Осінь того року непомітно заповзала в місто старими дворами й мокрим асфальтом. Під вікнами у Катерини Іванівни кленове листя намокало, важчало й прилипало до шибок на першому поверсі. А в самій квартирі на третьому було тепло, та те тепло здавалося мертвим. Центральне опалення вже дали, чавунні ребристі батареї тихо шипіли в кутах, але розігріти цю величезну трикімнатну порожнечу вони не могли.
Після того як два роки тому не стало Петра, у хаті стояла така тиша, що було чути, як у холодильнику клацає реле. Катерина ходила кімнатами в старих вовняних шкарпетках, аби паркет не рипів під ногами. Щоранку вона вставала о сьомій, заварювала слабенький цикорій, з’їдала сухар із маслом і довго дивилася у вікно на двір. Там ходили чужі люди, чужі онуки бігли до школи з важкими ранцями, чужі собаки обнюхували мокрі колеса машин. А тут був музей.
У великій кімнаті стояла стінка ще югославського виробництва, яку вони з Петром купували за шалені гроші по запису. За склом нудився кришталь, який ніхто не діставав роками, пузата супниця з двома золотими ручками й фотографія покійного чоловіка в чорній рамці. Петро дивився трохи спідлоба, ніби питав: «Ну як ти тут без мене, стара? Тримаєшся?»
Вона трималася. Лише неділь боялася, бо неділя була днем очікування. Рівно о двадцятій мав подзвонити Сергій. Телефон стояв у коридорі на тумбочці, старий, дисковий, але переведений на тональний режим. Катерина сідала на пуфик біля дверей уже о сьомій сорок і чекала. І коли лунав різкий подвійний дзвінок, вона хапала слухавку на першому ж гудку, хоч кожного разу обіцяла собі почекати хоча б три секунди, щоб син не думав, ніби вона тільки й робить, що стерегла його.
— Алло, мам? Як ти там?
— Добре, сину. Зранку трохи голова паморочилася, а так нічого. Слава Богу.
— Нічого не болить?
— Та все потроху, як у старих людей. Суглоби крутить на дощ.
— Зрозуміло. Ну, давай, тримайся, бо Максим уроки ще не доробив, з математикою сидить, а ми з Олею якраз фільм увімкнули. Будь здорова.
— Бувай, Сергійку. Бережи себе…
Клацання. Короткі гудки. Дві хвилини сорок секунд. Вона обережно клала слухавку на важіль, сиділа в коридорі ще хвилин десять, дивлячись у дзеркало на своє зморшкувате обличчя, а потім ішла стелити ліжко. Ще сім днів тиші. Сім довгих осінніх днів, які треба було чимось заповнити.
Зміни почалися в перший понеділок жовтня. День був звичайний, сірий, моросив дрібний дощ. Катерина саме домивала чашку після чаю, коли в двері хтось різко, по-молодецькому подзвонив. Вона аж здригнулася: листоноша приходила тільки в п’ятницю, а сусідка Ніна стукала кулаком, бо дзвінок вважала панською вигадкою.
Катерина підійшла до дверей, глянула у вічко й не повірила очам. На сходовому майданчику стояв Сергій. У мокрій шкіряній куртці, з двома величезними фірмовими пакетами з супермаркету, де зазвичай відоварювалися заможні люди.
— Мам, відчиняй, важко ж! — гукнув він через метал.
Катерина заметушилася, пальці не слухалися старого ключа, але нарешті замок піддався.
— Сергійку! Щось сталося? Максим здоровий? Оля як? — перше, що вирвалося в неї, бо коли дорослі діти приходять без попередження серед білого дня, материнське серце завжди чекає біди.
— Та все нормально, мам, чого ти одразу панікуєш? — Сергій заніс пакети в коридор, важко видихнув і пройшов просто на кухню, навіть не знявши черевиків. Катерина скривилася від брудних слідів на лінолеумі, але нічого не сказала. Які там сліди, коли син прийшов!
Він почав викладати все на старий кухонний стіл, застелений клейонкою в квіточки.
— Сину, ну навіщо мені стільки всього? — Катерина розгублено дивилася на цю купу. Там була сирокопчена ковбаса, загорнута в папір із золотою наліпкою, дві банки розчинної кави у склі з вигнутими боками, червона риба у вакуумі, заморські фрукти — манго й ківі, які вона зроду не купувала, свіжі круасани з шоколадом і навіть коробка дорогих шоколадних цукерок. — Ти ж такі гроші викинув! Я ж сама, що мені треба? Картоплину зварила — і сита.
— Їж, мамо, нормальну їжу. Скільки можна на сухарях сидіти? Ти своє відробила, маєш жити по-людськи. Я тепер заробляю нормально, можу собі дозволити рідну матір пригостити.
Сергій говорив упевнено, але очі в нього бігали. Він розглядав кухню, дивився під стелю, де в кутку трохи відійшла жовта водоемульсійка, дивився на стару газову плиту з перекошеними дверцятами духовки. Це було так незвично, що Катерині здалося, ніби вона спить. Сергій, який останні п’ятнадцять років забігав лише на день народження Петра і на свій власний, раптом сів на табурет, розстебнув куртку й попросив чаю.
— З м’ятою заварити? — з радістю заметушилася стара.
— Давай з м’ятою. Як у дитинстві.
Вони пили чай майже сорок хвилин. Син розпитував про здоров’я, про те, чи не мерзнуть ноги, чи не треба викликати майстра полагодити замок на балконі. А коли збирався йти, раптом зупинився в темному закутку коридору, підняв голову до плафона:
— Мам, а чого в тебе тут темно, як у льосі? Лампочка перегоріла?
— Та перегоріла ще на Покрову, синку. Я боялася на табуретку лізти, щоб не впасти, то так у темряві й ходжу, рукою по стінці мацаю.
— Завтра поміняю, — коротко кинув Сергій. — І до речі… Мам, а де батькові папери лежать? Ну, ті, що на квартиру? Техпаспорт, старий ордер?
Він спитав це ніби між іншим, викручуючи стару круглу лампочку ганчіркою, щоб не обпекти пальці, хоча вона вже два тижні була холодна.
— У шафі, синку. У тій великій, дубовій, що в спальні. На верхній полиці синя картонна папка на зав’язках. Там усе акуратно складено: і Петрові грамоти, і свідоцтво про шлюб, і на житло. А навіщо воно тобі?
— Та нічого, просто питаю. Треба ж знати, раптом щось переоформити треба по комуналці. Зараз же ці контори міняються кожні пів року. Все, я побіг, бо в мене зустріч на дві години.
Двері зачинилися, клацнув замок. Катерина лишилася стояти в коридорі. Вона торкнулася пакета з круасанами, вдихнула запах ванілі й шоколаду, і сльози самі потекли по її старих щоках. «Згадав, — думала вона, витираючи очі фартухом. — Згадав про матір. Порозумнішав, мабуть, вік уже такий. Петре, чуєш, син до нас повернувся».
Наступного дня Сергій знову прийшов. Приніс не лише нову яскраву лампочку на сто ват, а й рулон білого поролону та клейку стрічку.
— Балкон у тебе продуває, мамо. Я вчора помітив, як тюль гойдається. Так і запалення легень недовго схопити.
Він старанно, стоячи навколішки на старому килимку, заклеював щілини в дерев’яних балконних дверях. Катерина сиділа на дивані, склавши на колінах натруджені вузлуваті руки, і дивилася на його широку спину. Як же він був схожий на Петра в молодості! Ті самі темні кучері, що вже починали сріблитися на скронях, та сама звичка підтискати губи, коли робота не йде.
У середу Сергій притягнув валізку з інструментами й розібрав кран на кухні. Той кран підтікав уже років зо два, прокладаючи на білій емалі мийки руду іржаву доріжку. Петро все збирався полагодити, та сил уже не мав, а кликати слюсаря з ЖЕКу Катерина соромилася — за виклик брали дорого, а робили абияк. Сергій за двадцять хвилин замінив гумову прокладку, підкрутив гайку блискучим ключем і пустив воду:
— Дивись, мамо. Сухо! Ні краплі.
— Ой, спасибі, синочку… Як же добре, коли в хаті чоловічі руки є.
А в четвер під під’їзд під’їхав великий білий фургон. Двоє молодих хлопців у комбінезонах занесли до квартири здоровенну пласку коробку з логотипом відомої марки. Катерина аж рота роззявила.
— Це що, люди добрі? Куди це? Ви, певно, поверхом помилилися!
— Не помилилися, мамо, — усміхався Сергій, який піднявся слідом за вантажниками. — Це тобі. Телевізор.
— Мені?! Та навіщо мені такий гроб?! У мене ж «Електрон» показує, тільки три канали ряботять, а новини чути добре!
— Твій «Електрон» давно на смітник проситься. Ти тепер серіали дивитимешся, як у кінотеатрі. Тут екран — метр двадцять. Усе видно: кожну травинку, кожну сльозу в актриси. І пульт зручний, кнопки великі.
Хлопці просвердлили стіну в залі, піднявши хмару рудого цегляного пилу, повісили чорну скляну панель на кронштейн, під’єднали тюнер і пішли. Катерина стояла перед цим дивом техніки, боячись навіть дихнути. Чорне, глянцеве дзеркало займало мало не пів стіни між двома старими бра. Коли Сергій натиснув червону кнопку на пульті, кімната спалахнула яскравими барвами: зелена трава футбольного поля була такою соковитою, наче справжня, а звук линув звідусіль — чистий і глибокий.
— Бачиш? — підморгнув син. — А ти боялася.
Вона не просто розквітла — вона помолодшала на десять років. Наступного ранку Катерина вбрала своє найкраще вовняне пальто кольору стиглої вишні, зав’язала квітчасту хустку й пішла на базар. Купувала домашній сир, свіжу телятину, квашену капусту в знайомої баби Марії.
Біля під’їзду на лавці сиділи її вічні подруги по нещастю — сусідки Ніна та Степанівна. Обидві старі, самотні вдови, чиї діти пороз’їжджалися хто куди: у Ніни син сидів десь під Познанню на заробітках і дзвонив раз на пів року, а Степанівнина дочка вийшла заміж за військового і жила за триста кілометрів.
— О, Іванівно, ти куди це з такими торбами намандрувала? — примружилася Ніна, лускаючи насіння в кулак. — Пенсію підвищили, чи що?
— Не підвищили, дівчата, — гордо, трохи випнувши підборіддя, відповіла Катерина. — М’ясо на базарі взяла. Мій Сергій тепер щодня бігає. Каже, скучив за маминим куховарством. Учора кран мені відремонтував, телевізор повісив — на пів кімнати! Такий дорогий, японський, мабуть. Тепер ось котлет накручу, борщу наварю зі свіжиною. Чекаю його на вечерю.
Ніна подивилася на неї з-під окулярів з товстими лінзами, хмикнула й похитала головою:
— Щодня, кажеш? Сорок вісім років не бігав, а тут як заведений? Дивися, Іванівно, безкоштовний сир сам знаєш де буває. Мій колишній зять теж тещі ноги мив і воду пив, поки гараж на себе не переписав. А потім навіть на похорон вінка не привіз.
— Ти вічно все чорниш, Ніно! — образилася Катерина, перехоплюючи важку торбу в іншу руку. — Заздриш просто, що мій син про матір пам’ятає, а твій Юрко навіть листівки на день народження не пришле! Сергій у мене один. Петро покійний його так виховував, щоб матір шанував!
Вона розвернулася й пішла до під’їзду, гордо стукаючи старенькими чобітками. Але всередині, десь під серцем, неприємно кольнуло. Маленька, холодна голка сумніву пробила материнську радість. Катерина відганяла ту думку, як настирливу муху. «Дурниці. Стара відлюдниця ця Ніна, от і бачить у всьому зло».
На другому тижні трапився ще один дивний випадок. У вівторок по обіді Сергій прийшов не сам. З ним був худий, високий хлопець у вузьких штанях і шкіряній куртці, з чорною шкіряною текою під пахвою.
— Мам, це Артем, — представив його син, навіть не дивлячись їй у вічі. — Він інженер із тепломережі. Пам’ятаєш, я казав, що треба батареї глянути? Ну, щоб тепловіддачу перевірити, бо щось у тебе в кутовій кімнаті прохолодно.
Хлопець Артем був ввічливий, але поводився якось дивно для сантехніка чи інженера. Руки в нього були білі, з акуратними нігтями, без жодного сліду мазуту чи іржі. І замість розвідного ключа він витягнув із кишені маленьку лазерну рулетку. Він прикладав червоний промінчик то до однієї стіни, то до іншої, щось швидко записував у блокнот, заглянув у ванну, подивився на труби в туалеті, вийшов на балкон і виглянув у двір.
— Вид на сквер — це плюс, — пробурмотів він собі під ніс. — Третій поверх — взагалі ідеально для цього району. Будинок хоч і старий, але цегла, перекриття надійні.
— Що ти кажеш, синку? — перепитала Катерина, яка стояла у дверях кухні, тримаючи в руках рушник.
— Я кажу, батареї у вас непогані, бабусю, але систему треба промивати, — швидко зорієнтувався Артем, ховаючи рулетку в кишеню. — Все, Сергію Петровичу, я все зафіксував. У четвер надішлю кошторис.
Коли хлопець пішов, Катерина спитала в сина:
— Сергію, а навіщо він стіни міряв? Щоб батарею поміняти, треба ж саму батарею міряти, а не коридор?
Сергій на мить завагався, розстібаючи куртку. В очах майнуло роздратування, але він швидко взяв себе в руки, усміхнувся:
— Мамо, ну ти як маленька! Зараз технології інші. Вони розраховують кубатуру приміщення, щоб знати, скільки секцій радіатора треба на таку площу. Ти ж не хочеш мерзнути взимку? От і не забивай собі голову. Краще налий мені супу, бо зранку нічого не їв.
Вона налила, поклала щедрий шматок сметани, нарізала свіжого хліба. Сергій їв похапцем, сьорбав, дивився у свій смартфон і постійно відписував комусь повідомлення. А Катерина дивилася на нього й знову згадувала ту розмову про документи.
«Мам, а техпаспорт де? Батьківський ще?..»
І тоді, на порозі, коли він вдруге перепитав: «У синій папці, кажеш? А витяг з реєстру там є, новий? Чи старе свідоцтво про право власності?»
Вона тоді відповіла, що все там, усе разом. І він кивнув так полегшено, наче камінь з душі скинув.
«Господи, — подумала Катерина, і в неї раптом перехопило подих. — Невже Ніна права? Невже це все… не заради мене?»
Розв’язка настала на третьому тижні, у четвер.
Сергій прийшов увечері, коли на вулиці вже зовсім стемніло. Дощ лив як із відра, вітер кидав у шибки мокре листя. Син приніс круглий торт у прозорій пластиковій коробці, перев’язаний червоною стрічкою. Він був збуджений, щоки горіли рум’янцем, очі блищали якимось гарячковим вогнем.
— Мамо, став чайник! Є розмова. Велика розмова.
Катерина мовчки поставила старенький емальований чайник на конфорку, чиркнула сірником. Блакитний вогник облизав дно. Її руки тремтіли, але вона намагалася цього не показувати. Вона витерла стіл сухою ганчіркою, дістала дві порцелянові тарілочки з того самого непорушного кришталевого серванта, поклала дві мельхіорові ложечки.
Сергій сів на табурет, розстебнув піджак і витяг із внутрішньої кишені білий паперовий файл. Він поклав його на край столу й акуратно розгладив долонею.
— Мам, поговорити треба. По-дорослому. Без образи, без оцих твоїх зітхань. Сідай.
Катерина сіла навпроти. Склала руки на колінах.
— Кажи, сину. Я слухаю.
— Дивись, яка ситуація, — почав він, нахиляючись уперед і понизивши голос, наче їх хтось міг підслухати в порожній квартирі. — Тобі вже сімдесят шість. Роки йдуть, здоров’я не додається. Навіщо тобі самій ці хороми? Сімдесят два квадратні метри! Три кімнати. Ти в залу заходиш раз на тиждень, пил витерти. А батьків кабінет узагалі двері зачинені тримаєш. Тільки газ палиш та за опалення віддаєш дві третини своєї пенсії. Минулого місяця скільки прийшло? Дві з половиною тисячі! Це ж дурниця, мамо. Чиста дурниця!
— Я субсидію маю, Сергію… — тихо промовила Катерина.
— Та яка там субсидія! Її сьогодні дають, завтра заберуть, державі вірити не можна. Слухай далі. Ми з Олею все прорахували. Знайшли ідеальний варіант. Просто казка! Продаємо цю твою трикімнатну. Будинок старий, ціни на вторинці зараз падають, але поки ще тримаються. Ми знайшли покупця, ось Артем — пам’ятаєш його? Він ріелтор із солідного агентства. У нього є клієнт із грошима, готовий брати без торгу.
— Продаємо?.. — губи в Катерини пересохли.
— Так! І купуємо тобі розкішну однокімнатну в новобудові. У новому районі, біля парку. Там ліфт безшумний, німецький, із нульового поверху піднімається, навіть сходинки долати не треба. Індивідуальне опалення: газовий котел на стіні, сама собі крутиш, скільки хочеш тепла. Чистота, консьєрж у під’їзді, квіти на підвіконнях. Тобі на все життя вистачить! Маленька, затишна, прибирати за пів години можна.
— А гроші? — спитала вона. Голос її не тремтів, він став глухим, наче йшов із глибокого колодязя. — Якщо ми цю продамо, а ту купимо… ця ж більша. Гроші ж зостануться?
Сергій усміхнувся, підсунув файл ближче до неї:
— А от тут, мамо, найголовніше. Різниця виходить солідна. Майже сорок тисяч доларів. І ці гроші підуть у діло. Мені біля окружної дороги ділянку віддають під автомийку самообслуговування. Місце золоте! Там трафік — тисячі машин на добу. Земля майже задарма, але треба терміново внести завдаток і починати монтаж обладнання, бо перехоплять. Це шанс, мамо! Розумієш? Другого такого випадку в моєму житті не буде. Я все життя кручуся, як білка в колесі, копійки рахую на цій фірмі, перед шефом кланяюся. А це — свій бізнес. Стабільний дохід. Ми піднімемося, мамо! Подумай про Максима, йому за два роки до університету вступати, за навчання платити треба буде! Ти ж любиш онука?
Катерина повільно підняла руку, підтягнула файл до себе. Витягла аркуш.
Там справді все було розписано. Ринкова вартість її квартири, оцінена тим самим Артемом із рулеткою. Вартість однокімнатної на околиці міста, у так званому «новому районі», який насправді був збудований на колишніх торфовищах, за шість кілометрів від найближчої поліклініки. Розрахована маржа. І внизу, олівцем, недбало поставлена галочка — місце, де вона мала поставити свій підпис під договором про наміри.
У голові в старої жінки все спалахнуло й закружляло разом.
Ось вони, дорогі пакети з сирокопченою ковбасою. Ось вона, заморська кава в скляних банках. Ось вони, заклеєні поролоном балконні двері, щоб квартира не виглядала занедбаною під час огляду покупцями. Ось він, новий кран, який не тече. І ось він, великий чорний телевізор на пів стіни, який насправді був просто хабарем. Дорогим, блискучим хабарем рідній матері, щоб вона розчулилася, розм’якла, попливла від синівської уваги й без зайвих питань віддала все, що мала.
Він не до неї приходив. Він приходив на об’єкт. Він оцінював майно.
Катерина відсунула аркуш. Руки більше не тремтіли. Усередині все раптом заніміло, захололо, наче в тій кімнаті з відчиненим балконом. Вона підвела очі й подивилася прямо на Сергія. Не на того маленького хлопчика з розбитими колінами, якого вона носила на руках сорок років тому, а на чужого, ситого, розважливого чоловіка з чужими, холодними очима.
— Сергію, — тихо спитала вона. — А скажи мені чесно… Якби в мене не було цієї квартири… якби ми з батьком жили в дерев’яній хатині в селі… ти б хоч раз цього місяця до мене приїхав?
Сергій завмер. Його очі звузилися. Посмішка сповзла з обличчя, оголивши щось неприємне, колюче, що він старанно ховав ці три тижні.
— Мам, ти що, з глузду з’їхала? До чого тут це?! Я до тебе з душею! Я про твоє майбутнє турбуюся! Тобі в цій труні легше сидіти? Стіни ці старі обіймати? Батька вже немає, нема чого за минуле триматися!
— Це не труна, — так само тихо відповіла Катерина. — Це мій дім. Ми з Петром сорок років на нього заробляли. Він на заводі здоров’я лишив, я в школі дві зміни тягла, щоб цю трикімнатну нам дали. Тут ти ріс. На цих дверях он твої зарубки лишилися, де ми тебе щороку на день народження міряли. Тут Петро помер. На цьому дивані. Його дух тут живе. А ти хочеш мене на торфовище виселити, в бетонну коробку, щоб машини біля траси мити?
Сергій спалахнув. Його білі щоки вкрилися червоними плямами, він скочив із табурета так різко, що той перекинувся й гуркотом упав на підлогу.
— Та ти просто стара егоїстка! — зірвався він на крик, бризкаючи слиною. — Тобі начхати на мене! Начхати на Максима, на свого онука! Сидиш тут, як собака на сіні! Тобі ці шпалери дорожчі за власну сім’ю?! Я до тебе як до людини, телевізор за тридцять тисяч привіз, кран крутив, поролоном руки обдер, а вона… «якби не було квартири»! Та кому ти потрібна була б зі своїм ниттям про тиск і суглоби?! Невдячна!
Він схопив зі столу папку з документами, зім’яв білий папір, запхав його в кишеню куртки, вилетів у коридор, схопив своє пальто й гупнув вхідними дверима з такою силою, що в югославській стінці жалібно задзвенів старовинний кришталь, а зі стелі посипався дрібний вапняний пил.
Катерина сиділа на кухні сама.
Чайник на плиті давно закипів, свистів, викидаючи з носика струмінь гарячої білої пари. Вона підвелася, вимкнула газ. Торт на столі стояв нерозпакований. Велика червона стрічка здавалася кривавою плямою на білому пластику.
Минуло два тижні.
Осінь остаточно зіпсувалася. Почалися перші заморозки, калюжі вранці бралися тонким ламким льодом.
Телефон у коридорі мовчав. Жодного дзвінка. Ні в середу, ні в п’ятницю, ні в законну неділю о восьмій вечора. Сергій зник так само раптово, як і з’явився.
Телевізор на стіні стояв мертвий. Катерина навіть не брала до рук пульт. Цей чорний квадрат посеред кімнати дратував її, дивився на неї як порожнє чорне око, нагадуючи про кожне брехливе слово, сказане за тим столом. Вона накинула на нього старе байкове покривало, щоб не муляв очі.
Одного ранку у двері постукали. Не подзвонили, а саме постукали — три короткі, знайомі удари.
Катерина відчинила. На порозі стояла сусідка Ніна, тримаючи в руках баночку з малиновим варенням.
— Пустиш, Іванівно? Чи ти досі на мене ображаєшся?
— Заходь, Ніно. Нема за що мені на тебе ображатися. Правду ти казала.
Вони сіли на кухні. Ніна дивилася на осунуте, бліде обличчя подруги, на її запалі очі, і тільки зітхала.
— Бачила я вчора твого… біля супермаркету. На машині своїй під’їхав, вискочив, злий такий, худий. Мене помітив — відвернувся, наче чужа. Що, Іванівно, пресує?
— Ні, — похитала головою Катерина. — Мовчить. Поставив ультиматум. Або так, як він хоче, або я йому більше не мати.
— І що ти тепер робитимеш? Продаси? Піддасися? Він же не відчепиться, Іванівно. Такі, як твій Сергій, якщо гроші почують — кістьми ляжуть, а своє візьмуть. Буде щодня нерви мотати, поки інфаркт не схопиш.
Катерина помовчала. Потім звелася на ноги, повільно, тримаючись за стіл, пішла до спальні. За хвилину вона повернулася. У руках вона тримала ту саму стару синю картонну папку на зав’язках, про яку так випитував Сергій.
Вона поклала папку перед Ніною.
— Подивися.
Ніна здивовано звела брови, розв’язала потерті тасьми. Зверху лежав свіжий, цупкий аркуш паперу з гербовою печаткою, захисними водяними знаками та круглим синім штампом нотаріуса. Ніна наділа окуляри, примружилася й почала читати вголос:
— «Договір дарування квартири… Я, Катерина Іванівна… передаю у власність…» — Ніна різко підняла очі. — Племінниці Олені?! Твоїй покійної сестри дочці?! Тій, що в поліклініці медсестрою працює?!
— Їй, — спокійно сказала Катерина і вперше за останні три тижні ледь помітно всміхнулася кутиками губ.
— Іванівно… ти що, серйозно?! А Сергій?!
— А що Сергій? — голос старої жінки був дивовижно твердим, у ньому не лишилося й сліду колишньої розгубленості. — Сергій чекає, поки я здохну, або сам хоче мене на той світ загнати в тій новобудові біля траси. А Олена… Ти пам’ятаєш, Ніно, як я минулої зими з двобічним запаленням лежала? Коли температура сорок була, і я підвестися не могла води напитися? Де був мій син? На лижах у Буковелі катався! «Ой, мамо, у нас путівки пропадуть, Оля плаче, Максим чекав цілий рік, ти там випий парацетамолу». А Олена? Олена після зміни в лікарні, по снігу, пішки через усе місто йшла, бо транспорт не ходив. Щовечора крапельниці мені ставила. Бульйон варила, з ложечки мене годувала, судно з-під мене виносила, стара баба їй гидкою не була! За свої гроші антибіотики купувала, бо в мене пенсії не вистачало. Без умов. Без контрактів. Ні разу за двадцять років не спитала, чия ця квартира і що з нею буде.
Ніна дочитала документ до кінця, вказала пальцем на передостанній абзац:
— О, а це що?
— А це пункт, який нотаріус на мою вимогу вніс. Довічне проживання з правом користування. Олена сама на цьому наполягла, сказала: «Тітко Кать, мені ваші метри не потрібні, мені треба, щоб ви жили спокійно». Поки я дихаю — ніхто мене звідси не виселить, не продасть і не розміняє. А після мене… нехай Олена тут живе зі своїми дітьми. Вони в гуртожитку вчотирьох туляться. Вони люди. У них серце є, а не калькулятор замість душі.
Ніна мовчки згорнула папір, поклала його назад у папку, зав’язала тасьми й міцно стиснула руку Катерини:
— Молодець ти, Іванівно. Я думала, зламає він тебе. А ти — кремінь. Петрова порода.
І саме цієї миті в коридорі пролунав сухий металевий звук.
Клацнув внутрішній замок. Двері відчинилися, війнуло холодним під’їзним повітрям. У Сергія все ще був свій комплект ключів, який він забрав два тижні тому «на всяк випадок».
Він зайшов упевнено, по-господарськи. Навіть куртку знімати не став, тільки шарф розпустив. Обличчя в нього мало вираз ділової людини, яка вирішила зробити ласку й забути минулі образи заради спільної вигоди.
— Мам! — гукнув він із коридору. — Ти дома? Я на п’ять хвилин, по дорозі заскочив по справах. Годі дутися, як мала дитина. Треба справу закінчувати. Ріелтор уже двох клієнтів на суботу записав на перегляд, давай сюди документи на квартиру, треба їх у конторі перевірити на арешти й обтяження. Де синя папка?
Він зайшов на кухню й зупинився.
Побачивши Ніну, Сергій скривився, як від зубного болю:
— Добрий день, Ніно Іванівно. А ви все по гостях ходите? Робити нічого? Мам, давай швидше, я поспішаю, машина на аварійці під знаком стоїть.
Катерина повільно перевела погляд на сина. Вона дивилася на нього знизу вгору, і в цьому погляді не було ні страху, ні образи, ні жалю. Була лише безмежна, холодна пустка. Серце більше не калатало, воно билося рівно й глухо.
— Запізнився ти, Сергію, — тихо, але чітко сказала вона.
— У сенсі — запізнився? Куди запізнився? Клієнти тільки в суботу будуть!
— Немає більше документів, — продовжувала Катерина, дивлячись йому просто в зіниці. — І квартири зайвої в мене немає.
Сергій насупився. Він перевів погляд на кухонний стіл, де лежала стара синя папка. Рука його смикнулася вперед, він схопив її, розв’язав тасьми, витягнув свіжий аркуш із нотаріальним бланком.
Кімнату наповнило важке, задушливе мовчання. Чути було тільки, як на стіні цокає старий годинник-ходики: раз-два, раз-два.
Сергій читав. Його очі бігали по рядках, усе швидше й швидше. З кожним прочитаним реченням обличчя змінювалося. Спершу воно зблідло, стало кольору мокрої крейди, потім різко налилося густою, темною червонотою, жилка на скроні надулася й запульсувала, а під кінець шкіра стала якоюсь сірою, мертвою, мов попіл.
— Ти… — голос його зірвався на хрип. Він підняв тремтячі руки з документом, папір жалібно зашарудів. — Ти що наробила?! Ти віддала хату чужій людині?! Мою спадщину?! Ти з глузду з’їхала, стара божевільна?! Це ж моє! Я твій єдиний син! Я спадкоємець!
Він замахнувся папкою, наче хотів ударити нею об стіл, але зупинився, натрапивши на важкий, спокійний погляд матері.
— Спадщина, сину, буває тільки після смерті, — гірко, з ледь помітною сумною усмішкою сказала Катерина. — А я, бачиш, ще дихаю. Своїми ногами ходжу. І вмирати просто зараз, щоб звільнити тобі місце під автомийку, я не планую. Я жити хочу. У своєму домі. Серед своїх спогадів.
— Та я цей папір через суд розберу! — заволав Сергій, і в його голосі прорізалися істеричні, майже плаксиві нотки. — Я довідку візьму, що ти несповна розуму! Що ти не тямила, що підписуєш! Тебе обдурили, тебе ошукали!
— Не розбереш, сину, — спокійно подала голос Ніна з кутка. — Катерина перед нотаріусом у державній лікарні повну експертизу пройшла. Голова в неї світліша, ніж у тебе з твоїми мийками. І свідки є.
Сергій важко дихав, переводячи погляд з однієї старої жінки на іншу. Він зрозумів. Усе зрозумів. Вся його вибудувана, прорахована до найдрібніших деталей схема розсипалася на порох. Не буде сорока тисяч доларів. Не буде ділянки біля траси. Не буде власного бізнесу. Залишилися тільки борги за телевізор, куплений у кредит, і витрачені на ковбаси та торти гроші.
— Ну й сиди тут, — просичав він, жбурнувши дарчу на стіл. — Сиди й гни в цих стінах. Щоб ти знала: для мене тебе більше немає. Забудь мій номер. Забудь, що в тебе є син і онук. Якщо здохнеш тут одна — навіть ховати не приїду! Нехай твоя Олена тебе в яму закопує!
Він розвернувся й побіг до дверей.
— Сергію, — гукнула вона йому навздогін. Голос був тихий, але він змусив його зупинитися в коридорі, занісши руку над ручкою дверей.
— Чого тобі ще?!
— Телевізор свій забирай.
Він озирнувся, здивовано й зло дивлячись на неї.
— Забирай, сину, — повторила Катерина, виходячи в коридор. — Він мені не потрібен. Мені мого старого «Електрона» вистачить, щоб новини слухати. Тільки дроти обережно змотай, коли зніматимеш, не смикай різко, бо стіну обдереш. Батько її сам шпаклював, рівненько робив. А дірки від шурупів я календарем затулю.
Сергій стояв кілька секунд, важко ковтаючи слину. Здавалося, він хотів щось крикнути, вдарити кулаком у стіну, розтрощити цей клятий телевізор прямо на паркеті. Але жадібність перемогла злість. Залишати тут дорогу техніку він не збирався.
Він мовчки пішов у залу, зірвав байкове покривало, кинув його на підлогу. Нервово, ламаючи нігті, висмикнув дроти з розеток, відкрутив кріплення, віддираючи пластик від стіни з неприємним тріском. Підняв важку панель на руки й, не дивлячись на матір, виволік її в під’їзд.
Двері за ним зачинилися. Цього разу — тихо. Без гуркоту. Просто металево клацнув язичок замка. Назавжди.
На кухні Катерина акуратно склала в синю папку свідоцтво про право власності, нотаріальний акт і Петрові пожовклі грамоти із заводу за сорок років бездоганної праці. Зав’язала тасьми на вузлик.
— Ось так, Ніно, — тихо сказала вона, сідаючи назад до столу. — Тепер усе стало на свої місця.
— Не жалкуєш, Іванівно? Все-таки син. Кров.
Катерина подивилася у вікно. Дощ нарешті вщух. Крізь розірвані важкі свинцеві хмари пробився блідий, але чистий промінь осіннього вечірнього сонця. Він упав на стіл, висвітив баночку з малиновим варенням і пожовклі руки старої жінки.
— Не жалкую, — твердо сказала вона. — Кров — то ще не все, Ніно. Вовк теж своєї крові тримається, поки ситий. Батьків не купують за ковбасу і не міняють на квадратні метри. Маму треба любити просто так. За те, що вона є. За те, що коли ти малим упав — вона тобі коліно подорожником лікувала й плакала разом з тобою. А якщо в серці замість любові тільки мийка для машин лишилася… то який же він син? Чужий чоловік, який просто знає моє ім’я.
Вона встала, взяла старенький емальований чайник, набрала свіжої води з крана, який більше не капав, і знову поставила його на плиту.
— Давай, Ніно, пити чай. Відкривай своє варення. А завтра Олені подзвоню. Нехай малого до мене приведе на вихідні. Я йому пиріжків напечу з яблуками. У мене ж он скільки місця в хаті. Цілих три кімнати. Є де дитині побігати.