– Пашо, ти не міг би сьогодні приїхати раніше? Мені треба тобі дещо сказати, – увечері Марина зателефонувала чоловікові.
Робочий день давно завершився, але останнім часом Олексій усе частіше затримувався до пізна.
– Марин, я зараз зайнятий. Що трапилося? – незадоволено кинув Олексій.
– На УЗД знайшли щось підозріле. Тепер треба з’ясувати, наскільки це серйозно. Призначили додаткові обстеження, які не виключають операції. Олексію, мені страшно!
– Удома поговоримо, – урвав дружину Олексій і скинув виклик.
– Дружина? – запитала Аліна.
– Так.
– І що ти їй цього разу сказав? Що в тебе знову завал на роботі?
Олексій глянув на неї з роздратуванням. За останні місяці ця вигадка вже йому добряче остогидла, але змінювати її він поки не збирався.
– Яка різниця? Мені треба їхати… У неї знайшли якесь новоутворення, – важко зітхнув він.
– Та мені байдуже! Я при надії, Олексію! І більше не збираюся чекати, поки ти вирішиш, з ким хочеш жити! – Аліна сунула йому під носа тест.
– Зараз не найкращий момент.
– Усі так кажуть!
– Не тисни на мене!
– Ні, Олексію! Я не збираюся сама ростити дитину! Або ти кидаєш її, або ми розходимося! Будь уже мужиком!
– Мені треба подумати, – буркнув він. Настрій на романтичну зустріч зник повністю.
– Ти вже кілька місяців думаєш!
Він нічого не відповів. Розмова з дружиною та ультиматум Аліни вимагали рішень, до яких Олексій був не готовий.
– Я поїхав. Подзвоню, – сказав він і вийшов.
Марина чекала чоловіка вдома. На столі лежали медичні папери та підрахунки майбутніх витрат.
– Ти вже поїв? Я можу підігріти вечерю, – спитала вона, щойно він зайшов.
– Я не голодний. Покажи, що ти там назбирала.
Вона подала висновок.
– Лікар каже, що обстеження треба пройти якнайшвидше, краще в приватній клініці. Я вже дізналася про ціну процедур: грошей ледь вистачає.
– Консультація хорошого лікаря теж недешева, безкоштовно до нього майже не потрапиш. Якщо ще й призначать втручання, знадобляться дуже великі гроші!
– І що ти хочеш від мене? – похмуро дивлячись на дружину, запитав Олексій.
– У тебе є дача, яка лишилася від матері. Ти там майже не буваєш. Давай продамо її.
– Дачу я продавати не збираюся.
– Чому? Вона ж просто стоїть без діла.
– Це моя власність! Батьки залишили її мені!
– Я пам’ятаю. Але зараз мова не про якусь непотрібну покупку на ці гроші! Мені треба розібратися зі здоров’ям!
– А якщо виявиться, що ти здорова?
– Про це треба молитися і вірити в це! Але чекати, поки стане гірше, я не можу. У нас росте дочка, я не хочу, щоб вона залишилася сиротою.
– Марино, не треба ухвалювати рішення на емоціях!
– Я прошу тебе допомогти мені, Олексію! Підтримати! Ми ж сім’я!
– Я тебе зрозумів.
Він вирішив не продовжувати розмову. Марина так і не дочекалася відповіді. Натомість її почула Софія. Тієї ночі вона майже не спала, думаючи, що робити далі і як допомогти мамі.
Наступного ранку Олексій почав збирати речі.
– Ти їдеш у відрядження? – розгубилася Марина.
– Ні, Марино, я йду.
– Куди? – ледь чутно прошепотіла дружина.
– Від тебе! Я хочу розлучення.
– Як це?! У такий момент…
– Я не готовий пройти з тобою через усе, що попереду. Ти лікуватимешся, можливо, втратиш волосся, у тебе будуть перепади настрою… Але навіть не це головне – у мене скоро буде дитина. І я обираю життя, а не небуття.
У кімнаті повисла тиша. У Марини підкосилися ноги від слів чоловіка. Але Олексій на неї не дивився. Він швидко зібрався й попрямував до дверей.
– Я не можу все життя жити з почуття обов’язку. І дачу продавати не збираюся. У мене тепер є інші зобов’язання.
Марина дивилася на нього, не в силах вимовити бодай слово.
– Ти сильна жінка, Марино. Якось сама впораєшся.
– А що сказати Софії?
– Ти краще вмієш з нею говорити. Щось придумаєш.
Коли чоловік пішов, Марина без сил упала на ліжко й проплакала кілька годин. Здавалося, що надія на краще зникла зовсім.
Софія дізналася про ганебну втечу батька ввечері.
– Тато більше не житиме з нами? – спитала вона.
– Ні, доню. Ми з ним розлучаємося.
Софія помовчала.
– А ти? Ти ж хворієш. Він зовсім не допомагатиме? А гроші?
– Софіє, дорослі питання я вирішу сама. Тобі не треба про це переживати.
Марина розуміла, що тримається тільки завдяки доньці. Вона не знала, як з усім впоратися. Вони обійнялися й мовчки сиділи так, поки сон не зморив обох.
Минув тиждень.
– Мамо, я подумала, що треба звернутися до благодійних організацій… – сказала донька за сніданком.
– Знаєш, скільки таких охочих? – похитала головою Марина.
– Треба спробувати! А ще… я знайшла оголошення. Один чоловік збирав гроші на лікування дружини. Але… Вона не дочекалася операції, – очі дівчини наповнилися сльозами.
Марині було боляче дивитися, як переживає Софія. Але зробити вона нічого не могла.
– Тепер він хоче віддати їх тому, кому вони справді допоможуть. Може, ми йому напишемо? – крізь сльози сказала Софія.
– Доню, ми не можемо просто так просити гроші в незнайомої людини…
– Він сам написав, що готовий допомогти. Давай хоча б дізнаємося!
Софія вирішила, що в будь-якому разі надішле йому повідомлення. І дочекавшись, поки мама піде на роботу, швидко написала звернення: розповіла про хворобу матері та про те, що батько пішов із сім’ї.
Відповідь прийшла ввечері:
«Вітаю, Софіє. Мені шкода, що вам доводиться через це проходити. Я готовий зустрітися з вашою мамою. Нехай вона сама вирішить, чи потрібна їй допомога».
Чоловіка звали Андрій.
– Мамусю, ти тільки не сварись… – у доньки в очах спалахнула надія, коли вона розповіла Марині, що незнайомець відповів і запропонував допомогу.
Марина вислухала й погодилася на зустріч тільки тому, що не хотіла засмучувати Софію, але попросила дочку більше не надсилати незнайомим людям сімейні подробиці без її дозволу.
Вони зустрілися в кафе біля медичного центру.
– Гроші збирали друзі та родичі, коли моїй дружині знадобилася допомога, – пояснив Андрій. – Ми сподівалися, що лікування допоможе, але вона пішла з життя раніше.
– Я довго не міг вирішити, що робити із сумою, яка залишилася: ніхто не хотів забирати гроші назад. Потім зрозумів: якщо ця сума може допомогти комусь, нехай допоможе.
Він дістав теку з документами.
– Тут підтвердження безоплатної допомоги, усі папери. Гроші збирали на лікування моєї дружини, і я хочу, щоб вони дісталися людині, якій ще можна допомогти.
– Можете все перевірити, поговорити з юристом. Я не хочу, щоб у вас хоча б на хвилину виник сумнів у моїх намірах.
Марина переглянула папери.
– А ті, хто допомагав вам збирати гроші, знають, що ви вирішили їх передати?
– Знають. Усі мене підтримали. Вони хотіли, щоб моя дружина мала шанс. Тепер сподіваюся, що цей шанс з’явиться в когось іншого.
– Дякую вам. Я навіть не знаю, як це висловити. Якщо лікування мені не знадобиться або гроші залишаться, я обов’язково передам їх далі.
Андрій кивнув, і вони оформили передачу коштів. Перед розставанням він запитав, чи є кому супроводжувати її до клініки.
– Поки що їжджу сама.
– Якщо треба підвезти, телефонуйте.
– Дуже вам дякую… – Марина подякувала йому, бо він уже зробив для неї дуже багато.
***
Наступні тижні Марина провела в клініках і лабораторіях. Вона здавала аналізи, проходила обстеження, чекала висновків і щоразу боялася почути те, до чого неможливо підготуватися.
Увечері Софія намагалася не розпитувати матір, але Марина помічала, як дочка прислухається до кожної телефонної розмови з лікарями.
Зрештою, настав результат. Утворення виявилося доброякісним. Термінове втручання не було потрібне, лікар призначив лікування та регулярне спостереження.
Марина, вийшовши з кабінету, відразу зателефонувала дочці.
– Доню, у мене хороші новини! Лікар каже, що можна обійтися без операції!
– Мамо… Правда?! – голос дочки здригнувся. – Я так боялася за тебе! Яка ж я рада, Господи!
– Справді, рідна! Усе буде добре. Лікуватимемося й спостерігатимемося. Але вже не так страшно… – Марина розплакалася.
Коли вона трохи заспокоїлася, їй спало на думку поділитися радістю з Андрієм.
Увечері Марина написала Андрію, що хоче повернути гроші.
– Давайте допоможемо комусь ще… – він запропонував не переказувати їх назад: у нього вже були інші звернення, і серед них була людина, якій допомога була потрібна терміново.
Вони разом перевірили документи жінки, якій треба було оплатити лікування, поговорили з нею та організували передачу коштів.
– Я боявся, що після смерті дружини ці гроші так і лежатимуть на рахунку, я не мав права їх витрачати, – вони ж призначалися для порятунку, – зізнався Андрій. – Не міг змусити себе займатися чужими історіями хвороби. Але Бог послав вас із Софією…
– Ви чудова людина, Андрію. Мені шкода, що ваша дружина пішла.
Вони замовкли.
– Знаєте, не кожна на вашому місці повернула б гроші, – сказав він.
– Я ні на мить не сумнівалася, що їх треба передати тим, хто потребує, – тихо відповіла Марина.
Після зустрічі вони іноді переписувалися. Кілька разів зустрічалися на каву, і кожен знаходив у цих зустрічах підтримку.
Одного вечора Марина зателефонувала йому сама.
– Андрію, вибачте, що відволікаю… У мене є квитки в театр… Якщо ви не зайняті.
– Не зайнятий. Ходімо.
Того вечора вони говорили не про лікування і не про гроші. Андрій почав бувати в них частіше. Софія була від нього в захваті, Андрій замінював їй спілкування з батьком.
Після розлучення Олексій майже не брав участі у вихованні дочки… А Марина поступово звикала до того, що поруч з’явилася людина, з якою можна поділити звичайні турботи.
Коли Софії виповнилося тринадцять, Марина запросила родичів, друзів та… Олексія. Донька хотіла хоча б інколи бачити батька, і мати не стала їй заважати.
Олексій приїхав. Дочка зустріла його з радістю:
– Тату! Привіт! – Софія обійняла його. Вона розповідала про школу, поїздку з Андрієм та мамою за місто…
– Що ще за Андрій? – спитав Олексій.
– Наш друг! Вони з мамою на кухні. Він класний! Ходімо, познайомлю!
Олексій відчув укол ревнощів, коли підійшов до колишньої дружини. Вона всупереч його очікуванням не була без волосся і виглядала абсолютно здоровою, навіть щоки були з рум’янцем, а очі сяяли.
– Добре виглядаєш, Марино…
– Дякую. Як ти? Як твоя Аліна? Дитина вже народилася? – ввічливо поцікавилася Марина, коли вони залишилися наодинці.
Олексій почервонів.
– Жодної дитини не буде.
– Чому?
– Вона не була при надії. Сказала це, щоб я пішов від тебе. Потім зізналася, і ми розлучилися.
– Тобто це була брехня?
– Так.
– Але пішов ти сам, Олексію. Тебе ніхто не змушував.
Він не став сперечатися.
– А ви з Андрієм давно разом?
– Він допоміг мені з лікуванням. Ми друзі. Поки що цього достатньо.
– Софія до нього, як бачу, дуже прив’язалася.
– Вони добре ладнають.
– Я подумав… – почав він, але в цей момент донька покликала їх фотографуватися.
– Мамо, йди сюди! Робитимемо моментальне фото!
Усі зібралися біля святкового столу. Софія стала між батьками, Андрій опинився поруч із Мариною.
– А тепер ще сфотографуємося втрьох! – попросила Софія. Олексій зробив крок, але зрозумів, що донька мала на увазі не його… а Марину й Андрія.
Олексій знітився, він не знав, як поводитися. Приїхавши на день народження, він сподівався побачити колишню родину.
Але за ці місяці в Марини та Софії з’явилося своє життя. У ньому були спільні плани, поїздки, розмови й людина, якій вони довіряли.
Він сам вирішив, що вони впораються без нього. І вони впоралися. А ось він, здається, зробив неправильний вибір. Але було вже пізно…
Як кажуть, за що боровся…