Візок котився напрочуд легко, ніби цього разу колеса вирішили не скрипіти. Влад сприйняв це як добрий знак. У кошику вже лежали два лимони, пишний пучок кінзи та коробка з еклерами, яку він вихопив буквально з-під носа в іншого покупця, наче відбив у самої долі. Марина йшла на пів кроку попереду й швидко горнула список у телефоні. Субота справді обіцяла бути чудовою.
«Нам би ще оливок, — кинула Марина через плече, навіть не озираючись. — І не забудь про червону цибулю. А ти що, знову тістечка схопив?»
«Це мій стратегічний запас гарного настрою, — спокійно відказав Влад. — Бо яке ж це свято без смачненького? Це ж просто якісь збори.»
«Збори з салатами — ще гірше. То вже справжнє засідання», — засміялася вона й звернула до дальнього стелажа, де стояли консерви.
Телефон у кишені Влада раптом завібрував, і його обличчя одразу стало рівним, мов дошка для прасування. На екрані висвітилося: «Ганна Степанівна». Він важко видихнув і прийняв виклик.
«Владусю, ну вітаю вас! — голос у слухавці був солодкий, аж приторний, мов патока. — Твоя Марина ж у начальниці вибилася! Ти ж сам мені дзвонив у середу, пам’ятаєш? Я так раділа, аж сльози навернулися».
«Дякую, — стримано відповів Влад. — Завтра святкуватимемо, тільки своїм колом».
«А завтра ж субота, — багатозначно мовила Ганна Степанівна. — Я якраз збиралася в місто. Може, заскочу до вас, привітаю невістку особисто».
Влад глянув на Марину, яка стояла в кінці ряду й уважно розглядала банку квасолі. Він непомітно понизив голос.
«Не треба, Ганно Степанівно. Завтра нас не буде вдома. Маємо плани, поїдемо у справах».
«О, то ви теж будете в місті? — пожвавішала вона. — От і чудово! Можна буде десь перетнутися».
«Ні, навряд чи вийде. У нас усе розписано».
«Ну гаразд, гаразд, не хвилюйся, сину, — проспівала Ганна Степанівна. — Побачимося іншим разом».
Вона поклала слухавку й задоволено глянула на сестру, що сиділа навпроти. Підняла вгору великий палець, така щаслива, наче сита кішка.
«Дарма він крутиться, — сказала Ганна Степанівна. — Будуть вони вдома. Нікуди він не поїде. Стіл накриють, гостей покличуть, а нас, виходить, за дужки винесли.»
Влад сховав телефон у кишеню й кілька секунд стояв, дивлячись на коробку з еклерами так, наче та заборгувала йому чималі гроші. Марина повернулася з квасолею й одразу все зрозуміла. У неї був особливий хист читати його обличчя, мов велику афішу.
«Дзвонила Ганна Степанівна. Каже, завтра буде в місті. Може, завітає.»
«І я сказав, що мене не буде вдома.»
«Не переймайся, — Марина поклала банку у візок і лагідно взяла його під руку. — Ходімо на касу, нам ще лід треба купити.»
Вона вміла не робити з мухи слона. Свою мачуху Марина запам’ятала міцно й одразу, з першої зустрічі. Ця жінка з’явилася в житті Влада, коли хлопчикові було лише дев’ять, і в домі ще стояв запах лікарні.
Потім народилися дві дівчинки, а старший брат перетворився на звичайнісінькі меблі, об які було зручно витирати поганий настрій. Влад пішов з дому щойно зміг зібрати свої речі.
«Набери Єгора, — нагадала Марина біля каси. — А то він у нас тепер такий закоханий, що часу не помічає.»
«Єгоре, завтра о дванадцятій. Не о першій, не о пів на другу. О дванадцятій.»
«Та пам’ятаю я! — долинуло в слухавці. — Ми з Лесею вже подарунок купили, Діма допомагав вибирати. Софійка он малюнок намалювала, між іншим, із тортом і кульками.»
«Передай Софійці, що вона прийнята в оргкомітет», — усміхнувся Влад.
Єгор одружився зовсім недавно, привів у дім жінку з донькою і так світився щастям, що Влад інколи ловив себе на добрій заздрості. Йому було приємно це бачити — значить, так буває, значить, люди можуть бути щасливими.
Підвищення Марині дісталося без жодних інтриг. У середу її просто покликали й сказали: відділ твій. Попереднього керівника делікатно перевели в інший офіс, де роботи було по саму зав’язку, і він за кілька днів сам написав заяву.
Колеги дивувалися такій швидкості, дехто підтискав губи, але начальство вірило в Марину, а вона не збиралася нікого підводити.
«Відзначимо по-домашньому, — сказала вона ввечері. — Тільки свої. Десь чоловік десять.»
Субота почалася спокійно. На початку одинадцятої подзвонила Ганна Степанівна і привітала Марину — тепло, довго, з обов’язковим «розумниця, я завжди знала». Марина подякувала, поклала слухавку й подумала, що це було найкраще, що могла вигадати ця жінка. Все, привітала. Тему закрито.
Ближче до дванадцятої прийшла Ліза зі своїм чоловіком Тарасом і вручила коробку, в якій виявився величезний іграшковий мікрофон та корона з фольги.
«Начальниці відділу належить, — урочисто сказала Ліза. — Мікрофон — щоб усіх перекричати, корона — щоб ніхто не сперечався.»
«Корона мені мала, — заявила Марина, приміряючи її. — Доведеться рости.»
Слідом увірвалися Єгор із Лесею, потім подруга Олеся з пляшкою якогось ігристого. Чекали ще Тараса з дружиною — Марина колись працювала з ним і ставилася до нього як до бойового побратима.
Стіл був майже накритий. Влад виносив тарілки, Марина пішла переодягатися — сукня висіла в спальні ще з учора й вимагала урочистого виходу.
«Єгоре, відчини, це Ромко, — гукнув Влад, борючись із корком від пляшки.
Єгор пішов до передпокою. Повернувся за хвилину. Очі в нього були круглі, як блюдця з-під варення.
Влад усе зрозумів без слів. Поставив пляшку й рушив до вітальні.
Ганна Степанівна вже сиділа за столом, відсунувши стілець з торця, — не збоку, а саме в центрі всієї композиції. Пальто вона кинула на крісло. Двох її дочок поки що не було, але Влад добре знав: вони не ходять поодинці. Вони завжди приходили разом із чоловіками.
«Здрастуй, сину, — сказала вона гучним голосом. — Твоя дружина нас не покликала? Дивна вона якась стала. Горда, мабуть, тепер. Начальниця ж.»
У спальні Марина завмерла із застібкою в руці. Голос Ганни Степанівни було чути надто виразно.
Відкритих воєн між ними ніколи не було. Лише тихі, непомітні шпильки. Ганна Степанівна вміла зіпсувати будь-яке свято однією-єдиною фразою, кинутою ніби мимохідь, у повітря.
Головний вузол їхнього конфлікту був старим і заплутаним. Коли помер Владів батько, з’ясувалося, що половина квартири була оформлена на сина. Ганна Степанівна майже рік вимагала, аби він «по-людськи» відмовився від своєї частки, мовляв, на знак подяки за дитинство. Та тоді Влада підтримала тітка по рідній матері, і він свою частку відстояв.
Квартиру згодом продали, ці гроші пішли на перший внесок за нове житло, а батьки Марини додали решту. Так, через рік після весілля, вони вже жили у трикімнатній, без жодних боргів. А Ганна Степанівна доживала віку в однокімнатній, і доньки, які вже роз’їхалися, приїжджали до неї гуртом, мов зграя.
Марина застигла біля дзеркала. Вона не збиралася виходити. Це була не її битва.
Влад ледь помітно кивнув Єгору. Той без зайвих слів зрозумів його, пішов до передпокою й повернув замок — тепер жодні нові «гості» не мали б змоги зненацька з’явитися.
Тим часом Ганна Степанівна потягнулася до тарілки з закусками.
— Ну що ви всі стоїте, мовчки? Сідайте, я ж не кусаюся.
Влад перегнувся через стіл і обережно забрав тарілку з її рук.
— Ганно Степанівно. Вам час іти. Будь ласка.
— Ти збожеволів?! — вона аж задихнулася від обурення. — Це ж нечувано! Я прийшла тебе привітати!
— Подарунок, — твердо відповів Влад. — Люди, які приходять вітати, приносять щось, а не купу претензій. Навіть звичайної листівки від вас не було.
— Та як у тебе язик повертається! Я ж тебе виростила!
— Ви мене пережили, — Влад кивнув. — Але це, знаєте, зовсім інша дистанція.
Гості потроху відступили до стіни, мов глядачі, які бояться потрапити під удар у першому ряду.
— Нехай твоя дружина сама це скаже! — заверещала Ганна Степанівна. — Це її свято! Я хочу почути це від неї! Нехай вийде і подивиться мені в очі!
— Я її чоловік. І я вам кажу: йдіть. Вважайте, це було сказано прямо, публічно і назавжди.
— Не піду! — вона різко схопила салатницю і притягнула її до себе. — Нахаба! Я ж мати!
— Ви вже привітали її телефоном об одинадцятій, — спокійно сказав Влад. — Тоді це було гарно. Могли б на цьому й зупинитися, лишившись у нашій історії пристойною людиною. Але вам, схоже, дорожчий фінал із феєрверком.
— Який феєрверк?! Ти взагалі розумієш, що говориш?! Ми ж родина! Я маю повне право сидіти за цим столом! Та ця квартира — вона ж мені скільки крові коштувала!
— Крові я не пам’ятаю, — Влад потягнувся за пляшкою. — Пам’ятаю лише ваші наполегливі прохання відмовитися від частки. Пам’ятаю, як ви пояснювали мені, що подяка вимірюється квадратними метрами. Гарна арифметика, але я її так і не вивчив.
Він повільно, рівно налив червоне вино у келих.
Ганна Степанівна ожила. Значить, здався. Наливає. Отже, зараз будуть просити вибачення й по-людськи садити за стіл. Вона кинула погляд на годинник — доньки мали от-от підійти.
— От бачите, — задоволено промовила вона. — Давно б так. Сядеш поруч, поговоримо.
Єгор не зрушив з місця. Раптом почувся стукіт — наполегливий, кісточками пальців.
— Відчини! — наказала Ганна Степанівна Владу. — Це ж дівчата!
Натомість Влад плеснув вином їй в обличчя. І тут же налив собі новий келих.
Вона відсахнулася, стілець із гуркотом від’їхав по підлозі. Блузка на грудях миттєво стала бордовою й мокрою, по підборіддю потекли краплі, волосся прилипло до чола. Ганна Степанівна відскочила спиною до стіни, роззявивши рота, не знаходячи жодного з тисячі заготовлених слів.
— Ви привітали мою дружину, — сказав Влад. — А тепер — до виходу.
Тиша стояла густа, як кисіль. Даша прикрила рота долонею. Олеся тихенько захихотіла й сама злякалася власного звуку. Тарас уже тримав телефон, націливши камеру.
— Ти… ти… — прошипіла Ганна Степанівна, і її погляд ковзнув до столу — до салатів, до скатертини, до довгого краю, за який так зручно було б смикнути.
— Навіть не думайте, — Влад попередив її дуже м’яко. — Якщо щось станеться з цим столом, ви вийдете звідси в одній білизні. І я не жартую, а описую технологічний процес.
Вона завмерла. Їй стало вже не до скатертини. На неї дивилися вісім пар очей, хтось знімав, хтось усміхався, і це було гірше за будь-яку шкоду майну.
— Ви ще всі пошкодуєте! — крикнула вона зірваним голосом і, спіткнувшись об власне пальто, схопила його в оберемок.
Двері вона рвонула сама, зсередини, й ледь не збила з ніг обох дочок, що вже стояли на майданчику з чоловіками.
— Мамо?! — Аліна побачила мокру бордову пляму й червоне обличчя матері та закричала в квартиру: — Владе, ти що робиш, виродку?!
Влад усе ще тримав повний келих. Дуга вийшла короткою й влучною. Аліна захлинулася криком, вино стікало в неї по щоці на комір.
Світлана заверещала так, що на всьому поверсі відгукнувся домофон, розвернулася й кинулася до сходів, знісши плечем власного чоловіка. Той, людина ґрунтовна, впав навкарачки, штани ззаду розійшлися з виразним тріском, і на майданчику урочисто засяяли блакитні труси.
— Толіку, вставай, — стомлено промовив хтось із гостей.
За хвилину все стихло. І майже відразу — дзвінок у двері.
Влад відчинив сам. На порозі стояли Роман із дружиною Христиною, обидва трохи захекані.
— Слухай, — сказав Роман, — ми біля під’їзду спостерігали справжній забіг. Жінка у вині, друга у вині, чоловік з оглядовою панеллю ззаду. Ти маєш до цього стосунок?
— Опосередкований, — відповів Влад. — Я всього лише розливав.
Хтось із гостей не витримав і розреготався на весь голос.
Поки гості ще перешіптувалися й усміхалися, Влад швидко пішов до спальні. Марина вже була готова: темно-зелена сукня, витончені сережки, акуратно підкреслені губи. Він підійшов, ніжно обійняв її, а тоді поцілував у чоло.
— Я цілком у нормі, — тихо мовила вона. — До речі, вино закінчилося швидше, ніж ми думали.
Марина не стала розпитувати, вона й так усе відчувала. Впевнено вийшла у вітальню, подарувала гостям свою сяючу усмішку й запрошувальним жестом вказала на стіл:
— Прошу, не соромтеся! У нас, здається, є чудовий привід! 🥂
По кімнаті прокотився спільний видих полегшення, і напруга, що ще висіла в повітрі, розвіялась.
Вечір вийшов легким, сповненим дзвінкого сміху. Ліза не вгавала, тричі намагаючись надіти на Марину корону. Єгор піднімав келих, гордо розповідаючи, що тепер має найчарівнішу дружину та найталановитішу двоюрідну невістку.
Софійка, мов скарбничка, сиділа на подушці й пильно охороняла еклери, аби жодна крихта не зникла. Олеся ж розповіла таку історію, що Роман так реготав, аж просив зробити паузу, щоб перевести подих.
— За тебе, Марино, — Влад підняв свій келих, дивлячись на дружину з теплотою. — Ти ніколи не терпиш нікого мовчки й ніколи не дозволяєш собі принижувати інших. Таке поєднання рідко трапляється.
— За нас, коханий, — поправила Марина, і її очі заіскрилися. — Я, між іншим, чула все з нашої спальні. Кожнісіньке слово.
— Мені дуже сподобався фінал, — підморгнув Влад. — Трохи мокро вийшло, але вражаюче. 😄
Пізно ввечері, коли останню тарілку вже вимили, а в квартирі залишилося тільки приглушене світло настільної лампи, Марина пригорнулася до чоловіка. Її голос був ледь чутним:
— І ти ще називаєш себе сомельє? — прошепотіла Марина, усміхаючись.
— Зате я точно знаю, яке вино тобі до смаку, — відповів Влад, м’яко цілуючи її у волосся.
У цей самий час, у тісній однокімнатній квартирі на іншому кінці міста, Ганна Степанівна сиділа в старому халаті, з рушником на плечах, і люто тикала пальцем в екран телефону.
Повідомлення з’являлися одне за одним — довгі, сповнені злості, з окличними знаками майже після кожного слова. Вона натискала «Надіслати», але поруч із кожним з’являвся сірий кружечок із хрестиком. Її номер був заблокований.
Ганна Степанівна знову набирала текст. Знову хрестик. Ще раз. І знову те саме.
Злість піднімалася в ній гарячою хвилею, не знаходячи виходу. Як так? У нього трикімнатна квартира, а в неї оця коробка з вікном у двір. У її дочок чоловіки, яких вони змогли знайти, і одна тепер навіть не розмовляє з другою через ті дурні штани на дитячому майданчику. А в тієї Марини — і робота є, і дім, і чоловік, який, бач, вино розливає якось не так, як годиться.
Винні були всі. Абсолютно всі, без винятку, до останньої людини.
А в тій просторій трикімнатній квартирі Влад налив собі кави, сів поруч із дружиною й витягнув ноги. Розмовляти не хотілося. Було тихо, і ця тиша була абсолютною. Вона нікому нічого не мусила доводити.