О п’ятій ранку тісто вже розтікалося від спеки. Ірина підсипала борошна, глянула на термометр за вікном — двадцять шість, о п’ятій ранку двадцять шість, — і саме тоді в провулок заїхала машина. Вона не просто проїхала повз, а ніби вповзла туди — тихо, плавно, без зайвого гуркоту, наче по мастилу.
— Тетяно, — покликала Ірина, не відриваючись від вікна. — Подивись-но сюди.
Таня випросталася, витерла руки об фартух і підійшла ближче. Ліве вухо в неї чуло погано, тому вона завжди перепитувала, коли щось було не так чути.
Машина зупинилася рівно посеред провулку — так, що її бачили і від Петрика, і від Світлани з вісімнадцятого будинку, і від баби Марії, яка жила навпроти. Чорна, довга, мов щойно з автомийки, — таких тут не водиться, навіть коли зять приїжджає на травневі. З неї вийшов чоловік у світлих штанях, потягнувся. А потім його погляд зупинився на будинку номер двадцять шість, який стояв забитий дошками ще з січня.
Ірина впізнала його за якихось три секунди. Не по обличчю — воно стало повнішим, розпливчастим. Вона впізнала його по тому, як він тримав голову: трохи набік, ніби дослухався, чи не скаже хтось зайвого.
— Син Оксани приїхав, — прошепотіла вона. — Той самий, Олег.
— Ой лишенько, — Таня аж схопилася за серце. — Нарешті з’явився. От як матір поховали, пів року минуло, а він тільки тепер.
Ірина повернулася до столу, поділила тісто, почала крутити невеликі колобки. Руки працювали самі, звично, а думками вона була зовсім не тут.
Уся вулиця роздивлялася ту машину, мабуть, з пів хвилини. Петрик вийшов на ґанок у майці, почухав живіт, глянув і пішов назад у хату. Баба Марія відсунула фіранку, трохи постояла й знову її опустила. Світлана пройшла повз із пакетом, косо подивилася на приїжджого, але не зупинилася.
Олег ще трохи постояв біля авто, ніби чекав, що хтось вийде, здивується, ахне, щось запитає. Потім грюкнув дверцятами — голосно, показово голосно — й пішов до хвіртки своєї матері. Хвіртка заїла. Він смикнув її, навалився плечем і нарешті зайшов.
О шостій тридцять Ірина відчинила свою пекарню. А вже о шостій тридцять п’ять зайшла Надія Петрівна з третього будинку.
— Ірино, ти вже бачила, хто до нас завітав?
— Син Оксани, так? Як же він виріс. То що, продавати буде?
— Та хто його знає, Надіє Петрівно. Вам, як завжди, півбуханки чи цілу?
— Цілу, в мене Ростислав приїхав. Ой, Ірино, а пам’ятаєш, який він зухвалий хлопчисько був? Все казав: «Я тут не залишуся, я тут не залишуся». Ну, він і не залишився.
— Так, не залишився, — погодилася Ірина, загортаючи хліб у папір.
Він прийшов о пів на дев’яту. Ірина саме виймала великий, гарячий лист зі слойками, тримаючи його через два рушники, і обернулася, коли скрипнули двері.
— Добрий день, — сказав Олег. — Я думав, тут якийсь магазин.
Він стояв у дверному отворі й роззирався: прилавок, скляна вітрина, цінники від руки, календар із кошенятами, на дверях графік роботи — з шостої тридцяти до другої, крім неділі.
Вона поставила лист на стіл, поправила косинку. Фартух у борошні, руки в борошні аж до ліктів, на щоці, мабуть, теж — так у неї було завжди до кінця замісу.
Він дивився. І вона дивилася. Йому сорок шість. Сорочка навіть після дороги не пом’ялася, годинник, охайний живіт, черевики явно не місцеві. А от очі — червоні, і мішки під ними такі, яких не набудеш за одну безсонну ніч.
— Треба ж, — протягнув він. — А ти все тут, на своєму місці.
Він засміявся. Вона не засміялася, і той сміх завис у повітрі.
— Ти приїхав на хату дивитися чи на нас, хто тут лишився? — запитала Ірина.
— На все разом, можна сказати. Хату дивитися — там і дивитися нічого, усе як при матері й лишилося, я лише воду перекрив узимку, щоб труби не луснули. А на вас глянути — то ось я. Дивись.
— Не мудруй, — відрізала Ірина. — Мені о пів на дев’яту ніколи загадки розгадувати, в мене друга партія хліба чекає. Кажи, чого тобі? Хліба?
— Давай хліба. І що це в тебе за булочки?
Вона склала все в пакет, назвала ціну. Він подав купюру, махнув рукою — мовляв, здачі не треба.
— Треба, — відрубала Ірина, відрахувавши йому решту до копійки.
До обіду вся вулиця вже знала, що Олег приїхав продавати. Він сам розповів Петрикові, коли той вийшов покурити, а в Ірини кватирка якраз виходила на той бік.
— Продавати, — говорив Олег. — Що мені тут робити? Я в Києві сімнадцять років. Ця хата мені як валіза без ручки.
— Там дах із північного боку просів, — зауважив Петрик. — Я твоїй матері казав, а вона все «влітку, влітку».
— Не буду я тим дахом займатися. Продам як є, під ділянку. Тут земля тепер у ціні, он котеджі ставлять.
— Я за два тижні впораюся. У мене в цій справі свої люди.
Ірина ледь усміхнулася в тісто. Те «ну-ну», що сказав Петрик, означало майже те саме, що в інших: «дурень ти, брате, але я тобі цього не скажу».
О другій вона зачинилася, відправила Таню додому й піднялася до себе. Син Євген доїдав учорашній борщ просто з каструлі.
— Мамо, там якийсь дядько в баби Оксани на подвір’ї з рулеткою ходить.
— У неї син був? — Євген підняв голову. — Вона про сина жодного разу не говорила.
— Не при мені. Вона мені про Мурчика сто разів говорила. Про сина — ні.
Ірина забрала в нього каструлю, налила борщу в тарілку, поставила перед ним.
— Їж із тарілки. Тобі сімнадцять.
Увечері Олег подзвонив уже в житлові двері. Роззувся сам, без нагадування, — і це її чомусь зворушило: пам’ятає, як тут заведено.
— Ірино, я по справі. У тебе маминих документів на хату немає? Вона мені казала, що тобі на всяк випадок віддавала.
Вона принесла синю папку на гумці, підписану рукою Оксани Тимофіївни: «Хата». Олег розв’язав її, почав переглядати. Старе зелене свідоцтво дев’яносто сьомого року, квитанції, схема ділянки від руки на міліметрівці.
— Ну, сучасна, — прокоментував він, гортаючи. — Так. Ага.
«Межі не уточнено».
Олег відмахнувся, ніби від надокучливої мухи.
«Дрібниці! — кинув він легко. — Я це одним дзвінком вирішу. У мене є знайомі в цій сфері. Три дні роботи — і все буде готово, якщо знати, до кого звернутися». Він уже відчув себе переможцем ще до початку бою.
Ірина саме діставала чашки, коли він раптом заговорив. Легко, весело, наче пригадав кумедний анекдот, щось зовсім несерйозне.
— Ірино, а ти досі у своєму сараї ті булочки печеш? Я чомусь думав, ти давно вже з глузду з’їхала або спилася геть.
Женя, який досі не відривав погляду від телефону, різко підвів голову. Він не вийняв навушник, але його рух був такий несподіваний, що в тиші кімнати стало чути, як гуде холодильник.
— Ні, мамо, я не зрозумів. Ви зараз що сказали?
Олег одразу зрозумів, що щось пішло не так. Його обличчя скривилося, наче він у темряві наступив на щось живе й слизьке.
— Я ж жартую! Ми з твоєю мамою сто років знайомі, завжди так жартували.
— Ми так не жартували, — відповіла Ірина. Її голос був спокійний, але гострий. — Ти це сказав лише раз. Тоді, біля автобусної зупинки, у серпні.
«Загнешся ти тут зі своїми деками». Слово в слово. Це чули і Петько, і Галя, і навіть твоя мама. Вона потім приходила до мене вибачатися за твої слова.
Вона взяла з плити деко — вечірнє, з підсушеними сухарями, які вона робила зі старого хліба на панірування, — і поставила його на стіл між ними.
— Ось вони, мої дека. Уже двадцять років. На них я Женю виростила, поставила собі зуби, перекрила дах на хаті. Завдяки їм відкрила власну справу, вже четвертий рік працюю на єдиному податку, плачу всі внески, як треба. І немає в них нічого принизливого. Абсолютно нічого.
— Мав тоді, — пробурмотів Олег. — І зараз, мабуть, теж маєш, тільки вже не так відкрито.
Женя відсунув стілець — не з гуркотом, а так акуратно, але різко, що обидва почули цей звук. Він просто встав і вийшов. За хвилину з-за стіни зазвучала музика.
— У вересні Женя вступає до коледжу, на автомеханіка. Їздитиме автобусом, це лише сорок хвилин.
— Батька в нього немає. Станіслав був, пам’ятаєш, із Кооперативної вулиці? Пішов, коли Жені було лише два роки. Живий, десь у Полтаві, але аліментів — жодної копійки. Я його й не шукала.
— По-різному бувало. У дві тисячі дванадцятому було дуже сутужно. Я тоді ледве не закрила все: піч згоріла, замовлень — нуль. Саме тоді твоя мама мені допомогла. Дала двадцять тисяч гривень. Із тих заощаджень, що відкладала на власні похорони.
— Мама сказала: віддаш, коли зможеш. Я через рік повернула.
— Ну от, тепер знаєш. Пий, а то вистигне.
Кадастрового інженера звали Дмитро Сергійович. У слухавці його голос був ввічливий, але такий самий непохитний, як шафа.
Ірина це знала точно, бо Олег дзвонив йому з її ґанку. У будинку матері зв’язку не було, а на її третій сходинці ловило. Він ходив туди дзвонити, а вона, поруч, у пекарні, чула кожне слово.
— Дмитре Сергійовичу, ну послухайте. Мені потрібен межовий план, там сім соток, усе рівно, жодних суперечок… Як до вересня? Зараз липень! Я готовий доплатити за терміновість. …Не в цьому справа? А в чому ж? …Так, а якщо я звернуся в іншу організацію? …Ага. І там теж до вересня. Зрозуміло.
Він опустив телефон. Постояв трохи. Набрав ще один номер.
— Костю, привіт. Слухай, маю питання по землі. Я зараз у Полтавській області, приватний сектор, на околиці. Мені треба швидко зробити межування. У тебе нікого немає знайомих? …Ні, це не Київ. …Ну а через кого тоді? …Зрозумів. Ага. Дякую.
Олег сів на сходинку. У світлих брюках — на бетонну сходинку. Просидів так хвилин п’ять, похнюплений.
— Дякую, — він відпив половину чаю. — Ірино, а ти не пам’ятаєш, де раніше стояв мамин паркан? По схемі одне, по факту зовсім інше. Тут із твого боку якась нісенітниця виходить.
За пекарнею був вузький прохід завширшки в один крок, зарослий подорожником, а вздовж нього — сірий штахетник, місцями прибитий новими цвяхами.
— Ось. Твоя мати пересунула цей паркан у дві тисячі п’ятому році, коли я прибудовувала пекарню. Сама. Сказала: «Ірино, тобі прохід потрібен, а мені він навіщо». До того він стояв он де, я по вишні пам’ятаю, вишня в неї й лишилася.
— Тобто стіна твоєї пекарні…
— У двадцяти сантиметрах від межі. Так. А межа по документах незрозуміло де, а по факту — ось.
Олег довго дивився на той вузький прохід.
— Ірино, це ж проблема. Мені покупець уже сказав: з іпотекою таке не беруть. Банк не погоджує ділянку, де межі не визначені, а якщо спірна стіна впритул — то це взагалі стоп. Значить, треба робити межування. А як зроблю — може виявитися, що твоя стіна стоїть на її землі. І тоді або ти зносиш, або я тобі продаю той шматок, або суд.
— Може виявитися, — погодилася Ірина. — Ти мене лякаєш. Тільки я двадцять років живу так, що мене постійно щось лякає. Звикла. Ти що пропонуєш?
— По-доброму. Я оформлю той шматок — там метрів сорок квадратних, — а ти мені за нього по-людськи заплатиш, і розійдемося.
Ірина коротко, щиро засміялася.
— Олеже, ти ціни на землю тут дивився? Сотка тут коштує сто десять тисяч. Сорок квадратних метрів — це ж менше ніж півсотки, десь сорок чотири тисячі гривень. А ти мені називаєш ринкову ціну, ще й зверху накручуєш, і стоїш тут, ніби мені робиш ласку.
— Добре, а скільки ти вважаєш нормально?
— Кажу прямо. Твоя мати цей прохід віддала мені за життя. Не на папері, а власними руками. Я це в суді, звісно, не доведу, у мене свідки — Петько та Галя. Але й ти не доведеш протилежного, бо вона тобі про це жодного слова не писала. І поки ми будемо з’ясовувати, твій дім стоятиме непроданий. Рік. Два.
— А хочеш по-іншому — ось тобі моя пропозиція: за ті сорок метрів ти мені нічого, а я тобі нічого. Але якщо надумаш тягти мене по судах, я подам зустрічний позов: за постійний догляд, за ліки, за таксі до лікарні і за ту доглядальницю, якій я два місяці платила зі своєї кишені, поки ти раз на місяць скидав по п’ять тисяч на картку.
— Яку доглядальницю? — спитав Олег.
Олег відчув, як обличчя його наливається жаром. «Яку доглядальницю?» — це питання він, здавалося, поставив швидше собі, ніж Ірині. Вона ж дивилася на нього спокійно, і в тому спокої було стільки докору, що хотілося просто відвернутися.
«Надія, із Зубчанівки, — спокійно відповіла Ірина. — Півтори тисячі за зміну, тричі на тиждень. Можеш порахувати сам. Я платила їй готівкою, без жодних розписок». Її слова були важкі, без жодного докору, але в них відчувався тягар.
Олег розвернувся й попрямував до хвіртки. За ним вона хитнулася, наче прощалася. Він не міг цього витримати — спокійного тону Ірини, який викривав його незнання.
Лише за якийсь час, біля зупинки, у маленькій крамниці, він дізнався про ті «швидкі». Про це йому, ніби між іншим, розповіла Ганна, продавчиня, поки пробивала пиво та цигарки.
«Ой, а ти ж син Оксани? Олег? Подумаєш! Ти ж колись у мене насіння купував, пам’ятаєш? Прийми мої співчуття. Тиха жінка була, дуже хороша». Її слова були щирими, без зайвих церемоній.
«Ну правильно, кому ж іще, — Ганна провела його карткою через термінал. — Ти до Іринки заходив? Ну й молодець. Вважаєш, ти їй довічний борг маєш». Вона говорила про це так буденно, ніби про щось само собою зрозуміле.
«Це ж вона твою маму доглядала. Перший раз швидку ще влітку викликала, у таку спеку. А потім у листопаді — я ж пам’ятаю, сніг щойно випав, а Іринка через дорогу в капцях бігла, я бачила у вікно. І в січні двічі! Чотири рази, коротше, — Ганна знизала плечима. — І терапевта вона приводила, Ольгу Миколаївну. До неї на прийом за місяць не потрапиш, а до Оксани ходила, бо Іринка попросила».
«І їжу щодня носила. Вранці — хліб і щось до нього, супчик у баночці. Оксана тут, на лавочці, розповідала мені: “Ганно, Іринка знову котлети принесла, я ж кажу їй не носити, а вона носить”. Ой, зачекай. Картка твоя щось не проходить».
«Відхилено банком», — пискнув термінал. Олег знову приклав картку. Результат був той самий.
«Та це якась дурниця, — голосно мовив Олег, намагаючись лишитися спокійним. — Певно, це ліміт. Я ж учора і за пальне, і за готель платив. Картка має добовий ліміт, банк автоматично блокує, коли операцій забагато. Зараз у застосунку підтверджу, хвилину». Він нервово завовтузився з телефоном.
Позаду стояла бабця з кефіром і хлопчик з морозивом. Олег, тикаючи в екран, чомусь почав пояснювати — уже не тільки Ганні, а наче всім навколо: «У мене ж кілька карток, там усе по числах: іпотека двадцять восьмого, дев’яносто чотири тисячі, аліменти п’ятнадцятого, споживчий тридцять першого, я на ремонт брав… Плюс лізинг, машина ж не моя, а компанії, я на ній просто їжджу. І коли все це одразу йде, на дебетовій лишається небагато, а я вчора…»
«Та не хвилюйся, — перебила Ганна, бачачи його розгубленість. — Хочеш, я запишу? У борг. У мене зошит є». Вона всміхнулася. «Тут пів вулиці в зошиті, нічого страшного». З-під прилавка дістала пошарпаний шкільний зошит у клітинку, з загнутими кутиками. «Як писати? Олег Валентинович?»
«Не треба, — відрізав він, відчуваючи ще більшу незручність. — Іншою карткою». Він схопив пакет і майже втік із крамниці.
«І правильно, синку, — гукнула йому вслід бабця з кефіром. — У борг беруть, коли вже зовсім скрута». Ці слова, здавалося, пройшли крізь нього, але він не озирнувся.
Наступного дня Ольгу Миколаївну він зустрів уже в Ірининій пекарні. Лікарка стояла в черзі, третя, у звичайному сарафані, з сумкою через плече — зовсім не та недосяжна медична персона, яку він уявляв.
«Ірино, чи є сірий хліб? І якщо лишився, то дайте ще з сиром», — попросила Ольга Миколаївна.
«Залишився, — відповіла Ірина. — А ось, Ольго Миколаївно, знайомтесь: син Оксани Тимофіївни».
Лікарка обернулася. Її погляд був уважний, але без жодних емоцій. «Олеже? Доброго дня. Я вам телефонувала в січні».
«Вам. З її телефону. Ви сказали, що перетелефонуєте ввечері», — мовила вона, взявши хліб і поклавши в сумку. — «Я вас не дорікаю, просто відповідаю на ваше, ще не задане, запитання. Їй потрібен був стаціонар ще в листопаді, але вона відмовлялася. Боялася, що вас з роботи смикнуть. Ми її з Іриною Миколаївною вдвох умовляли».
Олег мовчав. «Вона мені ніколи не казала, що хворіє так серйозно», — нарешті промовив він.
«Вона мені те саме про вас казала. Мовляв, у вас там багато роботи», — відповіла Ольга Миколаївна, дістаючи гаманець. — «Ірино, скільки?»
Настала субота. У Світлани з вісімнадцятого будинку були поминки — сорок днів по чоловікові. Ірина почала пекти ще о четвертій ранку. Три пироги з рибою, два з капустою, млинці. Кутю Світлана робила сама. І хліб, звісно, пекла як завжди, бо субота — найжвавіший день.
Олег прийшов о сьомій і побачив чергу. Здається, саме це вразило його найбільше. Вісім людей о сьомій ранку в провулку, де, за його пам’яттю, взагалі ніколи нічого не відбувалося.
«Ірино, мені дві сірі хлібини і батон», — попросив хтось.
«Іриночко, а ключ від колонки в тебе? У мене насос зламався», — звернулася інша жінка.
«На гвіздочку за дверима, беріть. Тільки потім повісьте назад», — відповіла Ірина.
«Ірино, мені півбуханки, а я десятого віддам, у мене пенсія десятого», — сказала Зоя Федорівна.
«Добре, Зоє Федорівно. Тетяно, запиши бабу Зою», — сказала Ірина.
«Ірино, а пиріг на дев’яте зможеш? Свекруху поминаємо», — спитав ще хтось.
«Зможу. З рибою чи з капустою? Записую: дев’ятого на одинадцяту, два з капустою», — невтомно відповідала Ірина.
Коли дійшла його черга, він просто назвав свій звичайний хліб і, здається, більше нічого не сказав. А вже о другій по обіді Олег знову сидів на тій самій табуретці в Ірининій пекарні. Нарешті він зміг сказати те, що мучило його: «Ірино, я справді не знав. Ні про швидкі, ні про те, що їй носили їжу. Вона мені ніколи про це не говорила».
Ірина кивнула, знімаючи хустку й витираючи лоба. «Вона б і не сказала. Горда була». У її словах не було докору, лише глибоке розуміння материнської гордості.
«Я гроші переказував. Щомісяця, десять, іноді п’ятнадцять тисяч», — сказав Олег, ніби це мало щось виправдати.
«Знаю, — відповіла Ірина. — Вона мені повідомлення показувала і так раділа». Вона важко зітхнула. — «Олеже, я тебе не картаю. Гроші — це теж допомога. Тільки коли людина о четвертій ночі задихається, їй грошима не зарадиш. Їй треба, щоб хтось двері відчинив і швидку впустив, бо вона сама до дверей не дійде».
Вона подивилася йому прямо в очі, і в її погляді читався весь біль пережитого. «Тричі. Перший — ти сказав, що у відрядженні, і що мама панікерка. Другий — не взяв слухавку, потім перетелефонував і спитав, скільки грошей треба. Третій — у січні, коли її забирали з підозрою на інфаркт. Ти сказав: “Ірино, ти вже там подивись, я не можу вирватися, у нас річний звіт”. І перевів двадцять тисяч».
«А я пам’ятаю кожен такий раз. Бо щоразу потім сиділа в приймальному покої до самого ранку й думала: от зараз він приїде, і я нарешті зможу піти додому». Її голос був тихим, але кожне слово, здавалося, відбивалося в душі Олега.
Олег чомусь згадав про матір, ніби це було доречно. «Ти навідувалася до мами? Щодня ходила?»
Ірина мовчки додала борошна, потім обережно накрила тісто рушником. Її руки рухалися спокійно й упевнено.
Наступного дня він приніс їй звичайний зошит у клітинку. Такий, який його мати ховала в комоді.
«Ірино, я тут дещо розбирав,» — сказав Олег. — «Поглянь.»
Вона витерла долоні й узяла зошит. На першій сторінці, великими, трохи нахиленими літерами, рукою його матері було виведено: «Ірині за котлети й хліб — 300. 12 лют. — ще 200. Таксі до лікарні 480 — віддати. За Валю: не знаю скільки, спитати й віддати обов’язково.»
І так далі, на добрих шість сторінок. Дати, чіткі суми, а поруч — постійні нагадування: «віддати», «віддати», «спитати».
«Вона все записувала,» — мовив Олег, і голос у нього звучав глухо. — «Кожну банку супу, кожну дрібницю рахувала, щоб тобі потім віддати.»
«Знаю я,» — зітхнула Ірина. — «Вона мені гроші в кишеню фартуха пхала, а я тихенько діставала і назад на комод клала. Така собі гра в нас була». Вона закрила зошит і простягнула його Олегу. — «Забери. Це ж твої записи.»
«А мені навіщо?» — відповів він. — «Я ті котлети пам’ятаю. Тобі це потрібніше, ніж мені.»
Женю Олег перехопив надвечір біля хвіртки, коли той викотив велосипед.
— Слухай, Женю, — почав він. — Я чув, ти в коледж вступаєш. А що далі?
— А в столицю не думав поїхати? До Києва? Я б тобі підказав, куди можна. У нас там автопарк чималий, хлопці з руками непогано заробляють. За рік-два навіть з житлом міг би допомогти, хоча б кімнату на перший час.
— У мами спина, — мовив Женя, уже закидаючи ногу через сідло. — Вона постійно ті листи тягає, а спина її вже не тримає. Тому мені поки не до Києва.
Олег нічого не відповів. Просто стояв і дивився, як хлопець обережно об’їжджає вибоїну.
Покупці завітали лише один раз, аж наприкінці липня. Молода пара, з дитиною в автокріслі. Вони походили двором, жінка зазирнула до сіней, чоловік поліз на горище, але швидко спустився звідти.
— А як у вас тут із межею? — запитав чоловік, показуючи на старий паркан.
— Межі є, просто в реєстрі поки не уточнені, — відповів Олег.
Чоловік переглянувся з дружиною. «Ми подумаємо», — сказала вона, і вже за десять хвилин вони поїхали. Навіть води не попросили.
Увечері Олег знову сидів на її ґанку.
Ірина вийшла з двома горнятками, присіла поруч.
— Три двісті — це за ділянку вже з вимірюванням, з новою кришею і проведеною водою, — почала Ірина, відпиваючи зі своєї кружки. — А тут дах просів, свердловини немає, колонка на вулиці. Електрика ще з часів «совка», алюміній, я ж знаю, у мене світло по всій лінії мерехтіло, коли мама твоя праску вмикала. Тому тисяча шістсот, і то мені ще з Петьком порадитись треба.
— Ні, — обірвав Олег. — Я тобі чесну ціну назвав. Просто ти там, у Києві, звик, що у нас тут усе задарма, а якщо дешево, то й гроші наші нічого не варті, так?
Він мовчки поставив своє горнятко на сходинку.
— Тримай, — мовив Олег із певним викликом. — Тільки прийде зима, і я знову воду перекрию, і не подзвоню, щоб похвалитися цим.
Наступного ранку він виніс із материного будинку два важких ящики. В одному були старі альбоми, папки з документами, його шкільні грамоти, які мати так дбайливо берегла. В іншому — швейна скринька, старий будильник «Слава», маленька паперова іконка й дитячі кросівки. Не ті, «чужі», в яких він ходив у шостому класі, і з яких сміялася вся вулиця; ті давно розсипалися на порох. А його найперші, крихітні сині кросівки. Мати берегла їх, як зіницю ока.
— Ірино, можна я їх у тебе залишу? — спитав він. — У вересні заберу. Або потім. Щоб у будинку не відсиріли.
— Став на ґанок, — відповіла вона. — Віднесу в комору.
— Ірино, прости мені, — нарешті вимовив він. — За ту фразу і за все інше теж.
Цього разу вона думала довше, ніж будь-коли до цього.
— Я ту фразу двадцять років носила в собі, — її голос був напрочуд спокійний. — Не буду брехати, що забула. У найгірші ночі вона спливала в пам’яті. От як у дванадцятому році, коли піч згоріла, я сиділа на цих сходах і думала: ну от, Олеже, ти таки мав рацію.
— А тоді прийшла баба Марія. О сьомій ранку. «Іриночко, а хліб буде? Мені до магазину кілометр, а я не дійду». Я ж тоді вранці до Петька побігла, і він мені зі старого шифоньєра за два тижні нову піч зварив. Безплатно, за пироги. Я спекла. Баба Марія прийшла.
Вона поставила горнятко на перила ґанку.
— Мені тебе прощати ні за що, Олеже, — твердо сказала Ірина. — Ти не зіпсував мені життя. Навпаки, ти його, сам того не знаючи, на місце поставив. Тоді, коли мені було двадцять три, я ледь не поїхала за тобою, в мене навіть адреса була, де кімнату винайняти. А ти біля автобуса сказав про ті «листи», і я залишилася. Зі злості, чого вже тут приховувати.
— І тепер я рада, що тоді не поїхала, — додала вона вже спокійніше. — Ось це я тобі й кажу. Без жодної злості.
— А вибачатися тобі треба не переді мною, — тихо підсумувала Ірина.
Олег поглянув у бік двадцять шостого будинку. За склом вікна, на підвіконні, досі стояв горщик із засохлою геранню. Його мати так і не викинула її.
— А ти все тут, — повторив він утретє. Тепер у цих словах не було ані глузування, ані здивування. Лише глибокий видих.
Він сів у машину, обережно об’їхав вибоїну біля Петькового паркану й звернув у провулок.
Вулиця ніби й не дивилася. Петько зварював комусь ворота, і яскраві іскри мерехтіли навіть під сонцем. Галя вивішувала чисту білизну. А баба Марія прямувала до своєї хвіртки з ключем від колонки, щоб повісити його на звичний гвіздок за дверима.
Женя вийшов на ґанок, позіхнув і глянув на ті два ящики.
— Мам, а він більше не приїде? — запитав хлопець.
— Приїде, — відповіла Ірина. — У вересні, на вимірювання меж.
— А ти його справді колись кохала? — несподівано спитав Женя.
— У двадцять три роки, Женю, і не таке буває, — Ірина підсунула ящик ближче до стіни. — Іди вмивайся. Мені листи тягати, а в мене спина вже не та.
І він поніс. Вісім важких листів від столу до печі, а потім назад. У пекарні так солодко запахло, що баба Марія, проходячи повз, зупинилася і гукнула у відчинену кватирку:
— Іриночко! А з абрикосом сьогодні будуть пиріжки?
— Будуть, Зоє Федорівно, — усміхнулася Ірина. — На сьому чекайте!