О дев’ятій вечора, як і завжди, задзвонив телефон.
— Маріє, ти не пам’ятаєш, куди я на завтра поклала пігулки? У синю коробочку чи в зелену? — бабусин голос звучав розгублено, але це було вже звично. Я навіть уявила, як вона знову сидить над таблетницею, перераховує відділення, вагається і зрештою остаточно плутається.
— У синю, бабусю. Синя — на ранок, зелена — на вечір. Ми ж це домовилися, пам’ятаєш? Я підписала.
— Підписала, звісно. Але ж літери такі дрібні, а окуляри я десь у вітальні забула. Ну гаразд. А від тиску я сьогодні вже випила?
Вона заплющила очі, і на мить серце стиснулося від утоми. Сечогінне бабуся мала пити лише по понеділках і четвергах, а сьогодні був тільки вівторок.
Вона добре пам’ятала, як минулого разу на таке саме запитання з’ясувалося, що бабуся прийняла ліки двічі. Тоді їй довелося всю ніч бігати до туалету, а зранку ще й голова йшла обертом.
— Бабусю, я зараз приїду. Самій усе перевірю, — сказала Марія вже твердіше.
— Та не треба, Марієчко, вже ніч… — почала відмовлятися вона.
— Треба. Я буду.
Іван сидів на дивані, втупившись у телевізор, і навіть голови не повернув.
— Знову? — кинув він, і в голосі чулася втомлена злість.
— Знову. Година в один бік і година назад, — відповіла вона, натягуючи куртку.
— Тобі це ще не остогидло? — запитав він, а Марія й не знайшла, що сказати.
Остогидло — це було надто слабке слово. Вона була виснажена до сліз, інколи так втомлювалася, що засинала просто в автобусі й проїжджала свою зупинку. Але хіба можна втомитися від власної руки? Ні. Це ж була її бабуся.
Бабусина квартира — двокімнатна, з високими стелями й вузьким коридором — стояла на п’ятому поверсі будинку на вулиці Січових Стрільців. Ліфта там ніколи не було. У квартирі завжди пахло книжковим пилом і трохи корвалолом.
Саме в цих стінах вона й виросла. Її батьки розлучилися, коли їй було всього сім. Усе було болісно й голосно — зі скандалами та битим посудом. Менш ніж за рік мама знову вийшла заміж і поїхала з новим чоловіком в інше місто.
Спершу її залишили в бабусі «до кінця навчального року», потім — «поки не влаштуємося». Влаштувалися, здається, надовго, а вона так і залишилася жити з бабусею.
Моя бабуся, Ганна Михайлівна, усе життя віддала районній бібліотеці. У її квартирі книги стояли всюди — від підлоги до стелі, у два ряди на кожній полиці. Я робила уроки за її письмовим столом біля вікна, а спала на дивані в маленькій кімнаті, над яким висів килим із оленями.
У дитинстві я водила пальцем по тим оленям і вигадувала, куди ж вони так мчать. Бабуся ніколи не підвищувала голосу. Одного разу, коли я в дев’ятому класі прийшла додому о третій ночі, вона просто сиділа на кухні під світлом торшера й тихо сказала: «Я вже думала, поліцію викликати. Сідай, чай гарячий».
Коли вона виросла й переїхала, все одно поверталася сюди. Після першого невдалого кохання. Коли її скоротили з першої роботи. Бабуся завжди відчиняла двері, ставила чайник і нічого не питала, доки вона сама не починала говорити.
— У кожної людини має бути місце, куди можна прийти й нічого не пояснювати, — якось сказала бабуся.
— У мене таке було. У моєї мами, в її кімнатці в комуналці. Коли я від твого діда з маленькою твоєю мамою пішла, мені більше нікуди було. Я в неї пів року на розкладачці спала. І ніхто мене не виганяв.
Чотири роки тому бабуся впала у ванній і зламала шийку стегна. Операція минула вдало, але після неї Ганна Михайлівна ніби відразу постаріла на десять років.
Вона ходила з ходунками, весь час плуталася в таблетках, забувала вимкнути газ. Діабет, тиск, серце — усе це тільки додавало клопоту. Сама вона вже жити не могла, але переїжджати кудись категорично не хотіла.
— Я в цій квартирі народилася, в цій квартирі й помру. Нікуди не поїду.
І я почала їздити до неї щодня.
Після роботи — два автобуси або сорок хвилин машиною в заторах. Купівля продуктів, приготування їжі на два дні наперед, розкладання ліків у таблетницю на весь тиждень: синя — на ранок, зелена — на вечір.
Квитанції за комуналку, які бабуся складала в хлібницю й забувала сплачувати. Поліклініка, ендокринолог, кардіолог, окуліст. Раз на пів року — лікарня. Миття голови по суботах. Педикюр, бо при діабеті підрізати нігті небезпечно, тож вона навчилася робити це сама.
Іван спочатку терпів. Потім почав дратуватися.
— Ти взагалі буваєш удома? Я приходжу, а тебе немає. Вечерю знову розігрівати?
— Вечеря в холодильнику, Іванку.
— Я не про вечерю. Ти мене чуєш?
Якось, на самому початку, він сам відвіз бабусю в поліклініку, коли в Марії була термінова робота. Повернувся похмурий. Сказав, що Ганна Михайлівна тричі перепитувала, хто він такий, і що він більше ніколи туди не поїде.
Моя свекруха, Наталія Петрівна, при кожній зустрічі лише хитала головою.
— Віддала б ти її в пансіонат, Маріє. Зараз є хороші, приватні. Догляд, лікарі, годують п’ять разів на день. І тобі б не мучитися, і їй краще. А ти з цією метушнею себе зовсім загнавши. Подивись на себе, які синці під очима.
— Метушня.
Вона запам’ятала це слово. Сказане воно було не зі зла, радше зі співчуттям. Але саме від цього співчуття їй стало холодно.
Ніхто з родини Івана жодного разу не запропонував підмінити її хоча б на один вечір. Ні Наталія Петрівна, в якої був вільний вівторок. Ні Олена, золовка, що жила за п’ятнадцять хвилин від Січових Стрільців. Не пропонували навіть допомогти з продуктами. Її «метушня» була тільки її, і всі це спокійно приймали.
Бабусі не стало в березні, вночі, уві сні. Вранці вона приїхала з продуктами, відчинила двері своїм ключем, покликала з порога: «Бабусю, це я». Але відповіді не було.
Похорон минув наче в тумані. Іван стояв поруч, міцно тримав її під руку, ніби боявся, що вона впаде. Наталія Петрівна принесла величезний вінок, а потім тричі показово витирала очі хустинкою. Олени не було — вона послалася на температуру в молодшого сина.
За тиждень, коли перший біль трохи стих, вона пішла до нотаріуса. Там її чекала несподіванка: бабуся Ганна Михайлівна заповіла квартиру їй. Заповіт склали два роки тому, задовго до смерті, і вона про нього навіть не здогадувалася. Бабуся ніколи про це не згадувала.
Разом із копією заповіту нотаріус передав їй невеликий конверт. Усередині лежала записка, написана бабусиним рівним, бібліотечним почерком. Слова були прості, але вдаряли просто в серце:
— Маріє, щоб тобі завжди було куди прийти. Своє. Щоб ні в кого не просити.
Вона прочитала це просто в кабінеті й розплакалася так, що нотаріус мовчки присунув коробку серветок. Це був не просто подарунок — це була підготовлена бабусею підтримка, ніби вона наперед знала, що вона знадобиться.
— Це твоє, — сказав Іван того вечора.
— Тобі й вирішувати, що з нею робити. Хочеш — продавай, хочеш — здавай.
Вони з Іваном жили у двокімнатній квартирі, купленій в іпотеку одразу після весілля. До повного погашення кредиту лишалося ще одинадцять років. Звісно, бабусину квартиру можна було здати в оренду, а гроші спрямувати на дострокове закриття їхнього кредиту. Іван обережно натякнув на цю ідею, але відразу додав:
— Ну, це потім. Як сама вирішиш.
— Вона поки що не може, Іванку, — відповіла вона, відкладаючи виделку.
— Там її речі. Там усе її. Мені треба розібратися з усім самій.
— Звісно. Скільки треба, стільки й розбирай.
Вони домовилися, що поки квартира стоятиме порожньою. Вона мала їздити туди у вихідні й поволі наводити лад. І справді розбирала речі дуже повільно. Знімала з полиці кожну книжку, гортала, відкладала.
У багатьох бабуся лишала закладки: старі трамвайні квитки шістдесятих років, висушені кленові листочки, поштові листівки. Кожна така закладка була ніби її тихим голосом, що долинав крізь роки. Іноді вона цілу суботу просиджувала на підлозі серед книжок, так нічого й не розібравши.
Нарешті, у вересні, через пів року, вони оформили спадщину, як того вимагав закон. Нотаріус видав їй свідоцтво про право на спадщину, а незабаром право власності на квартиру офіційно зареєстрували на її ім’я. Вона сховала всі документи в ту саму бабусину синю папку на зав’язках, ніби заховуючи їх від усього світу.
Саме після цього щось невловимо змінилося у стосунках із родиною чоловіка.
Молодша сестра Івана, Катерина, жила з чоловіком Олегом і двома дітьми, яким було шість і три роки, в орендованій однокімнатній квартирі на околиці міста. Олег працював водієм, а Катерина сиділа з молодшим сином у декреті.
Грошей, за її словами, їм постійно не вистачало. До вересня Катерина в основному скаржилася на високі ціни на все. Але з осені вона раптом почала нарікати саме на їхні житлові умови.
— Ви навіть не уявляєте, як ми тулимося, — якось за недільним обідом у свекрухи почала Катерина, чомусь дивлячись просто на мене.
— Четверо в одній кімнаті! Діти сплять на одному дивані, а Сашко постійно штовхає Соню. Господиня щомісяця здирає 35 тисяч гривень, ще й погрожує підняти ціну! А в когось же квартири стоять пусті…
Вона прекрасно розуміла, до чого хилить. Їй щиро було шкода Катерину: четверо в однокімнатній квартирі — це справді тяжко. Але її співчуття обірвалося того вечора, коли Іван за вечерею сказав:
— Слухай, Маріє. А може, хай Катерина поки поживе в бабусиній квартирі? Тимчасово. Квартира ж усе одно пустує. Їм би хоча б на рік перепочити, грошей зібрати.
Я поклала виделку.
— Ні, Іване.
— Чому? Ти ж усе одно там не живеш.
— Тому що я там розбираю речі. Тому що ми так домовилися. І тому що я знаю, як у Катерини буває «тимчасово».
Як у Катерини буває «тимчасово», чудово знали всі.
Сім років тому, коли Катерина вийшла заміж за Олега, їм просто не було де жити. Тоді Наталія Петрівна пустила їх на свою дачу під Києвом «на літо, поки не знайдуть щось». Дача була утеплена, з піччю, тож молоді залишилися на осінь. Потім на зиму. Згодом народився Сашко. А потім і Соня.
За всі ці роки Наталія Петрівна жодного разу не ночувала на власній дачі. Вона хотіла її продати: грошей не вистачало, та й вік уже не той, їздити було важко. Але щоразу, коли вона заводила мову про продаж, Катерина починала плакати.
«Ти що, нас на вулицю виганяєш? З дітьми? Рідна ж мати!» Олег мовчав і тільки дивився у вікно. Наталія Петрівна завжди поступалася.
З’їхали вони з дачі лише минулої осені. І то не з власної волі: Сашкові вже час було до садочка, а до найближчого дитячого садка з дачі довелося б їхати сорок хвилин. Переїхали вони в ту саму однокімнатну квартиру, і відтоді Катерина при кожній нагоді згадувала дачу з такою тугою, ніби її звідти буквально вигнали.
Вона все це бачила на власні очі. Бачила, як Наталія Петрівна ховала в сумку оголошення від рієлтора й зітхала:
— Ну не можу ж я їх виставити.
І вона прекрасно розуміла: з бабусиної квартири Катерину з двома дітьми теж ніхто й ніколи не виставить. Ні через рік, ні через п’ять.
Через два дні Наталія Петрівна з’явилася в них удома. Без попередження, у середу ввечері.
Вона пройшла на кухню, сіла на табурет, поклала сумку на коліна і без жодних вступів звернулася до неї:
— Маріє, зроби Катерині дублікат ключів від бабусиної квартири. І краще до п’ятниці.
Вона стояла біля раковини з мокрою тарілкою в руці.
— А навіщо Катерині ключі?
— Як це навіщо? Щоб жити! Вони в суботу переїжджають. Олег уже замовив вантажне таксі на дев’яту ранку.
Я обережно поставила тарілку в сушарку.
— Переїжджають? У мою квартиру? У суботу?
— Ну а куди їм ще? — здивувалася свекруха. — Іван сказав, ти ж усе одно там не живеш.
Марія повільно обернулася до Івана. Він сидів за кухонним столом, уткнувшись у телефон, і бездумно водив пальцем по екрану, навіть не підводячи очей. Погляд Марії був повен розгубленості.
— Іване, — її голос ледь тремтів.
— Ми ж домовилися в понеділок, пам’ятаєш? Я ж чітко сказала — ні.
Він мовчав, не піднімаючи голови.
— Наталіє Петрівно, — звернулася Марія до свекрухи, намагаючись стриматися.
— Мене хтось узагалі питав? Хто вирішив, що Катерина житиме в моїй квартирі?
Свекруха глянула на неї з таким щирим, майже дитячим подивом, ніби Марія сказала щось неймовірно дурне.
— Та навіщо питати? У тебе ж є своя оселя, ось ця. Вас двоє, без дітей. А в Катерини — двоє малюків, їм же більше треба!
Ці слова прозвучали так просто й упевнено, ніби мова йшла про звичайну погоду. Для Наталії Петрівни це й справді було очевидно: у кого дітей більше, тому й квартира. А кому бабуся заповіла житло, і хто чотири роки щовечора підіймався до неї на п’ятий поверх без ліфта, значення не мало взагалі.
Іван нарешті відклав телефон.
— Маріє, ну серйозно, — сказав він, підводячи на неї очі.
— Мама правильно каже. Їм там справді тісно. А квартира ж твоя стоїть пусткою. Нехай поживуть рік-другий, стануть на ноги. Тобі що, шкода?
Марія дивилася на чоловіка й ніби бачила його вперше. Високий, світловолосий, у домашній футболці з плямою кетчупу на грудях. Вісім років тому вона виходила за нього заміж закоханою і щасливою. Тоді він носив їй у студентське містечко каву в термосі й одного разу опівночі шукав по всьому місту її улюблені мандарини.
А тепер він сидів поруч із матір’ю й питав: «Тобі що, шкода?».
Раптом Марія згадала дуже багато всього одразу, ніби прорвало греблю. Як він дратувався, коли вона знову їхала до бабусі.
«Ти взагалі буваєш удома?» Як Наталія Петрівна називала її турботу «метушнею».
Як Катерина не прийшла на похорон, бо в молодшого сина піднялася температура. І як за чотири довгі роки ніхто з них жодного разу не запропонував підмінити її хоча б на один вечір. Ні з продуктами, ні з походами в поліклініку, ні з миттям бабусиної голови по суботах.
Чотири роки це були Маріїні клопоти, її втома, її синці під очима від недосипання. А тепер, коли бабусі вже не було, а квартира лишилася, вона раптом стала спільною. Спільним сімейним ресурсом, з якого можна просто брати, нічого не віддаючи.
— Мені не шкода, Іване, — відповіла вона, дивлячись йому в очі.
— Мені образливо. Бабуся не для такого мені її заповідала.
Вона різко встала й пішла в передпокій. На гачку біля дверей висіли два комплекти ключів від квартири на Січових Стрільців: її власні та запасні. Вона залишила запасний комплект там після тієї поїздки до поліклініки — про всяк випадок, якщо Івану ще раз знадобиться відвезти бабусю. Відтоді вони так і висіли, забуті. Марія зняла обидва комплекти з гачка й сховала до кишені куртки.
Повернулася на кухню.
— Наталіє Петрівно, передайте Катерині: ніякого переїзду в суботу не буде. Вантажне таксі нехай скасовує. Квартира моя, і я її нікому не віддам.
— Ти що… — свекруха рвучко підвелася, і обличчя в неї пішло червоними плямами.
— Іване! Ти чуєш, що твоя дружина верзе?
— Чую, — похмуро відповів Іван. Він кинув на Марію довгий важкий погляд.
— Ти така жадібна, Маріє. Не очікував.
Наступні кілька днів Іван майже не говорив із нею.
Він не кричав і не грюкав дверима, як колись. Просто мовчав. Приходив із роботи, мовчки вечеряв, а потім ішов дивитися телевізор у вітальню. Відповідав односкладово:
— так,
— ні,
— не знаю.
Марія добре розуміла, що це за гра. Це була справжня облога. Він чекав, що вона не витримає тиші й здасться, як колись поступалася в дрібницях: де зустрічати Новий рік, куди їхати у відпустку, чи купувати свекрусі нову мікрохвильовку.
Але цього разу вона не здавалася.
У п’ятницю ввечері, розбираючи білизну для прання, Марія витягла з кишені його робочої куртки зім’ятий чек.
«Ремонт взуття. Виготовлення ключів». Дата — вівторок. Сума — триста п’ятдесят гривень. У вівторок, тобто напередодні візиту Наталії Петрівни. Наступного дня після того, як Марія чітко сказала йому «ні».
Вона довго стояла біля пральної машини з цим чеком у руці. Отже, у вівторок він уже взяв запасний ключ із передпокою, зробив дублікат і поклав оригінал назад. А копію віддав Катерині. І тільки після цього, в середу, Наталія Петрівна приїхала просити в Марії ключі, щоб хоч якось зберегти видимість пристойності.
У суботу вранці Марія рано поїхала на Січових Стрільців. Вантажного таксі біля під’їзду не було — мабуть, Катерина таки скасувала його. Але чекати, поки вона передумає, Марія вже не збиралася.
Вона зібрала бабусині документи: стару синю папку на зав’язках, ощадні книжки, старі свідоцтва. Скриньку з бабусиними сережками та дідусевими медалями. Фотоальбоми. Записку «Марійко», яку зберігала між сторінок улюбленої бабусиної книжки — «Лісової пісні» з відірваним корінцем. Усе це вона склала у дві великі сумки й відвезла на роботу, у свою шафку в роздягальні.
Потім викликала майстра. Сивий мовчазний чоловік замінив замок на вхідних дверях за якихось сорок хвилин. Віддав їй три нові ключі.
— Старі вже не підійдуть, — запевнив він. — Узагалі ніякі.
— Дякую, — сказала Марія. — Саме це мені й було потрібно.
Про той чек із ремонту взуття вона чоловікові нічого не сказала. У цьому вже не було потреби. Вона й так усе зрозуміла.
Мовчання Івана тривало майже місяць.
Марія багато думала весь цей час. Не про квартиру — це питання вже було вирішене. Вона думала про них з Іваном. Про вісім років шлюбу, у якому, як їй здавалося, вона завжди була на його боці. І про те, що коли доводилося обирати між її особистими межами та бажаннями його родини, він майже завжди ставав на бік останніх.
Марія не могла зрозуміти, звідки в Івана взялася ця незворушна впевненість, що він має право розпоряджатися її житлом.
Тією квартирою, яку ніхто йому не дарував, яку він не заробив і навіть не успадкував.
У яку він за всі чотири роки догляду за бабусею заїхав лише один раз, і тоді ж сказав:
— Більше ніколи.
Виходило, що для нього це була не Маріїна квартира, а просто вільне житло.
Нічиє приміщення, яке можна віддати сестрі.
І його мовчання її зовсім не лякало. Кожен день цієї тиші лише підтверджував те, що вона вже зрозуміла тієї середи на кухні.
Десь у середині жовтня Іван таки заговорив першим.
Марія після вечері мила посуд, коли він зайшов на кухню. Зупинився у дверях, схрестивши руки на грудях.
— Слухай, Маріє, — почав він, — я так більше не можу. Давай чесно. Віддай Катерині квартиру хоча б на рік. Всього рік, і все. Нехай поживуть, назбирають грошей, візьмуть іпотеку й з’їдуть. Просто рік.
Марія вимкнула воду.
— Іване, — спокійно відповіла вона, — твоя мама роками не могла змусити Катерину з’їхати з власної дачі. Який рік? Ти взагалі про що говориш?
— Це інше, — відмахнувся він. — Я простежу.
— Ти навіть за своїм ключем не простежив, — голос Марії став твердим.
— Я бачила чек.
— Ти зробив дублікат у вівторок.
Він здригнувся, спалахнув, а потім обличчя в нього стало жорстким.
— Добре, — сказав Іван, змінивши тактику, — тоді скажу інакше. Якщо ти не віддаси Катерині цю квартиру хоча б на рік, я почну сумніватися, чи взагалі потрібна мені така сім’я. Де дружина не може допомогти рідній сестрі чоловіка.
Марія мовчки витерла руки рушником. Акуратно склала його навпіл і повісила на ручку духовки.
Вона розуміла, що це ультиматум: квартира або їхній шлюб. Її особисте, бабусине «своє» або Іван. Наче дві важкі гирі на терезах, і їй потрібно було вибрати, яку покласти.
— Іване, — нарешті сказала вона, дивлячись йому просто в очі, — я не збираюся обирати між собою і твоєю сім’єю. Це нечесний вибір. Якщо для тебе сім’я — це коли я віддаю бабусину квартиру твоїй сестрі, а ти за моєю спиною робиш дублікати ключів, то такої сім’ї в нас уже немає. Її просто не існує.
Він довго дивився на неї, мабуть, чекав сліз або умовлянь. Але Марія не заплакала.
— Ну ти й… — почав він, але не договорив. Розвернувся і вийшов із кухні.
За три дні Іван зібрав свої речі й переїхав до матері. Марія його не зупиняла.
У листопаді вона подала на розлучення. Іпотечну квартиру на Дніпровській набережній вирішили продати через банк: закрити залишок кредиту, а гроші, що лишаться після угоди, поділити навпіл.
Так порадив юрист, це було найпростіше рішення, і Іван, на диво, не сперечався. Здавалося, він просто хотів, щоб усе якнайшвидше скінчилося.
Катерина так і залишилася в орендованій однокімнатній квартирі на околиці. Через спільних знайомих Марія чула, що власниця все ж підняла їм орендну плату до сорока тисяч. І Олег пішов працювати на дві зміни, щоб оплачувати житло.
Потім до неї дійшли чутки, що Наталія Петрівна таки продала дачу в Козині й віддала частину грошей Катерині на перший внесок для іпотеки. Це Марію навіть трохи здивувало. Можливо, свекруха теж щось зрозуміла, а може, просто знайшла інший спосіб допомогти доньці, раз цей не спрацював.
Марію це вже не стосувалося.
Ремонт у квартирі на Січових Стрільців вона почала навесні, майже рівно через рік після смерті бабусі.
Робила все не поспішаючи, по частинах, так само, як колись робила бабуся. Спершу взялася за вікна: старі дерев’яні рами пропускали стільки протягів, що взимку чай на підвіконні миттєво холонув. Потім була ванна кімната, де чотири роки тому впала бабуся. Там Марія поклала нову плитку — світлу й неслизьку — та встановила поручень біля стіни. Навіщо — й сама не знала. Бабусі він уже був не потрібен.
Книжки вона залишила.
Усі до одної.
Шафи відреставрував майстер-червонодеревець, якого їй порадили, і вони знову засяяли темним деревом, як у її дитинстві.
Килим з оленями вона зняла, віддала в хімчистку й повісила назад у маленьку кімнату.
Друзі сміялися:
— Який килим, XXI століття ж на дворі!
Марія лише знизувала плечима.
Переїхала вона в червні, на початку літа.
У перший вечір Марія сиділа на бабусиній кухні за її столом, який теж лишила. Пила чай із бабусиної чашки з відбитим краєм. За вікном шуміли тополі, десь унизу репетували коти.
О 21:40 Марія машинально глянула на телефон.
Ніби чекала дзвінка:
— Марійко, я таблетки куди поклала: у синю чи в зелену?
Телефон мовчав.
Марія допила чай. Пішла в кімнату й дістала з полиці «Лісову пісню» з відірваним корінцем. Витягла з неї записку, перечитала, хоч давно знала її напам’ять. «Щоб у тебе завжди було куди прийти. Своє. Щоб ні в кого не просити».
Раніше вона думала, що бабуся написала це на той випадок, якщо Марії колись не буде куди подітися. Якщо щось зламається, якщо вона залишиться сама. На якийсь чорний день, який, можливо, так і не настане.
Тепер Марія розуміла це інакше. Бабуся залишила їй не просто сховок чи прихисток. Вона залишила їй право. Право не виправдовуватися, не доводити нікому, що вона має право на своє. Не стояти на кухні біля плити й слухати, що в когось двоє дітей, тож їм потрібно більше. Просто жити у себе. І вирішувати самій.
Вона поклала записку назад у книгу й поставила її на полицю, на своє законне місце, у другий ряд, поруч з іншими томами Лесі Українки, перед Франком. Потім вимкнула світло на кухні й пішла спати в маленьку кімнату, під килим з оленями.