Поліна стояла посеред кімнати й стискала в руках атестат. Товстий папір здавався майже невагомим. Двадцятки з хімії та біології, решта — дванадцятки. Іспити вона склала блискуче.
Цього вистачало, щоб без проблем пройти на бюджет. Поліна мріяла стати модельєркою — вона чудово малювала і ще з чотирнадцяти років сама могла пошити собі модну спідницю чи сарафан.
Вона вже все перевірила: прохідні бали, гуртожиток, дати подачі документів.
— Мамо, я все підрахувала, — сказала Поліна, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. — За три іспити в мене понад двісті балів. Я спокійно проходжу на бюджет. Є гуртожиток, університет…
— Який ще модельєр? — мати витерла руки об кухонний рушник, і в її погляді спалахнуло щось таке, від чого Поліна відразу напружилася. — Яке навчання? Нікуди ти не поїдеш.
— Але ж…
— У нас тут у місті є коледж, — не зупиняючись, продовжувала мати, ніби й не чула її. — Підійдеш на бухгалтера або товарознавця — і будеш працювати. Ми з батьком не збираємося ще п’ять років тебе утримувати.
Поліна зробила крок уперед і відчула, як під ногами ніби хитається підлога.
— Мамо, ти мене взагалі чуєш? Я ж зі своїми балами проходжу на бюджет! Університет дає гуртожиток, вам не доведеться платити за мене.
— А жити ти на що будеш? — Мати схилила голову набік, і в цій позі було стільки холодного розрахунку, що Поліна мимоволі відступила.
— Та й взагалі ми вже не молоді. Нам у домі потрібна помічниця: город обробляти, мені по господарству допомагати. Ти що, думаєш, у мене здоров’я безмежне?
Поліна дивилася на матір і не впізнавала її. Або, навпаки, впізнавала занадто добре — ту саму жінку, яка завжди повторювала: «Ти ж дівчинка, тобі головне — вдало вийти заміж». Ту саму, що все життя рахувала кожну копійку, але знайшла гроші на перший внесок за квартиру для старшого сина.
Андрій поїхав до обласного центру відразу після школи. Батьки допомогли йому вступити — оплатили підготовчі курси, а згодом, коли він одружився, дали гроші на перший внесок за квартиру.
Тепер у нього була дружина, син і робота. Другий брат — Микита — навчався на останньому курсі університету в тому самому місті, жив у знятій квартирі, за яку справно платили батьки. У родині про це говорили з гордістю:
— Наші хлопці в люди вибилися.
А Поліна, виходить, має лишитися. Слідкувати за ними, коли їм знадобиться допомога. Порався на городі. Бути тією самою помічницею, що завжди під рукою.
— Мамо, — тихо промовила вона, — а чому Андрій не допомагає? Йому ж ви допомогли…
— Не смій порівнювати! — Мати різко обернулася. — Андрій — чоловік, йому сім’ю годувати. А ти… ти дівчина. Ти повинна бути опорою батькам. Потім ми тобі цей будинок залишимо.
— Не потрібен мені цей будинок! Що я робитиму в ньому на старість? Котів розводитиму? Я хочу вчитися!
Увечері Поліна сиділа у своїй кімнаті й дивилася у вікно. За склом темнів сад, за садом — вулиця, за вулицею — світ, у який її не пускали. Вона дістала телефон і набрала номер тітки Оксани, молодшої сестри батька, своєї хрещеної.
— Полю? — голос хрещеної звучав стривожено. — Що сталося?
— Тітко Оксано, — Поліна говорила пошепки, щоб не почули батьки, — вони мене не відпускають. Кажуть, що я повинна лишитися. Допомагати їм. А Андрію, виходить, можна було…
— Я поговорю з твоїм батьком, — пообіцяла Оксана. — Він завжди був упертий, але ж мусить зрозуміти…
Розмова з батьком ні до чого не привела. Тітка Оксана наступного дня подзвонила й сказала, що брат навіть слухати не хоче.
— Нехай удома сидить, — сказав він. — Досить того, що обидва сини від нас поїхали. Хтось же має лишитися вдома. Наша старість не за горами.
Поліна не спала всю ніч. Вона лежала в темряві й дивилася в стелю, а в голові крутилася одна й та сама думка: якщо зараз залишиться, то вже ніколи не поїде.
Так і житиме при батьках, працюватиме бухгалтеркою в якійсь місцевій конторі, а далі… що потім? Чи знайде собі чоловіка, який погодиться взяти її «з вантажем» — з обов’язком допомагати її батькам?
Ні!
Вранці, коли батько пішов на роботу, а мати поїхала на ринок, Поліна дістала стару спортивну сумку. Збирала речі швидко, майже машинально: джинси, светри, улюблені книжки, теку з малюнками. На дні сумки лежав атестат — його вона поклала туди в першу чергу.
На столі вона залишила записку:
— Мамо, тату, вибачте. Я не можу інакше. Я вас не кидаю, але теж хочу жити своїм життям. Поліна.
Потяг вирушав о другій годині дня. Поліна сиділа біля вікна, дивилася, як за склом пливуть знайомі вулиці, й чекала, коли її нарешті почне трусити від страху. Але страху не було. Було щось інше — гостре, майже болісне відчуття свободи.
Тітка Оксана зустріла її на вокзалі. Не дорікнула жодним словом, тільки міцно обійняла, як у дитинстві.
— Ти правильно вчинила, — тихо сказала вона. — Я поговорю з твоїми батьками. Пізніше. Коли вони трохи заспокояться.
Увечері зателефонував Андрій. Поліна саме розкладала речі в кімнаті, яку виділила їй тітка Оксана.
— Ти що витворяєш? — голос брата був різкий, майже злий. — Як тобі не соромно кинути батьків? Хто доглядатиме за ними в старості? Мама вже на пенсії — їй важко!
Поліна сіла на край ліжка й міцно стиснула телефон.
— А чому ти сам не хочеш допомагати?
— Я… — Андрій зам’явся. — У мене своя сім’я. Робота. Я не можу…
— А я, значить, можу? У мене, виходить, не повинно бути ні своєї роботи, ні своєї сім’ї, ні свого життя? — Поліна відчувала, як усередині піднімається хвиля, яку вона так довго стримувала.
— Тобі дали все: ти спокійно вчився, тобі допомогли купити квартиру, на літо ти привозиш мамі свого сина. А я, виходить, маю віддавати батькам борг за всіх: і за тебе, і за Микиту? Я не відмовляюся від батьків, але теж хочу жити своїм життям!
— Ти егоїстка, — відрізав Андрій і кинув слухавку.
Поліна ще довго сиділа з телефоном у руках. Потім витерла сльози й знову взялася за речі.
Навчатися виявилося важче, ніж вона думала. Перший курс перетворився на суцільну гонитву: лекції, семінари, безкінечні ескізи.
Тітка Оксана допомагала, чим могла, але Поліна бачила, що й їй непросто. Зарплата в хрещеної була невеликою, а ще одна людина в домі — це додаткові витрати.
З другого курсу Поліна почала підробляти. Спершу брала роботу додому: підшити, вшити, переробити. Потім в ательє помітили, що в дівчини легка рука, і почали давати серйозніші замовлення.
Гроші були невеликі, але їх вистачало на зошити, проїзд і подарунок тітці Оксані на день народження.
Якось, на третьому курсі, вона зателефонувала матері. Просто так, без приводу. Слухавку взяв батько.
— Тату, це Поліна.
На іншому кінці дроту запанувала тиша. Потім пролунали короткі гудки.
Він перестав із нею говорити. Зовсім. Мати інколи відповідала на дзвінки — сухо, коротко, але батько ніби викреслив дочку зі свого життя.
Поліна закінчила університет із червоним дипломом. На той час вона вже працювала в невеликому модному ательє — спершу помічницею дизайнера, а потім створила свою першу колекцію.
Тітка Оксана прийшла на показ. Сиділа в першому ряду, у вихідній сукні, яку пошила Поліна, і плакала, не ховаючи сліз.
— Ти бачиш? — спитала Поліна після показу, коли вони стояли за лаштунками. — Бачиш, що я змогла?
— Бачу, — тітка Оксана погладила її по руці. — Я завжди це бачила.
Минуло ще два роки. Поліна надіслала батькам новорічну листівку. Без зворотної адреси, просто коротке «Зі святом». Вона й сама не знала, чи дійшла вона.
А потім зателефонував Микита.
— Поль, — у його голосі чулося втомлення, — тато захворів. Серце. Лікарі кажуть, що потрібне лікування, а грошей…
— Скільки треба? — запитала вона, не дослухавши.
— Ти… ти допоможеш? Ми з Андрієм скидаємося. — Микита явно не чекав такої відповіді.
— Допоможу. Але не тому, що мушу. А тому, що хочу.
За тиждень вона приїхала до рідного міста. Будинок стояв таким самим, як і раніше, — сірий, з облущеною фарбою на ґанку. На порозі її зустріла мати — постаріла, зігнута.
— Поліна? — вона дивилася на дочку так, ніби бачила вперше.
— Добрий день, мамо.
Батько лежав у спальні. Коли Поліна зайшла, він відвернувся до стіни.
— Тату…
Мовчання.
— Я не за пробаченням приїхала, — тихо сказала вона. — Я приїхала допомогти. Бо ви — мої батьки. Але й ви маєте зрозуміти: я не повернуся. У мене своє життя. Своя робота. Своя дорога.
Батько мовчав. Але коли вона виходила з кімнати, раптом сказав:
— Гарна сукня.
Поліна глянула на свою сукню — ту саму, з першої колекції, — і усміхнулася.
— Дякую, тату. Я сама її пошила.
Цього разу він не відвернувся…