— Тату… невже тобі й справді зовсім мене не шкода? — ледве чутно прошепотіла Олена, витягнувши тонку шию, мов лебідка, і відчайдушно намагаючись зловити погляд батька. Вона вже виплакала всі сльози, коли збирала посаг, але десь глибоко всередині, як та наївна дівчина, все ще чекала на диво.
Петро Іванович сидів наче вирізьблений із каменю. Його обличчя здавалося суцільною холодною байдужістю відтоді, як дочка повернулася додому й накликала на сім’ю таку ганьбу. Відтоді він не сказав їй жодного слова й навіть дивитися на цю «негідну» не хотів.
Напевно, батько виплеснув би на неї весь свій шалений гнів, якби не мати. Вона стала між ними, прикривши дочку собою. І тоді вже дісталося й їй. Мовляв, не навчила берегти дівочу честь — тож тепер сама отримуй урок за цей сором і за батькову сивину!
— Яка ще сивина в батька? — дивувалася Олена. — У нього ж кучері чорні, як смола. От мати, так, посивіла раніше часу поруч із таким чоловіком. А що чекає на неї саму — хто його зна…
Чорні очі знову затягнулися пеленою непроханих сліз.
— Знову ревеш? — суворо кинув батько, і в його голосі дзенькнула сталь. — Щось я не пам’ятаю, щоб ти так плакала, коли вночі бігала на побачення! Ану витирай сльози! До законного чоловіка їдеш — тішся, що твій гріх хоч якось прикрито!
— Ви продаєте мене, як річ, тату! Ви ж мене зовсім не любите! — застогнала Олена, і в її голосі тремтіла образа.
— Замовкни, дурна! — гримнув батько, люто зиркнувши на неї. — Продаю, і що? Яка з тебе користь? Саме розорення! Довелося й нареченому доплатити, щоб узяв тебе разом із «посагом», і батюшці — щоб швидко повінчав… Кажеш, не люблю? Та ти вже так «налюбилася», що на наш вік вистачить! Ото й показала, як шануєш батька й матір!
Петро Іванович від злості щосили стьобнув старого коня, і віз, затріщавши й загуркотівши, помчав розбитою пустельною дорогою. Піднімалися цілі хмари пилу, а вперта дочка все підскакувала на кожній вибоїні.
А думки Олени тим часом уже мчали далеко-далеко…
Тарас, прикажчик місцевого купця, вперше потрапив їй на очі в сільській крамниці серед подруг. Він справив на неї неабияке враження.
У своєму модному сюртуку-трійці, начищених до блиску чоботях, з картузом на намащеній голові та лихо закрученими вусиками — весь він світився, немов новенька монета. Він не оминав жодної дівчини: кожній сипав цукерки й щедрі компліменти.
Та тільки на Олену кидав свої гарячі, сміливі погляди, що обіцяли щось більше. Її щоки одразу спалахнули рум’янцем. І все закрутилося, завертілося.
Біля криниці він зустрів її, ледь торкнувся її руки гарячою долонею — і серце Олени здригнулося від незнаної, солодкої туги. Потім, біля хати, у провулку, він пригорнув її до себе — і спокій на всю ніч зник.
— Ти граєшся з вогнем, сестро, — хмурила свої соболині брови молодша Катерина. — Він тобі не пара, цей… Усі дівчата в селі через нього голову втратили. Пограється й покине!
— Та що ти розумієш! Тарас же обіцяв незабаром сватів прислати. Хіба це не добра доля? — мріяла закохана Олена, якій здавалося, що молодша сестра повчає її лише із заздрощів.
Дівчина нікого не хотіла слухати, повністю поринувши у вир любовних почуттів…
Ой, яка ж буря здійнялася в її душі, коли вона зрозуміла, що носить під серцем дитину! Батькового гніву вона боялася, але душа її співала від радості — тепер уже Тарас точно нікуди не подінеться. Ожениться, нікуди не дінеться! Та тільки прорахувалася Олена, наївна.
Тарасові не потрібна була за дружину сільська дівчина. Та й жодна інша, бо в нього вже була наречена на приміті в районному центрі. Він просто поїхав до неї й більше не показувався.
Останні тижні Олена блукала, ніби в тумані. Не такою вона уявляла свою долю і весілля. Їх повінчав батюшка потайки у порожній церкві. Нареченого, Степана Миколайовича, вона вперше побачила тільки в храмі.
Високий, кремезний, з величезними руками. Одне слово — коваль. Олені було так страшно, що вона навіть обличчя його як слід не роздивилася. Він торкнувся її щоки холодними губами й одразу після вінчання поїхав, не затримуючись. Наче його й не було…
Батько пояснив, що у Степана Миколайовича двоє дітлахів на хуторі, тому чоловік поспішав додому. Олену батько сам зголосився везти разом із посагом. На подвір’ї завантажили віз. Мати благословила її в дорогу, краєчком хустки витираючи очі. Яка ж доля тепер чекає на її дочку?
Віз знову так трусонуло на вибоїні, що Олена виринула зі своїх таємних думок. І ось вони вже приїхали. Серце підскочило до горла й забилося, мов спіймана пташка.
Коваль жив на відокремленому хуторі, що стояв на дорозі від села до районного центру. Місце було проїзне, прибуткове. Добротний, міцний будинок виглядав охайно.
Поруч стояла кузня. Подвір’я було чисто виметене. За хатою розкинувся плодовий сад. На плетеному паркані висіли чисті глечики. І не скажеш, що Степан Миколайович був удовцем уже більше року.
— Ну, вітаю, шановні гості! — криво всміхнувся господар, з’явившись на порозі. — Почувайтеся як удома!
Батько відразу подався до новоспеченого зятя, щоб привітатися й поговорити про ділові справи, а Олена все не наважувалася підійти ближче.
Сірі, непроникні очі Степана пильно стежили за кожним її рухом.
Раптом з-під його руки вибігла дівчинка років трьох-чотирьох і, мов строкатий клубочок, покотилася назустріч Олені:
— Мамо, мамо! Моя мамочка приїхала!
Олена завмерла від несподіванки, відчувши, як маленькі ручки вчепилися в її спідницю.
— Мамочко, люба моя, чого ж ти так довго не приїжджала?…
Олена так і стояла, не знаходячи слів, коли з-за малечі, що притулилася до її спідниці, визирнула інша дівчинка, років восьми на вигляд. Її сірі очі, так схожі на батькові, уважно й трохи насторожено розглядали Олену.
— Вибачте Славці, — тихо мовила старша, — вона ще зовсім маленька, тому й кличе мамою кожну, кого зустріне.
Дівчинка здавалася надто серйозною для своїх років.
— Та я й не ображаюся. То Славка, значить? Яке гарне ім’я, — Олена лагідно погладила кучеряву голівку дівчинки, яка все ще не відпускала її спідниці.
— Я Дарина, — назвалася старша. — А тато казав, що ви тепер з нами житимете? — від цих слів її личко трохи потемніло, брови зійшлися, наче вона ось-ось розплачеться.
— Так… — тихо підтвердила Олена. Вона й сама відчувала те саме — чужий дім, чужий чоловік, і все навколо таке незнайоме, чуже…
— Не розумію, навіщо йому було одружуватися? — Дарина ледь помітно смикнула плечем. — Я й піч сама топлю, і борщ, і кашу готувати вмію, і в хаті завжди лад… Чого ж йому ще бракує?!
— Ох, доню… У цьому світі жінки нічого не вирішують, — гірко зітхнула Олена. — Як чоловік скаже, так і буде. Мій батько теж ні про що мене не питав. Сам вибрав мені чоловіка, сам і домовився. Тож доведеться нам якось звикати одна до одної. Не бійся, я тобі не заважатиму! Допоможеш мені розібрати мої клунки з посагом?
За роботою, ніби ненароком, дві господині — нова й та, що давно тут порядкувала, — потроху знайшли спільну мову. Славка теж крутилася поруч, перебирала вишиті рушники, гралася ганчір’яною лялькою, яку їй зробила Олена.
Степан Миколайович, провівши тестя, лише зазирнув у дім із порога, нічого не сказав і відразу пішов до кузні. Вечеря теж минула мовчки. Олена зрозуміла, що господар дому не надто балакучий. Ближче до ночі дівчатка залізли на піч, трохи пошепотілися й затихли.
Олена лежала на нарах, відвернувшись до стіни, і кусала губи. Гіркі сльози тихо котилися одна за одною. Як можна ділити ліжко з чужою, незнайомою людиною?
— Ох, Тарасе, Тарасе, як же ти мене підвів! — прошепотіла вона до того, хто зламав її життя.
Та хвилювалася вона дарма. Чоловік навіть не торкнувся її, просто ліг краєм нарах і міцно заснув.
Так і потяглися дні один за одним. Турбот вистачало сповна. Господарство у Степана Миколайовича було хоч і невелике, зате міцне, як і він сам: кінь, бо ковалеві без помічника ніяк; відгодований кабан у хліві; вперта коза; галасливі кури й гуси на пташиному дворі.
Була і смуга землі, засіяна вівсом та пшеницею, і своя ділянка для сінокосу. Чоловік цілими днями працював у кузні, а жіноча половина дбала про хату й подвір’я. З’ясовувати стосунки було просто ніколи.
Дарина, побачивши, як Олена полегшила її клопоти, сама потяглася душею до мачухи й охоче бралася за будь-яку роботу. Вона повеселішала. Олена співала за роботою дівочих пісень, а дівчинка їй підспівувала. Славка ж від своєї «матусі» взагалі не відходила, пильнувала її — а раптом та кудись зникне?
У хаті запанували мир і спокій, і чоловік, здавалося, був задоволений. Лише час від часу він кидав на молоду дружину той самий уважний погляд, а спав, як і раніше, відвернувшись убік.
Олена осміліла, трохи заспокоїлася. Тим часом пологи наближалися, живіт ставав дедалі більшим. Ходити їй було все важче, вона перевалювалася з ноги на ногу, мов качка.
Якось Олена почула, як Дарина тихенько схлипує за піччю.
— Страшно мені, Насте… Мама ось так само повніла, а потім ми її разом із братиком на цвинтар відвезли. Славка маму забула, а я пам’ятаю. Вона в нас теж була весела, співуча, як ти… — по запорошених сирітських щічках котилися сльози, лишаючи брудні, гіркі сліди.
Шкода було Олені малечу. Їй і самій було страшно, але сказати про це не можна — дівчинка ще більше розхвилюється.
— Не плач, доню, Бог милостивий, може, все мине! — Дарина притулилася до Олениного живота, і вони плакали вже вдвох.
Славка гралася на нарах, не розуміючи, чому це раптом сестра з мамою вирішили лити сльози.
Почув їх і Степан Миколайович за дверима, та й замислився. «Ні, — вирішив він. — Щойно дівчатка почали відходити, другої дружини я смерті не віддам!»
Вранці Степан Миколайович, як і раніше мовчки, запряг коня й кудись поїхав, а до обіду повернувся задоволений, бо все вийшло так, як він задумав. З воза зійшла Оленина матінка, Ганна.
— Мамо, мамочко! — вигукнула Олена, не тямлячи себе від радості.
Чоловік умовив тестя, щоб Ганна погостювала в них до пологів. Хоч батько й сердився на Олену, та все ж розумів: дочка зовсім молода, живуть вони на відшибі, сама не впорається, хто ж їй допоможе при пологах?
Радості Олени від приїзду матері не було меж!
А за кілька днів Олена народила хлопчика, здорового й міцного. Усім сільським язикатим вона втерла носа… Чоловік і не заходив у хату. Щойно почалися перші потуги, він одразу вибіг надвір. Може, якісь тяжкі думки крутилися в голові, а може, занадто свіжою була для нього недавня втрата.
Та й чим коваль міг допомогти в жіночій справі? Обійшлися й без нього.
Щойно Степан Миколайович почув дитячий крик, він підійшов до нар, глянув на хлопчика й сказав без усмішки, але схвально:
— Син — це добре. Мені помічник виросте!
Олена важко зітхнула. Чи любитиме чоловік її синочка, адже він йому не рідний батько… Та ці марні тривоги швидко розвіялися, мов ранковий туман. Вона дивилася на Степана й не могла намилуватися: високий, статний, із красивими очима кольору світанкової імли.
Його голос, спершу дещо суворий, тепер звучав лагідно й приємно. Він побачив у ній не просто жінку, яку «купив», а справжню господиню, вірну подругу для своїх дівчаток, люблячу матір для Івана. Збентеження зникло, і чоловік більше не сторонився її. Тепер він ніжно кликав її на ім’я, а за столом його рука часто торкалася її руки.
Після народження сина Олена розцвіла, мов пишна квітка. Щира, рум’яна, сповнена життя — вона стала ще вродливішою, ніж була. Якось Степан застав її в сінях, одразу притягнув до себе й міцно поцілував. Настя відсахнулася, залилася рум’янцем і прикрила губи долонею.
— Чого ж ти, ластівко, так почервоніла? Чи, може, я тобі не до вподоби? — спитав Степан, і його обличчя раптом затуманилося.
— Та ні ж, любий, любий! Дуже! — вигукнула вона й сама кинулася йому на шию.
Так і народилося їхнє справжнє кохання. Вони полюбили одне одного всім серцем, і в їхній оселі запанувала гармонія. Степан, виявилося, тільки на перший погляд був такий суворий, а вдома з рідними був м’який, мов віск. Зовсім не схожий на її батька, Петра Івановича, який звик наставляти дружину батогом.
Вони жили душа в душу, Степан ніколи не кривдив Олену лихим словом і не обділяв Івана увагою. Згодом у них народилося ще двоє дітей, і велика родина стала їхньою найбільшою радістю.
Доля відміряла Олені та Степанові трохи більше чверті століття разом. І щодня жінка щиро дякувала Богові за свого коханого чоловіка. Шкода тільки, що спочили вони не поруч. Степан загинув у партизанських лісах. Йому було вже за п’ятдесят, він був міцним і кремезним чоловіком, але ж дурна куля, кажуть, не вибирає.
Де саме його поховали, так ніхто й не дізнався. Олена Іванівна дочекалася свого старшого сина Івана, коли той повернувся з війни у сорок шостому році. Вона пораділа за нього, правда, онуків так і не встигла побачити…
Іноді, у глуху ніч, коли навколо стояла тиша, Олена згадувала того іншого чоловіка. Того, з хвацько закрученими вусами, чий дотик колись обпік їй руку біля криниці. Вона згадувала його без злості, а з дивним, глибоким полегшенням.
Добре, що він тоді зник з її життя. Бо інакше не було б ні цього теплого дому, ні її коханого Степана, ні рідних дітей, ні того тихого, справжнього щастя, що стало її долею й сенсом.