Уперше побачивши свекруху, Дарина одразу зрозуміла: близькими вони ніколи не стануть. Оксана Петрівна й намагалася триматися чемно, але за цією показною люб’язністю дуже чітко проступала її справжня натура.
— У тебе є вища освіта? А хто твої батьки? Вони готують придане, якщо ви з Артемом одружитеся? Може, в них є зайва квартира, щоб вам не довелося знімати? — питала мати хлопця таким спокійним тоном, що Дарина одразу розкусила її наміри.
Тоді вона вирішила не ходити навколо та відповіла прямо:
— Вища освіта в мене є, але, якщо чесно, у житті вона мені так і не знадобилася. Мої батьки — звичайні люди. Жодної зайвої нерухомості в них немає, та й приданого не буде. Тож якщо ваш син зробить мені пропозицію, ми будуватимемо сім’ю з нуля, на рівних.
Оксана Петрівна вловила холод у словах майбутньої невістки й більше до таких розпитувань не поверталася. Але згодом з’ясувалося, що вона має сильний вплив на сина, хоч спершу Дарина й не хотіла в це вірити.
— Як думаєш, вона дасть вам спокійно жити? — спитала подруга, коли Дарина розповіла їй про знайомство з мамою Артема.
— А як вона може нам завадити?
— По-різному. Ти ж не думаєш, що Артем до неї не дослухається?
— Якби дослухався, ми б давно розійшлися. Я ж явно не сподобалася його мамі, — усміхнулася Дарина.
— Зараз у вас цукерково-букетний період. А от коли одружитеся, все зміниться. Не думаю, що Оксана Петрівна проґавить шанс втручатися у ваше сімейне життя.
— Та нічого не зміниться, от побачиш. Я Артема знаю. Він не з тих чоловіків, що у всьому слухаються маму. Якщо треба, він спокійно поставить її на місце…
Молоді люди одружилися через рік. Власного житла в них не було, тому доводилося винаймати квартиру. Через кілька місяців після весілля Дарина завагітніла, і згодом у них народився син.
Мирослав з’явився на світ здоровим, пухкеньким і усміхненим.
Їхня сім’я була цілком звичайною. Не ідеальною, звісно. Часом подружжя сварилося через побутові дрібниці. Але після народження сина Дарина зрозуміла, що таке справжня любов чоловіка до дружини.
Артем став ще більше допомагати Дарині. Він прибирав у квартирі, готував вечерю, займався дитиною… Та з часом Артем усе частіше заводив одну й ту саму розмову:
— Давай покличемо мою маму. Я весь час на роботі, а тобі треба відпочинок. Нехай вона посидить із Мирославом, а ти хоч на манікюр сходиш, розвієшся.
— Думаєш, це хороша ідея? — вагалася Дарина.
— Це точно краще, ніж наймати няню. Не хвилюйся, мама тебе не чіпатиме. Посидить з онуком, а коли ти повернешся — одразу піде.
Дарина довго зважувала всі «за» і «проти». Вони з Оксаною Петрівною майже не спілкувалися, і невістка не хотіла порушувати цю дистанцію. Але втома була такою сильною, що зрештою вона погодилася.
У той момент Дарина була настільки виснажена, що готова була терпіти навіть нелюбиму свекруху, аби тільки трохи перепочити.
— Тут підгузки, а тут пелюшки. Мирослав захоче їсти приблизно через годину-півтори. Суміш тут, — швидко пояснювала Дарина, збираючись виходити з дому.
— Думаєш, я не знаю, як доглядати за дітьми? — усміхнулася Оксана Петрівна. — Я ж Артема виростила, та ще й так, що ти не змогла пройти повз. Тож не хвилюйся, Даринко, з твоїм Мирославом усе буде добре.
Після цих слів у Дарини знову щоразу стискалося в грудях. Вона не довіряла свекрусі, хоча розумом і розуміла, що бабуся не зробить онукові нічого поганого.
Та тривожне відчуття не відпускало. Воно лише ставало сильнішим, особливо коли Оксана Петрівна починала чіплятися до дрібниць у зовнішності дитини:
— Ну треба ж… А очі зовсім не Артемові. Мирослав на тебе схожий, так, Дарино?
— Не знаю… Мені здається, він схожий на нас обох, — відповідала невістка, намагаючись стримати роздратування.
Коли вона переказувала ці слова чоловікові, той лише відмахувався:
— Навіщо так чіплятися до слів мами? Ну сказала, що в Мирослава очі не мої — і що з того? Я й сам бачу, що син більше на тебе схожий, і навіть радий цьому, бо ти в мене красуня!
Так минуло вісім місяців. Стосунки Дарини зі свекрухою так і лишалися напруженими. Вони старанно уникали одна одну, але невістці потрібна була допомога з дитиною, а Оксані Петрівні хотілося бачити онука.
Дарина поспішала на прогулянку з візочком, але настрій їй зіпсувала дрібниця: вона ніяк не могла знайти зовнішній акумулятор. Наче крізь землю провалився, а телефон ось-ось мав розрядитися.
— Ти знову брав його і залишив у машині? — запитала вона чоловіка.
Артем сидів на дивані й дивився телевізор.
— Ні, я приніс додому. Шукай у нижній шухляді, — буркнув він, не відводячи очей від екрана.
Дарина підійшла до комода. Якийсь внутрішній голос підштовхнув її відчинити не нижню, а верхню шухляду. Там, звісно, зарядки не було. Вона почала перебирати стос старих чеків, документів і давно прострочених страховок.
І раптом її погляд упав на аркуш, складений удвоє. Дарина машинально взяла його в руки. Зверху відразу впала в око назва приватної клініки. Спершу вона не надала цьому значення, але потім побачила ім’я та прізвище свого синочка.
Тоді Дарина розгорнула папір і в неї потемніло в очах від слів: «Генетичне дослідження для встановлення біологічного батьківства».
Нижче було зазначено ім’я її восьмимісячного сина. Вона перечитала назву аналізу, потім подивилася на дату. Дослідження зробили три місяці тому.
Серце Дарини закалатало як шалене. Вона не могла повірити тому, що бачила. Кому і навіщо знадобилося проводити це дослідження? Вона й Артем були впевнені, що Мирослав — їхній син. Дарина взагалі не сумнівалася в Артемові як у батькові.
Наступний рядок підтвердив це: внизу були результати, і чорним по білому було написано: ймовірність біологічного батьківства — 99,9%.
Шок був настільки сильним, що вона миттю вибігла з кімнати, ткнула чоловікові в обличчя ДНК-тест і задала цілком логічне запитання:
Кілька секунд Дарина просто дивилася на папір, нічого не розуміючи. Потім різко заштовхнула шухляду, розвернулася і, ледве переставляючи ноги, пішла до вітальні, де сидів чоловік.
— Що це таке?! — вигукнула вона, мало не жбурнувши документ йому в обличчя.
Артем підняв очі, побачив аркуш у руках дружини й одразу все зрозумів. Але замість того, щоб почати виправдовуватися, він відповів майже буденним тоном, ніби нічого особливого не сталося:
— Ну от, ти вже знайшла. Тепер усе гаразд, правда?
Дарина отетеріла.
— Що значить «вже знайшла»?! Ти перевіряв нашого сина?! І приховав це від мене?!
— І це все, що ти маєш мені сказати?! — голос Дарини тремтів від образи.
Чоловік лише знизав плечима й навіть ледь усміхнувся.
— А що тут ще говорити? Результат же позитивний. Мирослав — мій син. Дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка. Усе нормально.
Від цих слів Дарина розлютилася ще більше. Їй здавалося, що чоловік просто знущається.
— Ти вважаєш, що це нормально?! Потай перевіряти нашого сина на твоє батьківство?!
— Слухай, Дарино, ну нічого ж страшного не сталося. Це просто аналіз, він нічого не означає. Я взагалі вважаю, що такий тест треба робити всім ще в пологовому будинку.
— Ти? Чи так вважає твоя мама?! — вибухнула Дарина. — Якщо тест нічого не означає, тоді навіщо ти його робив? Ти що, не був у мені впевнений? Думав, що я народила від іншого?!
— До чого тут я… — несподівано вирвалося в Артема, і тут він помітно занервував. Його обличчя зблідло.
— А хто тоді?! — запитала Дарина. Вона пильно подивилася чоловікові в очі й побачила в них повну розгубленість. І в ту мить усе склалося, як пазл.
— Я вгадала! Тест зробила не ти, а твоя мати?!
Артем спробував щось пробурмотіти, але його видало обличчя. Дарина побачила, як він опустив погляд, не витримавши її очей.
— Не бреши мені! Ти не вмієш брехати. Кажи правду, або я зараз же зберу речі й піду!
Загроза подіяла на Артема відрізвлююче. Він відвів очі й нарешті зізнався.
— Так… Тест організувала мама. Вона постійно повторювала, що Мирослав не схожий на мене. Я намагався її заспокоїти, казав, що вона помиляється, що це просто її фантазії. Коли вона запропонувала зробити ДНК-тест, я категорично відмовився. Але вона все одно зробила це — потай від мене.
— Звідки вона взяла зразки? — у Дарини в грудях похолоднішало.
— Не знаю… Напевно, взяла якісь мої біоматеріали — волосся чи що там треба. Загалом, я нічого про це не знав, клянусь тобі, Дарино! Повір мені! Вона віддала мені результати тільки після того, як вони були готові. Ще й сказала, що я їй винен гроші. Вона сама все оплатила, щоб у мене не лишилося сумнівів. Ніби вони в мене були! Це ж повний абсурд…
— Чому ти не сказав мені одразу? Аналіз зробили три місяці тому! — Дарина подивилася на дату в документі. Їй стало ще гірше від думки, як довго це приховували.
— А що б це змінило? Лише стало б гірше. Ти б перестала приймати допомогу мами, а вона тобі була потрібна, — пробурмотів Артем, намагаючись виправдатися.
Дарина зі злістю швиргонула папір на диван.
— Звісно, перестала б! Ця жінка образила мене до глибини душі, підставила тебе, ще й потайки возила нашого сина в клініку! Хто знає, що їй наступного разу спаде на думку?!
— Та нічого їй не спаде, не перебільшуй. Вона просто хотіла як краще… — Артем знову спробував її заспокоїти, але це тільки сильніше розпалювало її гнів.
— Ти знущаєшся?! — гаркнула Дарина. — Своїм вчинком вона фактично допустила, що я могла тебе зрадити й видати чужу дитину за твою! Це принизливо!
— На мою думку, ти занадто драматизуєш, — відмахнувся Артем, ніби йшлося про дрібницю.
У цей момент Дарина зрозуміла, що вони говорять зовсім різними мовами. Чоловік не бачив у тому, що сталося, катастрофи. Для нього це був просто аналіз, папірець, який підтвердив очевидне. А для неї — жорстоке приниження, удар у спину й сумнів у найсвятішому.
Дарина не могла пробачити чоловікові, що він приховав від неї такий важливий факт, а Артем і далі переконував її, що «нічого страшного не сталося». Зрештою Дарина з розчаруванням подивилася на нього.
— Якщо ти хочеш, щоб я хоч колись змогла забути це приниження, подзвони своїй матері й скажи, щоб вона більше ніколи не з’являлася в нашому домі.
Артем помовчав хвилину, а потім, тяжко зітхнувши, набрав номер матері.
— Мамо, нам треба серйозно поговорити. Дарина все знайшла і не хоче бачити тебе в нашому домі.
На тому кінці запала тиша, а тоді пролунав обурений голос Оксани Петрівни:
— Ти що, зовсім розуму позбувся?! Де ти його залишив?! Я ж просила негайно викинути той папір!
Артем навіть не відразу збагнув, що почув. Його мати була розлючена не через свій вчинок, а через те, що її викрили.
— Господи, Артеме! Ти хоч розумієш, що тепер накоїв?!
— Я накоїв?! Ні, мамо. Справа не в мені.
— Звісно, в тобі! Треба було хоча б заховати ті папери! Ти ж знаєш, яка в Дарини реакція на таке!
Артем ледве стримувався, щоб не закричати.
— Мамо, ти взагалі чуєш, що кажеш? Ти провела ДНК-тест моєму синові за моєю спиною, а винним робиш мене за те, що я не сховав папірець?! Це просто абсурд!
— Мені не потрібна була твоя допомога, Артеме. І без неї все чудово вийшло б, якби не твоя необачність.
— А тобі звідки взагалі взялася така дика думка? — його голос тремтів від обурення. — Бо дитина на тебе не схожа? Цей хлопчик — мій син! Моя кров!
— Досить! Я — його батько. Крапка. Про це більше ні слова, — Артем рішуче перебив її, і в його голосі звучала сталь.
Та Оксана Петрівна не зупинялася.
— Я твоя мати! І я маю повне право хвилюватися за свого сина! Якби ти слухав мене від самого початку, якби я тільки змогла достукатися до тебе, усього цього ніколи б не сталося.
Артем лише похитав головою, ледве вірячи в те, що чув.
— Ти справді не розумієш, про що зараз іде мова? Тобі байдуже, що ти зламала довіру в моїй родині?
Він уже не слухав її нові виправдання, які мати знову почала сипати. Його рішення було остаточним.
— Дарина попросила, щоб ти більше не приходила до нас. І я її повністю підтримую. Я не дозволю тобі лізти в наше життя, у мою сім’ю. Це моє рішення.
Йому вже набридло постійно виправдовувати її вчинки, робити вигляд, що вона завжди бажає їм добра.
— Ти хотіла нас посварити? Що ж, тобі це вдалося. На цьому все.
Артем уже збирався покласти слухавку, але зупинився, щоб сказати останнє, найважче.
— Вважай, що відтепер у тебе немає ні сина, ні онука.
Лише тоді Оксана Петрівна нарешті усвідомила, як далеко зайшла.