– Христю, ти чого возишся? – Олена Трохимівна нетерпляче постукала пальцями по кришці комода. – Мені до одинадцятої на прогрівання! І гроші на другий курс приготуй, у реєстратурі сьогодні сказали доплатити!
Ірина стояла біля прасувальної дошки у вітальні та відпарювала світлу блузку перед зміною. Вона вимкнула праску й здивовано глянула на свекруху.
– А старі гроші куди поділися, Олено Трохимівно? – запитала Ірина. – Я вам у понеділок чималу суму дала. Якраз на уколи та прогрівання.
Свекруха картинно скривилася й поправила комір кофти. Учора вона весь вечір скаржилася на простріл у попереку, але зараз біля передпокою стояла цілком бадьоро.
– Ой, люба, та хіба з нинішніми цінами вгадаєш! – заголосила свекруха. – Там імпортну мазь виписали, тут за свіжі аналізи здерли. Усе до копійки пішло! Ти вже не рахуй, ми ж свої.
– На аналізи, кажете? – тихо перепитала Ірина.
– Ну, а на що ж ще! – розсердилася свекруха. – Не на каруселях же я в парку каталася! Давай швидше, мені ще до клініки тягтися, а ноги зранку зовсім не слухаються.
Три роки Ірина слухала цю стару пісню. Три роки зі своєї зарплати оплачувала свекрусі платні палати, уколи для суглобів і масажистів. Жаліла літню жінку, намагалася все робити по-людськи.
У чоловіка Михайла на матір вічно не вистачало. То машину в кредит лагодити треба, то на роботі премію урізали.
А в зовиці Соломії відповідь була одна: у неї іпотека і двоє хлопців.
Пів року тому пішла з життя бабуся Ірини. Нотаріус оформив спадщину за заповітом – онуці дісталася добротна простора двушка недалеко від центру. З’їхали нарешті з орендованої квартири, зітхнули вільно.
І відразу на порозі з’явилася Олена Трохимівна з дорожнім баулом на коліщатках і тростиною. Приїхала, мовляв, коліна в обласному центрі підлікувати на два тижні.
Усе б нічого, та вчора ввечері свекруха, сидячи на лаві в передпокої, схаменулася, що забула пігулку.
Самій іти важко – коліна ж! Крикнула з порога: «Іринко, глянь у боковій кишені мого баула біля трюмо!»
Ірина тоді й глянула. Пігулку знайшла одразу. А разом із нею – складену вдвічі квитанцію про оплату консультації у відомого в місті юриста та вирваний із зошита аркуш.
Ірина підійшла до комода, взяла медичну карту свекрухи та поклала поверх неї рожеву квитанцію.
– Значить, імпортна мазь? – тихо мовила вона, дивлячись свекрусі просто у вічі. – А я й не думала, що мазь у нас тепер у юридичній конторі продають.
Олена Трохимівна поперхнулася повітрям. Її пальці вчепилися в тростину.
– Якій ще конторі? – насторожилася свекруха. – Ти що мелеш з самого ранку?
– Звичайній, Олено Трохимівно. Платній, – спокійно пояснила Ірина. – Куди ви в середу віднесли ту суму, що я вам на уколи для колін дала.
– Квитанція у вас у боковій кишені баула лежала. Ви ж самі просили там пігулку пошукати.
Щоки свекрухи вкрилися червоними плямами. Вона поспішно відступила на крок до трюмо, явно збираючись із думками.
– Ти що ж це, по чужих речах риєшся?! – верескнула свекруха, вирішивши, що найкращий захист – це напад.
– Совісті в тебе немає! Мати чоловіка приїхала лікуватися, божа кульбабка, а вона ревізію влаштовує!
– Я не тільки квитанцію бачила, – голос невістки помітно здригнувся від образи. – Я і вашу шпаргалку прочитала. Ту, що ви власною рукою під диктування юриста накарлякали.
У отворі передпокою з’явився Андрій. Заспаний, у домашніх штанах і м’ятій лляній сорочці, він почухав потилицю й невдоволено скривився.
– Ну, почалося… – пробурмотів Андрій. – Ви що зранку не поділили? На весь під’їзд чути!
– Синку! – заголосила Олена Трохимівна, притискаючи долоні до щоки. – Подивися на свою дружину! У моїх речах рилася, а тепер ще й шматком хліба та ліками дорікає! Дожила на старість років!
Андрій глянув на дружину й випростався.
– Іро, ти берега не плутай, – суворо сказав він, притулившись плечем до одвірка. – Мамі хвилюватися шкідливо. Чого ти причепилася до неї?
До цієї секунди в Ірини ще жевріла слабка надія, що чоловік не знає махінацій матері. Що все це – самодіяльність свекрухи та нахабної зовиці. Вона дістала з кишені домашніх штанів складений вчетверо аркуш у клітинку.
– Андрію, скажи чесно, – Ірина з надією подивилася на чоловіка. – Ти ж не знав, куди твоя мати мої гроші понесла?
Андрій побачив знайомий папірець у її пальцях і одразу змінився в обличчі. Сон з нього злетів за одну секунду, але погляд він сховав.
– Що ти там відкопала? – буркнув він, дивлячись у підлогу. – Мало які папірці у мами лежать.
– Дуже цікаві папірці, – гірко посміхнулася Ірина й розгорнула аркуш. – Пункт перший: «Заповіт баби не скасувати, нотаріус оформив чисто». Який жаль, правда, Олено Трохимівно?
– Мало що я там писала! – огризнулася свекруха, припинивши вдавати немічну стареньку. – Маю право знати закони!
– А ось пункт другий ще цікавіший, – повільно читала Ірина.
– «Щоб відтяпати частку у квартирі під час розлучення, чоловікові треба збирати чеки на будматеріали зі своїм прізвищем. Довести, що вклав у житло дружини цілий статок».
Ірина підвела очі на Андрія. Той стояв біля одвірка, залившись густою фарбою до самих вух, і смикав край лляної сорочки.
– Так ось навіщо ти минулого тижня товарні чеки випрошував, – тихо промовила вона. – А я вчора на антресоль по демісезонне пальто полізла. І зазирнула в коробку з-під твоїх зимових чобіт.
– Навіщо ти туди полізла? – підвівся Андрій. – Це мої особисті речі!
– Твої скарби там лежали, Андрію! – Ірині раптом стало смішно крізь грудку, що підступила до горла.
– Чеки на два рулони дешевих шпалер для передпокою, пачку клею та китайський змішувач! Сильно ж ти вклався в мою двушку, любий!
– Вам юрист за мої гроші не пояснив, що з двома рулонами шпалер вас курям на сміх піднімуть?
– А ти не їдься! – гаркнула Олена Трохимівна й тупнула ногою. – Тому юрист і сказав, що надійніший другий варіант! По-сімейному, по совісті!
– Так, другий варіант – просто диво! – Ірина постукала нігтем по нижньому рядку аркуша.
– «Ублагати невістку продати бабусину двушку, трохи додати й узяти трикімнатну. А купівлю записати на Олену Трохимівну. Щоб Ірина залишилася з носом, а потім частину грошей віддати Соломії».
– Я нічого не пропустила?
Андрій ступив до обіднього столу й досадливо махнув рукою.
– Та ти все перекрутила! – випалив він. – Ніхто з тобою розлучатися не збирався! Я ж для сім’ї намагався!
– Для якої сім’ї, Андрію?! – Ірина в усі очі дивилася на чоловіка. – Залишити мене на вулиці – це для сім’ї?
– А як мені жити накажеш? – на підвищених тонах заявив Андрій. – Живу у твоїй квартирі на пташиних правах! Ти сьогодні добра, а завтра тобі щось у голову стрельне – і виставиш мене за поріг із двома коробками!
– І тому треба переписати моє єдине житло на твою маму? – ледь чутно спитала Ірина.
– Продаси бабусину двушку й оформимо нову на маму – так усім спокійніше буде! – з викликом відрубав Андрій, сідаючи на край табурета.
– Мама, людина літня, надійна, вона нікого не обділить! Зате я почуватимуся господарем у домі, а не привидом!
– Саме так, люба! – підхопила Олена Трохимівна, повчально піднявши палець. – У нормальних сім’ях усе спільне! А ти вчепилася за ці метри, ніби з собою їх на той світ забереш!
– Та ви хоч чуєте себе? – прошепотіла Ірина.
– А що такого? – не вгамовувалася свекруха. – У Софійки он двоє хлопців у тісноті ростуть, їй теж допомогти треба! Ти ж із Андрієм дітей не нажила, куди тобі одній такі хороми? Потрібно ділитися з ріднею!
Ірина дивилася на них обох. У неї раптом так сильно занили плечі, наче вона всю зміну розвантажувала мішки.
Вона важко опустилася на табурет біля підвіконня, потерла пальцями скроні й втупилася в одну крапку на краю столу.
Три роки вона крутилася на двох підробітках і зводила чужі кошториси вечорами. Відмовляла собі в обновках та відпустці, щоб сплатити Олені Трохимівні чергову платну клініку.
А найближчі люди за її кошт склали план, як позбавити її даху над головою.
– Іро, ну ти чого принишкла? – Андрій вирішив, що дружина дає слабину, й заговорив м’якше, майже вкрадливо. – Подумаєш, сходили до юриста, порадилися! Це ж просто підстрахування. Ми ж тебе нікуди не виганяємо.
– Звісно, не виганяєте, – глухо озвалася вона, не підводячи голови.
– Ну, ось бачиш! – зрадів Андрій. – Житимемо в трикімнатній усі разом. Маму до себе назавжди перевеземо, а її стару хрущовку здамо, Софійці іпотеку гасити допоможемо. Краса ж!
– Свят-свят, – тихенько собі під ніс сказала Ірина й підвела голову. Хвилинна слабкість зникла без сліду.
– Виходить, усіх перевеземо? За мій рахунок?
– Чому за твій?! – обурилася свекруха і раптом схопилася за груди, зиркнувши на комод, де стояла валер’янка.
– Ох, прихопило… Довела ти мене, безсовісна! Андрію, накапай матері крапель! Три роки мені дрібницею своєю в очі тицяє, а тепер у могилу звести хоче!
Андрій метнувся було до комода за краплями, але тут на підвіконні задзвонив телефон свекрухи.
Олена Трохимівна в ту ж мить прибрала долоню від грудей, жваво потяглася за апаратом і натиснула прийом, випадково тицьнувши пальцем у гучний зв’язок.
– Мамуль, ну що там?! – пролунав на всю кімнату дзвінкий, нетерплячий голос зовиці Софії.
– Ви з Андрієм поговорили з цією куркою? Дотиснули її на продаж двушки? А то я вже рієлтору дзвонила, придивилася чудовий варіант!
Олена Трохимівна змінилася в обличчі й зашипіла в динамік:
– Софіє, замовкни зараз же! Я тобі передзвоню!
– Та чого мовчати, мамуль?! – весело торохтіла зовиця. – Юрист же чітко сказав: головне – щоб Іринка папери на тебе підписала, а далі справа техніки! Нам із хлопцями гроші до літа конче потрібні, ми на море зібралися!
Ірина простягла руку й сама натиснула кнопку відбою на телефоні свекрухи. За стіною у сусідів мирно бубонів телевізор.
– «Курка», значить? – прохолодно перепитала Ірина. – «Справа техніки»? На море коштом моєї бабусі зібралися?
Андрій застиг біля комода з валер’янкою в руці, не знаходячи, що відповісти. Олена Трохимівна щільно стиснула рота в нитку й почала поправляти кофту.
– Ну, Софійка завжди за словом у кишеню не лізе, ти ж її знаєш, – винно пробурмотів Андрій. – Сказала зайвого згаряча…
– Ні, Андрію. Саме сьогодні всі сказали чисту правду, – відкарбувала Ірина.
Вона встала, вийшла до передпокою, дістала з антресолі коробку з-під зимових чобіт і повернулася до столу. Перевернула її – просто перед Андрієм посипалися м’яті касові чеки.
– Ось твій внесок у мою квартиру, – чітко сказала Ірина. – Два рулони шпалер по акції та кривий змішувач. Забирай своє багатство, господарю.
– Ти чого починаєш?! – вибухнув Андрій, схоплюючись із табурета. – Я тобі чоловік, чи хто?
– До сьогоднішнього ранку був чоловіком. А тепер – квартирант на виселення, – відрізала Ірина.
Вона взяла з комода свій телефон, набрала знайомий номер платної клініки й притиснула слухавку до вуха.
– Алло, пані? Доброго ранку, – голосно й виразно промовила Ірина, дивлячись на побілілу свекруху.
– Скасуйте, будь ласка, запис Олени Трохимівни на одинадцяту. І повернення авансу на мою картку оформіть, я платник. Так, лікуватися у вас вона більше не буде. Усього доброго!
Олена Трохимівна підскочила з місця так швидко, ніби коліна в неї зовсім не боліли.
– Ти що твориш, гадино?! – розлютилася свекруха. – У мене курс розписаний! Мені без прогрівання та уколів не можна! Хто мені тепер платитиме?!
Ірина дістала з медичної карти бланк декларації з сімейним лікарем свекрухи та поклала його на край комода.
– Ось ваша декларація, Олено Трохимівно, – не кліпнувши оком, відповіла вона. – Ідіть за місцем проживання в районну поліклініку.
– Там у черзі обговорите, як у невісток житло віджимати. Або хай кохана дочка Софія замість моря вам на уколи розщедриться.
– Андрію! Ти що мовчиш, як теля?! – накинулася вона на сина, розмахуючи тростиною. – Скажи їй! Примусь її негайно зателефонувати назад у клініку і все оплатити!
Андрій ступив до дружини, намагаючись зобразити грізний вигляд.
– Іро, годі! Зараз же поверни запис! І вибачся перед мамою, поки я не розлютився! А то я…
– А то що, Андрію? – Ірина зміряла його глузливим поглядом. – Змішувач у ванній відкрутиш і до мами підеш? Так я тобі допоможу!
Вона зробила крок у передпокій, викотила до порога дорожній баул свекрухи й поставила поруч порожню коробку з-під чобіт.
– Давай, чоловіче, не стримуй себе! – Ірина кивнула на полицю з його інструментами.
– Складай свій шурупокрут і сорочки. Баул у Олени Трохимівни на коліщатках, котити до зупинки зручно. Даю пів години на збори.
– Та кому ти потрібна будеш у сорок шість! – вигукнула свекруха, хапаючи з підвіконня свій телефон та декларацію.
– Ще приповзеш до нас, лікті кусатимеш! Пішли, сину, збирайся! Нічого нам перед цією скнарою принижуватися!
Збиралися вони галасливо, але на диво швидко.
Тільки Олена Трохимівна все голосила про невдячну невістку, а Андрій раз у раз заглядав у кімнату – все чекав, що дружина схаменеться, кинеться його втримувати і суне матері гроші на клініку.
Але Ірина знову увімкнула праску й почала спокійно відпарювати свою світлу блузку.
Лише коли на сходовому майданчику загув викликаний ліфт, вона вийшла в передпокій, замкнула замок і викинула у відро для сміття забуту свекрухою валер’янку.
Минуло три місяці. Андрій із двома картонними коробками перебрався до матері в її стару хрущовку на околиці і досі оббиває пороги автосервісів – знову лагодить свою машину в кредит.
Минулого тижня Ірина випадково зустріла колишню свекруху біля перукарні.
Олена Трохимівна стояла біля лавки, спираючись на тростину, і голосно скаржилася сусідці, що рідна дочка Софія зовсім сором втратила.
Поїхала з хлопцями у відпустку й затиснула матері гроші на санаторій, а з Андрія користі мало, він у матері з пенсії на бензин випрошує.
Помітивши Ірину в новій бежевій дублянці, Олена Трохимівна гордо підняла підборіддя, перехопила зручніше пакет із продуктами і так бадьоро пішла до свого під’їзду, що зовсім забула накульгувати, – мабуть, вирішила, що вже немає сенсу. Слушне рішення, – їй і справді було байдуже! За що боролися…