – відповів Олег, – я просто почав розуміти, скільки всього вдома робиться непомітно.
– Ну, дивись, – сказала вона й поклала слухавку.
Наступної неділі свекруха прийшла, як завжди, знову з Ігорем Миколайовичем. За звичкою вона провела пальцем по підвіконню. Аліна вийшла з кухні, витираючи руки рушником.
– Світлано Петрівно, – сказала вона рівно, – ми з Олегом самі розібралися.
Свекруха глянула на неї, прибрала руку і більше нічого не сказала. Ігор Миколайович у кутку дивана тихо всміхнувся, прикрившись газетою.
Увечері Альона стояла біля плити, помішуючи суп, а Олег сидів поруч із Данилом і збирав конструктор. Із кімнати долинав його сміх і дзвінкий голос сина. Подзвонила Марина.
– Ну що, тримаєшся?
– Тримаюся.
– А він?
– Конструктор збирає.
– От бачиш, – сказала Марина. – Я ж казала.
Аліна посміхнулася і зняла каструлю з вогню. Вміє ж, коли півень клюне куди треба…