«Я лагодив їй крани, бо вона самотня, а моя нова жінка щоразу сварилася», — думав Андрій. Він був певен, що колишня дружина без нього пропаде. Коли він знов прийшов до дверей колишньої квартири, все стало на свої містя…
Я закрутив останній гвинт на змішувачі й перевірив, чи не капає. Не капало. Витер руки ганчіркою, яку Леся залишила на краю мийки, і став складати інструменти в сумку.
Леся стояла в дверях кухні, схрестивши руки.
— Дякую, — сказала вона, коли я застібнув блискавку. — Я б сама не впоралася.
— Та що там, — відмахнувся я. — Прокладка висохла. Справи на десять хвилин.
Насправді я возився майже годину. Старий змішувач прикипів, довелося знімати його цілком. Потім з’ясувалося, що в сусідньому магазині немає потрібної прокладки, і я їздив до іншого. Але розповідати про це я не став. Леся й так почувалась ніяково щоразу, коли просила про допомогу.
Я оглянув кухню. Щось було не так. На підвіконні стояла банка солоних огірків із підписом чужою рукою: «Огірки Павла, не відкривати до жовтня». У передпокої я помітив великі чоловічі капці, дуже схожі на мої старі, бордові. На столі лежала акуратна ящичок-скринька з інструментами, з підписаними шухлядками. Таких у нас ніколи не було.
— Це чиє? — спитав я.
— Максимове, — відповіла Леся трохи надто швидко. — Залишив, коли приїздив.
— Макс не вміє підписувати шухлядки. Він навіть пароль на телефоні в голові не тримає.
— Людина змінюється, — сказала Леся й подивилась у вікно. — Йди. Софії привіт.
Я не відповів. Не тому, що не хотів, а тому, що не знав, що сказати. Софія не любила, коли я їздив до колишньої дружини. І Леся про це знала.
На вулиці я дістав телефон. Від Софії: «Ти де?» Було пів на восьму, а я обіцяв бути в неї о шостій.
“Лагодив Лесі кран. Скоро буду”.
Відповідь прийшла за секунду: «Знову?»
Софія жила на Позняках, за десять хвилин від метро. Двері вона відчинила майже одразу, у синьому халаті з великими квітами, який я подарував їй на день народження.
— Ти знову затримався. Андрію, невже так важко попередити, що будеш пізніше?
— Я ж написав тобі повідомлення. Леся попросила допомогти з краном, довелося трохи повозитися.
Софія мовчки зачинила двері й повернулася на кухню.
— Ти розумієш, що я не проти допомагати людям? Але чому ця людина постійно саме ти?
— Тому що ми прожили разом тридцять п’ять років. Я знаю, що в неї вдома, де що лежить, які крани й труби.
— А майстра викликати вона не може? У нас що, сантехніків більше немає?
— Соню, не перебільшуй. Там прокладка зносилася, я впорався за годину.
— Ти сказав, що впорався за годину, а повернувся майже через дві. І так відбувається щоразу. То кран, то розетка, то дверцята шафи. Ти їдеш до неї, а я маю сидіти й чекати, коли мій чоловік нарешті закінчить рятувати колишню дружину.
Я зняв куртку й повісив її на гачок.
— Вона сама живе. Їй іноді потрібна допомога, невже я маю відвернутися?
— Андрію, вона не безпорадна дитина. У неї є робота, діти, знайомі. Чому ти вирішив, що без тебе вона не впорається?
— Тому що я її знаю. Вона ніколи не вміла розбиратися з такими речами.
Софія розсміялася, але в її сміху не було нічого веселого.
— Тридцять п’ять років ти був її чоловіком, а тепер ще й залишився домашнім майстром на виклик. Зручно, нічого не скажеш.
— Ти ревнуєш мене до Лесі?
— Я не збираюся ревнувати тебе до жінки, з якою ти розлучився два роки тому. Але мені не подобається, що ти поводишся так, ніби нічого не змінилося.
Я сів за стіл. Мені здавалося, що Софія не розуміє простого: я не збирався повертатися до Лесі. Я лише допомагав людині, з якою прожив більшу частину життя.
— Може, вам познайомитися? — раптом запропонував я. — Посиділи б усі разом, випили чаю. Тоді ти побачиш, що між нами немає нічого такого.
Софія повільно поставила чашку на стіл.
— Що ти сказав?
— Кажу, може, нам усім зустрітися. Щоб не було цих підозр і непорозумінь.
— Ти серйозно зараз пропонуєш мені дружити з твоєю колишньою дружиною?
— Чому одразу дружити? Просто познайомитися.
— А що далі? Будемо ходити одне до одного в гості? Ти сам до неї ходиш, ремонтуєш їй усе, що ламається. А мене навіщо туди кличеш? Щоб я теж сиділа й чекала, поки вона приготує нам чай?
— Софіє, я хотів, щоб ви нормально спілкувалися.
— А я не хочу! Мені не потрібна подруга у вигляді твоєї колишньої дружини. У мене є власні друзі, власне життя і власний дім. І я не збираюся робити вигляд, що мені приємно спостерігати, як ти продовжуєш виконувати обов’язки її чоловіка.
Я хотів заперечити, але Софія зупинила мене.
— Послухай мене уважно. Ти можеш допомагати Лесі, якщо вважаєш це за потрібне. Але не треба втягувати мене у ваші стосунки. Я не хочу знайомитися, ходити до неї на обіди й обговорювати, який ти чудовий чоловік.
— Ти все перекручуєш.
— Ні, Андрію. Я нарешті кажу те, про що давно думаю.
Тієї ночі ми майже не розмовляли. Я ліг спати з образою, переконаний, що Софія надто гостро реагує на звичайну людську допомогу.
Але наступного тижня мені довелося згадати її слова.
У середу Леся зателефонувала сама.
— Андрію, ти не міг би заїхати в суботу? У мене дверцята кухонної шафи перекосилися, а я не можу знайти потрібну викрутку.
— Добре, заїду. Тільки в мене є справи до обіду, тому буду після другої.
— Чудово. Я чекатиму.
Я поклав слухавку й відчув дивне задоволення. Мене все ще потребували. Можливо, Софія не розуміла, наскільки важливо для чоловіка відчувати, що він комусь потрібен.
У суботу я взяв сумку з інструментами й поїхав до колишньої дружини.
Дорогою купив тістечка до чаю. Леся любила заварні, а я пам’ятав про це навіть після розлучення.
Коли я підійшов до дверей, почув усередині чоловічий голос. Хтось голосно сміявся, а потім пролунав звук пересуваного стільця.
Я натиснув дзвінок.
За дверима почулися кроки. Відчинив мені високий кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти. На ньому була картата сорочка, темні штани й кухонний фартух із написом «Король кухні».
А на ногах — бордові капці.
Я впізнав їх одразу. Два роки тому, коли збирав речі після розлучення, залишив їх у Лесі. На лівій п’ятці була маленька латка, яку я колись пришив сам.
— Ви, мабуть, Андрій? — привітно запитав незнайомець. — Заходьте, Леся вас чекає.
Я не одразу відповів.
— А ви хто будете?
Чоловік усміхнувся й простягнув руку.
— Павло. Дуже приємно. Я тут господар на кухні. А ви до Лесі?
— Ні, я помилився адресою. До сусіда йшов.
Я все зрозумів без слів. Колишня дружина ворочала мною, як хотіла заради зайвої уваги до себе та якогось видуманого комфорту. Я думав, що допомагаю їй, а вона користувалася цим. Я ледь не зруйнував свою нову сім’ю через її примхи.
Я відразу заблокував номер телефону Лесі, не хотів з нею говорити, не хотів її бачити. Почувався кепсько. У магазині біля метро купив величезний букет троянд для моєї жінки, міцний напій та коробку цукерок. Тепер у мене справді нове життя. А цю сторінку історії, я нарешті перегорнув сьогодні.