З похорону чоловіка Оксана ледве добралася додому. Ноги зовсім не слухалися. Та й як було йти туди — і головне, навіщо? Адже вдома на неї ніхто не чекав.
Нікому вже не варити борщу, не заварювати чай, не сидіти ввечері біля телевізора й не обговорювати новини. Як так сталося? Ще вчора чоловік був поруч, а за мить його просто не стало.
І як їй тепер жити далі, Оксані? Ніхто ж не пояснив, як це робиться. Жодної інструкції на такий випадок у неї не було. Вона завжди думала, що вони з чоловіком разом до самого кінця — у хворобі й здоров’ї, у достатку й нестачі.
Про те, що кінець у кожного свій і що час відходу в кожного різний, Оля ніколи не замислювалася. А, мабуть, варто було б. Чоловік був старший за неї на дванадцять років.
І ось його не стало у п’ятдесят вісім — ну хіба це вік, щоб іти з цього світу? Не стало Володимира, а що тепер робити Оксані у свої сорок шість? Туга… яка ж страшенна туга…
Щойно вона встигла роззутися й переодягнутися в домашнє, як у двері тихенько постукали. Це була сусідка Ніна.
— Оксано, у тебе цукор є? Я хотіла чаю випити, а в мене закінчився.
Було зрозуміло — вона просто перевіряє, як та тримається.
— Заходь, Ніно. Цукор є, зараз тільки згадаю, де саме.
— Оксано… я це… хотіла тобі сказати. Тобі ж пощастило, Оксано!
— Ти знущаєшся? — різко озвалася Оксана.
— Та я про те, що ти в щасливому шлюбі жила. Майже чверть століття була щаслива. Любила й була коханою. Не кожна таким може похвалитися. А от у мене що доброго? Вітька не просихає, ще й бігає наліво, а я його прощаю, бо люблю. І що в цьому хорошого?
— Так, любиш… Мабуть, не так уже й не пощастило… — зітхнула Оксана. — Яким би не був Вітька, але він живий. Ви ще не раз посваритеся, потім помиритеся. Або й не помиришся, якщо не захочеш. Але ж у вас є життя! А в мене тепер що?
По щоках жінки хлинули сльози. Ніна намагалася її заспокоїти, але Оксана сказала, що нічого не хоче — ні співчуття, ні розмов. Хоче побути сама.
— Бери цукор, Ніно, і йди. Я зараз не можу ні про що говорити! Не можу!
Сусідка пішла без цукру. Було ясно, що то був лише привід. Уже на порозі вона суворо сказала, щоб Оксана й думки не мала робити дурниць.
— Дзвони або заходь, якщо що.
Минали дні. Оксана вийшла на роботу. Прийняла співчуття від колег, подякувала і взялася до справ. Робота — дім. Дім — робота. Треба було якось жити далі.
Єдиний їхній із Володимиром син одружився з дівчиною, яку Оксана терпіти не могла — Катя була нахабна й недолуга. На похороні батька Ігор, звісно, був.
Він із Оленою підходили до Оксани з підтримкою, але вдова навіть у такий момент не змогла прийняти підтримку від цієї жінки. От така вона була. Не змогла прийняти вибір сина.
Олена говорила щось на кшталт: «Тримайтеся, Оксано Миколаївно, ми з вами!», але Оксана відчувала — все це фальш. Ігор, побачивши, що навіть горе ніяк не змінило ставлення матері до його шлюбу, більше до неї не підходив.
А вона вже звикла, що син їй чужий. Що поробиш? Чоловік при ній, а син — ні. Зрозуміло, що поки Ігор любить Катю, з матір’ю в нього й далі будуть складні стосунки, якщо Оксана так рішуче проти його обраниці.
От тільки хто б пояснив, за що він любить цю дівку? Чи й справді люблять не за щось, а просто тому, що люблять? Он сусідка Ніна любить свого Вітьку, а там і любити, здається, нічого.
А Володимир у Оксани був чудовим чоловіком — щедрим, надійним, вірним. Який жах, що його не стало. Яке страшне лихо! Оксана так тужила, що навіть не змогла вимкнути його телефон.
Розуміла, що це безглуздо, але телефон так і залишила ввімкненим. Іноді дзвонила на нього. Дивилася, як він вібрує, й витирала сльози. Вони текли від безсилля — Володимир більше ніколи не відповість.
Усі знають, що його вже немає. Ніхто йому не дзвонить. Ніхто не пише. Людину поховали — і забули. А як же Оксані забути? Ніяк. Вона ніколи цього не забуде! І знову сльози…
А потім прийшло повідомлення, з якого Оксана спершу взагалі нічого не зрозуміла. Довге, плутане.
— Добрий день, Володимире. Вибачте, не можу назвати вас татом — нічого не змінилося. Але ви ж казали, що я можу звернутися, якщо щось буде потрібно.
— Знаю, вам байдуже, але мами не стало, а мене хочуть відправити в дитячий будинок на цілих півтора року. Може, ви зможете підтвердити, що в мене є живий батько, і пообіцяєте за мною доглянути?
— Просто щоб мене не забрали в цей заклад. Залишилося всього півтора року, але я туди не хочу. Нащо мені це? Допоможете, Олександре?
Оксана здригнулася від різкого переходу з правильно написаного тексту до «нащо мені це». Перечитала повідомлення ще раз, потім іще.
Батько живий? Півтора року лишилося? Відправник мав ім’я: Марта. Оксана почала доходити до страшної думки: у Володимира була позашлюбна дитина! Та як таке взагалі можливо?! Ні, такого не може бути!
Першим поривом було набрати цю саму Марту. Закричати, що все це брехня. Що мати обдурила дівчинку, що Володимир не може бути її батьком.
Стоп! Матері вже немає. То що тепер звинувачувати її в усьому? Та й Володимира теж немає — з нього вже нічого не спитаєш.
Оксана вирішила діяти хитріше й написала від імені Володимира відповідь на повідомлення:
— Звісно! Що від мене потрібно?
— Приїжджайте до нас, адреса та сама, — ось таку відповідь вона й отримала. І що тепер?
Тут Оксана зрозуміла, кому слід подзвонити. Брату Володимира, Сергію. Після похорону вони не бачилися, але Оксана знала, що завжди може розраховувати на Сергія та його дружину Галину. Галина, мабуть, нічого не знає, а от Сергій… вони з братом були дуже близькі.
— Сергію, мені потрібна твоя допомога. Терміново. Можеш заїхати після роботи?
— Та сьогодні ж субота, Оксано. Я не працюю, — стривожено відповів Сергій. — У тебе щось сталося?
— Ніби нічого особливого, але допомога потрібна дуже терміново! Тільки приїдь сам.
Сергій пообіцяв приїхати, але з’явився з Галиною. Ну що тут зробиш! Оксана до їхнього приїзду вже встигла страшенно розлютитися. Накрутила себе до межі.
— Я ж просила! — сказала вона. — Чи ти, Галино, боїшся, що раз я овдовіла, то почну чіплятися до чужих чоловіків?
Дружина розгубилася й забурмотіла, що нічого такого не думала.
— Гаразд! Ти сам винен! Швидко розповідай мені про позашлюбну дочку Володимира, Марту!
Сергій відкрив рота й тут же закрив. Подивився на дружину. Знову відкрив і знову закрив. Вигляд у нього став, як у школяра, що нашкодив. Оксана скам’яніла:
— То це правда! У Володимира була друга сім’я! Який жах… — і вона заплакала.
— Оксано, хто тобі таке сказав? Не було ніякої другої сім’ї! Люди брешуть, наговорюють через заздрість! — забурмотіла Галина.
Оксана ридала, Галина капала їй якісь смердючі краплі. Сергій стояв біля вікна, похмурий, як дощова хмара. Коли Оксана трохи заспокоїлася, вона сказала йому:
— Розповідай!
— Та там і розповідати нічого! Це був випадковий зв’язок. Одноразовий, можна сказати. Біси поплутав. А Ліза ота взяла та й народила.
— Вона ні на що не претендувала, але Володимира ввела в курс справи. А він, як порядний чоловік, запропонував допомогу й участь.
— Дуже порядний, ага! — гірко всміхнулася Оксана. — Пес!
— Ну… ми ж чоловіки! Ніхто з нас від такого не застрахований! — сказав Сергій і відразу отримав легкий ляпас по потилиці від дружини.
— Він перевіряв? Це справді його дочка? — після паузи запитала Оксана.
— Він бачив її півтора рази, Оксано. Допомагав начебто чимось, але стосунки не склалися. Дівчина росла й дуже ображалася, що тато з ними не живе.
— Я тебе не про це питаю!
— Він не сумнівався, що дочка його. А перевіряв чи ні — цього я не знаю.
— Гаразд. Адресу їхню знаєш?
— Та звідки? Звичайно, не знаю.
— З тебе ніякого толку!
— Та навіщо тобі вона, я не розумію? — підвищив голос Сергій. — Усе! Володимира більше нема! Що ти тепер хочеш від цієї жінки? Що вам ділити? Усе! Нічого!
— Ну так! Ця жінка пішла з життя. Дивовижний збіг, але не стало її в той самий життєвий період, що й мого чоловіка.
— Я просто відчула себе зайвою. Дівчина лишилася сама, вона неповнолітня. Я так розумію, рідні там небагато. Її хочуть відправити в дитячий будинок.
У кухні зависла важка тиша. Сергій мовчав. Галина взяла ганчірку й почала терти чистий стіл. Оксана уважно подивилася на них:
— Сергію! Гей! Твою племінницю хочуть віддати в дитбудинок!
— А тобі що?!
Оксана замислилася. І справді, яка їй різниця? Вона ж мала б ненавидіти цю дівчину. Плід гріховного зв’язку її чоловіка. Або й не кохання навіть, а просто випадковості. А вона, дивись, ще й переживає.
— Не знаю, Сергію, — невтішним голосом сказала Оксана. — Шкода дівчину! Якщо вона Володимирова… ну який дитбудинок?!
— А що я можу зробити?
— Ну, якщо нічого, тоді вибач, що потривожила.
На виході Сергій, який уже майже вийшов із квартири, обернувся і сказав:
— Поїхали!
— Ти знаєш, куди їхати? — здивувалася Галина.
— Знаю! Кілька разів заїжджав на прохання Володимира. Тільки от не починай зараз мене шалено ревнувати!
— Та дуже треба, — Галина явно образилася.
— Оксано, ну то ти їдеш чи ні?
— Я?! А я там навіщо?
— Та ти ж переживаєш за дівчинку!
— Та я її й не знаю!
— А я її не можу забрати! І Галя не погодиться, — впевнено сказав Сергій.
Оксана згадала, що вже пообіцяла Марті приїхати. Точніше, дівчина думає, що приїде її рідний тато — негідник, пес і зрадник. Але що ж робити? Виходить, треба їхати.
Усю дорогу Оксана зітхала: мовляв, ну й сюрприз, от тобі й маєш. І навіщо їй усе це? Та коли Сергій запропонував повернути назад, вона сказала, що вони все ж поїдуть.
Господи! Вона зі своїм сином через його шлюб не може налагодити стосунки, то навіщо їй ще й якась дівчина? Але чомусь думка про те, що дочка Володимира може опинитися в дитбудинку, ніяк не вкладалася в Оксані в голові.
Дівчинка відчинила двері й крикнула:
— Та що так довго?! Вони ж зараз прийдуть!
Відчинила, навіть не подивившись. Побачила двох жінок і чоловіка, одразу відступила вглиб квартири:
— Ви хто? Ви… ви з опіки, так? Ви мене забирати приїхали?
— Марто, я — Сергій. Брат Олександра. Ти, мабуть, мене не пам’ятаєш, але я кілька разів приїжджав на його прохання.
— А, — насторожено сказала Марта. — А де він сам?
— Володимира вже немає, — просто відповіла Оксана. — Я його дружина. Це я написала тобі в смс.
— Немає? Мого батька? Ну звісно! Тільки мені могло так “пощастити”! — Марта опустилася на підлогу в коридорі.
— Ідіть! — сказала Оксана родичам. — Ідіть, я викличу таксі.
— Ти впевнена?
— Впевнена!
Коли Марта трохи заспокоїлася й перестала плакати, то побачила, що законна дружина її незаконного батька вимила весь посуд на кухні, заварила чай і напекла коржиків. Дівчинка була дуже голодна. Вона сіла за стіл і схопила коржик.
— Дякую… навіть не знаю, як вас звати. Вибачте.
— Я — Оксана. І ситуація в нас непроста. Я тебе не надто люблю, а ти, мабуть, узагалі мене ненавидиш.
— Ненавиджу, — кивнула Марта з набитим ротом. — Якби не ви, у мене був би батько.
— Розумію. Ти не маєш рації, але я тебе розумію. Та в нас із тобою є спільна мета — не дати тобі потрапити в дитячий будинок. От завтра й займатимемося. Чи коли? У понеділок?
Марта завмерла, дожувала коржик. Жінка дістала звідкись варення. Воно було мамине — звичне й улюблене, але Марта й не знала, що воно десь тут є.
— Ви не хочете, щоб я пішла в дитячий будинок? — запитала вона здивовано.
— Не хочу. Нащо тобі це?
Дівчина хихикнула, а потім сказала щиро:
— Дякую! Я постараюся поводитися нормально.
— Домовилися. Два питання. Від чого не стало мами?
— Невиліковна хвороба.
— Співчуваю. А як тебе коротко називати?
— Лія. Мене звуть Лія. А вас?
— Мене звуть Оксана. Нічого. Якось розберемося…
Дівчинка глянула на неї й серйозно кивнула.
Ну Володимир! Ну вірний і порядний, найкращий у світі чоловік! Задумав-таки своїй вдові таке випробування…
А як би ви вчинили в цій ситуації?