— Мамо, він мене кидає! Сказав, що більше не кохає, бо в нього з’явилася інша! — Доню, як це кидає? Та ви ж так добре жили! Що трапилося? — Оксана аж схопилася за голову й притиснула телефон до вуха так сильно, що защеміло в щоці. — Мамо, він уже збирає валізи. Каже, що рішення остаточне і нічого змінювати не стане.
Донька плакала так надривно, що Оксана ледь розрізняла слова крізь тріск слабкого зв’язку. За вікном маленької палермської квартири шуміло чуже південне місто, сигналили моторолери, долинав гучний сміх перехожих, а в кімнаті Оксани все ніби померкло. Жінка стояла біля вузького підвіконня, де росли горщики з геранню, і тремтячою рукою шукала ліки. У грудях пекло так, наче туди насипали гарячого попелу.
— Доню, Катрусю, почекай… Як це — речі? А розмова? А сісти вдвох і спокійно все обговорити? Люди ж і сходяться, і сваряться, але ж потім миряться! — Не буде він говорити, мамо! Він навіть на мене не дивиться! Поскладав свої сорочки, куртки у велику валізу й каже, що за пів години вийде за поріг. Каже, в нього кохання, а зі мною йому було просто зручно!
У слухавці щось глухо вдарило, почулося сухе клацання замка валізи, а потім пішли гудки. Довгі, байдужі, нескінченні.
Оксана безсило опустилася в старе крісло з високою спинкою. Із сусідньої кімнати долинув тихий, старечий голос: — Оксано, це ти там метушишся? Дай мені, будь ласка, склянку теплої води.
Жінка глибоко вдихнула, швидко витерла долонею мокрі щоки й підвелася. Уже вісім років вона доглядала сеньйору Франческу — немічну, але вередливу вдову італійського інженера. Щодня все йшло за одним сценарієм: підйом о шостій ранку, таблетки за графіком, вівсяний відвар, вимірювання тиску, прибирання великих кімнат із мармуровою підлогою, прання, прасування білосніжних скатертин. За ці вісім років усе її життя звелося до двох думок: заробити гроші й відправити їх додому.
Сеньйора Франческа подивилася на Оксану вицвілими очима, помітила її червоний ніс і тремтячі пальці, що тримали склянку.
— Що з тобою, Оксано? Знову донька?
— Так, сеньйоро. Біда вдома. Зять іде від Каті. Стара жінка лише зітхнула, зробила повільний ковток води й похитала головою:
— Ти занадто багато для них віддавала, моя люба. Ти забула про себе, а вони звикли тільки брати. Їдь додому, розберися. Я подзвоню племіннику, нехай знайде тобі заміну на два тижні.
Оксана вклонилася, прошепотіла слова подяки й кинулася в комірчину збирати сумку. Руки не слухалися. Перед очима стояла Катя — її єдина, вистраждана дитина.
Чоловік Оксани пішов із життя рано, коли дівчинці було ледь десять. Відтоді жінка тягнула все сама: город, корову, мішки з картоплею на базар, підробітки в сусідньому райцентрі. Коли Катя закінчила школу, Оксана зрозуміла, що в рідному селі заробити на нормальне життя доньки вона не зможе. Так вона й опинилася в Італії.
Роки летіли швидко, непомітно стираючи молодість. Катя виросла тихою, трохи сором’язливою дівчиною. Працювала в сільраді діловодом, отримувала невелику зарплату, а більшість потреб закривала мама своїми переказами. Одяг із закордонних крамниць, ремонт у хаті, металопластикові вікна, нова плитка на кухні — усе це було зроблено маминими натрудженими руками на чужині.
Але роки минали, Каті виповнилося двадцять вісім, потім двадцять дев’ять, тридцять. Подруги давно повиходили заміж, народили дітей, гуляли з візочками біля магазину. А Катя все сиділа вечорами сама, читала книжки або годинами говорила з мамою по відеозв’язку.
Оксана щоночі молилася: — Господи, пошли моїй дитині добру пару. Хай вона буде заміжня, як усі люди. Хай не буде сама, коли мене на цьому світі не стане.
І два роки тому, здавалося, ці молитви були почуті.
Оксана тоді саме взяла місяць відпустки й приїхала додому на початку липня. Село купалося в зелені, пахло стиглими вишнями й скошеною травою. Якось у суботу до сусідки Ганни приїхав гість. Високий, плечистий, у білосніжній футболці, з охайною стрижкою і щирою, як здавалося з першого погляду, усмішкою.
— Оксано, ходи сюди, познайомлю! — гукнула через тин Ганна. — Це ж мій племінник, Андрій. Сестри покійного синок. У місті живе, торговим агентом працює. Приїхав мені дров наколоти та паркан підлатати. Золоті руки в хлопця!
Андрій тоді підійшов до паркану, ввічливо привітався, схилив голову:
— Добрий день, пані Оксано. Тітка про вас багато розповідала. Каже, ви в самій Італії живете?
— Живу, синку, живу… Точніше, працюю, щоб дитину на ноги поставити.
— Це велика праця. Поважаю таких людей, — серйозно сказав молодий чоловік, дивлячись просто у вічі відкритим поглядом.
Увечері того ж дня Андрій уже стояв біля їхньої хвіртки. Він запросив Катю на прогулянку до річки. Дівчина тоді почервоніла, довго крутилася перед дзеркалом, не знаючи, яку сукню вдягнути. А Оксана метушилася поруч і поправляла доньці волосся:
— Одягни ту блакитну, що я з Мілана привезла! Вона тобі личить, очі підкреслює. І нові туфельки взуй!
З того вечора все закрутилося, мов у кіно. Андрій приходив щодня. То польові квіти принесе, то коробку цукерок, то просто сяде на лавці біля хати й годинами розповідає смішні історії. Катя розквітла. Її тьмяні очі засяяли, вона стала частіше сміятися, на щоках з’явився рум’янець.
Оксана ходила по подвір’ю щаслива, наче на крилах літала. Тільки одна думка крутилася в голові: аби не наврочити це щастя.
Якось на вихідних Оксана накрила у дворі під старою яблунею щедрий стіл: запекла птицю, нарізала ковбаси, відкрила пляшку доброго вина, яку берегла для особливої нагоди. Запросила сусідку Ганну й Андрія.
Розмова йшла легко. Андрій хвалив кулінарні здібності господині, говорив гарні тости за працьовитих жінок. А потім важко зітхнув:
— Усе добре, тільки от на роботі без коліс складно. Мав би я власне авто — я б гори звернув. І бізнес свій можна відкрити, і Катю на відпочинок звозити. А так… автобуси, маршрутки, пів життя на зупинках минає. Тяжко хлопцеві без стартового капіталу в наш час.
Катя співчутливо поклала руку йому на плече:
— Андрійчику, ти ж такий розумний, обов’язково заробиш.
Андрій гірко всміхнувся:
— Поки сам зароблю, то вже й молодість мине.
Оксана дивилася на них, і в її голові склався чіткий план. Жінка відчула, що саме зараз вирішується доля її дочки.
— Андрію, а послухай мене, — почала Оксана, відставивши келих. — Я заробляю непогано. Катя в мене одна. Мені для неї нічого не шкода. Якщо ви вирішите бути разом, створите справжню сім’ю… Я вам куплю автомобіль. Прямо із салону. Новий, гарний, щоб ніхто в селі пальцем не тикав.
Ганна аж рота розкрила:
— Оксано, та ти що? Це ж які шалені гроші!
А в Андрія в очах щось спалахнуло. Він уважно, майже хапко подивився на майбутню тещу:
— Ви серйозно, пані Оксано? Чи це так, під настрій сказано?
— Я своїми словами не кидаюся, — твердо відповіла жінка. — Створюйте родину, бережіть мою доньку, живіть у мирі — і авто буде ваше.
Вже через три тижні Андрій стояв перед Катериною на одному коліні просто посеред сільського парку з букетом троянд і каблучкою. Катя плакала від щастя, Оксана плакала на лавці від розчулення, а сусіди захоплено плескали в долоні.
Весілля гуляли на початку осені. Оксана винайняла найкращий ресторан у райцентрі. Музики грали до самого ранку, столи ломилися від страв. Село ще довго переповідало, що такої гулянки тут не бачили років двадцять.
А головний подарунок чекав на молодят біля ґанку ресторану — сяючий темно-синій кросовер, перев’язаний широкою червоною стрічкою. Новенький, просто із салону в обласному центрі. Тридцять тисяч євро заплатила Оксана готівкою, віддавши майже все, що важкою працею збирала протягом довгих років на чужині.
Коли настав час оформляти документи на покупку, Андрій привітно обійняв Оксану за плечі:
— Мамо, давайте на мене запишемо. Катя ж кермувати не вміє і боїться навіть на курси піти. А так мені буде зручніше: і техогляд проходити, і страховку робити, і на ремонт їздити, якщо раптом що. Ми ж тепер одна сім’я, яка різниця, чиє ім’я в техпаспорті стоїть?
Оксана тоді лише махнула рукою:
— Звісно, синку. Ти ж голова сім’ї. Оформляй на себе. Бережи тільки мою дівчинку.
Після весілля Оксана повернулася до Італії, до своєї старенької сеньйори. Вона їхала туди з легким серцем і спокійною душею. Їй здавалося, що місію свого життя вона виконала: донька прилаштована, чоловік роботящий, дім повна чаша.
Перший рік усе виглядало чудово. Андрій переїхав до Катиного будинку. До роботи в місті йому на новому автомобілі було добиратися пів години. Катя щебетала в телефон:
— Мамо, він мене щовихідних то в кіно везе, то в кафе! Усі дівчата в селі мені заздрять! Андрій каже, що ми тепер найкрасивіша пара.
— От і добре, донечко. Бережи його, готуй йому смачно, не сваріться через дурниці, — наставляла мати з Палермо.
Але ближче до весни другого року тон розмов почав непомітно змінюватися. Спочатку Катя просто між іншим обмовлялася:
— Андрій учора пізно повернувся, сказав, роботи багато…
Потім іншого разу:
— Мамо, Андрій питає, а чому ви хату досі на мене не переписали? Він каже, що хоче тут новий гараж збудувати і паркан поміняти, але йому якось незручно вкладати гроші в чуже майно. Каже, перепишіть на нас хату, щоб ми відчували себе повноправними господарями.
Оксана тоді насторожилася. Вона хоч і була простою жінкою, але відчуття безпеки підказувало їй не поспішати.
— Доню, та куди ж поспішати? Я жива-здорова. Хата й так твоя буде, кому ж мені її ще залишати? Приїду у відпустку, тоді й поговоримо спокійно.
Після тієї розмови Андрій у слухавці більше з тещею не вітався. Коли Оксана телефонувала, донька часто відповідала пошепки, наче боялася, що хтось почує. А Андрій усе частіше затримувався в місті, їздив у якісь відрядження на вихідні, став дратівливим і холодним.
І ось цей дзвінок. Сльози, зібрані речі й розбиті надії.
…Автобус із Палермо до Львова їхав, здавалося, цілу вічність. Дорога розтягнулася на дві доби. Оксана сиділа біля вікна, не відчуваючи втоми в затерплих ногах. Вона не спала, майже не їла, тільки пила дрібними ковтками мінеральну воду й дивилася, як повз пропливають чужі міста, села, заправки.
Коли старенький рейсовий автобус нарешті довіз її до рідного села, надворі вже сіріло. Був вогкий осінній вечір. Жовте листя мокрим килимом лежало на дорозі, під ногами хлюпала грязюка.
Оксана підійшла до свого обійстя. Біля воріт не було машини. На подвір’ї стояла дивна, незвична порожнеча. Вона штовхнула хвіртку, піднялася сходами на ґанок і зайшла до хати. Двері були незамкнені.
На кухні за столом сиділа Катя. У теплій хустці, накинутій на плечі, вона безцільно дивилася в одну точку перед собою. Очі в доньки були опухлі від сліз, обличчя бліде, неживе. На столі стояла недопита чашка чаю, вкрита тонкою холодною плівкою.
— Катрусю… — тихо покликала мати.
Дівчина здригнулася, підняла погляд і раптом заплакала вголос, кинувшись матері на груди:
— Мамочко! Він поїхав! Він усе забрав! Навіть нову кавоварку вивіз!
Оксана гладила доньку по худій спині, притискала до себе, заколисувала, як малу дитину:
— Тихо, тихо, моя рідна. Я тут. Я з тобою. Розкажи все як слід. Як це сталося? Чому?
Катя схлипувала, розповідаючи уривками крізь важкі зітхання:
— Він уже кілька місяців… інший був. Телефон від мене ховав, паролі скрізь поставив. А тиждень тому я прала його куртку, а з кишені випав чек із ювелірного магазину. Дорогі сережки з діамантами купив. Я думала — мені на річницю готує… А вчора прийшов і просто з порога каже: «Катю, не влаштовуй сцен. Я покохав іншу жінку. Ми давно зустрічаємося, вона чекає на мене в місті. Я з тобою більше жити не буду». Я впала навколішки, просила пояснити, що я зробила не так! А він тільки переступив через мої руки, заніс великі сумки і почав виносити все, що сам купував або що йому подобалося.
— А машина? — тихо запитала Оксана, хоча вже знала відповідь. — Сів у машину й поїхав. Сказав, що завтра заїде забрати якісь інструменти з сараю, які забув.
Оксана міцно стиснула губи. Усередині в неї щось обірвалося, але замість сліз з’явилася холодна, гірка рішучість.
— Добре, доню. Не плач. Умийся, лягай спати. Завтра я сама з ним поговорю.
Ніч минула важко. Катя металася в своїй кімнаті, постійно прокидалася й плакала, а Оксана сиділа на кухні, дивилася на стіни, які так старанно білила щоліта, на фіранки, куплені в Італії, на цей дім, який вона хотіла наповнити дитячим сміхом і радістю.
Близько одинадцятої ранку біля воріт пролунав знайомий шум двигуна. М’яко зашурхотів гравій під колесами.
Оксана вийшла на ґанок. Темно-синій кросовер стояв просто біля входу. З нього неквапливо вийшов Андрій. Одягнений у стильне пальто, джинси, у сонцезахисних окулярах, попри те, що сонце ледь пробивалося крізь осінні хмари. Побачивши тещу, він навіть не розгубився, лише зняв окуляри й трохи схилив голову.
— О, пані Оксано? Доброго дня. Швидко ж ви дісталися з чужих країв.
Оксана повільно зійшла сходами. Вона дивилася на цього хлопця й намагалася знайти в ньому бодай краплю того скромного, щирого племінника сусідки, який два роки тому допомагав носити воду. Перед нею стояв чужий, ситий, самовпевнений чоловік.
— Здрастуй, Андрію, — спокійно сказала Оксана, тримаючи руки в кишенях довгої кофти, щоб зять не бачив, як вони тремтять. — Приїхав?
— Приїхав забрати решту своїх речей. Не хочу бути нікому винним.
— Скажи мені, Андрію, тільки чесно. Що сталося? Чим перед тобою Катя завинила? Що вона тобі поганого зробила за ці два роки? Чи не догоджала тобі? Чи сказала хоч слово криве?
Андрій байдуже знизав плечима, витягнув пачку сигарет, клацнув запальничкою й випустив тонку цівку диму в повітря.
— Пані Оксано, ми ж дорослі люди, навіщо ці драми? Нічим вона не завинила. Просто Катя — не моє. Вона нудна. Сидить цілі дні зі своїми паперами в сільраді, увечері серіали дивиться. Мені з нею й поговорити нема про що. Життя одне, розумієте? Я молодий, хочу жити на повну, розвиватися. А тут що? Болото. Я зустрів дівчину з міста. Вона сучасна, весела, легка на підйом. Ми з нею на одній хвилі. Навіщо мучити одне одного?
Оксана підійшла ближче до машини, провела долонею по гладкому, чисто вимитому капоту.
— Розвиватися, кажеш… А машина оця новенька тобі теж для розвитку потрібна?
— Машина мені для роботи потрібна. Я ж казав.
— Андрію, ця машина куплена за мої гроші. До останньої копійки. Я тридцять тисяч євро збирала роками! Я по дванадцять годин на добу старій людині ноги мила, терпіла чужі примхи, світла білого не бачила, на власному шматку хліба економила! Це мої сльози, а не твій автомобіль!
Андрій навіть бровою не повів. Спокійно затягнувся сигаретою, струснув попіл на клумбу з пожовклими чорнобривцями й сказав рівним, холодним голосом:
— Пані Оксано, а ви на документи подивіться. Чиє там прізвище стоїть? Моє. Хто в автосалоні підпис ставив? Я. Ви мені її подарували. Добровільно. Вас ніхто за руку не тягнув і пістолет до скроні не приставляв. Подарунки, як відомо, назад не забирають.
— Я дарувала її сім’ї! Своїй доньці й тобі, як її чоловікові! — А юридично вона моя. Тож вибачте. Якщо почнете тягати мене по судах — нічого не доведете. Тільки гроші на адвокатів викинете. І, до речі…
Андрій зробив крок ближче, і в його погляді блиснуло щось неприємне, темне.
— Скажіть спасибі, що я на хату не претендую. Я ж тут два роки був прописаний, ремонти робив, ґанок лагодив. Якби дуже захотів — міг би ще й частину будинку відсудити за покращення житлових умов. Але я не жадібний. Я забираю тільки своє авто.
Оксана заніміла. Повітря застрягло в грудях. Вона дивилася на цього молодика й раптом усе зрозуміла. Кожне його слово два роки тому, кожне зітхання про відсутність транспорту, кожна вимога переписати хату — усе це було ретельно продуманою, холодною грою. Він ніколи не любив її доньку. Він просто знайшов зручний трамплін для гарного старту.
— То ти… ти просто нас використав? — ледве чутно прошепотіла жінка. Андрій кинув недопалок під ноги, розчавив його носком дорогого черевика й розвів руками:
— Думайте, що хочете, мамо. Це життя. Кожен крутиться, як уміє. До побачення.
Він розвернувся, пройшов до сараю, забрав свій набір ключів та електродриль, кинув їх у багажник, гучно зачинив кришку, сів за кермо й різко рушив із місця. Темно-синій автомобіль підняв пил на дорозі й швидко зник за поворотом вулиці.
Оксана стояла посеред двору. Вітер розтріпував її сиве волосся, вибиваючи пасма з-під хустки. Вона відчувала таку порожнечу, наче з неї вийняли саму душу.
На паркан сусіднього двору спиралася Ганна. Вона бачила всю сцену від початку до кінця. Коли машина поїхала, сусідка відчинила хвіртку й повільно почовгала до Оксани.
— Поїхав? — тихо запитала Ганна, опустивши очі додолу. Оксана гірко всміхнулася:
— Поїхав, Ганно. На новенькій машині поїхав. До нової любові.
— Ох, Оксано, сором мені який… — зітхнула сусідка, ховаючи погляд. — Хто ж знав, що він таким виявиться? Я ж думала — хороший хлопець, родич усе-таки…
— Та ти знала, Ганно. Усі ви бачили, а я одна була сліпа.
— Та хіба ж я знала? Ти сама так хотіла того весілля! Пам’ятаєш, як ти мені казала: «Я йому все куплю, аби тільки Катю заміж узяв! Аби люди не казали, що дівка стара сидить!» Ти ж сама йому ту машину майже силоміць пхала! Хлопець побачив, що перед ним усе на тарілочці викладають, та й скористався. Щастя за євро не купиш, Оксано. І хорошого чоловіка подарунками біля доньки не втримаєш. Якщо людина безсовісна — вона візьме все, що даси, а потім плюне в колодязь, із якого пила.
Оксана нічого не відповіла. Вона мовчки повернулася і зайшла до хати.
Катя сиділа на ліжку, обійнявши коліна. — Він поїхав назавжди, так? — тихо спитала донька.
— Назавжди, доню. — І машина… Мамо, це ж усі твої гроші. Ти ж здоров’я за них віддала. Як ми тепер?
Оксана сіла поруч із донькою, обійняла її за тремтячі плечі й притиснула до себе.
— Гроші — це просто папір, Катрусю. Заробимо ще, поки руки й ноги цілі. Хата в нас є, земля є, хліб на столі буде. Головне, що ми зрозуміли, хто він такий, до того, як діти народилися. До того, як хату на нього переписали. Уяви, що було б тоді?
Катя заплющила очі й гірко заплакала. Але в цих сльозах уже не було того розпачу, що раніше. Це були сльози звільнення від обману, гіркі, але необхідні.
Минув тиждень. Відпустка Оксани добігала кінця.
Село гуділо, як розтривожений вулик. Одні щиро співчували Оксані та Каті, зітхали, приносили домашнє молоко та яблука з саду, щоб підтримати покинуту дівчину. Інші — перешіптувалися за спиною, зловтішалися:
— Бач, як заробітчанка хотіла зятя міського купити! Думала, євро покаже — і все буде гладко! А міський хлопець обкрутив дурних бабів навколо пальця, забрав новеньку тачку і зник! Так їм і треба, не задирайте носа!
Ці розмови долинали до Оксаниного двору, кололи прямо в серце, але жінка мовчала. Вона більше не плакала. Вона допомогла доньці навести лад у хаті: вони разом повикидали старі речі, перепрали білизну, вимили вікна, наповнили дім запахом свіжого хліба й м’яти.
В останній вечір перед від’їздом Оксани знову до Італії вони з Катрею сиділи на кухні. Тьмяно горів тихий вогник свічки — світло вчергове вимкнули.
— Мамо, а що, якби ти тоді мені не допомогла? Якби не купувала ту машину? — раптом запитала Катя, дивлячись на полум’я. — Може, він би взагалі на мені не одружився?
Оксана погладила доньку по голові:
— Не одружився б, доню. Тепер я це добре знаю. Він шукав не тебе. Він шукав вигоду. А я, стара дурна, сама йому ту вигоду в руки поклала, бо боялася, що ти залишишся сама. Це моя провина. Я думала, що роблю добро, а насправді зробила пастку для нас обох.
— Ти хотіла, щоб я була щасливою.
— Хотіла. Але щастя, доню, починається з поваги до себе. Більше ніколи нікому нічого не купуй заради уваги. Хто любить по-справжньому — той прийде босий і з порожніми руками, але з відкритим серцем.
Наступного ранку біля воріт сигналило таксі. Оксана поставила валізу в багажник, ще раз міцно поцілувала Катю в обидві щоки.
— Тримайся, моя люба. Ходи на роботу з високо піднятою головою. Ти ні в чому не винна. А на чужий роток не накинеш хусток. Час усе розставить на свої місця.
Вона сіла в машину й поїхала до автобуса. Знову дорога, знову кордони, знову чужа квартира, старенька сеньйора Франческа і нескінченна праця з ранку до ночі. Але тепер Оксана знала точно: жодного заробленого євро вона більше не віддасть на те, щоб купувати чужу прихильність.
А в селі й досі сперечаються на лавках біля крамниці. Одні кажуть, що Оксана сама винна, бо розбалувала чужого хлопця великими грошима й породила в ньому жадібність, інші переконані, що Андрій — звичайний безсовісний аферист, якого треба було одразу гнати в шию, а треті звинувачують Катю, мовляв, треба було самій думати своєю головою у тридцять років, а не чекати маминих подарунків.
А як вважаєте ви: хто в цій історії несе найбільшу відповідальність за те, що сталося — надто турботлива мати, яка вирішила купити зятя, наївна донька чи розважливий зять, який просто взяв те, що йому самі запропонували?