– До кінця місяця ще переб’єшся тут, а далі збирай свої речі й щоб я тебе більше не бачила, – холодно сказала мені Алевтина, дочка сеньйора Джованні. Вона навіть не підвела очей від телефона, тонкими пальцями з бездоганним червоним манікюром перебираючи якісь рахунки на кухонному столі.
Літнього італійця не стало рівно тиждень тому. Його серце зупинилося тихо, на світанку, уві сні. Я зайшла до його спальні о пів на сьому ранку, несучи на таці склянку теплої води з лимоном і пігулки від тиску, як робила це щодня протягом останніх чотирьох років. Але сеньйор Джованні спав якось надто нерухомо. Його худе обличчя з глибокими зморшками здавалося дивовижно спокійним, розгладженим, ніби смерть нарешті зняла з нього тягар довгої хвороби й самотності. Я торкнулася його плеча, тихо покликала: «Сеньйоре, час прокидатися», – і від холоду, що пронизав мою долоню крізь тонку бавовняну піжаму, у мене в грудях усе обірвалося.
Похорон минув швидко й пишно. Зійшлися далекі родичі, сусіди, колишні колеги Джованні з міської мерії, де він колись у молодості працював інженером. Усі плакали, говорили гарні промови про його порядність і світлу душу.
Я стояла осторонь, біля високих кипарисів, у своєму єдиному темному платті й тихенько витирала сльози ріжком хустки. Я плакала щиро. За ці чотири роки цей дідусь став для мене не просто роботою. Я варила йому супи, розтирала затерплі ноги камфорним маслом, слухала його довгі, по кілька разів переказані історії про війну, про покійну дружину Франческу, про те, як колись на цих пагорбах росли найкращі виноградники в окрузі. Він був не вередливим, вдячним і часто повторював:
«Надіє, ти маєш золоте серце. Якби не ти, я б давно згнив у будинку для літніх людей, куди мене так хотіла сплавити Алевтина».
Тепер же все скінчилося. Моє стабільне, смачне й звичне життя тріснуло, як суха гілка під ногами. Мені вже було за п’ятдесят, руки вкрилися сухими тріщинами від постійного миття посуду та прибирання, спина нила на дощ. Залишитися без даху над головою в чужій країні було страшно.
Того ж вечора я зачинилася у своїй маленькій кімнатці на першому поверсі – колишній коморі, яку мені колись облаштували під житло, – і почала гарячково дзвонити всім знайомим заробітчанкам. Дзвонила Валентині з Неаполя, Світлані з Болоньї, Катерині, з якою колись разом їхала переповненим бусом через кордон.
– Надю, дорога, та де там, – зітхала в слухавку Світлана. – Зараз узагалі пусто. Я сама трясуся над своєю бабцею, бо криза, в італійців грошей нема, родичі самі беруться доглядати за старими, аби тільки пенсію нікому не віддавати. А якщо десь і з’явиться місце – там уже десяток молодих дівчат стоїть, з мовою, з документами. Ти краще додому їдь, хоч трохи відпочинеш.
Дім у сеньйора Джованні був розкішний, на два поверхи, складений зі світлого каменю, оточений високим парканом і доглянутим садом з апельсиновими та лимонними деревами. Навесні, коли вони цвіли, повітря ставало таким густим і солодким, що паморочилося в голові. Ми з дідусем жили тут удвох, дні пливли спокійно, як вода в рівнинній річці. Дочка з сином навідувалися рідко – хіба на Різдво чи Великдень, або коли треба було підписати якісь папери в нотаріуса.
Алевтина завжди приїжджала з шумом. Я здригалася від самого звуку її спортивної машини, що різко гальмувала на гравійній доріжці біля воріт. Вона заходила в дім по-господарськи голосно, стукаючи високими підборами по теракотовій плитці, обводила хол колючим, зневажливим поглядом і одразу починала перевірку.
– Що це за запах? Ти знову смажила свою капусту? Скільки разів казати, батькові не можна такого їсти! – кричала вона просто з порога, не вітаючись. Потім проводила пальцем по карнизу, по верхніх поличках буфета:
– Пилюка! Чому я маю платити гроші за те, що тут розводять бруд? А сорочка на батькові? Вона ж ледь випрасувана, на комірці залом!
Алевтина виливала свою злість на мене з будь-якого приводу. Мені здавалося, що вона просто ненавидить увесь світ: свого колишнього чоловіка, роботу в банку, яка їй остогидла, старість власного батька, яка нагадувала їй про те, що й вона не вічна. Сеньйор Джованні після її візитів довго сидів мовчки, заплющивши очі, а потім лише махав сухою рукою:
– Не зважай, Надіє. Вона з дитинства була вередливою й самолюбною. Вся в покійну тітку Джулію. Тільки гроші та дзеркало її цікавлять. Ти краще звари мені того ромашкового чаю.
А от син Джованні, Лука, був зовсім іншим. Він був молодшим за сестру на п’ять років. Високий, трохи сутулий, з теплими карими очима й густою бородою, в якій уже блищала сивина. Лука працював архітектором, жив у Болоньї, проєктував якісь мости чи реставрував старі палаццо – я до кінця не розуміла, але бачила, що робота забирає в нього майже весь час. Коли він приїжджав, у домі одразу ставало світліше й тихіше. Він ніколи не заходив без стуку, навіть у батьківську кімнату.
– Buongiorno, Надіє, – щиро усміхався він, переступаючи поріг. – Як ви почуваєтеся? Спина менше болить? Він завжди привозив мені металеву коробку смачного тосканського печива з мигдалем або плитку дорогого гіркого шоколаду. Сідав біля батька, брав його за руку, і вони могли годинами тихо розмовляти про креслення, дерева в саду чи погоду. Лука ніколи не підвищував голосу, ніколи не дивився на мене зверху вниз, як його сестра. Але я знала своє місце. Я була просто наймичкою, заробітчанкою з далекої української глибинки, тому подавала їм каву, тихо дякувала за гостинці й непомітно вислизала на кухню, щоб не заважати родині.
Після похорону Лука з Алевтиною зачинилися у вітальні. Вони сперечалися кілька годин. Крізь масивні дубові двері долинали нервові вигуки Алевтини: вона вимагала негайно виставити маєток на продаж через агентство, забрати свою половину грошей і більше ніколи сюди не повертатися. Лука говорив глухо, стримано, намагався щось довести, але врешті двері відчинилися, і Алевтина з переможним виглядом вийшла в коридор. Тоді вона й сказала мені збиратися до кінця місяця. Лука ж вийшов слідом, подивився на мене сумними очима, але промовчав. Я подумала, що він змирився. Що йому той старий батьківський дім, коли в нього своє життя у великому місті?
Роботи я так і не знайшла. Жоден телефонний дзвінок не дав результату. І тоді я сіла ввечері на край свого вузького ліжка й подумала: «А може, це знак? Господи, та скільки ж можна мити чужі туалети, вислуховувати чужі докори й спати на чужих ліжках? Мені ж є куди вертатися. В мене є діти, онуки, в мене є рідне село».
Я пригадала, як усе починалося майже двадцять років тому. Жили ми тоді в нашому Поліському краї бідно, аж страшно згадати. Колгоспи розпалися, роботи не було ніякої, хіба за копійки на пилорамі. Чоловік мій, Степан, був безхребетним. Як тільки притисло безгрошів’я, він просто опустив руки. Ляже на дивані, втупиться в телевізор, а на всі мої сльози й докори, що дітям нема в чому до школи піти, тільки зло кидав: «Тобі треба – ти й крутися. Всі так живуть, ніхто не вмер».
А діти росли. Іванкові тоді було дванадцять, він вічно ходив у коротких штанцях, з яких виріс, а Марійці – десять, і вона мріяла про красиві чобітки на зиму, бо старі протікали так, що пальці синіли від холоду. І я наважилася. Позичила під шалені відсотки гроші на дорогу, на відкриття візи, зібрала стареньку дерматинову сумку й поїхала у невідомість.
Степан навіть не провів мене до рейсового автобуса. Сказав: «Давно пора було, хоч грошей заробиш, бо з тебе толку мало». А вже через чотири місяці після мого від’їзду сусідка баба Параска написала мені у листі, що Степан привів у нашу хату молодицю з сусіднього хутора, якусь розведену Любку, і вони там хазяйнують на повну.
Боже, як я тоді вила в тій Італії! Я тоді доглядала одну паралізовану синьйору в Римі, яка майже не спала ночами. Я падала з ніг від утоми, плакала в подушку ночами, затискаючи рота кулаком, щоб не розбудити стареньку. Хотіла все кинути, повернутися, видерти тій Любці коси, вигнати Степана.
А потім витерла сльози й подумала: а заради чого? Заради того, щоб знову варити пісний борщ і слухати п’яні докори? Ні. Степан для мене помер того самого дня. Я подала на розлучення дистанційно, через знайомого адвоката, і затялася: відтепер я житиму тільки заради дітей. Я вивчу їх, виведу в люди, дам їм усе те, чого сама не мала в молодості.
І я жила заради них. Усі свої гроші, до останнього цента, я переказувала додому. Собі залишала крихти – на дешевий хліб, чай та найпростіше мило. Одяг доношувала той, що віддавали італійці з панського плеча. Іванко вступив до технікуму – я платила за навчання й оренду кімнати. Марійка захотіла вступити на економічний в університет – знову мамині євро потекли рікою.
Роки летіли, діти повиростали. Марійка першою вийшла заміж. Її чоловік, Остап, був хлопцем роботящим, але я бачила, що хазяйство в них бідне. Вони вирішили осісти в нашому селі, в тій самій хаті, яка колись лишилася мені від батьків і яку я відсудила у Степана. – Мамо, – щебетала мені Марійка в слухавку, – ми хочемо перекрити дах, бо тече. І вікна пластикові поставити, бо в хаті сиро, діти будуть мерзнути.
– Добре, доню, я вишлю, – казала я. Потім їм захотілося знести стару веранду й зробити велику кухню-вітальню. Вислала. Потім Остап сказав, що треба добудувати другий поверх, аби кожна дитина мала окрему кімнату. Знову вислала. За десять років моєї каторжної праці стара батьківська мазанка перетворилася на двоповерховий палац: обкладений дорогою цеглою, під металочерепицею, з кованим парканом і вимощеним бруківкою подвір’ям. Усі в селі заздрили: «Оце Надія заробила! Оце дітям рай створила!».
А Іванко пішов іншим шляхом. Він закохався в Софію – дівчину з гонорової сім’ї з райцентру. Її батьки мали великий будинок, тримали кілька продуктових яток на ринку й на мого Іванка спочатку дивилися косо, мовляв, голодранець без кола й двора. Але Софія завагітніла, довелося грати весілля. Я, звичайно, оплатила половину бенкету, купила молодим дорогі подарунки. Іванко пішов жити до тестя з тещею.
Через рік син зателефонував мені сам. Голос у нього був пригнічений, тремтячий: – Мамо, тут таке діло… Тесть каже, що треба добудовувати до їхнього будинку окреме крило для нас із Софією. Окремий вхід, свій санвузол, кухню, щоб ми не штовхалися разом. Але в них зараз грошей нема, все в товарі крутиться. Треба тринадцять тисяч євро. Мамо, допоможи.
Якщо не дам – тесть мене зі світу зживе, щодня докоряє, що я прийшов на все готове. У мене тоді серце защеміло так, ніби його лещатами здавили.
– Іванчику, сину, – благала я його, – та як же так? Це ж чужа хата! Вона записана на твого тестя! Ти вкладеш туди величезні гроші, мої сльози й піт, а раптом щось не так піде – ти ж на вулиці опинишся, без нічого! Давай краще почекаємо, підзбираємо ще трохи й купимо вам із Софією власну квартиру в місті, хоч однокімнатну, але вашу! Але Іванко спалахнув, як сухий порох: – Я так і знав! Марійці ти палац вибудувала, їй нічого не шкода! А рідному синові тринадцять тисяч пошкодувала? Софія каже, що ти нас ненавидиш! Ми з нею любимо одне одного, в нас міцна сім’я, ніхто мене не вижене! Ти просто скупидомка, над своїми євро тремтиш!
Він кинув слухавку й не дзвонив два тижні. Не вітав мене з днем народження, не відповідав на повідомлення. Я не витримала. Материнське серце розривалося на шматки від думки, що син цурається мене. Я пішла до банку, зняла майже все, що мала на той момент, і переказала йому ті кляті тринадцять тисяч. Іванко подзвонив того ж вечора, веселий, задоволений: «Дякую, мамусю, ти найкраща!». А в мене на душі залишився гіркий осад, який ніяк не хотів зникати.
Останні чотири роки, які я провела в сеньйора Джованні, я не відправила додому жодної копійки. Я твердо вирішила: досить. Діти вже дорослі, забезпечені. У Марійки величезний дім, зять купив бус, возить людей на заробітки. У Іванка прекрасні умови, народився другий син. А що маю я? Старість дихала в потилицю, здоров’я тануло. Я не хотіла на схилі літ бути тягарем, сидіти в кутку в невістки чи зятя й чекати, поки мені подадуть миску супу з ласки.
Сеньйор Джованні платив мені добре, а витрачати гроші в його домі не було на що: їжу він купував сам, за житло я не платила. За чотири роки я змогла заощадити солідну суму. Усі гроші я акуратно клала на свій рахунок у банку.
Коли я сідала в автобус до України, в моїй сумочці лежала банківська картка, на якій було достатньо коштів, аби купити гарну, світлу однокімнатну квартиру в нашому райцентрі. Я вже все уявляла в дорозі: перший поверх, щоб ноги не боліли від сходів, засклений балкон, де я посаджу герань, новенький невеликий холодильник і маленький диванчик. Я куплю собі чайник зі свистком, заварюватиму м’яту й читатиму книжки, не думаючи, що треба бігти міняти комусь памперси чи вислуховувати докори Алевтини. Це була моя тиха, вистраждана мрія.
Дорога була важкою. Автобус трясло на ямах, за вікном миготіли сірі зимові пейзажі. Почався грудень, поля стояли припорошені мокрим, брудним снігом. Коли я нарешті вийшла на автостанції в райцентрі зі своєю великою дорожньою валізою, мене зустрів зять Остап. Він усміхнувся, поцілував мене в щоку, забрав валізу: – О, тещо, нарешті! А ми вже зачекалися. Марійка там такий стіл накриває, ніби міністр приїхав!
Хата справді вражала. На тлі сусідських скромних осель наш дім виглядав як панський маєток. Світилися дорогі ліхтарі на паркані, доріжки були акуратно розчищені від снігу. Марійка вибігла на ґанок у гарному фартушку, кинулася мені на шию: – Мамочко! Як же ти схудла! Замучили тебе ті кляті італійці! Ну нічого, тепер від’їсися, відпочинеш.
У хаті пахло смаженим м’ясом, пирогами з маком, свіжим узваром. Мені виділили найкращу кімнату на першому поверсі – простору, зі світлими шпалерами й великим ліжком. Я розклала кілька речей, вмилася теплою водою й відчула, як важкий клубок, що стояв у горлі останні тижні, нарешті почав танути. Я вдома. Серед своїх.
Увечері під’їхала машина. Це приїхав Іванко з Софією. Син зайшов, притис мене до себе, від нього пахло дорогим парфумом і морозом. – Привіт, мам. Ну нарешті ти повернулася. Досить уже по світах вештатися. Софія теж цьомнула мене в щоку, але очі в неї були холодні, чіпкі. Вона відразу оглянула мою скромну чорну кофтину, старенькі чоботи, що стояли в коридорі, і злегка скривила тонкі губи.
Ми сіли за стіл. Спочатку все йшло чудово. Зять розлив по чарках домашню наливку, Марійка підкладала мені салати, розпитувала про дорогу. Іванко жартував, згадував якісь дитячі історії. Я дивилася на них, і моє серце переповнювалося теплом. Я думала: «Господи, дякую тобі. Все було недарма. Усі ті безсонні ночі, мозолі, образи від Алевтини – все заради цього вечора, заради моїх дітей».
Але коли Остап із Іванком вийшли на ґанок покурити, атмосфера за столом різко змінилася. Софія дочекалася, поки двері за чоловіками зачинилися, демонстративно відсунула свою тарілку з холодцем, склала руки на грудях і подивилася на мене важким, прямим поглядом.
– Ну що, мамо, – почала вона голосом, у якому не було й натяку на гостинність. – Давайте поговоримо про серйозні речі. Досить цих соплів про те, як ви сумували.
Я аж здригнулася:
– Про що ти, Софіє?
– Про гроші, звичайно, – холодно відрізала невістка. – Ми прекрасно знаємо, що останні чотири роки ви не прислали в Україну жодної копійки. Жили при багатому дідові, харчувалися на халяву. Виходить, складали все на книжку. І зараз приїхали з повною торбою євро.
Марійка, яка саме несла з кухні гарячі голубці, завмерла з полумиском у руках. Вона повільно поставила його на стіл, витерла руки об фартух і насупилася:
– Софіє, ти чого це починаєш? Мама тільки з дороги. – А того! – підвищила голос Софія, повернувшись до зовиці.
– Бо треба відразу вирішити питання справедливості! Тобі, Марійко, мама вибудувала двоповерховий палац! Усі її перші заробітки пішли сюди! А моєму Іванкові що дісталося? Жалюгідні тринадцять тисяч, на які ми навіть кухню до пуття не доробили, бо матеріали подорожчали втричі! Це несправедливо! Іванко такий самий син, як ти дочка!
У цей момент повернулися хлопці. Вони відразу відчули напругу. Іванко глянув на дружину, потім опустив очі в підлогу й сів на свій стілець, мовчки крутячи в руках порожню чарку. Він не сказав жодного слова, але по його обличчю я зрозуміла: вони цю розмову ретельно планували ще до мого приїзду.
– Раз ви повернулися з грошима, мамо, – знову повернулася до мене Софія, карбуючи кожне слово, – ви зобов’язані купити Іванкові однокімнатну квартиру в райцентрі! Щоб урівняти дітей. Щоб у мого чоловіка теж було своє майно, а не тільки куток у моїх батьків! Ви маєте це зробити, якщо ви чесна мати!
У мене заніміли губи. Я дивилася на Іванка, чекала, що він зупинить дружину, скаже: «Софіє, замовкни, не смій так говорити з матір’ю, вона все життя на нас поклала!». Але Іванко мовчав. Тільки сопів і дивився на скатертину.
І тут вибухнула Марійка. Вона почервоніла до коренів волосся, вперла руки в боки й підійшла впритул до невістки:
– А хріна лисого вам, а не квартиру! – закричала дочка так, що аж шибки забряжчали.
– Ти диви, яка розумна знайшлася! Іванкові квартиру? А мама де житиме? На вулиці? Мама буде жити зі мною! Цей дім я доглядаю, я тут господиня! На старості років за мамою догляд потрібен буде, памперси міняти, ти що, Софіє, до неї бігати будеш зі свого райцентру? Ні, все на мої плечі впаде! Тому всі мамині гроші мають піти сюди, на наше спільне господарство! Нам ще гараж треба добудувати й Остапу буса поміняти, щоб сім’ю годувати!
– Ах ви загребущі! – заверещала Софія, підхоплюючись зі стільця.
– Тобі все мало?! Мало того, що хату відгрохала, ще й останні мамині копійки хочеш загребти?! – Хто загребущий?! Ти на себе подивися, змія підколодна! Прийшла в чужу хату порядки наводити!
Вони кричали одна на одну, бризкаючи слиною. Остап намагався заспокоїти дружину, тягнув її за рукав, Іванко мляво мимрив: «Дівчата, та перестаньте, ну не сваріться…».
А я сиділа між ними, і в мене всередині все хололо й осипалося попелом. Я дивилася на їхні перекошені від жадібності обличчя, на їхні очі, в яких горів хижий вогонь, і раптом із жахливою, крижаною ясністю зрозуміла: я для них – ніхто. Я не мама, не бабуся, за якою сумували, яку хотіли просто обійняти й притулити до серця. Я була для них звичайною дійною коровою. Гаманцем на ніжках, який нарешті притягнув свій зароблений тягар і якого треба якнайшвидше розірвати на шматки, поки гроші не розійшлися.
Вони навіть не спитали, як моє здоров’я. Не спитали, чому в мене тремтять руки й чому я так важко дихаю. Їх цікавила тільки сума. – Замовчіть, – сказала я. Спочатку тихо, але вони не почули. – Замовчіть! – крикнула я щосили й ударила долонею по столу. Посуд жалібно дзенькнув.
У кімнаті вмить запала мертва, гнітюча тиша. Всі подивилися на мене. Марійка важко дихала, Софія підібгала губи, зять винувато відвів погляд.
– Я втомилася, – сказала я тремтячим, глухим голосом, підводячись на неслухняних ногах. – Я дуже втомилася з дороги. Мені треба відпочити. І подумати. Про гроші поговоримо потім.
Я розвернулася і, тримаючись за стінку, пішла до своєї кімнати. Зачинила двері на засувку, підійшла до ліжка й опустилася на нього просто в одязі. І тут мене прорвало. Я затулила обличчя руками й заплакала так гірко, як не плакала навіть тоді, коли дізналася про зраду Степана.
Сльози текли гарячими струмками крізь пальці, душили мене. «Господи, за що? – шепотіла я в темряву кімнати. – За що мені це? Двадцять років… Двадцять років я віддала їм усе. Всю свою молодість, своє здоров’я, свої зуби, свої суглоби. Я не знала відпочинку, я не бачила моря, яке було за три кілометри від будинку сеньйора Джованні! Я жодної зайвої сукні собі не купила, кожне євро берегла, щоб їм краще було! А вони… вони готові горлянки одне одному перегризти за мої кревні…»
У кишені куртки, що висіла на спинці стільця, раптом коротко завібрував телефон. Я витерла сльози рукавом, підійшла, дістала слухавку. На екрані світився пропущений виклик з італійського номера. Лука.
Моє серце тьохнуло від страху. Перша думка була тривожною: щось сталося з документами? Може, Алевтина виявила якусь пропажу й звинуватила мене? Може, я забула вимкнути газ чи повернути ключі від підвалу? Тремтячим пальцем я набрала його номер. Гудки йшли довго, а потім у слухавці пролунав глибокий, трохи хрипкий голос:
– Надіє? Pronto! Це ти? – Так, сеньйоре Лука. Добрий вечір, – відповіла я ламаною італійською, намагаючись, щоб мій голос не тремтів від недавніх сліз. – Щось трапилося? З будинком якісь проблеми?
– Надіє, слава Богу, ти відповіла! – Лука говорив швидко, схвильовано, я ніколи не чула його таким. – Де ти? Чому ти так раптово зникла? Я сьогодні приїхав у маєток о третій годині дня, а Алевтина каже, що ти вже зібрала валізи й поїхала на станцію. Чому ти мені не зателефонувала? Чому не дочекалася?
– Але ж… синьйора Алевтина сказала, що будинок продається, що мені треба звільнити кімнату до кінця місяця. А в мене якраз був бус до України… Мені не було сенсу залишатися, роботи нової я не знайшла… – Алевтина дурна й зла жінка! – різко обірвав мене Лука. – Вона нічого не вирішує! Надіє, послухай мене уважно. Я не продав будинок. Я викупив у Алевтини її частку. Повністю. Вліз у борги, взяв кредит у банку, але виплатив їй усе до останнього цента, аби вона тільки замовкла й відчепилася. Цей дім, цей сад, земля – тепер усе належить тільки мені. Це пам’ять про мого батька, я не міг віддати його чужим людям.
Я мовчала, не розуміючи, до чого він веде. Яке це мало відношення до мене? – Але я не можу й не хочу жити тут сам, Надіє, – продовжив Лука, і його голос раптом став тихим, ніжним і дивовижно теплим. – Усі ці чотири роки… Я бачив, як ти доглядала мого батька. З якою любов’ю, з яким терпінням. Ти ніколи не скаржилася. Ти наповнила цей дім затишком, запахом свіжої випічки, життям. Мій батько в останні роки посміхався тільки завдяки тобі. І я… я щоразу їхав з Болоньї сюди не просто провідати батька. Я їхав, щоб побачити тебе.
У мене перехопило подих. Кімната навколо ніби попливла. Мені здалося, що я недочула, що моєї італійської просто не вистачає, аби правильно перекласти його слова.
– Сеньйоре Лука… я не розумію…
– Все ти розумієш, Надіє, – зітхнув він у слухавку. – Я дорослий чоловік, мені п’ятдесят два роки, я не вмію плести гарних слів. Я бачив жінок у своєму житті, але такої, як ти – чистої, доброї, вірної – ніколи. Я знаю, що ти поважала мене тільки як сина свого господаря. Але для мене ти давно стала кимось набагато більшим. Повертайся, Надіє. Благаю тебе, повертайся. Виходь за мене заміж. Будь господинею в цьому домі. Не прибиральницею, не доглядальницею, а моєю дружиною. Ми будемо доглядати цей сад разом. Ти більше ніколи в житті не будеш важко працювати. Я обіцяю тобі це.
Я стояла посеред темної кімнати в рідному селі й відчувала, як у мені зупиняється серце. У слухавці чулося рівне, тривожне дихання Луки. Він чекав. Я згадала його обличчя: ці добрі очі, зморшки в кутиках очей, коли він сміявся, його міцні, теплі руки, які завжди так обережно ставили на стіл ту нещасну коробку печива. Він подобався мені. Подобався завжди – своєю вихованістю, своїм спокоєм, тим, як він любив старого батька. Але хіба я сміла про таке думати? Де він – італійський архітектор, красивий, освічений чоловік, і де я – заробітчанка з червоними від хлорки руками?
– Лука… – видихнула я, і це було вперше, коли я назвала його просто на ім’я, без приставки «сеньйор». – Я… я не знаю, що сказати. Це так несподівано. – Не кажи нічого зараз, – швидко сказав він, ніби боячись почути відмову.
– Не кажи «ні». Подумай. Я куплю тобі квиток на літак у будь-який день. Тільки скажи, коли. Я чекатиму, Надіє. Скільки треба, стільки й чекатиму.
Я тихо попрощалася й натиснула відбій.
Підійшла до вікна. За склом тихо падав лапатий сніг, огортаючи білим покривалом сусідські городи, стару яблуню, високий кований паркан, збудований за мої євро. Знизу, з кухні, досі долинало приглушене бубоніння: схоже, Марійка з Софією розійшлися по кутках, але зять із Іванком усе ще сперечалися, рахуючи мої гроші. Вони вже подумки ділили мої тисячі, купували цеглу, машини, квартири. Вони вже все за мене вирішили.
Я сіла біля підвіконня й обхопила голову руками.
Два шляхи лежали переді мною, і кожен із них був вирішальним.
Перший шлях був звичним, уторованим роками мого заробітчанського рабства. Зранку вийти до них, викласти на стіл банківську картку й сказати: «Беріть». Віддати синові на ту квартиру в місті, щоб заспокоїти ненаситну невістку, віддати решту Марійці на гараж і новий бус для зятя. Залишитися тут, у цій великій, холодній, чужій для мене хаті. Жити приживальницею в рідної дочки, терпіти косі погляди зятя, коли я зайвий раз увімкну світло чи візьму шматок хліба. А коли зляжу – слухати докори, що я стала тягарем, і згадувати, що колись усе це було збудовано моєю кров’ю. Це була б повільна, принизлива смерть душі.
А другий шлях…
Я заплющила очі й уявила той кам’яний будинок на пагорбі. Тепле сонце, що заливає терасу. Запах стиглих апельсинів, розімлілої на спеці хвої та розмарину. І Луку, який дивиться на мене не як на гаманець, не як на наймичку, а як на жінку. Вперше за мої п’ятдесят з гаком років на мене дивилися як на жінку, яку хочуть оберігати, любити й поважати.
А що ж квартира в райцентрі? Моя вистраждана мрія? Думка спалахнула раптово й ясно, розігнавши весь туман сумнівів. Завтра вранці я піду в банк. Зніму рівно стільки, скільки потрібно для купівлі тієї скромної однокімнатної квартири, про яку я мріяла всю дорогу в автобусі. Зв’яжуся з рієлтором і до вечора оформлю попередній договір на себе. Тільки на себе! Це буде мій непорушний тил, мій залізобетонний острівець безпеки в Україні. Якщо щось не складеться з Лукою, якщо життя поверне не туди – я не повернуся на колінах до дітей, я матиму свій куточок, свій затишний дім, де пахне м’ятою і де ніхто не посміє мені дорікнути.
А решта грошей? Решту я залишу на картці. Я не дам їм ні копійки. Жодного євро. Це не була помста. Ні, я любила своїх дітей тією сліпою, жертовною материнською любов’ю, якою вміють любити тільки наші жінки. Але саме тому, що я їх любила, я мусила нарешті зупинитися. Моя безкінечна допомога розбестила їх, перетворила дорослих, сильних людей на немічних паразитів, які розучилися цінувати працю й бачили в матері лише ресурс.
Я підійшла до своєї дорожньої валізи, яка стояла в кутку, і навіть не стала її розпаковувати. Дістала тільки паспорт, телефон і зарядне.
Уранці, коли сіре зимове світло ледь пробилося крізь штори, у хаті було тихо. Всі ще спали після важкого, напруженого вечора. Я тихенько взула свої старенькі чоботи, вдягла пуховик і вийшла на кухню. На столі стояли вчорашні недоїдки, порожні чарки, недопитий узвар. Я знайшла аркуш паперу, ручку й написала всього кілька рядків:
«Діти мої. Я віддала вам двадцять років свого життя. Я побудувала вам дім, допомогла стати на ноги. Все, що в мене було, я віддала вам сповна. Тепер настав час подумати про себе. Грошей не шукайте – я забрала все з собою. Не сваріться за майно, заробляйте самі, як колись заробляла я. Я вас люблю і прощаю. Простіть і ви мене. Мама».
Я поклала записку на середину столу, притиснувши її важкою кришталевою попільничкою.
Вийшла на подвір’я, вдихнула на повні груди свіже, морозне повітря. Сніг рипів під ногами, коли я котила валізу до хвіртки. Залізний замок клацнув, відрізаючи минуле.
На автостанції я сіла в маршрутку до міста. Доки стара машина гуділа мотором, везучи мене назустріч нотаріусу, банкам і документам на моє нове маленьке житло, я дістала телефон. Рука більше не тремтіла. Пальці впевнено набрали повідомлення італійською:
«Лука, привіт. Я згодна. Купуй квиток на п’ятницю. Я повертаюся додому».
Відповідь прийшла вже за хвилину:
«Я чекаю на тебе, моя сеньйоро. Сонце вже встало над нашим садом».
Я притулилася чолом до холодного шибки автобуса й уперше за довгі-довгі роки щиро, полегшено посміхнулася. Попереду було нове життя. Моє власне життя.