– А ти чого приперлася без дзвінка? Твоє барахло он біля хвіртки складено, забирай і котись! – Дарина стояла на ґанку у вишневому велюровому костюмі й гидливо кривила яскраво нафарбовані губи.
Поліна зупинилася біля доріжки, так і не дійшовши двох кроків до сходів. У руках вона тримала важку сумку-холодильник із маринованими реберцями.
Біля паркану на мерзлій листопадовій траві лежали чотири великі чорні мішки для сміття. З одного визирав рукав її теплої куртки та край вовняного пледа.
– Це ще що за вистави, Даріє? – Поліна поставила поклажу на лаву й підняла погляд угору. – Хто тобі дав право чіпати мої речі в спальні?
– Я дала! – На веранду вийшла Марфа Терентіївна в пухнастій бордовій кофті та з великим намистом на шиї. Свекруха вперла руки в боки й суворо дивилася на невістку згори вниз.
– Ти на зовуцю голос не підвищуй, Поліно! Твоя лафа скінчилась. Тут тепер нова господиня!
– Яка ще господиня? – не зрозуміла Поліна. – Марфо Терентіївно, ми ж минулими вихідними троянди на зиму вкривали! Я привезла повний багажник пелет для котла!
– Ой, пелети – це чудово! – одразу пожвавішала Дарина й плеснула долонею по дерев’яних поручнях.
– Скажи Вадимові, хай одразу несе в котельню. А сама не затримуйся, люба! Мамуля минулого тижня дарчу на мене оформила. Тож дача тепер моя, зрозуміло?
Дача перейшла до свекрухи п’ять років тому, коли не стало свекра. Тоді це був будиночок із дірявим дахом і зручностями у дворі біля паркану.
Три роки тому Марфа Терентіївна сама покликала сина з невісткою на сімейний обід і урочисто оголосила:
– Будуйтеся, обживайтеся, мені ці сотки не потягнути. У Дарини двушка від бабусі є, а дача вам залишиться.
Довго вмовляти не довелося. Щоправда, вкладалася в будівництво одна Поліна. Вадим працював водієм на оптовій базі, отримував небагато й на ділянці волів лежати в гамаку або смажити крильця на мангалі.
Натомість Поліна вела бухгалтерію віддалено одразу в трьох підприємців, заробляла добре і за три сезони перетворила літню розвалюху на теплу заміську хату.
Лише цієї осені вона оплатила буріння глибокої свердловини, купила потужну помпу й завела воду в будинок. Поставила дорогий двоконтурний котел, радіатори в кожну кімнату та стабілізатор напруги.
Сусід із ділянки навпроти, який саме добудовував зимову лазню, увесь жовтень ходив навколо цього котла колами й просив віддати йому агрегат, бо в магазинах таку модель розібрали до весни.
– Зачекайте, – Поліна перевела подих.
– Яка ще дарча? А де Вадим? Він узагалі в курсі?
З-за спини матері бочком висунувся Вадим у флісовій толстовці та дутих калошах на товсту вовняну шкарпетку. Він ховав очі й старанно колупав носком калоші фарбу, що облупилася, на сходинці.
– Поліно, ну чого ти починаєш із порога? – невдоволено буркнув чоловік. – Та годі тобі, не нагнітайте обидві. Мама так вирішила, її право.
– Тобто ти знав? – Поліна подивилася на чоловіка. – Ти весь тиждень мовчав, поки я замовляла пелети і купувала тобі взуття для ділянки?
– А чого йому перед тобою звітувати? – верещала Дарина, поправляючи хутряні капці. – Ми з мамулею і братом – рідня, а ти взагалі збоку!
– Покористувалась дачею три літа, малину з куща поїла – і досить. Мені лікарі свіже повітря прописали, я тут цілий рік житиму!
– У теплій хаті з усіма зручностями? – із натиском спитала Поліна. – У ту, в яку ти не вклала ні гривні?
– Ой, тільки не треба чіплятися до дрібниць! – замахала руками Марфа Терентіївна. – Май совість, Поліно! Ти жінка забезпечена, за своїм комп’ютером гроші гребеш. З тебе не збідніє! А дівчинці після звільнення нерви треба лікувати!
– Мамо-у-уль, та що ти перед нею виправдовуєшся? – вередливо протягнула Дарина. – Вона нам ці батареї ще до пенсії згадуватиме!
– Коротше, люба, я твоє ганчір’я з шафи вигребла й по мішках розклала, щоб духу твого тут не було. Мені в спальні місце під гардеробну потрібне!
– Ти мої зимові речі в мішки для сміття на мерзлу землю викинула? – тихо перепитала Поліна.
– Ой, подумаєш, яка принцеса! – фиркнула зовиця.
– Випереш, не розсиплешся. І взагалі, чого ти сумку з м’ясом притиснула? Давай сюди реберця, Вадим уже вугілля в мангалі розпалив! Ми новосілля моє святкуємо!
– Так-так, Поліно, залиш шашлик, ми ж ізранку не жерли, – забурмотів Вадим, витягаючи шию з-за плеча матері.
– Ти свої мішки в багажник закинь і їдь поки що в місто. А то Дарина нервує. Я в неділю ввечері приїду, вдома все обговоримо.
– І автоплатіж за світло навіть не думай відключати! – суворо додала Марфа Терентіївна. – Там із цим твоїм котлом набігає чимало, а в Даринки зараз зайвих грошей немає. Будь людиною, допоможи по-родинному!
– І тесляреві за сходи в лазні завтра перекажи! – підхопила Дарина. – Він зранку дзвонив, решту просив. Не мені ж із ним розраховуватися, це ви будівництво затіяли!
Поліна повільно опустилася на дерев’яну лаву біля ґанку. Холодні дошки одразу пронизали крізь пальто. Вона притиснула долоні до скронь і кілька секунд дивилася в одну точку на хвіртці.
Три роки життя, всі відпускні, зірвана спина на грядках і чотири сміттєві мішки біля паркану?
А чоловік стоїть на ґанку в теплих калошах, які вона сама йому минулого тижня вибирала, і чекає мариновані реберця для новосілля сестри.
Поліна підняла голову. Заціпеніння минуло, лишилася тільки злість – твереза, ділова й дуже бадьора.
– Значить так, – без пафосу сказала вона, підводячись із лави. – Будинок та ділянка тепер повністю на Дарині?
– На мені, люба, на мені! – гордовито кинула зовиця. – Чи ти оглухла від розпачу?
– Зрозуміло. Тобто тобі дісталися стіни, дах і шість соток землі, – Поліна підхопила сумку-холодильник із м’ясом.
– Чудово. Їжте свою курку гриль, а реберця я віддам іншим людям.
– Гей, ти куди м’ясо понесла? – обурився Вадим, роблячи крок зі сходів. – Поліно, ти що твориш? Чоловікам нічим закусити!
– Яким мужикам, Вадиме? Тобі самому? – Поліна усміхнулася й полізла до кишені пальта по телефон. – Не хвилюйся, зараз тут будуть справжні мужики. Тільки пригощатиму я їх, а не тебе.
– Ще й характер вона показує! – заголосила Марфа Терентіївна.
— Нехай котиться зі своїм м’ясом, Вадимку! У нас картопля в духовці мліє! Забирай свої клунки і не псуй нам суботу!
Поліна не відповіла. Вона вийшла за ворота, поставила сумку з шашликом на переднє сидіння своєї машини і спершу постукала у хвіртку до сусіда навпроти.
Той саме пораявся у дворі біля недобудованої лазні. Почувши пропозицію Поліни, сусід засяяв і побіг у хлів за садовою тачкою.
Потім Поліна набрала номер бригадира монтажників, які місяць тому запускали їй опалення та свердловину. Їхня база була за десять хвилин їзди від селища.
– Доброго дня! Це Поліна з крайньої ділянки, – діловито сказала вона в слухавку.
– Ви зараз на місці? Мені терміново треба зняти двоконтурний котел, продути систему та витягнути глибинний насос зі свердловини разом із автоматикою.
– Так, просто зараз! За терміновість плачу подвійно, плюс гарячий шашлик із собою загорну. Чекаю!
За пів години біля воріт загурчав дизельний фургон. З кабіни вистрибнув кремезний бригадир та двоє майстрів у робочих комбінезонах із ящиками інструментів. Слідом підійшов задоволений сусід із широкою будівельною тачкою.
Поліна насамперед попросила хлопців закинути чотири чорні мішки з її одягом на заднє сидіння своєї машини, щоб звільнити місце поруч із пелетами в багажнику. Після цього вона відчинила хвіртку.
На доріжку одразу вискочив Вадим. Побачивши трьох здорових мужиків із ключами та сусіда з тачкою, він витріщив очі й спробував перегородити прохід.
– Агов, ви що надумали?! – злякався він. – Поліно, ти кого сюди притягла?
– Майстрів, Вадиме. Відійди з доріжки, не заважай людям працювати, – сказала Поліна.
– Хлопці, котельня праворуч за верандою, кесон свердловини під люком біля яблуні. Знімаємо все повністю.
На ґанок вибігла Дарина, накинувши поверх велюрового костюма хутряне манто, а за нею тупала Марфа Терентіївна.
– Ти що затіяла, ненормальна?! – заголосила свекруха, хапаючись за перила. – Який ще котел?! На вулиці листопад, зранку було мінус сім!
– Мій котел, Марфо Терентіївно, – спокійно відповіла Поліна. – Ви ж сказали, щоб мого духу тут не було. Ось я й своє барахло забираю!
– Та хто тобі дозволить? – розлютилася Дарина, збігаючи сходами. – Все, що прикручено всередині мого будинку, – моє! Я зараз поліцію викликаю! Скажу, що ви грабіжники!
– Викликай, красуне, викликай! – задерикувато реготав бригадир, перехоплюючи важкий газовий ключ. – Я сам дільничному покажу, хто нам за цю котельню платив і хто має на телефоні всі чеки з гарантією!
– Ми тут із господаркою три вихідні поспіль горбатилися, поки ваш мужик у гамаку під яблунею хропів!
– Та я сам цьому дільничному підтверджу! – подав голос сусід, підкочуючи тачку до ґанку. – Уся вулиця бачила, хто сюди машини з будматеріалами ганяв і хто з бурильниками розраховувався!
– Вадиме! – верескнула Дарина, штовхаючи брата в плече. – Чого ти стоїш, як бовван? Ти мужик чи хто? Зроби щось, вона ж нам зараз опалення відріже!
Вадим переступив із ноги на ногу у своїх дутих калошах, скосив очі на широкоплечих монтажників і одразу знітився.
– Даринко, ну а я що зроблю? – пробубонів він собі під ніс. – Вона реально сама все купувала й зі своєї картки платила… Поліно, ну, може, не треба, га? Давай по-доброму домовимось!
– По-доброму було зранку, Вадиме, коли мої куртки в сміттєвих мішках біля паркану не валялися, – відрізала Поліна.
– До речі, до міста в неділю можеш не повертатись. Квартира моя дошлюбна, замки я сьогодні ввечері поміняю. Твої зимові вудки та коробки зі шмотками кур’єр завтра до мами привезе.
– Як це до мами? – обімліла Марфа Терентіївна. – У мене в однушці диван короткий! Куди я дорослого мужика покладу? Нехай у Дарини живе в двушці!
– Ще чого! – одразу огризнулася Дарина на матір. – Я в міську квартиру квартирантів хотіла пустити, мені гроші потрібні! На що я тут, по-твоєму, жити маю?!
– Ах ти змія розважлива! – знову накинулася Марфа Терентіївна на невістку. – Рідну матір чоловіка та його сестру у крижаних стінах заморозити вирішила?! Та як у тебе рука підіймається, безсовісна!
– Дуже легко підіймається, Марфо Терентіївно! – відкарбувала Поліна. – Ви самі сказали: ви тут одна родина, а я збоку. Ось і грійтеся дружним сімейним колом!
З котельні долинув шиплячий звук води, що спускається, і дзвінкий брязкіт металу. Бригадир перекрив крани, продув систему компресором, і двоє хлопців спритно зняли зі стіни білий корпус котла разом із циркуляційним насосом та стабілізатором.
На тачку сусіда перекотили мішки з пелетами з багажника Поліни. У будинку моментально стало прохолодно. З ділянки потягло колючим листопадовим вітром.
– Мамо-у-уль, у крані вода зникла! – долинув із кухні панічний крик Дарини, яка побігла перевіряти змішувач. – Взагалі ні краплі не тече! Навіть руки не помити!
Тим часом третій майстер уже відкрутив оголовок свердловини під яблунею. Чоловіки разом потягли вгору довгий чорний кабель і пластикову трубу.
За п’ять хвилин на траву ліг блискучий сталевий циліндр глибинної помпи.
– Готово, господине! – бадьоро доповів бригадир, кладучи помпу на тачку сусіда. – Заглушки поставили, люк зачинили. Зараз до сусіда довеземо та одразу в його лазні прикрутимо!
Сусід одразу на місці переказав Поліні гроші за обладнання та пелети, та ще й щиро подякував за знижку.
Бригаді Поліна заплатила подвійний тариф і з усмішкою вручила ту саму сумку-холодильник із замаринованими реберцями.
Дарина вискочила назад на ґанок. Її зуби вже вибивали дрібний дріб, велюровий костюм під манто зовсім не рятував від холоду.
– І як я тут жити маю без води та без тепла?! – простогнала вона, обхопивши себе руками за плечі. – У хаті вже, як у льосі! А зручностей на вулиці немає, ви ж стару будку знесли!
– А це тепер твої турботи, люба зовице! – Поліна підійшла до хвіртки й оглянула притихлу трійцю на ґанку.
– Стіни твої, згідно із законом, – от і грійся об них у листопаді! А телефон бурильників і пічників на дошці оголошень у правлінні висить.
Щоправда, у борг вони не працюють і чужі нерви безплатно не лікують. Вона сіла за кермо своєї машини, завела двигун і ввімкнула грубку.
У дзеркалі заднього виду було видно, як Дарина з матір’ю в два голоси люто відчитують Вадима, а той похмуро штурхає носком калоші охололі мангали.
У середині грудня вдарили справжні морози, і з дачі, зрозуміло, всі втекли. Замерзлий будинок без опалення довелося закрити до літа.
Дарина наотріз відмовилася пускати брата у свою двушку, тож Вадим зі своїми вудками перебрався на короткий диван до Марфи Терентіївни.
За три дні до Нового року чоловік зателефонував Поліні з чужого номера.
Пом’явшись для пристойності, він улесливо повідомив, що мама з Дариною, так і бути, більше на неї не зляться і готові пустити її назад на дачу навесні, якщо Поліна, як новорічний подарунок сім’ї, оплатить їм установлення нового котла.
Поліна лише пирснула зі сміху в слухавку, побажала йому теплих вовняних шкарпеток у новому році й натиснула відбій…