Марина Петрівна могла хоч цілими днями повчати, як треба варити борщ, прасувати сорочки чи навіть правильно дихати. Але найгірше було інше: вона без кінця дорікала Ірині через її бабусю, Людмилу Андріївну.
Мовляв, чого це вона щовихідних мчить до «тої старої», замість сидіти вдома з чоловіком. А для Ірини саме ті поїздки до бабусі були наче ковток повітря, єдиною справжньою радістю в задушливому світі свекрушиних правил.
Особливо добре Ірина пам’ятала весну минулого року. Бабуся Люда сиділа на лавці біля хвіртки у своїй старенькій синій хустці й уважно стежила за роботою.
А Ірина тим часом стояла навколішках у траві, тримаючи банку із зеленою фарбою та широкий пензель. Паркан уздовж вулиці був довжелезний, десь метрів тридцять. Половину вони вже встигли пофарбувати.
— Фарбу не жени, Іринко, — долинув голос бабусі. — Веди пензель уздовж дошки, а не впоперек. Дід тебе саме так учив.
Ірина всміхнулася. Свого діда вона ніколи не бачила — він помер ще до її народження, за рік. Але бабуся щоразу, коли фарбувала паркан, неодмінно згадувала, як це робив він. І так було щовесни, вже більше двадцяти років.
Сонце лагідно пригрівало. У повітрі змішалися запах свіжої фарби, вогкої землі та яблуневого цвіту. А в саду за будинком ліниво гули бджоли.
— Бабусю, а пам’ятаєш, як ми вперше його фарбували? Мені тоді було років сім, — спитала Ірина.
— Та ще б пак! Ти ж тоді всю голову собі зеленою фарбою вимазала, — розсміялася Людмила Андріївна. — Потім я тебе скипидаром відтирала, а ти так кричала, що, мабуть, увесь двір чув!
Обидві засміялися.
Саме в цьому домі, маленькому дерев’яному будиночку на вулиці Вербовій, на околиці міста, у приватному секторі, Ірина й виросла. Три кімнати, велика кухня зі старою піччю, затишна веранда, а за нею — сад із яблунями. Людмила Андріївна прожила тут сорок років і вклала в цей дім усю свою душу.
Її батьки дуже рано відмовилися від Ірини. Мама поїхала на Схід із новим чоловіком, коли дівчинці було чотири роки. Обіцяла забрати, як тільки влаштується. Та так і не забрала. Дзвонила раз на Новий рік і на день народження. А потім і зовсім перестала. Батька Ірина ніколи не знала.
Бабуся Люда забрала її до себе й стала для неї і мамою, і татом, і всією родиною.
Жили вони дуже скромно. Бабуся працювала кухаркою в шкільній їдальні й приносила додому те, що можна було забрати з залишків. У дев’яності, коли зарплату могли затримувати на пів року, вони виживали на картоплі з городу та яблуках із саду.
Ірина доношувала одяг за сусідськими дівчатками. А бабуся кожну вільну копійку вкладала в дім. Перекрила дах. Викопала у дворі криницю, щоб не тягати воду з колонки. Засклила веранду, поміняла вікна, провела в будинок газ.
— Іринко, найважливіше — це дім, — тихо сказала бабуся. — Поки маєш свій кут, ніхто тебе не вижене. Ані на вулицю, ані з життя.
Ірина завжди допомагала. Після школи копала грядки, фарбувала, білила яблуні. А коли виросла й влаштувалася товарознавицею в продуктовий магазин, віддавала бабусі половину зарплати на господарство. Удвох вони замінили підлогу в кімнатах і облаштували ванну.
У двадцять п’ять Ірина вийшла заміж за Тараса, спокійного, небагатослівного хлопця, який працював оператором у міській котельні. Познайомилися вони в магазині, де вона працювала. Він пів року щовечора приходив по один і той самий батон, поки нарешті не наважився запросити її в кіно.
Після весілля постало питання, де житимуть молоді. У бабусиному домі було тісно, та й до роботи треба було їхати двома автобусами. Свого житла в Тараса не було.
— Поживете в мене, — запропонувала тоді Ганна Петрівна, його мати. — Трикімнатна квартира велика, місця вистачить. А потім собі купите.
Ірина погодилася. Їй здавалося, що так і треба.
Та Ганна Петрівна з першого дня встановила свої правила. Взуття в коридорі ставити носками до стіни. Прати не пізніше дев’ятої вечора, щоб пральна машинка не гуділа.
У холодильнику для невістки — тільки нижня полиця. Готувати на кухні — лише тоді, коли свекруха сама не готувала. Душ — не довше десяти хвилин, бо вода дорога. Гостей не водити. Додому повертатися не пізніше десятої.
Ірина постійно вислуховувала зауваження. За чашку, поставлену не туди. За крихти на столі. За рушник, який висів не на тому гачку. За сковорідку, начебто вимиту, але, на думку свекрухи, недостатньо добре. За те, що в суботу вона встала о дев’ятій, а не о сьомій.
Але найбільше Галину Петрівну — ні, Марину Петрівну — дратувала Ірина бабуся.
— Знову до своєї бабці поїдеш? — питала вона щоп’ятниці, коли бачила, як Ірина збирає сумку.
— Кожні вихідні.
— Наче в тебе тут родини немає.
— Чоловік, між іншим, удома залишається.
— Марино Петрівно, бабусі вісімдесят років. Їй потрібна допомога.
— Вісімдесят. Сиділа б у себе й не смикала онучку. Хіба в неї своїх дітей немає?
— Її дочка, моя мама, поїхала майже двадцять п’ять років тому.
— От бачиш. Значить, сама винна, так виховала.
Тарас у такі моменти мовчав. Сидів за столом і дивився в тарілку. Ірина знала: він не любить сварок. Боявся матері ще з дитинства. Батько пішов від них, коли Тарасові було десять, а Миколі — три, і відтоді Ганна Петрівна тримала обох синів у залізній руці.
— Тарасе, ти б хоч щось сказав, — просила Ірина ввечері в їхній кімнаті.
— Іринко, ну ти ж знаєш маму. Якщо я втручуся, буде тільки гірше. Потерпи.
Ірина терпіла. Їхній шлюб був неміцний, вона це відчувала. Занадто багато мовчання, занадто мало розмов. Але вона боялася його втратити. Боялася, що коли почне сперечатися, Тарас піде. Що вона знову залишиться сама, як у чотири роки, коли мама поїхала на Схід.
Щовихідних Ірина поверталася до бабусиного дому. У п’ятницю ввечері після роботи сідала на два автобуси й добиралася до Вербової.
Там, серед тихих, майже сільських вуличок приватного сектора, на неї чекала зовсім інша атмосфера. Субота й неділя минали в роботі: вона сапала грядки в саду, розтоплювала піч, допомагала бабусі Люді пекти духмяні пироги, мила підлогу.
Увечері, коли всі справи були зроблені, вони сідали на великій кухні. Пили чай зі старих бабусиних чашок, прикрашених блакитними квітами, і довго розмовляли.
Тільки тут, у рідних стінах, Ірина почувалася по-справжньому потрібною і коханою. Тут її приймали такою, яка вона є, і ніхто не придирався, чи рівно стоїть її взуття біля порога.
Одного осіннього дня, три роки тому, бабуся Люда подивилася на Ірину з якоюсь особливою рішучістю.
— Ірино, — сказала вона, — у понеділок поїдемо оформлювати дарчу.
Ірина здивовано глянула на неї.
— Навіщо, бабусю?
— Будинок на тебе перепишу, — відповіла бабуся, а в очах у неї світилися мудрість і турбота. — Щоб у тебе був свій кут. Свій, розумієш? Щоб тебе ніхто ніколи не вигнав. Ні свекруха твоя, ні хто інший.
Ірина спробувала заперечити.
— Бабусю, мені ж не треба…
Та старенька лише похитала головою:
— Треба, Ірино. Я краще знаю.
Ірина цілий тиждень сперечалася, намагаючись переконати бабусю. Але Людмила Андріївна стояла на своєму, твердо й беззаперечно. Зрештою Ірина здалася.
І от у призначений понеділок вони оформили всі потрібні документи, договір дарування й зареєстрували перехід права власності. Через два тижні прийшла виписка, яка офіційно підтверджувала: власниця будинку — Ірина Сергіївна Шевченко.
Марині Петрівні Ірина про це нічого не сказала. Тарас знав. Але він лише знизав плечима, ніби йшлося про дрібницю.
— Ну й правильно, — сказав він. — Бабусин будинок — твій.
Минулої зими бабусі Люди не стало. Вона тихо пішла уві сні на початку лютого.
Ірина довго не могла оговтатися від горя. Взяла тиждень за свій рахунок, потім іще один. Щодня їздила в будинок, де панувала порожнеча.
Сиділа на кухні, дивлячись на ті самі чашки з блакитними квітами, на синю хустку, що так і висіла на гачку біля дверей, на ситцеві фіранки з маками, які бабуся сама пошила років двадцять тому. Будинок стояв самотній. Піч охолола. У ньому було тихо, порожньо й холодно.
Раптом Марина Петрівна почала виявляти цікавість до цього будинку. Спершу між іншим, за вечерею.
— А ваш будинок тепер порожній стоїть? — якось запитала вона, ніби між іншим.
— Порожній, — коротко відповіла Ірина.
— І що ти з ним будеш робити?
— Поки не знаю.
За тиждень свекруха знову повернулася до тієї розмови.
— Ірино, — почала вона, примруживши очі. — Ось я що подумала. Миколі ж двадцять шість. Скільки йому ще з матір’ю жити? Йому треба окремо, щоб самостійності навчитися. А твій будинок порожній стоїть. Нехай він там поживе. Йому й платити ні за що не доведеться, і тобі — пригляд за хатою.
Микола, молодший брат Тараса, сидів за тим самим столом і, підтакуючи, кивав. Він ніде надовго не затримувався: то кур’єром, то в магазині, то «шукає себе». Останні пів року взагалі сидів без роботи, жив із матір’ю, спав до обіду, а вночі грав у комп’ютерні ігри.
— Марино Петрівно, ні, — твердо сказала Ірина. — Я не віддам бабусин будинок.
Свекруха здивовано підняла брови.
— Чому не віддаси? Він же пустий. Чого йому простоювати? Микола там житиме, топитиме, стежитиме.
— Ні. Це будинок бабусі. Я його нікому не віддам, — повторила Ірина.
Марина Петрівна стиснула губи й того вечора більше нічого не сказала.
Через кілька днів, пізно вночі, вже в їхній кімнаті, Тарас заговорив з Іриною.
— Ірино, — почав він обережно, — послухай. Ну, мама ж у чомусь має рацію. Будинок порожній. Микола б там пожив. Йому справді треба від мами відділитися, інакше не подорослішає. Ну що тобі, шкода? Він же брат.
Ірина знову повторила те, що для неї було головним.
— Тарасе. Це будинок бабусі.
— Ну, бабусин, — погодився він.
— Але бабусі вже немає, Тарасе.
— А Миколі ж треба.
Ірина відвернулася до стіни, не бажаючи продовжувати цю безглузду розмову.
Ще за тиждень Марина Петрівна оголосила, що в суботу в неї день народження — п’ятдесят вісім років. Приїдуть її сестра Олена з чоловіком, Микола зі своєю дівчиною Соломією, ще якісь двоюрідні родичі.
Ірина весь день провела на кухні, готуючи святкові страви: салати, холодець, запечену качку з яблуками. Яблука вона привезла з бабусиного саду, зі старого льоху.
О сьомій вечора за столом сиділо десятеро людей. Говорили тости, пили вино. Ірина пила вишневий компот, який теж привезла з бабусиних запасів, із льоху — останні три банки.
Після третього тосту Марина Петрівна відставила чарку. Вона обвела всіх поглядом, і її голос став дивовижно гучним та владним.
— Ну що ж. Раз уже всі тут зібралися, давайте вирішимо одне важливе сімейне питання.
Усі замовкли, відчуваючи, що назріває щось недобре.
— У Ірини, — свекруха кивнула на невістку, — від бабки залишився будинок. На Вербовій. Він порожній стоїть. А бабки більше немає, тож будинок переписуй на Миколу!
Ірина завмерла. У руці вона стискала склянку з холодним компотом. Пальці побіліли від напруги.
Марина Петрівна продовжувала, звертаючись уже до гостей, ніби Ірини тут і не було:
— Я вважаю, це справедливо. Ви самі подумайте. Ірина п’ять років живе в моїй квартирі. П’ять років! Їсть, п’є, миється — все за мій рахунок. А тепер у неї є будинок. І вона тримає його, як собака на сіні. Ні собі, ні людям. А в мене Миколка без кута. Я вважаю, треба справедливо розподілити майно. Одному сину дружина з будинком дісталася, хай другому теж щось буде. Будинок переписати на Миколу. Микола там із Соломією поживе.
Тітка Олена невпевнено кивнула, а Соломія, дівчина Миколи, усміхнулася.
— А те, що бабка туди все життя гроші вкладала, — додала Марина Петрівна, махнувши рукою, — то була її стареча примха. Вкладати копійки в розвалюху. Криниця якась, веранда. Та там же все гниле! Його знести треба і нове поставити. Микола, он, зі знайомим будівельником уже радився.
Ірина перевела погляд на чоловіка. Тарас сидів поруч. Вона чекала. Хоч одного слова: «Мамо, ти що?» Або: «Мамо, це будинок Ірини». Хоч щось!
Але Тарас відвернувся й уткнувся поглядом у салатницю.
— Мамо, а веранду зносити будемо? — спитав Микола через стіл, ніби нічого не відбувалося. — Я хочу там зону для барбекю зробити. З мангалом. Соломіє, ти ж бачила, там місця вдосталь. А в бабусиній спальні зробимо ігрову. Я туди комп’ютер поставлю.
— Зносимо, зносимо, — знову махнула рукою Марина Петрівна. — Там усе гниле.
Ірина повільно підвелася з-за столу, але склянку з вишневим компотом, темним і густим, привезеним просто з бабусиного льоху, не відпустила з рук. Раптом за столом запала дивна тиша. Хтось невпевнено кашлянув, ніби боявся її порушити.
Вона обійшла стіл, і кроки в цій тиші звучали надто голосно. Зупинилася позаду Марини Петрівни. Свекруха, ніби відчувши її присутність, різко озирнулася й глянула знизу вгору.
— Ти чого встала? Сідай негайно! Ми тут розмовляємо, — в її голосі, як завжди, дзвенів роздратований тон.
Ірина підняла склянку. І повільно, не поспішаючи, на очах у всіх вилила вишневий компот Марині Петрівні просто на голову. Темно-червоний струмінь потік по її щойно вкладеному волоссю, по лобі, щоках, за комір нової святкової блузки. Стиглі вишні м’яко впали їй на коліна, забруднивши тканинну серветку.
Настала така важка, оглушлива тиша, що стало чути, як рівно цокає старий годинник на стіні й як компот краплями падає зі скатертини на підлогу, ніби відміряючи час. Марина Петрівна сиділа з відкритим ротом, її обличчя спотворив подив, а вишневий сік стікав по підборіддю.
Раптом вона різко схопилася, перекинувши стілець.
— Ти! Ти що накоїла?! Тарасе! Ти це бачив? Ти бачив, що вона зробила?! Вона мене зганьбила! Перед усіма! У мій день народження! Вижени її! Чуєш? Негайно! Щоб її ноги тут не було!
Тарас миттю підвівся. Ірина вперше бачила, щоб він так швидко став на бік матері. Обличчя в нього почервоніло, очі палали від злості.
— Іринко! Що ти собі дозволяєш? Ти з розуму з’їхала?
— Тарасе, твоя мама щойно назвала бабусю…
— Мені байдуже, що вона там сказала! — Він підняв голос до крику. — Отже, так. Ти зараз же вибачишся перед мамою. При всіх гостях. І підпишеш будинок на Миколу. Або я з тобою розлучаюся. Зрозуміла? Обирай.
Ірина дивилася на чоловіка. На його розлючене обличчя, якого вона раніше ніколи не бачила таким. На свекруху, з якої ще стікав вишневий сік, на зіпсовану блузку. На Миколу, що застиг із виделкою в руці, дивлячись на них. На Соломію, яка перелякано переводила погляд то на одного, то на іншого.
І в ту мить усе раптом стало гранично ясним.
П’ять років вона терпіла. Черевики, поставлені носками до стіни. Душ не довше десяти хвилин. Завжди тільки нижня полиця в холодильнику.
«Знову до своєї бабці втекла». Вона терпіла, бо боялася втратити Тараса. Боялася залишитися самотньою. А він бачив, як вона уникає конфліктів, і звик цим користуватися. Щоразу, коли треба було заступитися за неї, він просто мовчав.
«Потерпи, Іринко». Йому так було зручно. Нехай дружина терпить, аби тільки мама не кричала.
А тепер він вимагав віддати останнє, що в неї було. Бабусин дім. Паркан, який вони фарбували разом понад двадцять років. Криницю. Веранду. Чашки з блакитними квітами. Фіранки з маками. Усе, у що бабуся вкладала своє життя й любов. Щоб Микола просто поставив там мангал і комп’ютер.
І все це — під загрозою розлучення.
— Добре, Тарасе, — сказала Ірина. — Я тебе зрозуміла.
Вона обережно поставила порожню склянку на стіл. Повернулася і тихо вийшла з кухні, залишивши після себе глуху тишу.
У їхній кімнаті Ірина дістала з шафи свою дорожню сумку. Поклала туди стільки одягу, скільки вмістилося. Із верхньої полиці зняла синю папку. Там лежали її найважливіші документи: паспорт, диплом, трудова книжка. І той самий договір дарування. І виписка з реєстру, де в графі «власник» стояло її ім’я.
Тарас стояв у дверях, його голос звучав розгублено.
— Ти куди збираєшся?
— Додому, Тарасе.
— Який ще додому? Ти ж удома!
— Я вдома була в бабусі. А тут я була в твоєї мами. У гостях. П’ять років.
— Іринко, якщо ти зараз підеш, я подам на розлучення. Чуєш? Я не жартую.
Ірина застебнула сумку. Закинула ремінь на плече, готуючись іти.
П’ять років вона боялася цих слів. П’ять років терпіла все, аби тільки він їх не промовив. А тепер він сказав, і їй чомусь зовсім не було страшно.
— Подавай, Тарасе, — спокійно відповіла вона.
Ірина пройшла через передпокій повз кухню. Марина Петрівна стояла біля раковини, а тітка Олена витирала їй волосся рушником. Гості мовчки дивилися на Ірину, ніхто не сказав і слова, коли вона проходила повз.
Вона накинула куртку й вийшла з квартири.
Автобуси вже майже не ходили. Ірина викликала таксі, і машина швидко повезла її в бік Вербової.
До свого будинку вона приїхала вже близько одинадцятої вечора. Хвіртка скрипнула, як завжди, привітавши її знайомим звуком. Паркан у світлі ліхтаря виглядав охайним, зеленим і рівним.
Вона сама фарбувала його цієї весни, вже без бабусі. Тільки біля стовпчика, де бабуся завжди казала: «лівіше маж», лишився маленький непофарбований шматочок. Тоді Ірина не змогла його замалювати — було надто боляче від спогадів.
Вона відчинила двері своїм ключем. Увімкнула світло на кухні.
Усе було так, як за бабусі. Піч, що колись гріла взимку. Стіл, накритий знайомою клітчастою клейонкою. На полиці над столом стояли бабусині чашки з блакитними квітами — п’ять штук, шоста розбилася ще в Ірининому дитинстві.
На вікнах висіли фіранки з маками. На гачку біля дверей — синя хустка, яку бабуся любила носити.
Ірина сіла за стіл на бабусине місце. Поклала руки на клейонку, відчуваючи її прохолодну поверхню.
І заплакала.
Довго, навзрид, так само, як у сім років, коли бабуся відтирала її від зеленої фарби скипидаром. Вона плакала за бабусею. За їхніми теплими вечорами на цій кухні. За пирогами з яблуками.
За розповідями про діда, якого вона ніколи не бачила. За бабусиним голосом: «Іринко, лівіше маж». За тим, що більше ніхто ніколи не скаже їй, що дім — це найголовніше. Що поки в тебе є свій кут, тебе ніхто не вижене.
Бабуся Люда мала рацію. Її не вигнали. Вона пішла сама. У свій дім.
Під ранок Ірина заснула прямо за столом, схиливши голову на руки, виснажена емоціями.
Вранці вона розтопила піч. Зварила собі запашну каву в бабусиній турці. Випила її з чашки з блакитними квітами, відчуваючи тепло в долонях.
Потім узяла телефон і зайшла в Дію. Почала оформлювати заяву на розірвання шлюбу й надіслала Тарасу запрошення підтвердити спільну подачу.
Тарас зателефонував увечері, і голос у нього був роздратований.
— Іринко. Ти де?
— Вдома.
— Ти в бабки?
— У себе вдома, Тарасе.
— Іринко, ну годі, — протягнув він. — Ну, ми трохи погарячкували. Мама вже охолола. Ти повертайся. Тільки вибачся перед нею. І про будинок ще раз подумай. Не обов’язково ж одразу переписувати. Нехай Микола просто поживе там поки що?
Ірина міцно стиснула телефон.
— Ні, Тарасе.
— Ти серйозно? Ти що, через таку дрібницю родину руйнуєш?
— Не через дрібницю.
Вона поклала слухавку. Тарас так і не підтвердив її запрошення на розлучення. Тож Ірині довелося звертатися до суду самій.
Через тиждень він приїхав сам. На таксі, з великим букетом білих хризантем. Постукав у хвіртку, і Ірина вийшла на ґанок. Відчиняти вона не стала.
— Іринко, ну давай поговоримо, — сказав він, заглядаючи їй в очі. — Я все зрозумів. Мама й справді помилилася. І Миколі той будинок не потрібен, хай він буде твій. Повертайся до мене. Ми ж із тобою п’ять років разом…
— Тарасе, — тихо сказала вона. — Ти пам’ятаєш, що сказав за столом?
Він відвів погляд.
— Ну, сказав… Зопалу.
— Ти сказав: вибачся й віддай будинок, або розлучення. Ти обрав маму, Тарасе. Як завжди. Тільки цього разу ти зажадав, щоб я віддала твоїй родині мою бабусю. А її я нікому не віддам.
Він ще якийсь час стояв біля хвіртки, ніби не знав, що робити. Потім поклав квіти на лавку — ту саму, де колись завжди сиділа бабуся Люда, загорнута у свою синю хустку. І поїхав.
Через три дні Тарас знову приїжджав. Потім телефонував. Надсилав довгі повідомлення, писав, що кохає, що все виправить, що вони знімуть окрему квартиру. Ірина читала їх, але не відповідала.
А потім раптово прийшов лист від Марини Петрівни. Не електронний, не повідомлення в месенджері, а справжній паперовий лист, рекомендований, у щільному конверті. Ірина розкрила його на кухні.
«Вимога про компенсацію. Невістка Шевченко І. С. проживала у моїй квартирі п’ять років і користувалася комунальними послугами, водою, електрикою, побутовою технікою. Прошу компенсувати мені витрати у розмірі чотириста вісімдесят тисяч гривень. З розрахунку вісім тисяч за кожен місяць проживання. В іншому випадку звертатимуся до суду. Шевченко М. П.»
Ірина прочитала листа без здивування і без злості. Вона просто пішла до юриста. Літній чоловік у районній юрконсультації пробіг листа очима й тільки похитав головою.
— Ірино Сергіївно, — сказав юрист, — із того, що ви мені щойно розповіли й показали, я не бачу жодних підстав для стягнення такої суми. У вас зі свекрухою не було ніякого договору оренди. Ви жили в її квартирі як член родини її сина! І комуналку, як ви кажете, ви з чоловіком справно оплачували. Якщо вона й справді звернеться до суду, тоді вже будемо дивитися, чим вона обґрунтує свої розрахунки. Але з першого погляду її вимоги виглядають абсолютно необґрунтованими.
— А що з будинком? — запитала Ірина.
— Щодо будинку: він подарований вам бабусею, правильно? Договір дарування є. А подароване майно, нагадаю, під час розлучення не ділиться. Це ваша особиста власність. За документами, які ви мені показали, ні ваш чоловік, ні свекруха, ні її молодший син не мають жодних прав на цей будинок.
Марина Петрівна до суду так і не подала.
На першому судовому засіданні Тарас виглядав розгубленим. Він казав, що дружина «погарячкувала» і що вони неодмінно помиряться. Суддя, звісно, дав їм місяць на примирення, як того вимагає процедура.
Але через місяць Тарас на засідання так і не з’явився. Шлюб розірвали. І будинок на Вербовій, звісно, залишився Ірині.
Якось Ірина зустріла на ринку тітку Олену. Та розповіла, що Микола так і не виїхав від матері. Соломія, його дівчина, покинула його вже через два місяці після того сумнозвісного дня народження.
А Тарас… Тарас теж повернувся до Марини Петрівни, у її трикімнатну квартиру. І тепер вони втрьох сварилися на кухні, з’ясовуючи, хто скільки часу проводить у душі.
— Іринко, ти вже прости мене, — сказала тітка Олена, міцно стиснувши їй руку біля прилавка з яблуками. — Я тоді просто мовчала й кивала, а треба було сказати Марині, що вона зовсім з глузду з’їхала. Твоя бабуся, Людочка, була святою жінкою.
— Дякую, тітко Олено, — відповіла Ірина, відчуваючи тепло від її дотику.
Навесні Ірина взяла відпустку на тиждень. Купила в господарчому магазині дві банки зеленої фарби — точнісінько такої, як і торік. І широкий пензель.
У суботній ранок вона стояла навколішках у траві біля хвіртки й фарбувала паркан. Сонце вже добре пригрівало, повітря було напоєне запахом свіжої фарби, вогкої землі та яблуневого цвіту. У саду за будинком гули бджоли.
Лавка біля хвіртки була порожня. Тільки синю бабусину хустку Ірина повісила на стовпчик поруч. Нехай буде.
Вона домалювала до стовпчика — до того самого місця, де торік залишився непофарбований шматочок. Подивилася на нього. Вмочила пензель у банку з фарбою.
— Лівіше, ба, — сказала вона вголос. — Я пам’ятаю.
І повела пензлем уздовж дошки, а не впоперек. Як учив дід.