Про те, що весілля не буде, Оля дізналася у вівторок, коли забігла додому по паспорт. У банку попросили оригінал, а не фотографію в телефоні, і вона ще дорогою сердилася на ту дівчину у віконці.
У передпокої стояли Іринині кросівки.
Білі, з блакитними шнурками. Вони разом купували їх у торговому центрі. Ірина тоді довго крутилася перед дзеркалом, питала, чи не роблять вони ноги коротшими.
Зі спальні долинув Романів сміх.
Оля не пам’ятала, як пройшла коридором. Пам’ятала тільки дивну дрібницю: на сушарці висіла її білизна і вона встигла подумати, що треба було прибрати.
Ірина сиділа на ліжку в Романовій футболці.
— Олю, — сказала вона.
Саме це потім найбільше дратувало. Як обережно, майже співчутливо подруга вимовила її ім’я. Наче Оля впала на сходах і тепер треба було викликати швидку.
Роман підхопився.
— Почекай. Давай спокійно.
Оля подивилася на нього, потім на Ірину.
— Ви хоч двері зачиняйте.
І вийшла.
У дворі вона сіла на бордюр біля своєї машини. Паспорт залишився у квартирі. У банку чекала черга. За шість тижнів мало бути весілля на сорок дві людини.
Оля набрала сестру.
— Мар’яно, ти зараз можеш говорити?
— Що сталося?
Оля відкрила рот, але замість слів вийшов звук, від якого їй самій стало страшно.
Роман приїхав до Мар’яни ввечері. Привіз паспорт, зарядку і пакет із йогуртами, наче Оля просто захворіла.
— Я заплутався, — сказав він.
Вона сиділа за кухонним столом у халаті сестри. Свій одяг, у якому побачила їх, зняла відразу і запхала в пральну машину.
— Як давно?
— Олю…
— Як давно?
Він потер обличчя.
— З березня.
Був червень.
Оля порахувала місяці. У квітні вони вибирали обручки. У травні їздили до її мами обговорювати меню. Минулої суботи Ірина допомагала застібати весільну сукню.
— Ти з нею був, а потім зі мною ресторан вибирав?
— Я ж не збирався від тебе йти.
У дверях кухні з’явилася Мар’яна.
— Романе, забирай йогурти і йди.
— Це наша розмова.
— Це моя кухня. Іди.
Весілля скасовували наступні чотири дні. Ресторан повернув частину завдатку. Фотограф — усе. Жінка, яка шила сукню, сказала, що тканину вже порізано, тож гроші не віддасть.
Мама запитала:
— А може, ви ще поговорите?
— Про що?
— Я не знаю, Олю. Просто стільки всього вже…
— Мамо, мені теж шкода грошей.
Після цього мама замовкла, а наступного ранку переказала їй п’ять тисяч із повідомленням: «На щось потрібне».
Ірина написала довжелезне пояснення. Там були слова «так сталося», «почуття» і «не хотіла робити боляче». Оля дочитала до середини й заблокувала її.
На роботу вона ходила. Відповідала клієнтам, звіряла накладні, виправляла чужі помилки. Іноді по десять хвилин дивилася на одну цифру. Колеги робили вигляд, що нічого не помічають, за що вона була їм вдячна.
На п’ятий день Мар’яна поставила перед нею тарілку гречки.
— Їдь кудись.
— За які гроші?
— За ті, які мала витратити на салют.
Салют Роман дуже хотів. Оля вважала його дурістю, але погодилася, бо «весілля ж один раз».
Ця фраза тепер узагалі звучала знущально.
Вона знайшла недорогу кімнату в Ріміні. Купила квиток на автобус зі Львова. Відпустку на роботі вже погодили під весілля, міняти нічого не довелося.
Перед від’їздом забрала з квартири документи, ноутбук і літні речі. Решту домовилися перевезти після повернення.
— Добре, — сказав Роман. — Я ж не звір.
Він стояв біля холодильника, на якому досі висів магніт із їхньою фотографією.
Італія зустріла її спекою, затерплими ногами і власницею кімнати, яка п’ять хвилин пояснювала, в який контейнер викидати пластик.
Оля кивала, хоча зрозуміла приблизно половину.
У кімнаті пахло пральним порошком. З вікна було видно чужі балкони, рушники й шматочок вулиці. До моря треба було йти п’ятнадцять хвилин.
Першого вечора вона купила воду, персики й великий шматок піци. З’їла все сидячи на ліжку. Потім заплакала, бо не знала, куди викинути коробку.
Наступного дня дійшла до моря.
На фотографіях люди після розриву зазвичай красиво дивилися вдалечінь. Оля пітніла, натирала ноги босоніжками й боялася залишити телефон на березі, поки купатиметься.
Назара вона зустріла на третій день у пральні самообслуговування.
Машина проковтнула монету й не запускалася. Оля натиснула кнопку разів десять, потім тихо вилаялася.
— Підтримую, — сказав хтось позаду українською.
Вона озирнулася.
Чоловік у сірій футболці тримав кошик із білизною. Звичайне обличчя, світлі очі, засмаглі руки. На одному зап’ястку — слід від годинника.
— Треба дверцята притиснути, — пояснив він. — Вона тут із характером.
Він притиснув люк коліном. Машина загуділа.
— Дякую.
— Назар.
— Оля.
— Відпочиваєш?
— Намагаюся.
Він не став питати, що це означає.
Поки крутилася білизна, вони випили кави з автомата. Назар був із Тернополя, уже кілька років жив в Італії, ремонтував холодильне обладнання в готелях і ресторанах.
— Тобто ти та людина, від якої залежить морозиво?
— І пиво.
— Серйозна відповідальність.
Вона вперше за багато днів засміялася без зусилля.
Коли білизна висохла, Назар запропонував показати їй місце, де годують дешевше, ніж біля пляжу.
Оля погодилася.
—
Вони почали бачитися щодня.
Назар приїжджав після роботи на старому скутері з подряпаним крилом. Водив її в маленькі кафе, сперечався з навігатором, купував помідори у знайомого продавця. Одного разу сорок хвилин шукав парковку і так сердився, що Оля нарешті перестала соромитися власного поганого настрою.
Його життя тут було цілком звичайним. У ньому теж ламалися крани, затримували зарплату й дорожчала оренда.
Це чомусь заспокоювало.
Про Романа вона розповіла на п’ятий день. Вони сиділи на пляжі після заходу сонця, коли люди вже збирали парасолі.
— А подруга? — запитав Назар.
— Теж колишня.
— Давно дружили?
— Дев’ять років.
Він тихо свиснув.
— Ти тільки не кажи, що вони одне одного варті, — попросила Оля. — Я вже чула. Мені від цього ніяк.
— Добре. Не скажу.
Вона довго говорила. Про сукню, маму, йогурти. Про те, як перевіряла старі фотографії й шукала на Ірининому обличчі щось таке, чого раніше не помічала.
Назар слухав. Потім простягнув їй паперову серветку, яку знайшов у кишені.
Серветка пахла кавою.
Поцілувалися вони біля її будинку. Оля перша потягнула його за футболку, а потім раптом відсторонилася.
— Я не знаю, що роблю.
— Можемо просто постояти.
Вони справді постояли. Трохи ніяково, притулившись лобами.
Наступного вечора він залишився в неї.
Вранці Оля прокинулася раніше й довго дивилася на його плече. Вона не відчула ні сорому, ні великого прозріння. Просто поруч спала людина, з якою їй було добре.
Вони пили каву з різних чашок, бо однакових у кімнаті не було. Назар збирався на роботу, шукав шкарпетку, цілував її на ходу.
Оля спіймала себе на тому, що чекає вечора.
—
Роман зателефонував на дев’ятий день.
Вона саме різала персик над раковиною. На екрані висвітилося його ім’я, і в животі відразу все стиснулося.
— Коли забереш свої речі?
— У понеділок. Ми домовлялися.
— Мене понеділок не влаштовує.
— Романе, я в Італії.
— Я знаю, де ти. Фотографії бачив.
Оля виклала лише море й тарілку пасти.
— І що?
— Нічого. Розважайся. Тільки звільни квартиру.
Вона поклала ніж.
— До чого тут квартира?
— До того, що твоє барахло займає пів кімнати.
— Я заплатила свою половину оренди до кінця місяця.
— Не починай оце рахувати.
— Ти сам подзвонив про речі.
Він заговорив голосніше. Потім закричав, що не збирається бути складом, що в нього теж є життя і що, коли вона за два дні все не забере, пакети стоятимуть біля смітника.
Оля сказала, що він не має права. Він кинув слухавку.
Спочатку вона зателефонувала Мар’яні. Та була з донькою в мами за містом, приїхати могла тільки наприкінці тижня. Двом знайомим написала, але просити їх пакувати її білизну під Романові крики не хотіла. Ключів ні в кого не було.
Власниця квартири відповіла, що в особисті справи орендарів не втручається.
У шафі залишалися бабусині сережки, зимовий одяг, мамині фотографії. Коробка з блокнотами, які Оля збиралася колись розібрати. Нічого такого, заради чого варто було б плакати на весь світ. Але це були її речі.
Вона купила квиток на найближчий автобус.
—
Назар прийшов із пакетом черешень.
— Я завтра їду, — сказала Оля.
Він поставив пакет на стіл.
— Чому?
Вона пояснила. Показала повідомлення, які Роман надіслав після дзвінка.
Назар прочитав, скривився.
— І ти через це поїдеш?
— Так.
— Олю, він тобою крутить.
— Я бачу.
— То залишайся. У тебе ще п’ять днів.
Вона мовчала.
— Можеш у мене пожити. Я домовлюся щодо роботи, візьму вихідний. З’їздимо кудись.
— Назаре, мені треба повернутися.
— Найми когось. Перевізника.
— Щоб Роман пустив незнайомих людей і сам відібрав, що моє?
Назар пройшовся кімнатою.
— Він просто не може пережити, що ти тут без нього. А ти відразу біжиш.
— Я їду забрати свої речі.
— Речі можна купити.
Оля підняла на нього очі.
— Ти навіть не знаєш, що там залишилося.
— Я хочу, щоб ти побула зі мною. Це так погано?
— Ні. Але зараз у мене є проблема, яку треба вирішити.
— А ми?
Вона втомлено притулилася до підвіконня.
— Я не знаю, що буде з нами.
Він кивнув, відвернувшись.
— Зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло?
— Тобі треба було відволіктися. Відволіклася.
Від цих слів стало боляче й соромно, хоча вона не могла пояснити, у чому саме винна.
— Я нічого тобі не обіцяла.
— Так. Звісно.
Він пішов, залишивши черешні.
Наступного ранку написав: «Можу відвезти на вокзал».
Оля відповіла: «Дякую. Я вже викликала таксі».
Потім довго тримала телефон у руці. Хотілося, щоб він приїхав. Щоб обійняв і не вимагав зараз вирішувати, ким вони стануть одне одному.
Але другого повідомлення не було.
—
До Львова вона повернулася з набряклими ногами й головним болем. У вікні автобуса її засмага здавалася брудною.
До квартири поїхала з вантажниками. Двом чоловікам було байдуже, чому молода жінка виносить свої речі серед робочого дня. Вони запитали, чи є ліфт і скільки коробок.
Роман відчинив у спортивних штанах.
— Могла б і попередити.
— Я написала вчора.
— Я не бачив.
Оля пройшла до спальні. На її половині ліжка лежав чужий рожевий халат.
Вона зупинилася лише на секунду.
Речі пакувала швидко. У коробки — книжки й посуд, у великі сумки — одяг. Знайшла сережки. Загорнула рамки з фотографіями в рушник.
Роман ходив слідом.
— Може, кави?
— Ні.
— Поговоримо нормально?
— Про що?
— Ти теж не свята. Вже мужика собі знайшла.
Оля розігнулася над відкритою шухлядою.
— Відійди. Мені треба її витягнути.
Він постояв і відійшов.
За годину все було в машині. Оля перевірила ванну, балкон, верхню полицю шафи. На кухні забрала улюблений зелений кухоль.
Ключі поклала на тумбочку.
Уже внизу Роман наздогнав її.
— Олю. Ну ми ж стільки років разом.
Вона дивилася, як вантажник закриває дверцята.
— Сумку притримайте, будь ласка, — сказала йому. — Там скло.
У Мар’яни вона прожила три тижні. Потім знайшла маленьку квартиру на Сихові. Із потертою кухнею, зате недалеко від роботи.
Першої ночі не могла заснути. Холодильник гудів так, наче готувався злетіти. У ванній капав кран. Оля лежала й рахувала, скільки грошей залишиться після оренди.
Наступного дня купила прокладку для крана й попросила колегу показати, як її замінити.
Назар написав через тиждень.
«Як ти? Все забрала?»
«Так. Дякую».
Потім вони ще кілька разів розмовляли. Одного вечора навіть проговорили майже годину. Він розповідав про роботу, вона — про нову квартиру. Було тепло, і трохи сумно, і вже зовсім інакше.
Про її повернення до Італії не говорили. Вона теж не пропонувала йому приїхати.
Листування поступово стихло.
Оля іноді сумувала за ним. За скутером, кавою, його долонею на своїй спині. Їй не хотілося вдавати, що все це було випадковістю і нічого не означало. Означало. Просто залишилося там.
Роман ще телефонував. То через рахунок за інтернет, то через каструлю, яку вона начебто забрала. Один раз подзвонив напідпитку й сказав, що з Іриною в них «складно».
— Мені завтра рано вставати, — відповіла Оля і завершила розмову.
Після цього заблокувала його номер.
Восени вона знову почала ходити на плавання. По суботах зустрічалася із сестрою. Інколи їла вечерю просто зі сковорідки. Інколи плакала, побачивши щасливу пару в черзі по каву, а потім сердилася на себе за ці сльози.
Одного ранку дорогою на роботу згадала, що вчора був Романів день народження.
І тільки тепер згадала.
На зупинці стояли люди, хтось голосно говорив телефоном. Підійшов її автобус. Оля залізла всередину, приклала картку до валідатора й раптом відчула голод.
Написала колезі: «Візьмеш мені булочку, якщо ще не вийшла?»
Відповідь прийшла відразу: «З сиром?»
«Так. І каву».
Увечері треба було випрати постіль, оплатити інтернет і передзвонити мамі. У суботу Мар’яна просила посидіти з малою. А до наступного літа Оля хотіла трохи відкласти.
Ще через місяць Назар запропонував разом зустріти Новий рік. Вона погодилася. “Але то вже інша історія – подумала Оля, – можливо, з цього щось і вийде”.