Рука Артема міцно стисла мій лікоть, тканина сукні натягнулась і ледь не тріснула.
— Відійди, Оксано, не ганьби мене при людях! — процідив він мені на вухо, і від цих слів по спині пробіг неприємний холодок.
Його пальці були липкими від солодкого ігристого, яким він щедро частувався весь вечір.
Навколо дзвеніли кришталеві келихи, офіціанти в білих рукавичках снували між гостями, розносячи канапе з червоною рибою, а банкетна зала готелю гуділа від ситого гамору двох сотень людей.
Інвестори, керівники філій, ключові перевізники — уся верхівка логістичного холдингу «Південний-Транс» святкувала успішне закриття фінансового року.
— Відпусти мою руку, — тихо, але твердо сказала я, намагаючись вирватися з його хватки.
— Я сказав, стань позаду мене, — не звертаючи на мене уваги, Артем широко посміхнувся аудиторові Денису, який саме проходив повз.
Він привітно кивнув йому:
— Привіт, Денисе! Чудовий квартал, правда ж? Ми вичавили з нього максимум!
Денис підняв келих у вітальному жесті.
— Твоя стратегія щодо південних маршрутів просто геніальна, Артеме. Ризиковано, але цифри говорять самі за себе.
— Ну, я завжди знаю, куди направити ресурси, — Артем недбало поправив золоті запонки. — Головне — воля до перемоги і хватка, щоб її втримати.
Я стояла за його спиною, немов тінь. Моя рука вже майже заніміла, а під манжетою темно-синьої шовкової сукні починав наливатися синець — точний слід чотирьох його пальців.
Повільно просунувши руку в маленький клатч, я намацала тоненьку батистову хустинку з вишитими волошками — подарунок покійної бабусі, мій особистий оберіг. І міцно стиснула її в кулаці.
— Артеме, — покликала я спокійним голосом, коли аудитор Денис відійшов до фуршетного столу. — Через двадцять хвилин мій блок фінансового звіту. Я виходжу на сцену разом із тобою.
Він різко обернувся. У його світлих очах уже тремтіла мутна, п’яна злість. Навіть дорогий парфум не перебивав важкий коньячний дух, який накопичився за три години безперервних тостів.
— Куди ти виходиш? — з насмішкою кинув він.
— До мікрофона. Ми ж співзасновники. Звіт складала я. Та презентація на екрані — це моя робота за останні чотири місяці.
— Твоя робота — сидіти на стільці й плескати в долоні, коли плескають усі, — він нахилився ближче, обдавши мене жаром свого подиху. — Що ти собі нафантазувала? Забула, чий підпис стоїть під генеральним договором?
— Підпис твій. Але розрахунок плеча постачань і податкову оптимізацію робила я. Без моїх формул ми б вилетіли в трубу ще в березні.
Артем коротко, сухо всміхнувся.
— Формули вона рахувала. Калькулятор з ніжками. Ти що, справді думаєш, цим поважним людям із ради директорів цікаві твої графіки? Їм потрібна впевненість. Їм потрібен лідер. А ти у своєму синьому платті схожа на сіру бухгалтерку з районної поліклініки.
— Артеме, не починай.
— Що не починай? — він підвищив голос, і пара гостей за сусіднім столиком стримано зиркнула в наш бік. — Ти мені вечір зіпсувати вирішила? Прийшла в залу з кислою міною, наче тебе на розстріл привели. Майте простіший вираз обличчя. Краще піди перевір, де там наш кейтеринг із гарячим. Вони вже десять хвилин затримують подачу.
— Я не розпорядниця банкету, — відповіла я, дивлячись йому прямо в перенісся. — Я маю тридцять відсотків акцій.
— На папері, Оксано. Тільки на папері. Бо я через дурість вписав тебе на старті, щоб твоя мама не пиляла мене на сімейних обідах.
До нас неквапно підійшов Сергій Петрович. Голова ради директорів, сивий, сухорлявий чоловік у строгому сірому костюмі без краватки, тримав у руці склянку зі звичайною мінералкою. Він окинув нас уважним, спокійним поглядом з-під важких повік.
— Не сваріться, молодь, — тихо мовив він. — Оксано Володимирівно, ви сьогодні дивно мовчазні. Зазвичай на річних зборах ви засипаєте нас таблицями ще до першого тосту.
— Добрий вечір, Сергію Петровичу, — я спробувала всміхнутися, але губи слухались погано. — Звіт повністю готовий. Я чекаю регламенту.
— Артем сказав, що взяв презентацію на себе, — зауважив голова, трохи примружившись. — Сказав, що ви прихворіли і просили звільнити вас від публічного виступу.
Я перевела погляд на чоловіка. Артем навіть оком не моргнув. Він безтурботно відсалютував голові ради своїм келихом, у якому золотистими ланцюжками підіймалися бульбашки.
— Так, Сергію Петровичу, у Оксани тиск під вечір підскочив. Бачите, яка бліда? Я їй кажу: посидь, відпочинь, я сам усі тези озвучу. Ми ж одна команда.
— Тиск у нормі, — відрізала я. — І я піднімуся до екрана сама.
Артем стиснув щелепи так, що на вилицях заходили жовна.
— Ми ще поговоримо про це, — кинув він пошепки, коли Сергій Петрович відійшов до інвесторів із Черкас.
— Ти в мене дограєшся, Оксано. Свято закінчиться — вдома поговоримо.
Я нічого не відповіла. Лише міцніше стиснула в долоні тоненьку хустинку, відчуваючи, як холодний шовк сукні липне до спітнілої спини.
— Ти не розумієш елементарних речей, — говорив мені Артем три тижні тому, жбурляючи на кухонний стіл товсту папку з договорами субпідряду. — Бізнес у цій країні будується на зв’язках і чоловічих рукостисканнях, а не на твоїх безглуздих проводках.
Той вечір, коли мені вперше відкрилася вся глибина його брехні, почався як сотні інших. Глибоко за північ. Ми сиділи на кухні нашої міської квартири. На плиті давно охолов чайник. Я схилилася над ноутбуком, звіряючи таблиці логістичних вузлів у Львові, а він, як завжди, стояв біля вікна, кидаючи попіл сигарети в свою чашку.
— Артеме, — мій голос прозвучав напрочуд спокійно, хоча всередині вже наростала тривога.
— Тут розрив у сорок вісім мільйонів гривень. Гроші зникли з рахунків холдингу. Переказані на фірму «Горизонт-Капітал». Це не наш перевізник, я перевіряла. Їх навіть у реєстрі партнерів немає.
— Це цільова позика, — різко відповів він, навіть не повернувшись. — Для придбання нового терміналу.
— Позика під дев’ять відсотків, та ще й без рішення ради директорів? Ти взагалі розум втратив? Якщо Сергій Петрович побачить ці проводки, він за п’ять хвилин призначить зовнішню перевірку, і тоді нам обом буде непереливки!
Він нарешті повернувся, загасив сигарету в попільничці й майже підбіг до столу. Сперся долонями об стільницю, нависнувши наді мною.
— Ти себе найрозумнішою вважаєш? Сидиш тут зі своїми дипломами, графіки малюєш… А хто тих людей за стіл переговорів саджав? Хто з ними в лазнях сидів і горілку глушив, поки моя печінка не вила від навантаження?
— Мова зараз не про горілку, а про сорок вісім мільйонів гривень.
— Якби не моя зухвалість, якби не ці нескінченні переговори по тих самих шинках, твої ідеальні таблички коштували б рівно три копійки на ринку праці! — прогарчав він, указуючи пальцем.
— Ти своєю стерильною головою це розумієш? Ти вмієш лише ділити та віднімати! А створювати — ні!
Я промовчала, стиснувши губи. Усередині звичним уколом відгукнулося це кляте почуття провини. Він же справді постійно їздив по регіонах, спав у машинах або потягах, вибивав дозволи у чиновників. Я знову й знову переконувала себе: він просто виснажений, цей тягар відповідальності тисне на нього значно сильніше, ніж на мене.
— Я перекрию цю суму за два місяці, — уже спокійніше додав Артем, сідаючи навпроти й беручи мене за руку.
Його голос раптом став лагідним, майже благальним.
— Оксано, ну повір мені. Там стовідсоткова тема з перепродажем акцій одного фонду. Я підніму двадцять відсотків чистими. Ми нарешті закриємо іпотеку на квартиру, купимо тобі ту машину, яку ти в інтернеті дивилася. Ну навіщо ти одразу стаєш у позу? Ми ж родина.
— То навіщо тоді через підставну контору? — тихо запитала я, відчуваючи, як його натиск знову затягує мене в пастку.
— Бо «старі» з ради директорів — справжні перестраховики! Вони пів року будуть погоджувати кожну копійку, поки можливість просто вислизне! Ти ж фінансист, ти повинна розуміти: без ризику немає зростання, немає масштабу!
— Це не ризик. Це пряме порушення статуту компанії.
— Оксано, не будь такою занудою, — він поморщився і відпустив мою руку.
— Просто не внось цей рядок у проміжний звіт для Сергія. Замаскуй під дебіторську заборгованість дочірньої компанії. У січні я все поверну, до останньої гривні.
— Я не буду фальсифікувати баланс.
— Ти нічого не фальсифікуєш. Ти просто даєш своєму чоловікові час завершити вигідну угоду. Чи ти мені не довіряєш? Після десяти років шлюбу?
Він дивився мені просто в очі — відкрито, впевнено, з легким натяком на ображену дитину. І я не витримала. Я була така втомлена від нескінченних нічних суперечок, від його вічних докорів у моїй сухості та безсердечності.
— Добре, — сказала я тоді, закриваючи кришку ноутбука.
— До січня. Але якщо гроші не повернуться на розподільчий рахунок до річних зборів, я покажу документи раді.
— Ось і розумниця, — Артем усміхнувся, ніжно поцілувавши мене в лоб, ніби я була маленькою дівчинкою. — Я ж казав — прорвемося.
Я погодилася. Сама, власними руками перенесла той сумнівний залишок у графу «незавершені розрахунки по філіях». Це була моя найбільша помилка. Той самий компроміс, за який потім доводиться платити подвійну ціну.
А вже через тиждень я випадково натрапила в бардачку його машини на договір оренди квартири. Документ був оформлений на приватну особу, але оплачений з особистої картки Артема.
Це була квартира в центрі Одеси, неподалік від парку Шевченка. Коли я запитала його про це за сніданком, він лише роздратовано відмахнувся:
— Це для нашого регіонального представника з Сум. Людина приїхала на три місяці налагодити програмне забезпечення. Не в готелі ж йому жити за корпоративний рахунок? Ти знову починаєш свої параноїдальні допити? Тобі лікуватися треба, Оксано. Ти у всьому бачиш підступ.
— Я просто запитала.
— Ти не просто запитала, ти мене носом тицьнула. Мов того собаку, що напакостив. Досить поводитися так, ніби ти тут головний директор, а я в тебе на побігеньках.
Сказано це було буденно. Він кинув серветку в тарілку з недоїденою яєчнею і вийшов із кухні, гучно грюкнувши дверима до передпокою.
Роздруківка банківських виписок за валютними рахунками компанії лежала переді мною на широкому підвіконні архіву.
Тут, на сьомому поверсі офісної будівлі на Печерську, стояв специфічний запах старого паперу, сухого тепла від кондиціонерів і пластикових тек.
Сюди майже ніхто не заходив: вся поточна робота давно велася в електронних базах. Але оригінали з синіми печатками від надійного «Укрбанку» привозив кур’єр раз на квартал під підпис.
Я прийшла до архіву в четвер, за добу до банкету, щоб забрати остаточні підсумкові відомості.
— Оксано Володимирівно, вам допомогти донести? — запитала Марина, наша архівістка, сором’язлива жінка передпенсійного віку.
— Ні, Мариночко, дякую. Я лише звірю вхідні номери реєстрів.
Я розгорнула третю сторінку виписки за листопад. Мій погляд ковзнув по звичних стовпцях: дати, призначення платежів, коди валютних операцій. І раптом завмер.
Сорок вісім мільйонів гривень, які Артем обіцяв повернути «до січня», нікуди не поверталися. Більше того, двадцять восьмого листопада з інвестиційного рахунку холдингу списали ще 65 мільйонів гривень.
Призначення платежу вражало: «Оплата консультаційних послуг з реструктуризації логістичних коридорів». А отримувач — усе та ж загадкова фірма «Горизонт-Капітал».
Я повільно опустилася на холодний металевий стілець, відчуваючи, як пальці холонуть. Ця ситуація починала набувати зовсім іншого відтінку.
Недовго думаючи, я дістала свій робочий ноутбук. Через захищений шлюз зайшла в базу контрагентів і ввела реквізити цієї фірми-одержувача. Засновником виявився номінальний власник, зареєстрований в одному з обласних центрів.
Але коли я дійшла до графи «генеральний директор із правом першого підпису», моє дихання перехопило. Там значилося: Ковальчук Аліна Ігорівна. Двадцять чотири роки. Та сама дівчина з відділу маркетингу, яку Артем пів року тому особисто призначив своєю персональною помічницею.
Жодного терміналу в регіонах не існувало. Не було ніяких нових акцій, ніякого брокерського фонду.
Був просто вивід грошей. Сто тринадцять мільйонів гривень — це ж ціла третина вільного оборотного капіталу нашої компанії! Ми планували за ці кошти оновити автопарк навесні. А він методично, транш за траншем, виводив їх, прикриваючись моєю сліпотою і моїм малодушним рішенням почекати.
Я набрала номер головної бухгалтерки.
— Інно Павлівно, доброго дня. Можете підказати, хто поставив підпис під розпорядженням на листопадовий транш для «Горизонт-Капіталу»?
У слухавці запала довга, тривожна пауза. Було чутно, як на тому кінці шурхотять сторінки.
— Оксано Володимирівно… Ну, ви ж пам’ятаєте. Артем Миколайович сам приніс ту довіреність. Сказав, мовляв, ви і Сергій Петрович усе вже узгодили.
— А протокол ради директорів ви бачили?
— Він сказав, що протокол на вашому підписі, Оксано Володимирівно. Не губіть мене, заради Бога! Він же головний, тиснув так, що в мене тиск підскочив до ста вісімдесяти. Сказав, якщо гроші не підуть до вечора, то завтра я вже шукатиму іншу роботу, навіть без жодної копійки компенсації.
— Я вас зрозуміла, Інно Павлівно. Дякую.
— Ви… ви будете порушувати це питання? — у голосі головної бухгалтерки чувся неприхований страх.
— Я розберуся, — коротко відповіла я.
Поклала слухавку на стіл. У грудях не було ані гніву, ані сліз. Тільки відчуття холодного, липкого протягу. Десять років… Ми починали наш бізнес у напівпідвалі, спали на розкладачках просто серед коробок зі зразками пакувальної стрічки.
Я продала мамину дачу під Києвом, щоб внести перший платіж за перші три вживані вантажівки. А він увесь цей час вважав себе творцем імперії, а мене — лише перешкодою під ногами, яку треба вчасно обдурити.
Я дістала з сумочки невелику чорну флешку. Скопіювала на неї всі транзакції, завантажила завірені скани платіжних доручень із його особистим електронним підписом, прикріпила витяг з податкового реєстру щодо Аліни Ковальчук.
Флешка лягла на дно мого клатча, захована під батистовою хустинкою.
Я ще не знала, що саме зроблю з нею. Якась моя частина — слабка, налякана, звична до видимості сімейного щастя — шепотіла: «Поговори з ним удома. Примусь повернути все. Не ганьби себе і його перед партнерами. Якщо вивід коштів розкриється, компанію розірвуть банки».
Але інша моя половина, про яку я забула за роки покірного мовчання, вже знала: повертати нічого. Все давно витрачено. І просити милосердя безглуздо.
— А тепер я хочу передати слово людині, чия незламна енергія веде наш холдинг уперед! — гримів зі сцени ведучий, розмахуючи мікрофоном. — Генеральний директор групи компаній «Південний-Транс» — Артем Романов!
Зал вибухнув оплесками. Зазвучала бадьора, пафосна музика. Артем піднявся сходами на невисокий подіум, розправив плечі й широко посміхнувся присутнім.
На величезному екрані за його спиною спалахнув титульний слайд презентації: «Стратегія прориву. Підсумки року». Мого імені на слайді не було. Тільки його прізвище, виведене величезними літерами.
— Дякую, друзі! — Артем узяв мікрофон, поважно пройшовся сценою. — Цей рік був непростим. Нам пророкували спад оборотів, казали, що логістика на східному напрямку зупиниться. Але лідерство — це вміння брати удар на себе. Поки теоретики пишуть звіти в тихих кабінетах, справжні практики будують дороги!
Він говорив гладко, сипав термінами, які я вбивала йому в пам’ять останні три тижні перед сном. Зал слухав. Інвестори схвально кивали.
Я стояла біля першого ряду столів, прямо навпроти сцени. Поруч зі мною сидів Сергій Петрович. Він не аплодував. Його сухі пальці розмірено відстукували ритм по краю келиха.
— І на завершення, — Артем зробив ефектну паузу, обводячи зал переможним поглядом, — я хочу сказати: наступного року ми потроїмо наші потужності. Всі фінансові ризики зведені до нуля. Баланс чистий, як сльоза немовляти. Фінансовий блок відпрацював штатно, хоча, зізнаюся, мені доводилося особисто контролювати кожну цифру, аби уникнути прикрих жіночих помилок.
У залі почулися поодинокі, ніякові смішки. Хтось із молодих менеджерів запобігливо хіхікнув.
Я зробила крок уперед. Підійшла до сходів, піднялася на дві сходинки. Мої підбори чітко й сухо стукали по дерев’яному настилу.
— Артеме Миколайовичу, — мій голос пролунав надто голосно, прорізаючи музику, що миттєво стихла за спиною. Я піднялася на подіум. — Ви, здається, забули представити раді директорів додаток номер чотири. Це той самий аудиторський висновок про рух інвестиційних коштів.
Артем завмер. Усмішка сповзла з його обличчя, оголивши хижий, змучений вишкір. Він рвучко підскочив до мене, прикриваючи мікрофон долонею.
— Ти з глузду з’їхала? Забирайся звідси. Не ганьбися.
— Я продовжую звіт, — я потягнулася до пюпітра, де лежав пульт від проєктора. — Як співзасновниця і головний аналітик компанії.
— Іди геть! — прошипів він самими губами.
— Віддай пульт, Артеме.
У залі запала глибока тиша. Музика стихла зовсім. Дві сотні людей не рухалися, їхні погляди були прикуті до нас. Офіціант біля стіни застиг із підносом у руках.
Артем відступив на крок. Його обличчя налилося кров’ю, в очах спалахнула дика, хмільна ненависть людини, у якої на очах зривають маску всесилля. Він вхопив фужер із шампанським, що стояв на краю трибуни.
— Годі вдавати із себе мозок компанії! — вигукнув він у мікрофон, так що динаміки завищали від перевантаження. — Твоє місце — на побігеньках у справжніх лідерів! Знай своє місце, бухгалтерко!
І широким, різким рухом він хлюпнув мені шампанським просто в обличчя.
Холодна, липка рідина обпекла повіки, потекла по щоках, залила губи й хлинула на груди, залишаючи темні, потворні плями на тонкому темно-синьому шовку мого плаття. Кілька крапель потрапили у волосся. Зал ахнув. Хтось підхопився з-за столу, почувся глухий стукіт стільця, що впав.
Я не закричала. Не закрила обличчя руками. Я навіть не моргнула.
Артем важко дихав, дивлячись на мене зі знущальним тріумфом. Він чекав сліз. Чекав, що я, розмазуючи туш, із ганьбою пробіжу через увесь зал до туалету, а він потім пояснить поважній публіці: «Жіночий нервовий зрив, перевтомилася, буває».
Я повільно відкрила клатч. Дістала тоненьку батистову хустинку із вишитими волошками. Не поспішаючи, акуратними, точними рухами промокнула лоб, щоки, підборіддя. Згорнула вологу шовкову хустинку учетверо й поклала її просто на пюпітр, поруч із його конспектом промови.
Потім повернулася спиною до чоловіка і підійшла до краю сцени.
— Сергію Петровичу, — покликала я. Мій голос звучав абсолютно спокійно, без жодного тремтіння. У мертвій тиші залу його чув кожен.
Голова ради директорів уже стояв біля підніжжя сцени. Його обличчя було блідим, губи стиснуті в тонку білу лінію.
— Я слухаю вас, Оксано Володимирівно.
Я дістала зі сумочки чорну флешку і простягнула йому.
— Тут оригінали фінансових проводок за останні шість місяців. Сто тринадцять мільйонів гривень виведені з інвестиційних рахунків «Південного-Трансу» на підставну брокерську контору нашого генерального директора. Підписи, виписки, реєстри. Аудит завершено.
Сергій Петрович узяв флешку. Його пальці були твердими, як залізо.
— Ти… ти що верзеш?! — заревів ззаду Артем. Він кинувся до мене, але спіткнувся об шнур мікрофона, ледь утримавши рівновагу. Його поблажливість випарувалася без сліду, в очах плескався тваринний, липкий страх. — Сергію Петровичу, не слухайте її! Вона бреше! Це бабська помста! Вона психічно хвора, я її завтра ж у клініку покладу!
Сергій Петрович навіть не подивився на нього. Він сховав носій у внутрішню кишеню піджака, повернувся до залу й підняв руку.
— Урочисту частину вечора закінчено, — голосно й сухо оголосив голова. — Членам ради директорів залишитися в малому залі за десять хвилин. Банкет закрито.
Я спустилася зі сцени. Жодна людина не відвела погляду, але ніхто не посмів сказати й слова. Я пройшла крізь натовп топ-менеджерів, що розступався переді мною, до виходу, відчуваючи, як мокрий шовк липне до ключиць, пахне кислим вином, а всередині розливалася холодна, прозора ясність.
Турнікет на центральній прохідній бізнес-центру клацнув і видав короткий металевий зумер. Загорівся червоний хрест.
— Тобто «доступ заблоковано»? — знайомий, зірваний голос долинув до мене з вестибюля.
Я стояла біля ліфтового холу першого поверху, застібаючи пряме сіре пальто. За скляними перегородками входу метушився Артем. У пом’ятому костюмі, без краватки, із сірим, невиспалим обличчям, він знову й знову прикладав свою пластикову картку до магнітного зчитувача.
— Лейтенанте, ти осліп? — кричав він начальнику зміни охорони. — Я генеральний директор цієї контори! Пропусти мене, або ти до вечора тут не допрацюєш!
Літній охоронець у чорній формі навіть не поворухнувся.
— Розпорядження голови ради директорів, Артеме Миколайовичу. Пропуск анульовано о восьмій нуль-нуль. Наказано викликати групу швидкого реагування, якщо будете шуміти.
— Якого голови?! У мене там документи в сейфі! У мене особисті речі!
— Ваші особисті речі упаковані в дві коробки і знаходяться в камері зберігання біля центрального в’їзду, — спокійно відповів охоронець, дивлячись повз нього на вулицю. — Заберете під розписку.
Артем, піднявши погляд, упіймав мій крізь скляну перепону турнікета. Він завмер на мить, а в його очах промайнуло щось настільки жалюгідне, майже благальне. Це був відгомін давньої звички, коли я завжди мала підійти, розрядити ситуацію, домовитися з охороною і запевнити: «Все добре, він просто не стримався».
— Оксано! — різко вигукнув він, лунко вдаривши долонею по пластику турнікета. — Оксано, скажи їм! Вони ж з глузду з’їхали! Ти розумієш, що вони на мене кримінальну справу повісять? Нас обох потягнуть, ти теж співзасновниця! Оксано, поговори з Сергієм, зупини це! Ми ж можемо все обговорити!
Я ж не зрушила з місця. Просто дивилася на нього крізь прозоре скло. Десять років спільного життя, ніби стиснулися в одну мить, у цьому сірому, вологому понеділку. У шумі чужих кроків по гранітній підлозі вестибюля, у цьому надривному крику чоловіка, який до останнього вірив, що світ обертається лише навколо його роздутого самолюбства.
Двері ліфта безшумно відчинилися за моєю спиною.
— Оксано Володимирівно, піднімайтеся, — спокійно звернувся Сергій Петрович, притримуючи стулку. — Юристи вже чекають у переговорній. Залишилося тільки дочекатися вас.
Я ступила всередину. Двері безшумно зачинились, відтинаючи від мене гамір вестибюля.
На чотирнадцятому поверсі панувала незвична тиша. Жодної передноворічної метушні, жодних привітань. У приймальні генерального директора секретарка Лесина сиділа з ідеально рівною спиною, боячись підняти погляд від монітора.
— Проходьте, Оксано Володимирівно, — ледь чутно промовила вона.
Ми увійшли до просторого кутового кабінету, звідки відкривався панорамний вид на Дніпро. Стіл із темного дуба був завалений синіми теками для документів. У кріслах сиділи троє членів ради директорів та очільник служби безпеки.
Сергій Петрович, не сідаючи, підійшов до голови столу й розгорнув аркуш із фірмовим бланком компанії.
— Протокол позачергового засідання готовий, — оголосив він, звертаючись до всіх присутніх. — Повноваження генерального директора Романова Артема Миколайовича припинені з сьогоднішнього дня, згідно з пунктом два статті двісті сімдесят восьмої Кодексу законів про працю. Матеріали внутрішньої перевірки за фактом виведення ста тринадцяти мільйонів гривень передано до слідчих органів. Позовна заява про компенсацію збитків буде направлена до суду до обіду.
Один з інвесторів підняв руку.
— Хто візьме на себе оперативне управління? До кінця року потрібно закрити контракти з морськими портами, інакше ми втратимо квоти.
Сергій Петрович поклав на стіл важку перову ручку й прямо подивився на мене.
— Кандидатура лише одна. Людина, яка цю компанію спроєктувала і знає кожен маршрут до останнього гвинтика. Оксано Володимирівно, ви берете керівництво?
Я перевела погляд на дубовий стіл. На ньому вже не було срібної попільнички Артема, не лежали ключі від його представницького седана. Там стояла лише чиста папка для підпису й аркуш наказу.
— Беру, — спокійно відповіла я.
— Тоді підписуйте.
Я підійшла до столу, взяла ручку і розгорнула наказ номер один. Білий аркуш ледь чутно хруснув під моїми пальцями. У верхньому правому куті виднілися чіткі, друковані літери: «Тимчасовий президент групи компаній “Південний-Транс” — Романова О. В.».
Я деякий час вдивлялася в ці три ініціали. Кілька секунд вони здавалися мені зовсім чужими, наче належали іншій жінці — рішучій, незнайомій, яка не знала сумнівів чи страху. Потім я опустила перо на папір і поставила свій підпис.
Короткий, упевнений розчерк. Жодних вагань.
За вікном падав дрібний сірий сніг, який одразу ж танув, торкаючись теплого скла чотирнадцятого поверху. Я поклала ручку на край столу, підійшла до вікна і подивилася вниз. Там, біля шлагбаума парковки, крихітна чорна постать відчайдушно намагалася зловити попутку на краю мокрого тротуару.