Лідія Степанівна поклала заяву на стіл директорки у п’ятницю зранку. Руки в неї не тремтіли, і це її саму здивувало. Тридцять вісім років за прилавком, шістдесят років за плечима, і ось один аркуш паперу.
— Ви серйозно? — директорка підняла очі від монітора. — Лідо Степанівно, у нас сезон. Хто стоятиме на касі?
— Знайдете когось. Я вже відстояла своє.
— Подумайте до понеділка.
— Я думала три роки. Мені вистачить.
Увечері вона принесла додому торт, хоч нагоди ніби й не було. Дочка Оксана саме прийшла забрати свої контейнери після минулого візиту. Побачила торт, побачила маму з дивною усмішкою і поставила сумку на підлогу.
— Мамо, що трапилося?
— Я звільнилась. Через два тижні відпрацювання, і все.
Оксана повільно сіла на стілець.
— Тобто як звільнилась? А гроші?
— Пенсія буде.
— Мамо, ти знаєш, скільки вона буде. Я бачила твій розрахунок. Це ж тільки на комуналку й хліб.
— Не тільки на хліб.
— Добре, нехай не тільки. А ліки? А зимові чоботи? Ти ж щороку просиш у мене в борг на ремонт чогось.
— Я просила двічі за весь час, — Лідія Степанівна випрямила спину. — Двічі, Оксано. Не треба робити з мене утриманку.
— Я не роблю. Я рахую. Хтось у цій родині має рахувати.
— Хтось має ще й жити. Мені шістдесят. Я вранці встаю о шостій, бо так звикла, і мені здається, що я ніколи не висипалась. Я хочу прокинутись о дев’ятій і лежати, скільки схочеться.
— А потім що?
— А потім вип’ю кави без поспіху.
Оксана гірко засміялася.
— І це весь план?
— А чому він має бути більшим? Ви всі так питаєте, ніби я збираюсь у космос. Я просто хочу тиші.
Дочка пішла, навіть не торкнувшись торта. Двері зачинилися тихо, і від цієї тиші Лідії Степанівні стало неприємно. Вона довго дивилася на нарізаний шматок, потім відсунула тарілку.
У неділю вона поїхала до сестри. Галина Степанівна жила в сусідньому мікрорайоні, у квартирі, де все стояло на своїх місцях ще з часів, коли Галина кинула роботу. Було їй тоді п’ятдесят, і доглядати треба було маму.
— Ти божевільна, — сказала Галина замість привітання, щойно почула новину. — Я тобі кажу як людина, яка вже це пройшла.
— Ти пішла через маму. Це різні речі.
— Різні, так. Але результат однаковий. Я думала, що нарешті відісплюсь. А що вийшло? Через два роки в мене почали закінчуватись гроші. Через три я вже рахувала кожну гривню на хліб.
— Ти завжди все перебільшуєш.
— Я? — Галина поставила чайник так різко, що вода сплеснула на плиту. — Я кожного ранку жалкую, що не допрацювала свій вік. Там був колектив, там були люди. Умови, до речі, непогані. А тепер я сиджу з онуками, і мені кажуть, що я погана бабуся.
— Хто каже?
— Невістка. Каже, що я занадто багато втручаюсь. А як не втручатися, коли дитина їсть сухарики замість обіду?
— То й не сиди з ними.
— Ага. Легко казати. А потім син не розмовляє зі мною тиждень, бо я відмовилась забирати малих у вівторок і в четвер. У мене тиск, Лідо. У мене нога болить.
— То чого ти мені радиш не поспішати, коли сама собі не можеш порадити?
Галина різко обернулась.
— Тому що я бачу, як ти повторюєш мою помилку.
— Це не помилка. Це мій вибір.
— Вибір, — Галина гмикнула. — Коли гроші скінчаться, цей вибір стане дуже незручним.
— Знаєш що, Галю, ти не виходила на пенсію. Ти тікала від мами, а потім від самотності. Не перенось це на мене.
Сестра змовкла. Чайник забулькотів, але ніхто не ворухнувся, щоб вимкнути.
— Це було жорстоко, — нарешті сказала Галина.
— Може. Але правда.
Через тиждень Раїса Петрівна святкувала сімдесят один рік. Вона жила в старому будинку на околиці, де з вікон було видно город, а за ним поле. Запросила всіх, кого знала: сусідів, родичів, давніх колег. Столи стояли просто у дворі під яблунею, і запах свіжої зелені змішувався з запахом смаженого м’яса.
Лідія приїхала з пирогом. Біля хвіртки її зустрів Остап Григорович, колишній інженер, високий сутулий чоловік із акуратними сивими вусами.
— Лідо Степанівно, добридень. Чув, ви збираєтесь у відпустку на невизначений час.
— Новини поширюються швидко.
— У нас це головна розвага, — він усміхнувся. — Я теж так колись вирішив. Вийшов на пенсію, думаю, ось тепер заживу. Просидів рік у квартирі, уявляєте? Рік.
— І що?
— І зрозумів, що марно протираю штани. Телевізор, диван, холодильник. Коло замкнулось. Пішов підробляти в майстерню, лагодити техніку. Платять небагато, але справа не в грошах.
— Вам просто пощастило з фахом. А якщо я нічого не вмію, крім як рахувати здачу?
— Ви вмієте більше, ніж гадаєте, — він спокійно подивився на неї. — Але я не наполягаю. Кожен вирішує сам.
Тим часом за столом Раїса Петрівна розливала узвар. Вона була невисока, кругла, з білою хусткою на голові, і рухалась так, ніби їй не сімдесят, а сорок.
— А я пішла в шістдесят вісім, — розповідала вона гостям. — Сил більше не стало, хоч як хотіла. Сиджу вдома три роки. Лягаю, коли хочу, встаю, коли хочу. Ніхто не командує. Навіть хворіти стала менше.
— А гроші? — спитала Зоя, жінка років шістдесяти п’яти, яка щойно підсіла до столу.
— А що гроші? Пенсія є.
— Я, Раїсо, про це думаю щодня, — Зоя зітхнула. — Все життя мріяла побачити море. Думала, хоч на старості поїду. А тепер дивлюся на ціни і розумію, що на пенсію можна тільки мріяти про нього.
— Так підробіть, — сказала Галина, яка теж приїхала, хоч і трималася окремо від сестри.
— Чим? Сили вже не ті. Але я б не відмовилась від додаткового заробітку. Гроші зайвими не бувають.
— Не бувають, — сухо відгукнулась Галина. — Тільки чомусь їх завжди не вистачає саме тоді, коли треба.
Лідія промовчала. Вона дивилася на Раїсу і думала, що ось вона, жінка, яка зробила те, що хоче зробити вона. Тільки в Раїси є город, є своя хата й підтримка.
Біля краю столу сидів Микола Іванович, дядько Раїси, якому було під вісімдесят. Він їв повільно, ретельно пережовуючи, і слухав усіх мовчки. Коли розмова загострилась, він поклав виделку.
— Ви всі говорите про гроші так, ніби живете на вулиці, — сказав він. — А тим часом у селі є все. Вийшов на город: і картопля, і морква, і цибуля з горохом. Чого душа забажає.
— Дядьку, — Раїса м’яко всміхнулась, — не всім пощастило мати город.
— Я не про везіння. Я про те, що пенсія в нас мізерна. Але для села годиться. Тут ще можна якось врятуватися. А міським як бути, я й гадки не маю. Для них це, напевне, дуже страшно. Тому й тримаються на роботі до останнього.
— Нам не страшно, нам нема де сіяти, — відрізала Зоя. — У мене балкон два на три. Ви пробували вирощувати щось на двох квадратних метрах?
— Я не про це…
— А про що? Ви кажете, що все легко, бо самі все маєте. Легко радити з теплої хати.
— Зоє, — втрутилась Раїса, — не треба так.
— Чому не треба? Я тільки кажу правду.
Микола Іванович відсунув тарілку.
— Правда в тому, що ви сидите й нарікаєте, замість того щоб щось робити.
— Ось як, — Зоя різко підвелась. — Дякую за пораду. Піду скажу сусідам, що Микола Іванович знає, як жити на пенсію.
— Сядьте, будь ласка, — тихо сказала Раїса. — Нехай це не закінчується сваркою.
Зоя повагалась і повільно опустилась на стілець. Було видно, що їй соромно, але образа ще не відпустила.
Останнім за столом сидів Петро Васильович. Його ніхто не чекав так рано. Він приїхав зі зміни просто в куртці охоронця, трохи втомлений, з пакетом печива для іменинниці.
— Вибачте, що запізнився, — сказав він.
— Ну що ви, сідайте, — Раїса підсунула йому стілець.
Лідія зауважила, що він сидить трохи боком, ніби береже спину. Вона не втрималась і спитала:
— Ви теж на підробітку?
— Колись так. Мене скоротили в п’ятдесят п’ять, ще до пенсії лишалось трохи часу. Потім я залишився сам. Дружини не стало, діти далеко. Думав, на одну пенсію не проживу. А з усіх робіт, що пропонували, тільки вантажником або блоки на будові носити. Спина не дозволяє. Довелося йти охоронцем.
— А тепер?
— Тепер живу тільки на пенсію. Курортів не відвідую, але маю дачу. Так і рятуюся. Тих копійок вистачає якраз на всі потреби. Нічого більшого та зайвого.
— Вам не шкода? — спитала Лідія. — Що вся робота пішла на те, щоб ледве виживати?
Петро Васильович подивився на неї довго й уважно.
— Шкода, коли не знаєш, на що витрачаєш життя. Я знаю. Мені вистачає.
— Але ви не щасливі.
— Я не сказав, що нещасний. Я сказав, що мені вистачає. Це різні речі.
— Різні, — повторила Лідія, і їй раптом захотілося заплакати без причини.
Пізно ввечері, коли гості почали розходитись, Лідія допомагала Раїсі збирати посуд. У кухні було тепло, пахло ромашкою й хлібом. Через відчинене вікно долітали останні сміхи.
— Ти мовчала весь вечір, — сказала Раїса.
— Слухала.
— І що вирішила?
— Нічого. Мені здавалося, що я знаю, чого хочу. А тепер ніби нічого не розумію.
— Це нормально, — Раїса поставила тарілку на полицю. — Ти ж не питала, чи варто тобі йти. Ти питала, чи я не пошкодувала. Так?
— Мабуть.
— Я не жалкую. Але я йшла з інших умов. У мене була хата без боргів, ремонт зроблений, город. Я не мусила думати про кожну гривню. Якби в мене був кредит, я б не пішла.
— У мене немає кредиту.
— І це добре. А діти?
— Оксана вважає, що я роблю дурницю.
— Вона боїться. Не за гроші, а за тебе. Бо якщо ти не впораєшся, то на неї ляже відповідальність.
— Я не хочу бути тягарем.
— Тоді не будь. Але й не живи тільки заради цього страху.
Лідія мовчки витерла руки. Потім повільно сказала:
— Я не знаю, чи зможу сидіти вдома, як Остап Григорович. Він рік провів і ледве не збожеволів.
— Ти не Остап. Ти можеш знайти собі справу. Не обов’язково працювати вісім годин. Можна шити, якщо вмієш, можна допомагати комусь. Можна взагалі нічого не робити, поки не набридне.
— А якщо не набридне?
— Тоді тобі пощастило.
Вони обидві засміялися, і напруга відпустила.
Наступного дня Лідія подзвонила дочці.
— Оксано, нам треба поговорити.
— Я слухаю.
— Я не відмовляюсь від рішення. Але я готова порахувати все разом із тобою. Скільки в мене буде, скільки йде на життя, скільки лишається.
— Мамо, це ж чудово.
— Тільки без повчань, добре? Якщо ти знову почнеш мене переконувати, я кину слухавку.
— Обіцяю, — Оксана тихо видихнула. — Я просто хотіла, щоб ти не пошкодувала.
— Я знаю. Але я ж доросла. Дозволь мені самій помилитись, якщо доведеться.
Дочка не відповіла одразу. Потім сказала:
— Добре. Приїжджай у суботу. Я приготую борщ, і ми все розкладемо по папірцях.
— Домовились.
Лідія поклала слухавку й подивилась у вікно. На подвір’ї діти ганяли м’яча, а жінка з сусіднього будинку розвішувала білизну. Звичайний день, звичайна вулиця. Але вперше за довгий час нікуди не треба було бігти.
Вона не знала, чи виявиться її вибір правильним. Не знала, чи вистачить грошей, чи не набридне тиша, чи не захоче вона повернутися за прилавок. Одне вона знала напевно: питання, яке мучило її роками, нарешті перестало бути риторичним.
А ви змогли б кинути роботу, коли настане ваш час, і як би ви розпорядились цією можливістю?