Олена вийшла з таксі й на мить завмерла біля знайомої до болю хвіртки. За її спиною лишилися вісім років шлюбу, валіза з речами, донька Софійка, яку вона тримала за руку, і суха, неприємна розмова з колишнім чоловіком Тарасом.
Попереду стояв батьківський дім — той самий, куди вона колись присягала собі більше не повертатися.
– Мамо, а ми тепер тут житимемо? – тихо спитала Софійка, поправляючи рюкзак з рожевими зайцями.
– Спершу так, сонечко, – відповіла Олена й спробувала всміхнутися. – Поки я не знайду нам квартиру.
Хвіртка відчинилася ще до того, як вона встигла подзвонити. На порозі стояла Галина Сергіївна, мати Олени, у домашньому халаті й з рушником на плечі.
Позаду неї визирнув Сергій Іванович, батько, у старому светрі та з газетою в руці.
– Ну нарешті, – вигукнула Галина Сергіївна, сплеснувши долонями. – Заходьте, чого на вулиці стояти. Софійко, ти голодна? У мене суп із фрикадельками.
– Голодна, – щиро зізналася дівчинка.
Сергій Іванович мовчки підхопив валізу й поніс її до кімнати. Олена одразу помітила, що батько постарів: спина стала важчою, крок — коротшим.
Та погляд лишився тим самим — уважним і трохи начальницьким. Усе життя він працював майстром на заводі й звик, щоб у домі все було по його.
Перші дні промайнули майже непогано. Олена розклала речі, влаштувала Софійку до тієї самої школи, де колись навчалася сама, і вийшла на роботу.
У бухгалтерії будівельної компанії її співчували, але потихеньку: в начальниці Валентини Миколаївни було правило — особисті драми на роботі не обговорювати довше п’яти хвилин.
Олена й не обговорювала. Вона сиділа над накладними, звіряла цифри й думала тільки про одне — як назбирати на оренду.
Зарплату їй видавали двічі на місяць. Після розлучення це було дуже важливо: Тарас затримував аліменти, а інколи надсилав їх із сердитим повідомленням: «На дитину, а не на твої сукні».
Олена вже давно не купувала суконь. Вона купувала Софійці кросівки, зошити, сир і проїзний.
За два тижні за вечерею Сергій Іванович поклав виделку на стіл і сказав:
– Олено, нам треба з тобою поговорити.
Галина Сергіївна відразу напружилася. Ігор, молодший брат Олени, сидів біля вікна з телефоном і робив вигляд, що розмова його не стосується. Але Олена знала: брат завжди чує все, що стосується грошей.
– Слухаю, тату.
– Ти тепер живеш у нас. Софійка теж з нами. Їмо ми всі разом, світло, вода, газ — це все теж ваша витрата. Ми люди небагаті, сама розумієш. Пенсія в мене й у матері не гумова.
– Я розумію, – обережно сказала Олена. – Я якраз і збиралася допомагати. Купувати продукти, додавати на комунальні.
– Це не допомога, – різко відрубав батько. – Це твій обов’язок. Ми так не звикли. У домі має бути лад. Із цього місяця віддавай усю зарплату матері. Вона вестиме бюджет.
Олена відчула, як холонуть пальці. Софійка щось малювала в альбомі й, на щастя, не слухала.
– Усю зарплату? – перепитала Олена.
– Усю, – кивнув Сергій Іванович. – А що? Ти думаєш, що ми тебе обдуримо?
– Я не думаю, що ви мене обманете. Але мені треба купувати Софійці речі, платити за гурток, відкладати на житло.
– На яке житло? – втрутилася Галина Сергіївна. – Ти тільки прийшла, а вже хочеш поїхати? Ми тобі кімнату звільнили, Ігор до себе перебрався. Ти хоч розумієш, що ми заради тебе зробили?
Ігор підвів голову від телефону.
– Мамо, та чого ти. Нехай віддає. Вона ж тут живе. Не на вулиці ж.
– Ігорю, – сказала Олена, – я не проти платити за себе й Софійку. Але «вся зарплата» — це не допомога! Це…
– Це що? – запитав батько.
– Це контроль, – тихо відповіла Олена.
За столом стало тихо. Галина Сергіївна підібгала губи. Сергій Іванович відкинувся на спинку стільця й глянув на дочку так, ніби вона сказала щось непристойне.
– Значить, контроль, – повторив він. – А на мою думку, це ти виросла й забула, хто тебе годував. Ми тебе не змушуємо. Ми пропонуємо чесно. Ти живеш на готовому — віддаєш гроші в спільний бюджет. Мати все розподілить.
– А якщо мені треба буде купити Софійці куртку?
– Скажеш матері. Купимо.
– А якщо мені потрібно щось собі придбати?
– Скажеш матері, – повторив батько.
Олена подивилася на матір. Галина Сергіївна дивилася в тарілку.
– Мамо, ти теж так вважаєш?
– Олено, не починай, – втомлено сказала мати. – Нам і справді важко. У батька тиск, ліки дорогі. Ігорю на машину треба. Ти ж знаєш, без машини він не може, на роботу їздить.
– У Ігоря є робота, – сказала Олена. – Він дорослий чоловік. Чому я маю утримувати його машину?
Ігор нарешті відклав телефон.
– А ти й не зобов’язана. Просто ти зараз живеш у цьому домі. Хочеш окремо — винаймай квартиру. Ніхто тебе не тримає!
– Ігорю, – мляво зупинила його Галина Сергіївна, але без особливого запалу.
Олена підвелася з-за столу.
– Я подумаю, – мовила вона й пішла на кухню.
Там вона довго стояла біля вікна, дивлячись надвір, де колись стрибала через гумку.
У відображенні скла Олена бачила себе: втомлену жінку тридцяти шести років із зібраним у хвіст волоссям і темними колами під очима.
Після розлучення вона думала, що найважче вже позаду. Виявилося, що важке лише починається.
Увечері Олена зателефонувала подрузі Лесі. Вони дружили ще з інституту, і Леся була саме тією людиною, яка завжди казала правду, навіть коли її не хочеш чути.
– Вони хочуть забрати всю мою зарплату, – сказала Олена. – Усю! До копійки!
– Почекай, – Леся на тому кінці дроту навіть перестала жувати. – Зовсім усю?
– Абсолютно. Мама «вестииме бюджет». Я що, проситиму в неї гроші на свої труси?
– А ти що?
– Сказала, що подумаю.
– Олено, ти при своєму розумі? Яке подумаю? Ти ж не підліток! Ти мати! У тебе дитина!
– Я знаю. Але в них кімната, допомога із Софійкою. Я не можу просто так взяти й відмовитися.
– Ти можеш платити конкретну суму за житло й їжу. Але не всю зарплату! Інакше ти ніколи не виберешся. Ти розумієш, що вони тебе так і триматимуть? Спершу зарплата, потім — «куди тобі окремо, удвох дешевше».
Олена мовчала. Леся важко зітхнула.
– Слухай, відкрий окремий рахунок. Просто завтра. І почни шукати кімнату або маленьку квартиру. Нехай не сьогодні, але щоб у тебе був план. Інакше ти там застрягнеш назавжди!
– Мені страшно, – зізналася Олена. – Я боюся, що не впораюся сама.
– Ти вже сама! Просто поки що в домі, де тобою намагаються керувати.
Наступного дня Олена відкрила окремий рахунок у банку. Вона не збиралася дурити батьків, але й віддавати все не хотіла.
Вона вирішила: запропонує фіксовану суму — десять тисяч гривень на місяць на продукти та комунальні послуги, а Софійці все купуватиме сама. Решта залишиться їй. Це було чесно.
Але ввечері розмова пішла зовсім інакше.
– Ми з матір’ю порадилися, – сказав Сергій Іванович, коли Олена повернулася з роботи. – Ти ж сама розумієш, що десять тисяч — це не гроші. У нас за одну зиму за газ скільки виходить, знаєш? А продукти? А Софійка? Ми її водимо до школи, годуємо.
– Я пропоную тринадцять, – сказала Олена. – І купую продукти. І Софійку повністю забезпечую.
– А решта куди?
– На житло. На те, щоб ми з Софійкою могли з’їхати.
– Знову з’їхати, – скривився батько. – Ти ж тільки прийшла. Тобі тут що, погано?
– Мені не погано. Але я не хочу ні від кого залежати.
– Залежність, незалежність… – Сергій Іванович підвищив голос. – Ти в моєму домі, значить, за моїми правилами. Чи ти забула, хто тобі допоміг, коли той твій Тарас тебе виставив?
– Мене ніхто не виставляв. Ми розлучилися. Квартира була його.
– Це одне й те саме! – Галина Сергіївна вийшла з кухні з рушником у руках.
– Олено, ну що ти, як маленька. Віддай ці гроші. Невже ми тобі вороги? Я для тебе щодня готую. Софійку зі школи забираю. Ти хоч дякую скажи!
– Мамо, я дякую! Щодня. Але це не означає, що я маю віддавати вам усю зарплату!
– А що ти робитимеш із грошима? – спитала мати. – Чоловіка немає. Куди тобі їх витрачати?
Олена здригнулася.
– Мамо, ти зараз серйозно?
– А що? Я просто. Ти ж не гуляєш. Тобі на дім треба.
– Мені треба для доньки і для себе! Я теж людина.
– Ось і віддай матері, – сказав батько. – Вона тобі на себе виділить.
У цей момент до кімнати зайшов Ігор. Він був у новій куртці, яку купив тиждень тому, і з ключами від машини в руці.
– Знову сваритеся? Олено, та віддай ти! Тобі що, для рідних шкода?
– Ігорю, тобі двадцять вісім років. Чому я маю утримувати твою машину?
– А хто сказав, що ти мою машину утримуватимеш? Я сам працюю.
– То чому мама сказала, що тобі треба на машину? Тобто моя зарплата піде на твою машину?
Ігор почервонів.
– Я такого не казав.
– Ти сказав: «Нехай віддає». Ти сказав, що я не на вулиці живу. Це правда. Але я не зобов’язана платити за всіх!
– Ну і вали тоді, – сказав Ігор. – Винаймай квартиру. Подивимося, як ти заспіваєш.
– Ігорю! – гукнула Галина Сергіївна.
– А що? Вона ж самостійна! Нехай спробує.
Олена подивилася на брата, на батька, на матір — і раптом відчула дивний спокій.
– Добре, – сказала вона. – Я з’їду.
– Куди ти поїдеш? – злякалася мати. – У тебе ж грошей немає.
– Значить, знайду. Я не віддаватиму всю зарплату! Це моє рішення.
– Тоді ти нам не дочка, – сказав Сергій Іванович.
Олена здригнулася, але витримала.
– Я ваша дочка. Але я не дитина, яка має віддавати свій заробіток. У мене є Софійка. І я мушу думати про неї.
Тієї ночі Олена майже не спала. Вона лежала на дивані в кімнаті, де колись жила з братом, і слухала, як за стіною шепочуться батьки.
Слів вона не розбирала, але інтонація була знайома: батько незадоволений, мати виправдовується. Вранці всі вдавали, що нічого не сталося. Лише Ігор не привітався.
За тиждень Олена знайшла кімнату — звичайну кімнату у двокімнатній квартирі в жінки на ім’я Надія Петрівна, яка здавала житло недорого.
Кімната була маленька, з одним вікном і старенькою шафою, але чиста. Софійці вона сподобалася одразу: у дворі був майданчик, а в під’їзді пахло не сирістю, а пирогами.
– Мамо, а ми тут житимемо? – спитала Софійка.
– Так, сонечко. Спочатку — тут.
– А бабуся з дідусем приїжджатимуть?
– Будуть, якщо захочуть.
Олена не сказала доньці, що дід назвав її «не дочкою». Вона взагалі намагалася не втягувати Софійку в дорослі сварки. Але дівчинка все відчувала. Якось вона сказала:
– Мамо, а чому дідусь кричить, що ми йому винні? Ми ж не брали в нього грошей.
Олена присіла перед нею.
– Дорослі інколи думають, що якщо допомагають, то можуть вирішувати за інших. Але це неправильно. Ми нікому не винні. Ми просто живемо.
– А ми бідні?
– Ми обережні. Це не те саме.
Перед переїздом Олена зібрала батьків на кухні. Ігоря не було — він пішов до друзів. Сергій Іванович сидів із прямою спиною, Галина Сергіївна нервово смикала край скатертини.
– Я знайшла кімнату, – сказала Олена. – У суботу переїжджаю. Дякую за те, що дали притулок. Я справді вдячна.
– То все-таки йдеш, – мовив батько.
– Йду.
– Через гроші.
– Не тільки. Через те, що ви хочете вирішувати за мене. Я не можу жити, коли не маю ні гривні своїх.
– Ми ж хотіли як краще, – сказала мати. – Щоб ти не витрачала даремно. Щоб у Софійки було все.
– Мамо, у Софійки буде все! Я працюю. Я не гуляю й не марную гроші. Я просто хочу сама розпоряджатися тим, що заробляю.
– А якщо ти зустрінеш чоловіка? – спитав батько. – Він тебе утримуватиме?
– Тату, я не шукаю чоловіка, який мене утримуватиме. Я хочу сама жити.
Сергій Іванович довго мовчав. Потім сказав:
– Ти вперта. Уся в мене.
Олена не зрозуміла, це був комплімент чи докір.
– Я привозитиму Софійку в неділю, – сказала вона. – Якщо ви не проти.
– Привозь, – буркнув батько. – Що ми, не люди.
Переїзд виявився нелегким. Речей було більше, ніж Олена думала. Леся допомогла перевезти коробки на своїй старій «Ладі».
Ігор не прийшов. Галина Сергіївна сунула Олені пакет із пиріжками й заплакала.
– Ти дзвони, – сказала вона. – Просто дзвони.
– Буду, мамо.
Перший тиждень на новому місці був дивний. Олена прокидалася від тиші, а не від голосу батька. Ніхто не стояв над нею. Ніхто не питав, куди вона витратила тисячу гривень.
За місяць зателефонував батько. Олена дивилася на екран і не наважувалася відповісти. Потім усе ж узяла слухавку.
– Алло.
– Це я, – сказав Сергій Іванович. – Ти як там?
– Нормально, тату.
– Софійка як?
– Добре. Вчиться. До гуртка ходить.
– Ну, добре.
Він помовчав. Олена чула, як він дихає.
– Мати питає, чи приїдете в неділю? Вона пиріг спече.
– Приїдемо.
– Тільки… – батько зам’явся. – Ти це… через гроші не ображайся. Тобто… Ну, в загальному, зрозуміла.
Олена всміхнулася.
– Зрозуміла, тату.
Коли вона поклала слухавку, Софійка запитала:
– Дідусь дзвонив?
– Дідусь.
– Він більше не свариться?
– Не знаю. Сподіваюся, ні.
– А ми поїдемо?
– Поїдемо. Але пам’ятай: ми їдемо в гості. А живемо ми тут.
Софійка кивнула й пішла малювати. У неділю вони приїхали до батьків. Ігор був удома й, побачивши Олену, ніяково сказав:
– Привіт. Ти це… не ображайся. Я тоді дурницю сказав.
– Я не ображаюся.
За столом Сергій Іванович довго мовчав, а потім несподівано спитав:
– А кімната нормальна?
– Нормальна.
– Не холодна?
– Ні.
– Ну й добре. Головне, щоб Софійці було зручно.
Галина Сергіївна поклала Олені шматок пирога.
– Їж. Ти схудла.
Олена зрозуміла: це їхній спосіб вибачитися. Не словами — слова їм завжди давалися важко, — а пирогом, запитанням про кімнату, ніяковим братовим «привіт».
Вона просто їла пиріг і дивилася, як Софійка розповідає дідові про новий майданчик. Але в голові крутилися думки, що все могло скластися інакше, якби не їхні докори.
Образа колола тоненькою голкою, та вона намагалася її відганяти. Не дарма ж кажуть: що не робиться — все на краще. Будемо сподіватися…