Мій склодувний пальник рівно гув, перетворюючи скляну трубку на палаючу малинову стрічку. Я витягувала шийку для чергової колби — однієї з дванадцяти, строк по яких сплив ще вчора. І саме тоді телефон затремтів на верстаку й заспівав мелодію, від якої мене нудило ще з минулого літа. Цього разу я одразу зрозуміла: нічого доброго не буде.
Я обережно поставила гарячу заготовку в піч для відпалу й витерла руки об фартух. На дзвінки від Ірини я завжди відповідала так, ніби піднімаю щось неприємне, від чого давно пора відмовитися.
— О, ти знову на роботі! — радісно проспівала сестра. Наче це було щось погане.
— У мене чудова новина! Я вирішила святкувати свій ювілей у тебе, двадцять восьмого, в суботу. Гостей буде десь двадцять п’ять, може, тридцять.
Вона не питала. Вона просто ставила перед фактом.
— Я вже створила чат, — Ірина не зважала на моє мовчання, ніби моє «ні» було лише перешкодою в зв’язку. — Кейтеринг замовила в «Теплій Ложці», буде дві фотозони. Одна — арка з гортензіями, друга — твої, Оксано, гойдалки з лампочками. І ще, не зупиняючись: «Тільки гойдалки треба б пофарбувати в біле, бо вони в тебе якісь… дачні».
Я відчула, як усередині все стискається.
Мимоволі глянула на свої руки. На них були дрібні білі цяточки від старих опіків, нігті обрізані майже під нуль. Це були руки людини, яка вже дванадцять років видуває скло за кресленнями і точно знає: якщо дати трубці хоч трохи зайвого тиску, вона лусне зовсім не там, де ти чекаєш. І це правило стосувалося не тільки скла.
— Ірино, ще раз: ні, — сказала я твердо. — Це мій дім, мій сад, моя відпустка. У цю суботу я здаю партію і планую проспати цілу добу.
Ніяких компромісів.
— Та можеш і спати! Тебе ж ніхто не змушує танцювати, — обурилася вона. — Ми все самі привеземо і самі приберемо! Наче я нічого не казала.
— Приберете, як у травні, коли я потім три дні виколупувала шпажки з полуниці по всьому городу? — не стрималася я.
— Ой, та знову ти за своє! — протягнула Ірина. — Оксано, ну що ти така дріб’язкова? Це ж просто шпажки. Шпа-жки! Мені сорок років буває раз у житті, а ти про сміття.
Вона ніколи не слухала.
— Я про те, що ти навіть не запитала, — уточнила я. — Ти просто поставила мене перед фактом.
— А ти зараз мені це повідомляєш, — відрізала вона. — Чат уже є, кейтеринг замовлений, гортензії в арці. Що мені тепер дозволено питати — хіба що колір серветок? Вона й справді вірила, що має на це право.
На кілька секунд вона замовкла, і я чула, як у неї на тлі гуде телевізор, а ложка дзенькає об склянку. Ірина завжди дзвонила саме так: із чужого дивана, з чужого часу, з чужими планами на мій власний двір.
— Отже так, — нарешті сказала вона сухо. — Приїду в середу, поговоримо по-людськи. По телефону ти завжди як їжак.
Мені завжди було прикро, що вона мене не розуміє.
— Я як господиня. Це зовсім інший стан, Ірино, — поправила я її.
— Ти як жаба на своїй купині, — кинула вона, не чекаючи відповіді, і відразу відключилася. Звична справа.
Я знову повернулася до пальника, але полум’я вже сприймалося не як інструмент, а як насмішка. Цього разу колба вийшла з перекошеною шийкою, і я без жалю відправила її в брак. Там, до речі, і без Ірини вистачало моїх власних помилок.
У середу вона приїхала десь о восьмій вечора, як завжди, з великою сумкою, тортом і планшетом. Роззулася біля порога, пройшлася будинком, а потім доторкнулася до фіранки на веранді. Скривилася.
— Це треба зняти, — заявила Ірина. — Воно візуально обтяжує простір.
— Оксана, на фото не буде комарів, зате буде ця квітчаста тканина прямісінько з дев’яностих.
Знову її непохитна впевненість.
Вона розклала планшет на столі й почала гортати картинки: весільні арки, блискучі гірлянди, дерев’яні цифри «40», фуршетні столи з кулями. Я стояла біля стіни, стискаючи в руках рушник, і подумки рахувала до десяти. Це допомагало не сказати вголос перше, що спаде на думку.
— Ось тут я бачу фуршетну лінію, — Ірина провела пальцем по екрану, показуючи на мій сад. — Прямо вздовж твоїх кущів. Їх доведеться підрізати, бо вони занадто розрослися.
— Це флокси Ніни Петрівни, — мій голос ледь не зірвався на шепіт. — Їм стільки ж років, скільки й тобі.
— Смішно, — процідила вона без жодної усмішки. — А хто така Ніна Петрівна?
— Жінка, у якої я купила цей будинок, — пояснила я. — Вона разом із чоловіком садила цей сад тридцять років. І вона взяла з мене слово: «Оксано, дім і сад збережіть, я приїду подивитися». Я тоді пообіцяла.
— То ти обіцяла якійсь бабці, а рідній сестрі, єдиній, відмовляєш? — Ірина відкинулася на спинку стільця й дивилася на мене з обуренням.
— Я обіцяла людині, яка віддала мені свій дім за половину ціни, бо повірила, що я його не знищу, — спокійно відповіла я.
— Дім ти купила на гроші бабусі, — тихо промовила Ірина, і я відчула: от воно, почалося. — На спільні бабусині гроші. Половина квартири була моя.
— Твою половину ти отримала, — нагадала я. — І вклала її у свою чудову мережу з фільтрами для води, яка мала «вивести тебе на пасивний дохід за дев’ять місяців». Продовжувати?
Вона знизала плечем, потягнулася до торта, відрізала собі шматок і навіть не запропонувала мені.
— Мені просто не пощастило з командою. Наставник виявився порожньою людиною.
— Наставник виявився в Дубаї, а ти — на моєму дивані щовихідних. І, чесно, мене це вже нудить.
— Я приїжджаю відпочити! У мене стрес! — вигукнула вона.
— Ти приїжджаєш лежати й роздавати поради. За рік ти встигла мені повідомити: перенести теплицю, спиляти сливу, зробити «лаунж-зону» і «прибрати цей жахливий колодязь». Але жодного разу не взяла лійку. Жодного разу не помила за собою чашку.
Ірина всадила виделку в торт і подивилася на мене так, ніби я була чеком, який неправильно порахували.
— Оксано, ти просто жадібна. Скажи це вголос, і ми розійдемося.
— Я не згодна. Слово «ні» коротше, його простіше запам’ятати.
— Не починай знову! Ювілей я святкую на твоїй дачі, і крапка. Усього один вечір, нічого не розвалиться!
— Розвалиться, — заперечила я. — Уже розвалилося.
Вранці мене без дозволу додали до чату «40 РОКІВ ІРИНА». Там було тридцять два учасники, а в закріпленому повідомленні стояла адреса мого будинку, схема проїзду й приписка: «шашлик і танці до ранку, сусіди попереджені».
Сусідів я не попереджала. Сусіди, швидше за все, дізналися б про це так само, як і я, — з того ж чату, куди мене втягли за комір.
Це була мама.
— Оксано, ну що це за історія? Ірина вся в сльозах.
— Ірина в чаті, — відповіла я. — І зі сльозами це якось не дуже поєднується.
— Не кпини. Дівчинці сорок, у неї все летить шкереберть, бізнес згорів, чоловіка нормального немає. Один вечір потерпіти не можеш?
— Ти взагалі чуєш, що кажеш, мамо?
— Ти рідній сестрі в святі відмовляєш? — мамин голос рвонув угору, ніби вогонь, у який підкинули кисню. — Через якісь клумби!
— Через те, що мене ніхто не спитав. Це мій дім, мамо. Я його доглядаю своїми руками і працюю над ним, а не просто виставляю фотки в сторіс.
— Це ж був дім Ніни Петрівни, — нагадала мати.
— Бабусину квартиру продали, гроші поділили до копійки. Я собі купила дачу, Ірина мріяла про пасивний дохід. Кожен отримав те, що хотів.
Мама так важко видихнула в слухавку, що я майже відчула, як їй непросто з такою дочкою.
— Я їй ще двісті тисяч гривень своїх дала. Із подушки. Теж згоріли.
— Сама винна, що тримаєшся за ту свою траву міцніше, ніж за рідних.
— Моя трава не приїжджає до мене без запрошення з тридцятьма гостями.
Я кинула слухавку. Минуло хвилин двадцять, і подзвонила тітка Олеся — молодша мамина сестра, яка захоплюється скандинавською ходьбою і чомусь вважає себе неперевершеним експертом із сімейної злагоди.
— Оксано, сонечко, — заспівала вона, намагаючись бути лагідною. — Я тебе, звісно, розумію, я ж сама господиня. Але давай по-людськи. Ну поставлять вони там кульки, ну потопчуть трохи газон. Та він же відросте.
— Тітко Олесю, а якщо я до вас приїду з тридцятьма людьми і мангалом? До речі, двадцять восьмого я вільна, прихопимо музику.
— А в мене двокімнатна квартира, яку я сама прибираю! — її тон різко змінився, ніби клацнув перемикач.
— Те, що це двокімнатна квартира, — це аргумент, а те, що це мій дім, чомусь ні?
— Ти дивись, що кажеш! — голос тітки зазвучав металом. — Ми вас обох на руках носили. Іринку шкода, вона ж пропадає, а ти сидиш, як королева, на своїх десяти сотках.
— Тітко Олесю, а ви про її бізнес із фільтрами для води теж казали, що «пропадає»? Чи тоді було «молодець, ініціативна»?
— Намагатися щось робити і лізти в чужий дім — це зовсім різні речі.
Я просто вимкнула телефон і сіла на східці веранди. За хвірткою рипнув засув — це сусід Микола Степанович, який розводить перепелів і завжди все знає першим.
— Оксано, привіт. Мені тут у месенджер прилетіло якесь запрошення з твоєю адресою. Танці до ранку, написано. Ти що, надумала гуляти?
— Не надумала. Мене в це свято просто записали як локацію.
— Як що? — він усміхнувся в бороду. — Ну ти тримайся. Тридцять людей — це вже не гості, це справжній десант. У мене ж птиця від тих колонок не нестиме, тоді я теж у той чат зайду і відтанцюю.
По обіді в чаті закипіло життя. Кузина Діна, яка шиє оболонки для повітряних куль і, схоже, знає лише один знак пунктуації — знак оклику, надіслала голосове на чотири хвилини. Вона розповідала, як сильно любить «заміські атмосфери».
Потім написала Регіна, подруга Ірини, яка консультує з весільних тортів: «Дівчатка, хто везе лід? А у господині є великий холодильник? Нам треба місце під три яруси!»
«Господиня» — це, звісно, про мене. Про холодильник вони спитали раніше, ніж про мою згоду.
Я набрала Ірині. Вона взяла слухавку одразу, ще й доволі задоволена.
— Ірино, я востаннє повторюю: ні. Свята в мене не буде.
— Ти з глузду з’їхала? Люди вже відпустки підлаштували! Регіна робить торт безкоштовно, а він аж три яруси. Діна їде п’ять годин із Сум!
— Оксано, ти не розумієш, — вона заговорила повільно, ніби зі сліпою чи глухою. — Уже нічого не можна змінити. Це вже сталося. Просто змирися.
— Добре, — відповіла я. — Тоді я змирюся по-своєму.
— А це означає, що двадцять восьмого в мене заплановані господарські роботи. Давно записані.
— Які ще роботи?! — заверещала Ірина. — Твоя майстерня в місті, ти ж на дачі тільки квіточки нюхаєш!
— Земляні роботи, Ірино. Дуже важкі. З технікою.
— Ти не посмієш зіпсувати мені ювілей! — у голосі з’явилася та сама нотка, яку я чула в неї ще з п’яти років: зараз почнеться істерика, а винною зостанусь я. — Ти просто мені заздриш. Бо в тебе ні чоловіка, ні дітей, одні колби. От і кидаєшся на всіх.
— Дякую за діагноз. Адресу прибери.
Я вийшла з чату й написала туди останнє повідомлення, спокійно, без жодних емоцій: «Всім доброго дня. Я власниця ділянки. Локацію зі мною не узгоджували, приїзд гостей двадцять восьмого неможливий. Будь ласка, уточніть адресу в організатора».
За хвилину мене повернули в чат і видалили повідомлення. За дві — Ірина написала: «Не звертайте уваги, у сестри тиск, усе в силі».
Тоді я взяла телефон і подзвонила Богдану, хлопцю з трактором, який навесні привозив мені торф.
— Богдане, добрий день. Мені потрібна машина гною. Перепрілого, коров’ячого. На двадцять восьме, на десяту ранку.
— Куди сипати? До паркану, як минулого разу?
— Ні. У центр ділянки. Рівно посередині, на майданчик біля гойдалок.
— Газон переживе. А от гості — не впевнений, — пробурмотів він.
Двадцять восьме.
Богдан приїхав о 9:40. Причіп гупнув, борт із брязкотом опустився, і на рівний майданчик між гойдалками та грядками сповзла гора — темна, важка, жива, з парою, що піднімалася в ранковому холоді.
— Ох, — сказав Богдан, оцінивши свою роботу. — Гарна купа. Тонн п’ять буде. Розрівнювати коли?
— Через тиждень. Поки що хай постоїть, попрацює як елемент оформлення.
— Фотозона, — додала я. — Центральна.
Першими о 11:00 приїхали кейтеринг і Регіна з тортом. Мікроавтобус зупинився біля хвіртки, з нього вистрибнули двоє хлопців зі складними столами, а слідом — Регіна, вся в білому, з величезною коробкою в руках.
— Доброго дня! Ми до Ірини. Куди ставити фуршет?
— Куди хочете, — сказала я, не відчиняючи хвіртку до кінця. — Тільки зважайте на розу вітрів.
Регіна зазирнула мені через плече. Її обличчя скривилося так, ніби вона щойно побачила кошторис із несподіваними нулями.
— Це добриво, — спокійно пояснила я. — Моя земля виснажена, а таких вікон для внесення органіки обмаль.
— У мене ж торт! — розгублено вигукнула Регіна, дивлячись на гору. — Три яруси, крем-сир!
— Крем-чіз я б тут точно не ставила, — порадила я, кивнувши на ділянку.
Хлопці з кейтерингової компанії, схоже, все зрозуміли відразу. Вони перезирнулися, один дістав телефон і почав щось знімати, інший тихо склав назад розбірні столи.
— Нас, взагалі-то, на вісім годин замовляли, — майже благально сказав один із них.
— Я не замовляла. Я господиня. І моєї згоди ніхто не питав.
Ближче до пів на дванадцяту до хвіртки під’їхали три машини. З першої вийшла моя кузина Діна, у милому капелюшку, з пляшкою шампанського в руках. Вона радісно сплеснула долонями, а потім її рука разом із усмішкою повільно опустилася.
— Оксано, привіт… а у вас тут… ремонт? — розгублено спитала вона, озираючись. — Ми ж усі в білому! У нас дрес-код «літній пікнік»!
— Значить, я ідеально вгадала з фоном, — відповіла я, ледь стримуючи усмішку. — Пікнік — це ж природа, правда?
Хтось у машині тихо засміявся, а хтось не витримав і попросив: «Можна п’ять хвилин постояти з відкритим вікном, а потім поїдемо?» Микола Степанович, мій сусід, спостерігав за всім крізь сітку зі свого боку. Здається, це був перший раз за рік, коли він не бурчав на мою сливу.
За десять хвилин двір спорожнів. Вісім машин поїхали колоною, наче ображена делегація. Регіна поїхала з тортом, міцно притискаючи коробку до себе на передньому сидінні. Прощаючись, вона кивнула мені через відкрите вікно.
— Ви жорстока жінка, — сказала вона.
— Я господиня. Іноді це просто збігається, — відповіла я їй услід.
Ірина приїхала о першій, запізнившись, але виглядала чудово: розпущене волосся, лимонна сукня. Таксі від’їхало, а вона так і стояла біля хвіртки, дивлячись у середину ділянки. Її яскрава сукня раптом видалася абсолютно недоречною, мов ялинка серед липня.
— Що це? — запитала вона не як питання, а як констатацію факту.
— Гній. Перепрілий, коров’ячий, — відповіла я.
— Він у мене за планом. Десять соток бідної землі потребують органіки, і я завжди вношу її наприкінці серпня.
Вона пішла до мене, цокаючи підборами по доріжці, зупинилася за крок. Обличчя в неї було зле, красиве й до болю знайоме.
— Ти мене присоромила! Тридцять людей! Діна аж із Житомира п’ять годин добиралася!
— Діну запросила ти. Адресу дала ти. Мого дозволу не питала, — чітко відкарбувала я кожне слово.
— Мені сорок років! — крикнула Ірина. — Сорок, і так буває лише раз! А ти вилила гній, як якась сільська дурепа, щоб усім показати, хто тут головний!
— Я показала, де чуже, — спокійно сказала я. — Пів року ти поводилася так, ніби мій будинок — це якийсь спільний майданчик для святкувань. Я говорила словами. Вони не спрацювали. Довелося перейти на зрозумілу тобі мову: наочну.
— Я маю право сказати «ні» у власному домі, і це право не зникає через твій круглий ювілей.
Ірина задихнулася, відвернулася, а потім знову повернулася до мене.
— Ти жадібна. Ти заздрісна. Тобі просто приємно, що моє життя розвалилося, а ти тут сидиш у своєму затишному будиночку!
— Мені не приємно, — заперечила я. — Мені гидко. Мені гидко, що ти продала свою половину квартири заради гарної презентації, а потім оселилася на моїй веранді й учила мене, де ставити теплицю. Мені гидко, що мама дала тобі двісті тисяч гривень, а винна тепер я. І мені особливо гидко, що ти називаєш любов’ю право розпоряджатися моїм майном.
Вона вихопила телефон, швидко набрала номер і заговорила в слухавку голосом, який тремтів рівно настільки, щоб викликати жалість.
— Регіно, скинь мені контакт «Пряного двору», я перенесу все в кафе… Так. Так. Моя сестра… ні, потім розповім.
Потім сховала телефон, подивилася на гору в центрі ділянки й раптом сказала тихо, майже по-дитячому:
— Ти хоч розумієш, як це виглядає?
— Як добриво, — відповіла я. — Через рік тут буде найкращий газон у всьому товаристві. Приїдеш подивитися. Коли покличуть.
Тиждень ми не розмовляли. Я здала чергову партію колб, виспалася, найняла Богдана. За шість днів він розтягнув усю гору гною по ділянці, проборонував землю, посіяв газонну траву і прикоткував усе. До п’ятниці на чорній землі проклюнулися перші світло-зелені ниточки. Я ходила дивитися на них, наче на пацієнта, який іде на поправку.
У суботу Ірина прийшла сама. Без звичної сумки з речами на два дні, без планшета. У руках тримала лише паперовий пакет.
— Привіт, — тихо сказала вона. — Можна?
Ми сіли на веранді. Вона дістала з пакета набір металевих формочок для печива: зірочки, листочки, силует кішки.
— Це тобі. Ти ж казала, що любиш усе вирізати.
— Я скло ріжу, а не тісто, — усміхнулася я.
— Ну, форма схожа, — вона знизала плечима, і ми обидві ледь помітно всміхнулися. — Оксано, я була неправа. Я повелася по-свинськи. Мені досі погано від того, як усе сталося… але ти права. Це твій дім. Я поводилася так, ніби він спільний, бо мені так було зручно.
— Дякую, — сказала я. — Це дуже важливі слова.
— Я знайшла роботу. Адміністраторкою в студії йоги, подруга Регіни відкрила. Зарплата невелика, зате не треба нікого кликати в команду. Я втомилася бути вічно натхненною.
— Можна я іноді приїжджатиму? — вона подивилася на мене прямо. — Не з ідеями. З лійкою і рукавичками. Я допоможу.
— Можна. Тільки з двома словами: «будь ласка» і «можна». Серйозно, Ірино. Щоразу.
І вона справді полила флокси. Справді вимила за собою чашку. Поїхала о дев’ятій вечора, а я тоді подумала: можливо, та гора гною виявилася найкориснішим вкладенням у нашій родині.
Через чотири дні зателефонувала мама. Голос сухий, діловий, наче в працівниці приймальні, яка знайшла пляму на твоїй білій блузці й щиро цьому зраділа. Вона навіть не віталася, одразу перейшла до справи, ніби читала обвинувальний акт.
Спершу вона випалила про збитки. Ювілей Ірини обійшовся в кругленьку суму: мама вже дала грошей, кейтеринг оплатили наполовину, торт замовили, який тепер пропав, машини дарма намотали кілометри. Ще й кафе вийшло дорожче, ніж планували. У підсумку — сто вісімдесят тисяч гривень.
І ці збитки, звісно, мала відшкодовувати я, бо це я все зірвала.
Я опустилася на сходинку ґанку, розглядаючи зелені нитки, що залишилися на моєму фартусі після ранкової роботи.
— Ні, — сказала я.
— Що значить «ні»?! — її голос раптом став пронизливим, наче розрізав тишу. — Ти ж вилила той гній, гості ледь не розбіглися, мої гроші просто згоріли!
— Гроші згоріли тоді, коли ви обидві, не спитавши дозволу, вирішили святкувати в моєму домі. Я ж чітко написала в чаті, попередила всіх. Але моє повідомлення просто стерли, а замість нього з’явилося: «усе в силі». Ви ж знали, що я категорично проти, і все одно приїхали.
— Ми думали, ти відійдеш і змиришся, — сказала мати.
— О, це справді чесно, — відповіла я, і в голосі вчувалася гірка усмішка. — Дякую, мамо. Ви були переконані, що моєю думкою можна просто знехтувати. От тепер і врахували.
— З Ірини нічого взяти, вона до свого чоловіка перебралася, у неї копійки за душею. Отже, платиш ти. По-родинному.
— По-родинному — це коли питають заздалегідь, із повагою. А це, мамо, зовсім інша історія. Це називається платити за чужу безцеремонність і самовпевненість.
— Ти матір без подушки лишила!
— Ви самі її віддали. Двісті тисяч гривень. У ту мережу з фільтрами. Я ж вас відмовляла, приносила роздруківки, наводила аргументи. А ви мені що?
— Не заздри сестрі.
Минуло ще два тижні. Ірина приїхала, але вже не з лійкою. Вона піднялася на веранду, важко сіла, поклала руки на живіт і сказала:
— Я вагітна. Одинадцять тижнів.
— Мої вітання, — щиро відповіла я, і це була чиста правда.
— Руслан хоче весілля. Він оцінювач у ломбарді, і в нього все по-справжньому: родичі, звичаї, сто двадцять гостей. І… Оксано.
Я не хотіла, але все одно усміхнулася. Вийшла така крива, мимовільна усмішка.
— Скільки? — запитала я.
— Сімсот. Банкет, сукня, тамада, машини, зал. Я все порахувала. Ти одна можеш дати таку суму. У тебе ж є дача, замовлення, ти збираєш гроші.
— Я збираю на новий пальник і на дах, Ірино. І, знаєш, сімсот тисяч гривень — це вже не допомога. Це справжнє спонсорство.
— Тобі народжувати, а не гуляти на сто двадцять людей. У тебе є наречений, у нареченого є своя рідня і свої звичаї. Хай рідня й розщедриться. А я свій подарунок тобі зроблю.
Вона підвелася. Її обличчя стало точнісінько таким, як того двадцять восьмого серпня, коли її лимонна сукня зовсім не пасувала до фону.
— Ти жадібна. Мені всі так казали, а я не вірила.
— «Будь ласка» і «можна» протрималися три тижні, — спокійно сказала я. — Довше, ніж твій пасивний дохід.
Вона пішла, грюкнувши хвірткою. Мама зателефонувала через сорок хвилин. Це вже була не розмова, а справжній наступ.
— Оксано, слухай мене уважно. Ти продаєш дачу.
— Що? — перепитала я.
— Продаєш. Віддаєш мені сто вісімдесят тисяч гривень за зірваний ювілей, даєш сімсот тисяч на весілля, а решту — Ірині на перший внесок по іпотеці. Дитині потрібен куток, а тобі твої сотки ні до чого, ти ж сама.
Я слухала її, повільно витираючи руки об фартух, хоч вони були чисті.
— Ви це серйозно? — запитала я.
— Абсолютно. Ти сидиш на спільних грошах.
— Спільні гроші були лише один раз, і тоді їх поділили навпіл. Ірина свою половину вклала у фільтри. Я — у будинок. Різниця не в удачі, а в рішеннях. Я не буду платити за її рішення двічі.
— Ти рідній сестрі це в обличчя кажеш?!
— Я це кажу вам. Дача не продається. Ні заради банкету, ні заради чужих звичаїв, ні заради вашої «подушки».
— Тоді живи зі своїми грядками, — відказала мати. — І подивимось, хто тобі води принесе, коли ти зляжеш.
— Кішка принесе, — сказала я. Кішки в мене тоді ще не було.
Вони замовкли на кілька місяців. Я тим часом здавала колби, склила веранду новими склопакетами, розбила два нових квітники замість старого майданчика. Земля там, де лежала та гора, стала дуже жирною й теплою, а трава виросла густа, зухвала, переможна.
У лютому мені написала Діна, моя кузина із Сум. Невимушено, ніби просто погоду повідомляла: «А чого ти на весіллі Ірки не була? Класно посиділи, у “Пряному дворі”».
Я перечитала повідомлення. Весілля було ще в грудні. Мене не лише не запросили — навіть не повідомили.
Я подзвонила матері. Вона взяла слухавку й одразу заговорила невдоволено, ніби я відірвала її від чогось дуже важливого.
— Ірина розписалася в грудні?
— Розписалася, — підтвердила мати.
— Чому мені ніхто не сказав?
— А навіщо? — спокійно, з холодком у голосі запитала вона. — Ти б усе одно грошей не дала. І потім, ти ж у нас така шанувальниця поваги. От і поважай себе далі у своєму садку.
— Ти сама себе викреслила. Ми тобі не потрібні, ти нам не потрібна — квити.
Вона відключилася першою, і це, мабуть, був її головний аргумент.
Я обіцяла сестрі подарунок. А обіцянки я завжди тримаю — це звичка з роботи: якщо сказав, що колба матиме товщину стінки півтора міліметра, то це півтора, а не «десь приблизно».
Я знайшла флориста, замовила букет — білі хризантеми та евкаліпт, як Ірина любила в юності. Написала привітання від руки: «Ірино, будь щаслива. Нехай у дитини буде дім, у якому її питають. Оксана». І переказала на картку п’ятдесят тисяч гривень.
Кур’єр привіз усе до неї в четвер увечері. Через годину вона подзвонила, радісна, дзвінка, ніби нічого й не сталося.
— Оксано! Квіти шикарні! І переказ прийшов, дякую!
— Слухай, я тут Руслану кажу: їдемо на море, у травні, до декрету! Якраз вистачить на квитки!
І далі — вона, мабуть, відвела слухавку, але недостатньо, і я почула її голос, спрямований у кімнату, зовсім інший, нудний і злий:
— П’ятдесят тисяч. Могла б і триста, у неї ж будинок із землею, а вона п’ятдесят кинула, як милостиню.
Я нічого не сказала. Я просто стояла й слухала, як у моєму телефоні, затамувавши подих, живе ціла сім’я.
Вона повернулася до слухавки вже солодка, знову «добра».
— Оксано, ти вибач, що на весілля не покликали. Сама винна, ти ж тоді наговорила… ну, ми вирішили, що тобі просто нецікаво. Ти не сердься.
Щойно Ірина закінчила свою «миротворчу» промову, вона одразу перейшла до справи, зовсім іншим тоном: «І слухай, на ті п’ятдесят тисяч на морі особливо не розгуляєшся. Підкинь ще стільки ж, га? Мені ж не можна нервувати, я ж вагітна».
Я просто натиснула на червону кнопку й поклала телефон на верстат. Не жбурнула його об стіну, не закричала у відповідь — просто відключилася.
Телефон дзвонив ще чотири рази. Потім прийшло повідомлення: «Ти безсердечна. Тітка Олеся була права». За ним — ще одне: «Мама через твою весільну жадібність влізла в кредит, чотириста тисяч гривень під двадцять три відсотки, знаєш про це?»
Тепер знаю. Мати взяла величезний кредит на банкет, щоб «було не гірше, ніж у родичів Руслана», і тепер має щомісячні платежі, а я — дачу, яку, на її думку, мала б продати. Звідси й ця злість, рівна, як насос, що щодня качає воду: я винна в її боргу, бо не заплатила за те, про що мене ніхто навіть не питав.
Тітка Олеся зателефонувала в березні. Це був останній раз, і вона спробувала нову тактику — м’яку.
— Оксано, а давай так: ти мамі хоча б половину кредиту погасиш. Двісті тисяч гривень. Вона ж уже не молода, їй важко.
— Тітко Олесю, а ви скільки внесли? — запитала я.
— Квартира з двома кімнатами.
Цей аргумент знову звучав як відповідь на все. Зрозуміло.
— Ти якась зла стала, — сказала вона зі щирим здивуванням. — Раніше була така тиха, поступлива.
— Раніше мене не доводилося переконувати через чати й хорові вмовляння, — спокійно відповіла я.
— Ну хоч на Великдень приїдь, посидимо, — не здавалася тітка Олеся.
— Не приїду. Мене на весілля не покликали й навіть не повідомили. Я це запам’ятала.
— Ой, та що там рахунки зводити, — відмахнулася вона.
— Саме так, — погодилася я. — Що там рахунки. Сто вісімдесят, сімсот, чотириста, ще п’ятдесят тисяч гривень. Рахує не лише у мене, тітко Олесю. Просто я рахую вголос.
У квітні біля моєї хвіртки вмостилася кішка. Худа, сіра, з подерлим вухом і цілком міськими звичками: не тікала, а дивилася прямо, ніби тримала на руках рішення суду про вселення.
— Тебе викинули, — сказала я їй. — З машини, так? Така вже мода: поїхати на природу й залишити все зайве.
Кішка примружилася й зайшла в будинок першою.
Я назвала її Грушею. За тиждень вона принесла мені першу мишу й акуратно поклала біля порога, головою до дверей — як звіт про виконану роботу, як внесок за право проживання. Потім другу. Потім третю, і це, на її думку, повністю закривало питання власності.
— Дякую, — серйозно сказала я їй. — Поважаю. Ти платиш за житло.
Груша сіла поруч і почала спостерігати за новим газоном — густим, темно-зеленим, що піднявся на місці колишньої гнойової гори. Там, де мала бути фотозона з гірляндами, я розбила два великі квітники: піони та флокси Ніни Петрівни, які розрослися до зухвалості. Поруч — дві грядки для душі, не для врожаю: базилік, щавель, редиска, яка завжди виходить трохи кривою.
Ніна Петрівна приїжджала в травні з донькою з Дніпра. Вона ходила садом, торкалася кущів, кивала.
— Не понівечили, — сказала вона. — Дякую, Оксано. Знаєте, я боялася. Зазвичай купують — і одразу під знесення.
— У мене був випадок, — відповіла я. — Мене теж хотіли «під знесення». Не дала.
Вона уважно подивилася на мене й більше нічого не питала.
Ірина народила в липні. Я дізналася про це із соцмереж: фотографія, підпис «наше щастя», сто вісімдесят уподобань. Мені не написали жодного слова.
У серпні вона все ж таки зателефонувала. Одразу, без передмов, ніби ми розійшлися вчора:
— Оксано, привіт. Слухай, нам би візочок кращий і на перший внесок… Мама каже, ти одна, тобі все одно нема для кого збирати.
— «Будь ласка» і «чи можна». Пам’ятаєш?
— Ти серйозно? Дитині потрібні гроші, а ти про ввічливість?
— Я про те, що ви навіть не прикидаєтеся. Ні привітання, ні дзвінка, ні «як ти». Лише суми. Ви не сім’ю втратили, ви просто не отримали гаманець і тепер злитеся.
— Значить, я вам не каса. А ким ми є одне одному — ви вже вирішили в грудні, коли розписувалися мовчки.
Вона сказала щось коротке й зле, але не матом, а ще гірше — звичайними словами, які запам’ятовуються краще. Я не відповідала. Відклала телефон, взяла лійку й пішла поливати грядки, а Груша йшла попереду і, дійшовши до нового газону, урочисто лягла посередині — на те саме місце, де колись стояла гора гною і де так і не відбулися тридцять гостей, дві фотозони та три яруси крем-сиру.
Родина висить на волосині: мама сплачує кредит і накопичує на мене злість, сестра ростить дитину й надію, що я колись здамся. Можливо, та волосина й обірветься, і це буде їхній вибір, не мій.
А в мене є трава, флокси, крива редиска і кішка, яка чесно платить мишами.