Споконвіку в нашому перинатальному центрі є два знакові свята. Перше ми відзначаємо восени — коли з приходом холодів, після довгих очікувань, нам нарешті дозволяють увімкнути централізоване опалення.
Друге святкуємо навесні — коли цю кляту систему нам зрештою вимикають, бо надворі вже давно плюс двадцять п’ять, ми всі варимося живцем, сидимо з висунутими язиками й відчиненими вікнами.
Зараз якраз осіннє свято — батареї запустили. Майбутні мами одразу розслабилися, повилазили з теплих халатів і перестали цокотіти зубами під двома ковдрами.
Та без ложки дьогтю не минулося: після запуску з’ясувалося, що радіатор в ординаторській потік. Угорі лаються, а на підлозі — калюжа, яку ми по черзі збираємо ганчірками.
На виклик з’явилися їхні величності слюсарі. Вони повзали між трубами, щось там крутити намагалися й супроводжували свої рухи комунально-нецензурним сленгом.
За процесом спостерігав акушер Ілля Лавриненко. Не просто спостерігав, а ще й брав участь у консиліумі щодо поточного ремонту.
— Мужики, що ви мені тут розповідаєте? — вигукує Ілля. — Я цю батарею знаю краще за рідну маму! Я сам її перед вами налаштовував! Дайте, я покажу…
У цей момент дзвонить службовий телефон. Лавриненко бере слухавку, не відводячи очей від ремонтників. На лінії якась жінка.
— Слухаю, — каже Ілля професорським тоном. — Міський перинатальний центр! З міркувань безпеки наша розмова не лише записується, а й замальовується, а також запам’ятовується.
— Вибачте, що турбую! — щебече жінка. — У мене питання. Чи працює у вашому центрі лікар-акушер Ілля Сергійович Лавриненко?
— Нууу… Принаймні з ранку тут крутився, — обережно каже Лавриненко. — А з якого приводу цікавитеся? Що йому передати? Гроші, цінності, пляшку? Дисциплінарне стягнення, спадщину на Маврикії, ляпас?
Розкривати своє інкогніто він не поспішає. Дзвонять йому різні люди, іноді дуже агресивні. Наговорять гидоти — і за погану медицину, і за все міністерство охорони здоров’я, і за взяття Бастилії в придачу — а потім кинуть слухавку, і сиди після цього, ковтай образу.
На щастя, жінка виявляється доброзичливою і проти медицини нічого не має — мабуть, поки що просто з нею не стикалася.
— Моє прізвище Савчук, — каже вона. — У моїх знайомих народжувала племінниця й дуже добре відгукувалася про вашого фахівця Лавриненка.
«Такий чудовий лікар! Такий ввічливий! — казала вона. — Мені дуже сподобалося. Я б іще народжувала та народжувала, аби у Іллі Сергійовича!»
Зірковою хворобою Лавриненко не страждає, але лікар він і справді чудовий. Зрозумівши, що пані налаштована позитивно, Ілля перейшов на більш саркастичний тон.
— Від імені Лавриненка дякую за добре слово, — каже він. — Обов’язково йому передамо! А племінниця ваших друзів нехай народжує, скільки влізе. Точніше, скільки вилізе. Це свята справа.
Поки Лавриненко говорить, майстри в кабінеті далі влаштовують свій ремонтний ритуал — кидають гайки, плюють на труби й лаяться крізь зуби.
— Перейду до головного, — каже на тому боці Савчук. — Моя донька Олеся теж збирається стати мамою. Хочу дізнатися: що треба зробити, щоб їй потрапити саме до чарівника Лавриненка? Може, до нього окремі талони видають?
— Потрапити простіше простого! — усміхається Ілля. — Для цього треба лише два кроки. Перший — зачати дитину.
— Другий — прийти народжувати до Іллі Сергійовича Лавриненка. Бажано в лікарню, а не до нього додому. Але майте…
— Це я розумію! — перебиває Савчук. — Я ще хотіла…
Але Іллі завжди трохи ніяково, коли хвалять лише його, тож він сам завершує фразу:
— …майте на увазі: на ньому світ клином не зійшовся. У нас усі лікарі хороші, всі найвищої категорії! І сестри добрі, і персонал добірний.
Заодно Ілля підморгує мені:
— Наприклад, акушерка Марія Георгіївна Шевченко — вогонь-лікарка! По супроводу дітей у світ вона будь-якого Лавриненка за пояс заткне!
— Вони в неї, як гарячі булочки з тостера, вискакують! Так що народить ваша Олеся дитинку в найкращому вигляді! Ось, наприклад, у нас зараз…
На півслові Ілля помічає, що слюсарі біля батареї роблять щось не те, і, прикривши долонею слухавку, сердито гукає:
— Що ти там мудруєш, Кузьмо? Забув, з якого боку дірка? Ти спершу повітря з неї випусти!
Слюсар у відповідь бурмоче щось невиразне. А от пані Савчук у телефоні вже розгублена й насторожується.
— Алло? Що у вас там відбувається, шановний?
— Та так… — весело відповідає Ілля. — Ходять тут різні академіки, елементарну річ зробити не можуть. З неї вже два дні страшенно сифонить, а вони ні бе ні ме.
І знову кричить слюсареві:
— Кузьмо, зроби простіше обличчя, а то наче сам народжуєш. Не виходить? Тоді постукай по ній плоскогубцями! Дай їй як слід!
На тому кінці дроту пані Савчук починає губитися й буксувати. У неї справжній моральний дисонанс від такого лікарського діалогу.
— Мені здається… — каже вона. — Мені здається…
Ілля підвищує голос:
— Мужики, з неї зараз знову потече, а я вже задовбався за вами підлогу витирати! Що кажеш? Не викручується? А хто винен? Ти ж у неї, мабуть, усю різьбу зірвав! Обережно, зараз у ніс бризне!
Потім чути новий крик:
— Кузьмо, чого ти її тиснеш? Дружину вдома будеш тиснути! Не дави на неї з усієї сили! Її й так перекосило!
— У неї тут заїло! Ключем треба! Там ключ на дванадцять, я точно пам’ятаю! — Жвавіше ворушіться! Я зараз її відпущу, вона гаряча!
Із несправної, багатостраждальної батареї раптом б’є струмінь. Хтось люто матюкається, дуючи на ошпарену руку.
— Ну от! — каже Ілля в слухавку. — Я ж попереджав. Перетягнули, недолугi. Луснула, голубонька!
Пані Савчук мовчить, ніби випала в осад. Мабуть, вона уявляла роботу перинатального центру зовсім інакше. Потім похмуро каже:
— Коновал! Бабу луснули! Ось і народжуй у вас після цього! Напевно, Лавриненко у вас останній нормальний лікар!
І розчаровано вимикається. Ординаторську заволікає парою, труба тече, а майстри матюкаються так соковито, що пацієнтка Пашкевич за стінкою передумала народжувати й відкладає це на кращі часи.
— Угу! — відповідає в порожнечу Ілля. — Точно, один Лавриненко в цьому зоопарку нормальний. Ну і ти ще, Марієчко…