Олег уже майже годину сидів у парку, і кожна хвилина тягнулася для нього безкінечно. Він звик усе міряти точно, до сотих, як справжній спеціаліст із ліфтів та підйомників, людина, для якої слово «надійність» не порожній звук. Але тепер, здавалося, трималося все, крім нього самого.
На екрані телефона світилася та сама світлина. Сіра смуга, білі літери, дата, прізвище — і два короткі слова, від яких у нього стислося серце невідомим, липким страхом. Він дивився на зображення так, ніби хотів прожогом спалити його поглядом, стерти в пил.
Коли телефон раптом завібрував, Олег ледь не випустив його з рук, мало не впустивши в траву.
— Оце ти сховався, як партизан! — пролунав у слухавці голос Мирона, його брата. — Я тобі вчора писав, а ти мовчиш. Нагадую: субота, дванадцята, у нас. Три роки спадкоємцю, торт-екскаватор, кульки, вереск. Ти ж із Софією обіцяв приїхати.
— Добре, — коротко відповів Олег.
— Яке ще «добре»? Ти взагалі живий, Олегу? Голос, як у скислого компоту.
Мирон замовк, але ця тиша була гучнішою за будь-які слова — він чекав продовження.
— Олегу, — голос Мирона став серйозним. — Ти говориш так, ніби трос обірвався і ти вже летиш у прірву. Що сталося?
— Нічого не сталося.
— Брешеш. Я ж тебе з пелюшок знаю. Ну, кажи!
Олег провів поглядом голуба, який безсоромно тупцяв біля його черевика, мов нахабний податковий інспектор. І раптом, сам не розуміючи чому, він вимовив частину правди. Не всю, але найганебнішу.
— Здається, я влетів у халепу, — видихнув він.
— У яку халепу, Олеже? У ДТП? У борги? До поліції? Та не мовчи вже, ради Бога!
Мирон дивився на потухлий екран так, ніби телефон особисто йому нахамив. Постукав пальцем по столу, набрав знову — «абонент недоступний». Ще раз. Знову те саме.
— Людо! — крикнув він у кімнату. — Іди сюди, наш брат щось мутить.
Дружина з’явилася у дверях так раптово, ніби завжди відчувала, коли її кличуть. Людмила працювала тренеркою з кінного вольтижування, і все робила швидко — на манежі інакше не виживеш.
— Подзвонив, сказав: «Здається, я влетів у халепу» — і кинув слухавку. Тепер не відповідає. Я вже всіх, кого міг, обдзвонив. Слухай, Людо, у брата якісь серйозні проблеми.
— Які ще проблеми? Він у тебе завжди в проблемах. То машину подряпає, то премію зріжуть.
— Голос інший був. Так він говорив лише раз у житті — коли собаку збив.
Людмила повісила рушник на спинку стільця й без жодного вагання взяла свій телефон.
— Кому ти дзвониш? — насторожився Мирон.
— Анастасії. Хто, крім дружини, знає, у що він міг влізти.
Анастасія відповіла на четвертий гудок. Вона сиділа в театрі, у скляній будці над залом, де на репетиції ганяли третій акт опери. Її робота — виводити титри, рядок за рядком, щоб глядач розумів, про що так красиво страждають на сцені італійською.
— Людо? Привіт. Я в будці, кажи швидко.
— Привіт. Слухай, дивне питання. У Олега щось сталося?
— Він Миронові подзвонив, сказав: «Здається, я влетів у халепу» — і кинув слухавку. Ми тут уже голову зламали.
Анастасія перевела погляд із монітора на порожню сцену, де тенор у спортивних штанях розігрівав голос.
— Нічого не сталося. Вдень ми говорили, був веселий, як ранній зяблик. Обіцяв заїхати за фільтром для пралки.
— Ну й добре. Значить, здалося. У суботу приїдете?
— Приїдемо, звісно. Подарунок уже тиждень у шафі лежить, я ще й бантик причепила.
Анастасія поклала телефон на пульт і глянула на нього так, ніби саме він у всьому винен. Рядок на екрані висів незавершений: «І ти ще смієш просити пробачення». Опера, як це часто буває, любить дивно віддзеркалювати реальність.
Потім вона набрала чоловіка, по дорозі думаючи про звичайні буденні речі: збила машина, підвернув ногу, зрізали премію, накричав начальник, ліфт зірвався під час випробування. Що завгодно, тільки не те, що сталося насправді.
— Так, — відповів Олег, і вже з одного цього слова стало ясно: він наляканий.
— І довго ти ще збираєшся приховувати від мене новини?
Пауза розтягнулася довше, ніж личило б чесній людині.
— Які новини? Усе гаразд.
— Олеже, мені щойно телефонувала Людмила. Твій брат бігає містом і тебе обдзвонює. Ти сам скажеш, чи мені копати глибше?
— Вдома поговоримо, — кинув він і відключився.
Анастасія потримала телефон у руці.
— Дивно, — сказала вона вголос, і тенор унизу з переляку взяв ноту чистіше, ніж за всю репетицію.
Вдома вона робила звичні речі: поставила варитися бульйон, нарізала моркву кубиком, бо чоловік не терпів соломки. У голові крутилася фраза «вдома поговоримо», і через неї морква виходила кривою.
Телефон задзвонив о сьомій. На екрані — Зоя, подруга ще з університету, майстриня тату, яка перекривала людям шрами візерунками і могла мовчати десять років поспіль. Але зараз вона не мовчала. Зараз вона ридала.
— Просто все. Забрав зарядку, бритву і поїхав. Сказав «так треба». І все! Все, розумієш?! П’ять слів за дев’ять років!
— Нічого не роби. Нікуди не дзвони. Я їду.
Анастасія вимкнула плиту, накинула куртку, вихопила аркуш із блокнота й написала великими літерами, щоб Олег не шукав окуляри: «Поїхала. Прийду — поговоримо». Притиснула записку кухлем на видному місці й грюкнула дверима.
Бульйон залишився недовареним. І, як з’ясувалося згодом, це було мов знак.
Олег зайшов додому о пів на дев’яту, готовий до всього: до сліз, до крику, до запитань із пасткою. У передпокої стояла тиша. Тапочки дружини були на місці, куртки не було, світло не горіло.
На столі лежала записка. Олег прочитав її тричі, і з кожним разом літери здавалися дедалі злішими.
«Прийду — поговоримо», — чітко виводив почерк Анастасії.
Він схопився за голову, відчуваючи, як стискає обруч, і пробурмотів усе, що думав про Лідію. Ту саму, яка вдень прислала йому фото, а тепер, мабуть, розіслала його по всіх можливих адресах. Нецензурних слів було небагато, але кожне він вимовляв із особливою пристрастю: «медуза», «п’явка в стразах», «щуриха з манікюром».
— Отже, все вирішила сама, так? — кинув він у порожній передпокій, натягаючи черевики. — Ну й винахідлива. Розумниця яка.
Він уже потягнувся до ручки дверей, коли телефон задзвонив. Дзвонила Анастасія.
— Не шукай мене, — пролунало в слухавці рівним, безбарвним голосом. — Я в Зої. У неї біда, повернуся пізно.
— Гаразд. Прийдеш — поговоримо.
— Саме так я й написала, — відрізала дружина і одразу відключилася.
Олег повільно зняв один черевик і завмер на одній нозі, мов дивний птах у зав’язаній краватці. Збігла, — майнула думка. Поїхала до подруги плакати, скаржитися, збирати жіночу раду. Нехай виплачеться досхочу, тоді розмова буде легшою.
Він навіть трохи заспокоївся. Даремно.
Анастасія повернулася близько опівночі. Чотири години вона була живою «жилеткою»: подавала воду, забирала телефон, не давала дзвонити свекрусі, слухала одну й ту саму історію по колу та злилася так, що аж зуби зводило.
Дев’ять років вони були разом. Жодних сварок, боргів чи битого посуду в їхньому спільному житті. Артем, інструктор із водіння великих вантажівок, просто зібрав свою бритву й поїхав, сказавши лише: «так треба».
— Ти вдома? — спитала вона, дуже обережно роззуваючись і ставлячи черевики так рівно, як це роблять люди, що от-от готові вибухнути.
— Вдома, — озвався Олег із кімнати.
— Іди сюди. Сядь. І давай викладай.
Він вийшов, сів на край дивана й глянув на неї з-під лоба.
— Олеже, — промовила вона ледь чутно, — у мене сьогодні просто жахливий день. Я чотири години тримала за руку людину, яку твій товариш Артем покинув. Мовчки, без жодної причини, як непотрібну валізу на вокзалі. Я зараз готова перегризти комусь горло, і ти стоїш найближче. Швидко розповідай, що в тебе сталося, інакше я тобі сама влаштую справжню проблему.
І тоді він промовив ту фразу, заради якої, мабуть, і збирався з духом увесь вечір:
— Лідія чекає дитину.
Запала така густа тиша, що її можна було б підіймати краном.
Анастасія повільно опустилася в крісло навпроти. Усередині неї все склалося в одну моторошно холодну конструкцію, як металеві елементи на кресленні: ось балка, ось вузол, а ось — точка руйнування.
— Так, — нарешті сказала вона. — Пояснюй по порядку. Зараз у мене зовсім не той настрій, щоб щось вгадувати.
— По порядку, Олеже. З самого початку. Хто вона така?
— Адміністраторка. Я її не кохаю, — швидко сказав Олег.
— Це єдина добра новина за сьогодні, — гірко кинула Анастасія. — Далі.
— Вона… — Олег потер долонею коліно. — Вона чекає дитину. Вимагає, щоб я розлучився. Прислала знімок. Сьогодні.
— І я не розлучатимусь! — майже закричав він. — Я не збирався нічого ламати! Так, було. Так, дурість. Але я не думав, що так вийде!
Вона засміялася довго, якось некрасиво, вчепившись у підлокітник, і не могла зупинитися півтори хвилини. Олег сидів білий, як крейда.
— Що тут смішного?! — не витримав він.
— Ох, — видихнула вона, витираючи сльози. — Ти зовсім нічого не розумієш. Я ж нічого не знала.
— Ти не знала? — не повірив він.
— Так. Мені ввечері дзвонила Людмила й казала, що ти скаржився братові, ніби «потрапив у біду». А ти, виявляється, «залетів».
— «Залетів»! Чоловік «залетів»! П’ять років шлюбу, і таке, знаєш, свіженьке формулювання.
— Перестань, — глухо попросив він.
— І не перестану. У мене сьогодні подругу покинули без пояснень, а мій чоловік приніс додому «сюрприз зі стрічкою». Мені що, тепер спиці діставати й в’язати?
— Я ж сам тобі все розповів! — Олег схопився. — Сам! Міг же мовчати!
— Ти не розповів. Ти попався. Різниця між цими словами приблизно така, як між ліфтом і порожньою шахтою, — сказала вона. — Сядь.
— Сядь, кажу. Мені незручно дивитися на тебе знизу вгору, ти й так сьогодні занадто багато про себе думаєш.
— Покажи знімок, — попросила Анастасія.
— Навіщо тобі це? — він притиснув телефон до коліна.
— Олеже. Ти вже прийняв стільки рішень за мене сьогодні, що твій ліміт вичерпаний до кінця життя. Телефон.
Він опирався майже три хвилини. М’явся, відводив руку, повторював: «це нічого не змінить», «ти тільки засмутишся», «навіщо себе мучити». Кожна його фраза додавала їй злості рівно на один градус.
— Ти зараз турбуєшся про мене? — уточнила вона з їдким сарказмом. — Яка зворушливість. А де ж ти був зі своєю турботою пів року тому?
Анастасія подивилася на сірий знімок УЗД, на дату, на напис угорі: «Наш. Вирішуй». Потім спокійно, двома пальцями, переслала фото собі. Дочекалася підтвердження. Повернула йому телефон.
— Архів. Люблю документи. У моїй роботі рядок без джерела — це брак.
— Анастасіє, послухай. Я не розлучуся. Я допомагатиму дитині, це мій обов’язок, я не негідник. Але жити буду тут, з тобою. Усе залишиться, як було.
— «Як було», — повторила вона. — Чудово. Тоді давай порахуємо, що саме залишиться «як було».
Вона підняла руку і почала загинати пальці.
— Перше. Гроші. Аліменти, візочок, поліклініка, ліжечко, потім садок, потім гуртки. Це мінімум чверть твого доходу, а з твоїм сумлінням — третина. Отже, я закриватиму дірку в нашому сімейному бюджеті. Не всю, звісно, але половину точно. Я, Олеже. Своїми титрами вечорами.
— Друге, — вона загнула другий палець. — Час. Ти їздитимеш туди. Не до дитини в вакуумі — а до жінки з дитиною. Вихідні, свята, температура тридцять вісім і п’ять. А я сидітиму тут і дивитимуся, як ти збираєш сумку.
Анастасія загнула наступний палець, її голос залишався дивно спокійним, майже безбарвним.
— Третє, Олеже, — продовжила вона. — Це моє здоров’я. Ти навіть уявити не можеш, що робить із жінкою оце постійне «де він зараз? з ким?». Я ж тепер щоночі це переживатиму. Мені буде тридцять п’ять, а обличчя через твою пригоду вкриється зморшками, ніби я все життя працювала на шкідливому виробництві.
— А четверте — люди, — її погляд став ще гострішим. — Ти що, справді думаєш, що це можна буде приховати? Ні. Уже нічого не сховаєш. Про це дізнається твій брат Мирон, а потім і Людмила. За тиждень почує твоя мати, а ще за два про це говоритиме вся ваша рідня до сьомого коліна. І знаєш, як це звучатиме?
«Бідна Анастасія, така терпляча». Мене жалітимуть, Олеже. Мене. Жалітимуть.
— П’яте, — продовжила вона, і в її тоні пролунала ледь помітна гіркота. — Наші діти. Ті, про яких ми планували «через рік». Тепер я народжуватиму другу дитину, яка одразу матиме незнайомого старшого брата. Це ж просто чудово, правда?
Вона загнула мізинець і перейшла на другу руку, не зводячи з нього очей.
— Шосте — свята. Кожен Новий рік ти дивитимешся на годинник, рахуючи хвилини, які проводиш тут, замість того, щоб бути «там». Сьоме — твій телефон. Він постійно лежатиме екраном донизу… Ні, навіть гірше. Він завжди буде в кишені, а я знатиму, що ти щось ховаєш. Восьме — ти почнеш брехати по дрібницях, бо це стане звичкою. Дев’яте — а я перевірятиму тебе, бо це теж стане звичкою. Десяте…
Анастасія розчепірила долоні й пильно подивилася на чоловіка. Потім, голосом людини, яка щойно завершила остаточний підрахунок кошторису, промовила:
— Навіщо я тобі, якщо в тебе вже є коханка?
— Мама вже знає, — глухо визнав Олег.
Вона знову кивнула, ніби до своїх власних підрахунків.
— Прекрасне доповнення до четвертого пункту. Знаєш, що найобразливіше? Ти навіть не поцікавився, чого хочу я. Ти прийшов до мене з готовим «рішенням»: «Розлучатися я не збираюся». Наче це твій особистий ліфт, і ти вирішуєш, на якому поверсі мені виходити.
Анастасія підвелася. Олег, мов спійманий на гарячому, теж смикнувся, щоб встати.
— Ніко, може, хоч меблі в кабінеті пересунути? Ти ж просила. І пральна машина… Я ж фільтр привіз.
Вона подивилася на нього так, що він одразу сів назад, не наважуючись продовжувати.
— Ти зараз це серйозно? Ти вирішив відкупитися від мене якоюсь шафою і фільтром? — Вона зробила паузу. — Гаразд, пралку полагодь. Завтра. Меблі не чіпай. Я навіть подумала: нехай відпрацює ніч як чоловік, а зранку котиться світ за очі. А потім згадала про пральну машину. Ось до якого рівня ти мене довів, Олеже. Я торгуюся сама з собою через побутову техніку.
— Ти знущаєшся? — Олег нарешті підскочив. — Я тобі все розповів, сиджу тут, як ідіот, а ти жартуєш?
— Це зовсім непорівнянні речі, Олеже, — холодно відповіла Анастасія, не підвищуючи голосу. — Абсолютно непорівнянні.
Саме в розпал їхньої розмови задзвонив телефон. Це була Зоя. Анастасія натиснула на гучний зв’язок — швидше від злості, ніж від якогось продуманого наміру.
— Ні-іко… я не можу… весь вечір думаю, що ж я зробила не та-а-ак… — голос Зої ламався від сліз.
— Зоє, припини ридати. У мене тут своя трагедія. Мій, бачиш, погуляв, і та дама завагітніла. Якась Лідія.
— Як ти сказала? — Зоя запитала напрочуд тверезим, майже чужим голосом.
— Лідія. А що? — не зрозуміла Анастасія.
— Яка вона з себе? — голос Зої змінився.
— Ну… така… невисока. Світле волосся, каре. Родимка над губою, — озвався Олег.
— Чула? — Анастасія звернулася до трубки.
— Де вона працює? — голос Зої став зовсім байдужим, наче вона говорила не про свою подругу, а про когось стороннього.
— Адміністраторкою. Салон кріотерапії, на Привокзальній, — промимрив Олег, абсолютно не розуміючи, що відбувається. — Та що, в біса, тут коїться?
У трубці запала мовчанка. Секунда, потім дві, потім цілі п’ять.
— Зоє? — Анастасія подивилася на екран. — Відбій. Чудово. Уже друга людина за вечір кидає мені слухавку.
— Я не зрозумів, — Олег почухав потилицю. — Що це взагалі було?
Вона сунула телефон у кишеню й рушила до спальні.
— Я йду спати. Завтра зранку розповім тобі більше. А поки що запам’ятай одне: чоловіка-зрадника я терпіти не буду. Завтра починай збирати свої речі.
— Я не подам на розлучення! — крикнув він їй услід.
Вранці Анастасія вийшла з дому, не привітавшись. Вона пройшла повз Олега в передпокої так, ніби він був новою вішалкою — просто предметом меблів, об який не хотілося спіткнутися.
Застебнула куртку, взяла ключі й вийшла за двері.
Зоя відчинила сама, її обличчя видавало безсонну ніч і повну розгубленість.
— Ні, ні, давай тут, у передпокої, — твердо сказала Анастасія. — Поясни мені, що це були за фокуси. Я тебе чотири години втішала, а ти мені посеред речення слухавку кидаєш.
— Лідія. Світле каре, родимка. Кріотерапія на Привокзальній, — Зоя притулилася до стіни, її слова звучали глухо. — Це, здається, та сама, до кого пішов Артем.
Анастасія якусь мить просто стояла. Потім повільно зняла куртку й повісила її на гачок.
— Значить, стоятимемо тут у передпокої й непритомнітимемо? Гаразд, ходімо. Якийсь божевільний дім.
Вони сіли за стіл і мовчали з три хвилини. Це мовчання було злим, сповненим рішучості.
— Слухай, — нарешті мовила Анастасія. — Ну так не буває. Одна жінка крутить одразу з двома чоловіками: твого забрала до себе, а моєму надсилає фото вагітності й вимагає розлучення. Це ж треба мати залізні нерви і розклад, як у диспетчера.
— З родимкою, світлим каре і тією самою Привокзальною? — Зоя провела рукою по обличчю.
— Давай перевіримо. Втрачати нам обом уже нічого, нижче плінтуса падати нікуди. — Анастасія дістала телефон. — Надішли своєму поки ще чоловікові ось це фото. Підпиши: «Надіслала твоя Лідія». І подивимось, що буде.
— Ти впевнена? — Зоя підвела очі.
— Абсолютно. Чи ти хочеш і далі ридати в подушку та гадати?
Зоя взяла телефон. Її пальці були в чорнилі після вчорашньої роботи, і через це вона здавалася ще злішою.
Телефон Артема дзенькнув, коли він витягнув ноги на чужому дивані. Він відкрив повідомлення і помітно зблід.
Лідія сиділа поруч. Побачивши його обличчя, вона вихопила апарат раніше, ніж він устиг його сховати.
На знімку було її УЗД. Вона знала це краще за всіх, бо сама надсилала його вчора — але зовсім не сюди.
— Це що? — дуже тихо запитав Артем.
— Це його дружина, — поспіхом випалила Лідія. — Це дружина Олега. Вона стерва, вона мститься.
Лідія, розмахуючи руками, намагалася заглушити запитання Артема. «Та це просто сусід! Якийсь знайомий, хіба це важливо?» Вона метушилася, поправляла волосся, вставала й сідала, мов розігрітий двигун, який ось-ось вибухне. «Вона ж розсилає мої медичні картки, розумієш? Дрібна, гидка помста!»
Артем дивився на неї без жодної емоції, наче на зламаний механізм, який ось-ось розсиплеться.
— Ні, ну я ж пояснила! Це просто обман, підступна помста! Її чоловік пустився берега, от вона й біситься, вигадує на мене всяку нісенітницю!
Він витримав довгу паузу, даючи її словам зависнути в повітрі. Потім повільно кивнув і простягнув руку, щоб забрати свій телефон.
— Гаразд, — нарешті сказав він, спокійно, але зі сталевою рішучістю в голосі. — Гаразд. — І, не дивлячись на Лідію, набрав на екрані кілька слів: «Дурепа безголова».
Зоя прочитала коротке повідомлення й, усміхнувшись, повернула екран до Анастасії.
Анастасія ковзнула по ньому поглядом. Її губи скривилися в легкій, майже непомітній усмішці.
— Розгнівався, бачиш. Значить, зачепило по-живому. Прямо в ціль.
— Прояснилося. Хоча ні, не люблю я це слово. Просто з’явилося розуміння. Одна дівчина двома чоловіками крутить, як ляльками. Твого — до себе, мого — теж. А моєму ще й знімок УЗД надсилає з вимогою розлучення. Цікаво, що вона збиралася робити з двома ними в одній квартирі?
— Може, в неї графік змінний, — Зоя пробурмотіла, іронічно примружившись.
Вони перезирнулися й раптом розреготалися.
Сміялися довго, до спазмів у животі, до сліз, що котилися по щоках. Але це були вже зовсім інші сльози — сльози полегшення, що нарешті все стало на свої місця. Зоя витерла обличчя долонею.
— Анастасіє. У мене своя квартира, ще від бабусі лишилася.
— А в мого — машина в кредит. І ще його рибальські снасті, і бездоганна репутація в очах мами.
— То це виходить… — Зоя випросталась, її очі заблищали рішучістю. — Ми їх зараз виставимо, а їм же нікуди буде йти?
— Саме так, — підтвердила Анастасія. — Два дорослі чоловіки, по тридцять п’ять років, з однією валізою на двох і однією вагітною адміністраторкою в додачу.
Зоя розгорнула ноутбук. Її пальці швидко забігали по клавіатурі.
— Заповнюю… Заяву… Все, готово, відправлено. Дев’ять років коту під хвіст.
— Він бритву за чотири хвилини зібрав, — Зоя закрила кришку ноутбука. — Невже я гірша? А ти?
— А я не поспішаю, — Анастасія повільно підвелася. — Я хочу ще раз подивитися йому в його чесні очі. Лише один раз. Більше мені й не знадобиться.
Вдома на Анастасію чекав справжній «сюрприз із бантиком»: у кріслі у вітальні сиділа її свекруха, Тамара Сергіївна.
Ключів від їхньої квартири у Тамари Сергіївни принципово не було — Анастасія домоглася цього ще на другому році шлюбу. Отже, впустив Олег. Впустив і одразу втік, підставивши замість себе «переговорницю».
— Доброго дня, Анастасіє, — сказала свекруха, її голос був на диво м’який, майже благальний. — Сідайте, сідайте, треба поговорити.
— Я постою, — Анастасія не зрушила з місця.
— Сядьте, кажу вам. Ви ж уся на нервах.
— Тамаро Сергіївно, я цілком на ногах. А на нервах зараз ваш син.
Свекруха міцно стулила губи й перейшла до справи.
— Я все знаю. І про цю дівчину, і про її… делікатне становище. Олег мені вранці зателефонував, увесь чорний від розпачу.
— Швидко ви. Яка ж оперативна родина.
— Ти ж зрозумій, доню, — почала свекруха, намагаючись знайти потрібні слова. — Це ж не привід руйнувати сім’ю. Він тебе кохає, я ж бачу. Оступився — з ким не буває? Чоловіки ж слабкі, а довкола них таких спокус скільки завгодно. Хай допомагає дитині, тут не посперечаєшся, але розлучення — це вже крайній захід.
— Крайній, — погодилася Анастасія, її голос був холодний і спокійний. — А що ж тоді має статися, щоб стало «можна»? Розкажіть, Тамаро Сергіївно. От прямо по пунктах: що чоловік має зробити, щоб дружині дозволили подати на розлучення?
— Ну… якщо руку піднімає. Якщо п’є.
— Він не п’є. Він просто завів іншу жінку та дитину. Значить, терпіти?
— Ви ж перебільшує… ви ж перекручуєте.
— Тамаро Сергіївно, я пишу титри для опери. Я професіонал у тому, щоб вкласти весь сенс в один рядок. Тож ось мій рядок: чоловік утримуватиме чужу сім’ю, а я — оплачуватиму цю його «доброту». Що тут перекручено?
Свекруха помовчала, а потім виклала свій головний козир, наче туз із рукава.
— Мій Аркадій, між іншим, теж свого часу гуляв. І нічого ж. Перебісився. Тепер живемо душа в душу.
— Ага, — промовила Анастасія з легкою гіркотою. — Ви в місті, а він на дачі. З квітня по листопад. Просто ідилія.
— Та як ти смієш так зі мною розмовляти!
— А я смію. Ви мені своє життя як зразок пропонуєте, а ваш зразок — це двокімнатна квартира і ділянка за сорок кілометрів одне від одного.
Свекруха різко підвелася. Її голос змінився — з благального став владним, як у командира, що віддає наказ.
— Ти слухай, що я тобі скажу. Викинь із голови навіть думку про розлучення. Я тобі як старша людина кажу. Ти ж дурненька молода, тобі зараз гордість очі застилає, а потім сама залишишся й кусатимеш лікті.
Телефон Анастасії тихо дзенькнув. Повідомлення від Зої: «Він повернувся. Злий, як собака. Кричить, що я подала на розлучення, не порадившись».
Анастасія швидко набрала відповідь: «Не піддавайся, Зоє. Він тебе зрадив. Двері на ланцюжок».
— Ти кому там пишеш? — насторожилася свекруха, її погляд став підозрілим.
— Подрузі. Її чоловік теж «оступився». До речі, з тією самою дівчиною. Тож там зразкова сім’я теж по швах тріщить.
— От так, — додала Анастасія, дивлячись свекрусі прямо в очі. — Лідія — жінка зайнята.
І, не відводячи погляду від Тамари Сергіївни, вона набрала номер сина.
— Олеже? Слухай мене уважно. Іди до своєї Лідії прямо зараз, поки ще не пізно. Її другий коханець з’їхав, вона тепер сама. Місце звільнилося, поспішай, а то там, знаєш, черга може бути.
— Ти ж усе розумієш. Біжи, а то дитині тата перехоплять.
Свекруха стояла з відкритим ротом, не в змозі вимовити й слова.
— Як ти… як ти можеш таке казати! Та ти жорстока! Він заплутався, він тоне, а ти його добиваєш!
— Він не тоне, — спокійно відповіла Анастасія, і її голос звучав холодно та рішуче. — Він чудово плаває. Прекрасно плаває між двома берегами.
Поки свекруха набирала повітря для своєї наступної повчальної тиради, Анастасія відкрила на телефоні вкладку, яку тримала ще зранку, і натиснула кнопку. Заява про розірвання шлюбу миттєво полетіла в систему.
— Ось, — вона розвернула екран телефона до Тамари Сергіївни. — Тепер усе.
Тамара Сергіївна прочитала. Прочитала ще раз, повільно, ніби кожне слово обпікало їй очі. Потім поволі осіла назад у крісло.
— Ти… ти це при мені зробила? Ти навіть із чоловіком не поговорила!
— Я вчора говорила з чоловіком. Цілу годину і двадцять хвилин. Він заявив, що не збирається розлучатися. Я його почула, — Анастасія відклала телефон убік. — І врахувала.
Свекруха повільно підвелася. Вона рухалася важко, мовчки, а біля порога озирнулася. Тепер у її голосі не було вже й тіні злості, лише розгубленість:
— Жіноча лють — страшна річ.
— Жіноча арифметика, мамо, — виправила Анастасія. — Вона ще страшніша.
Вийшовши на вулицю, Тамара Сергіївна одразу набрала сина.
— Олеже! Твоя дружина подала на розлучення! Просто при мені, я все бачила на власні очі! Ти чуєш мене? Не підписуй нічого! Не погоджуйся! Тягни час, нехай охолоне, вони ж усі потім холонуть!
Анастасія тим часом стояла посеред кімнати й безжально стягувала з вішаків його речі. Вона просто зривала їх і кидала в безладну купу на підлозі — сорочки, светри, ту кумедну куртку з капюшоном, ремені. Потім розсортує по пакетах. Зараз найважливішою була саме ця купа.
— Анастасіє, навіщо? Ми ж не договорили! Я тобі все поясню…
— Відповідай мені на одне запитання, і тоді я вислухаю тебе до кінця. Уяви: зрадила я. Пів року гуляла. Завагітніла від іншого чоловіка. Прийшла до тебе і кажу: розлучатися не збираюся, з коханцем жити теж не буду, але ти залишаєшся зі мною, виховуєш чужу дитину, і гроші на неї ми візьмемо зі спільних. Як тобі такий варіант?
Мовчанка в слухавці була нескінченною.
— Так не можна, — глухо відповів він.
— Чому? — спитала вона.
— Тому що… тому що це просто неможливо.
— Ось і я так вважаю, — сказала вона. — А тепер скажи це ще раз, але вже про себе.
Він видихнув. Це був важкий видих людини, у якої не лишилося ані аргументів, ані матері, ані брата, ані жодного запасного троса.
— Я підтвердив, — сказав він. — Щойно. Заяву. Ти задоволена?
— Анастасіє, я ввечері приїду, заберу…
— Не приїдеш. Замок я змінюю сьогодні, майстра вже викликаю. Речі збираю сама, відправлю кур’єром твоїй матері або на будь-яку адресу, яку продиктуєш. Хочеш — на Привокзальну.
— Бачити тебе не хочу, — сказала вона. — Зовсім. Ані завтра, ані в суді, ані в ліфті.
За пів години подзвонила Зоя.
— Я його вигнала, Анастасіє. Стояв на сходах, стукав. Сусідка вийшла, пригрозила нарядом поліції.
— А я його мотлох збираю. У нього, виявляється, чотири пари однакових черевиків. Чотири, Зоє! Навіщо людині чотири пари однакових черевиків?
— Щоб було в чому ходити. Я подала на розлучення. Він підтвердив.
— Уже. Я теж збираю, — Анастасія кинула погляд на купу посеред кімнати. — Знаєш, що найогидніше? Не він. Речі. Вони пахнуть… Ні, вони виглядають як живі. Цей светр я йому на річницю дарувала.
— Викинь, — порадила Зоя.
— Не викину. Відправлю. Нехай носить і згадує.
Вона відключилася й осіла на підлогу поруч із горою речей. Усередині була порожнеча, зла й нудотна.
Телефон задзвонив знову. Людмила.
— Привіт, Анастасіє! Ну що, розібралася зі своїм партизаном? Все нормально? Мирон учора таку паніку здійняв, а сьогодні вже сміється, каже, дарма переполошилися.
— Усе чудово, — відповіла Анастасія. — У нього вагітна коханка. Ось куди він «потрапив у біду». Ми вже розлучилися, точніше, обоє підтвердили заяву. Його речі збираю.
Саме в цей момент Олег стояв у чужому коридорі на Привокзальній, а на нього кричала невисока жінка зі світлим каре.
— Якого біса ти розсилаєш мої знімки?! Ти взагалі при тямі? Ти розумієш, що накоїв?!
— Я нікому нічого не розсилав, — відповів Олег.
— Брешеш! Артему прийшло твоє повідомлення з моїм УЗД! І підпис: «Надіслала твоя Лідія»!
— Що?! — Олег розгублено подивився на неї. — Артему? Звідки ти знаєш?
— Бо він мені показав! А потім зібрав речі й пішов! Ти хоч розумієш, що накоїв?!
— Я нічого не надсилав! — Олег підвищив голос. — І взагалі, звідки в нього мій номер?
— Не прикидайся! Хто ще міг це зробити? Твоя дружина? Ти ж сам казав, що вона знає про мене!
За сім хвилин вони вже кричали одне на одного в два голоси, згадуючи все: і «ти обіцяв», і «ти клялася, що оберігаєшся», і «а ти взагалі впевнений, що твоя дитина», і «а ти впевнена, що пам’ятаєш, чия». Сусіди знизу постукали по батареї.
Лідія сиділа на пуфику, обхопивши коліна, і чітко розуміла: чоловіків було двоє, а тепер не лишилося жодного.
Анастасія вже утрамбовувала речі в мішки, коли у двері подзвонили.
На порозі стояв Мирон. Він тримав руки перед собою, як людина, що добровільно прийшла до слідчого.
— Анастасіє. Я не виправдовуватимусь. Я по справі.
— Ти пробач нас. За все, — він трохи постояв, переминаючись із ноги на ногу. — Я його вчора чіпляв, чіпляв… Краще б не чіпляв.
— Навпаки. Дякую, що чіпляв. Інакше я б жила з цим ще рік і вважала б, що маю хороший шлюб.
Мирон узяв два мішки, виніс їх на сходову клітку, а потім повернувся за третім. Стояв, нерішуче м’явся.
— Ти нас зовсім викреслиш? — нарешті запитав він.
— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Не обіцяю.
Вона пішла до спальні й винесла коробку у блискучому папері, з трохи кривим бантом.
— Тримай. Це твоєму синові. Я тиждень тому купила, самоскид із пультом. Він же у вас шаленіє від машин.
Мирон подивився на коробку і на секунду став схожим на свого брата — лише винним по-людськи.
— Анастасіє, не треба, — він відвів очі.
— Тому що дитина тут ні до чого. Забирай і вези мішки. І знаєш що, Мироне.
— Скажи йому: нехай не дзвонить. Ані завтра, ані через місяць, ані через рік, коли в нього там почнуться безсонні ночі й він згадає, як зі мною було спокійно.
— Скажу, — важко відповів він. — Дурень він. Ти чудова жінка. Куди його понесло — не розумію.
— Туди, де не рахують, — відповіла Анастасія. — Усе, їдь.
Двері зачинилися. Майстер уже поміняв замок і поїхав, а нові ключі лежали на тумбі, два однакові, блискучі. Другий був зайвий.
Анастасія пройшлася по квартирі. Порожні вішаки в шафі дзвеніли, мов ксилофон. Пральна машина стояла з новим фільтром — він усе-таки встиг його замінити, чесна людина.
Анастасія опустилася на диван, відчуваючи, як із неї сходять останні сили. Її погляд зачепився за маленьку купу забутих Олегом речей у кутку: якісь старі чеки, пожовкла наклейка з автосервісу, обірваний шнур від зарядки. Дрібниці, що раптом здавалися величезними.
Цей день пронісся, немов вихор, змінивши її до невпізнання. Вранці вона була турботливою дружиною, що старанно різала моркву для обіду. Вдень — вірною подругою, готовою вислухати будь-яку біду. А потім настав вечір, і її охопили лють, жага помсти, істерика, а наприкінці залишилися лише порожнеча, холодний розрахунок і відчуття повного спустошення.
І ось, за кілька годин, вона перетворилася на зовсім іншу жінку — вільну, тридцять однорічну, яка має свою затишну квартиру, улюблену роботу і… подругу по нещастю, що вміє майстерно ховати душевні рани під витонченими візерунками.
П’ять років. Цей час здавався викинутим на вітер, розсипаним на дрібні шматочки. Хоча ні. Були ж і прекрасні миті: спільні поїздки до моря, радість від другої вагітності Людмили, нічні посиденьки з домашніми варениками, той смішний похід у гори, коли Олег ніс одразу два рюкзаки. Усе це було, і воно було справжнім.
Але тепер усе це перекреслила одна-єдина фраза, що дзвеніла в голові, наче вирок: «Наш. Вирішуй». Це був їхній вибір, їхня спільна відповідальність, а тепер — лише її.
Бути «зручною» для зрадника? Прикривати його вчинки? Ні, такого вона не прийме, навіть заради найсмачніших спогадів і обіцянок.
Може, так і мало статися? Одне, здавалося б, невинне зізнання Олега: «Ніби я потрапив…» — і далі все посипалося, як картковий будиночок. Кожна подія, кожне відкриття, мов доміно, акуратно й невідворотно тягло за собою наступне, аж до останньої кісточки, що перевернулася.
Раптом телефон задзижчав, сповіщаючи про нове повідомлення. Це була Людмила: «Анастасіє, люба! Дякую тобі за подарунок. Наш малий від нього не відходить, ганяє по всьому будинку і кричить: “Бі-бі-ка!”. Тримайся, ти в нас така сильна! Будь ласка, приїжджай до нас у суботу, Олега не буде.»
Анастасія прочитала ці рядки й ледь помітно усміхнулася — гірко, майже зло, але водночас із теплою ніжністю.
Отже, у цьому світі сьогодні все ж таки комусь дуже добре. І це гріло душу.
Вона підвелася, взяла той самий другий, блискучий ключ, що так самотньо лежав на тумбі. Потримала його на долоні, відчуваючи холод металу, а потім акуратно поклала до шухляди. Нехай лежить. Хтозна, може, колись вона сама вирішить, кому його віддати.
Так. Тепер лише вона буде вирішувати.