Вона й досі пам’ятала їдкий запах часнику на руках, хоч Новий рік уже давно минув. Олена не могла викреслити з пам’яті той вечір, коли Ніна Сергіївна, її свекруха, голосно заявила за столом: «Цього разу холодець якийсь мутний, Оленько. Ти й досі не навчилася добре проціджувати бульйон».
Ці слова вдарили по серцю, ніби гострий ніж, бо холодець вона варила від самого ранку тридцятого грудня, вісім годин поспіль, на дуже повільному вогні. А тоді ще й розбирала м’ясо руками, аж поки пальці не почервоніли й не просочилися тим часниковим запахом, який не змивався жодним милом.
Наступного дня, тридцять першого, з дев’ятої ранку Олена без упину різала: олів’є, оселедець під шубою, мімозу, крабовий салат, фарширувала яйця, запікала качку з яблуками.
До шостої вечора все це треба було розкласти по контейнерах і везти через усе місто до свекрухи. А Тарас? Він тим часом спокійно дивився фільм по телевізору й нікуди не поспішав.
— Тарасе, допоможи, будь ласка, віднести контейнери до машини, — попросила Олена, ледве тримаючись на ногах від утоми.
— Зараз, тільки додивлюся, — буркнув він, не відриваючи очей від екрана.
Дочекавшись кінця фільму, він неквапливо відніс два контейнери. Решту шість Олена тягнула сама й відчувала, як від ваги ниє спина.
За святковим столом у Ніни Сергіївни зібралося чотирнадцять гостей. Олена, як завжди, була в русі: розставляла тарілки з салатами, розкладала шматочки качки, наливала гостям узвар, бігала на кухню по хліб. Сіла вона лише тоді, коли всі вже підняли келихи, щоб проводити старий рік.
Ніна Сергіївна скуштувала холодець.
— Цього разу холодець якийсь мутний, — голосно сказала свекруха, оглядаючи стіл.
— Оленько, ти й досі не навчилася як слід проціджувати бульйон. Я ж тобі не раз показувала, через подвійну марлю треба!
Тітка Тамара, сестра свекрухи, співчутливо кивнула.
Тарас у цей момент спокійно їв свій холодець і не сказав на захист дружини жодного слова.
О другій ночі, коли останні гості нарешті розійшлися, Олена, як і завжди, стояла біля раковини на кухні свекрухи. Сорок тарілок, двадцять салатників, тридцять келихів — ця гора посуду чекала саме на неї. Ніна Сергіївна, звісно, вже спала, а Тарас сидів у вітальні на дивані й бездумно гортaв стрічку в телефоні.
Додому вони повернулися вже близько четвертої ранку. Дев’ять років тому все було зовсім інакше. Олена познайомилася з Тарасом на весіллі своєї подруги, і вже через рік вони одружилися.
Він здавався їй спокійним, надійним чоловіком, мав хорошу роботу майстра дільниці в дорожньому управлінні. Ще до їхнього знайомства Тарас купив однокімнатну квартиру в іпотеку й до весілля майже повністю її виплатив. Олена, звісно, переїхала до нього.
Перші роки їхнього спільного життя здавалися Олені напрочуд гармонійними. Вони по черзі готували їжу, а на вихідних разом прибирали квартиру.
Тарас мив посуд, а вона витирала. Увечері вони дивилися серіали, а в неділю їздили за місто, щоб відпочити від міської метушні. Тоді Олена щиро вірила, що їй неймовірно пощастило з чоловіком.
Та згодом, майже непомітно, звичний лад почав змінюватися. Спершу Тарас перестав мити посуд, пояснивши це тим, що від мийного засобу в нього тріскається шкіра на руках. Потім відмовився готувати, мовляв, у Олени виходить значно смачніше.
Невдовзі з’ясувалося, що й пилососити він не вміє, бо постійно «пропускає кути». Через три роки подружнього життя Олена зрозуміла, що всі домашні обов’язки лежать тільки на ній. Після роботи Тарас купував продукти за її списком і щиро вважав, що цього цілком досить.
Найсильніше ця зміна відчувалася перед святами. Ніна Сергіївна, мама Тараса, просто обожнювала гучні застілля. Великі, шумні, з усіма родичами та друзями.
Новий рік, Великдень, Восьме березня, день народження Тараса, її власний ювілей, Трійця, річниця весілля покійних батьків — на кожне свято збиралася величезна родина. Її сестра Тамара з чоловіком, двоюрідні брати Тараса з дружинами, племінники, навіть сусідки та колишні колеги.
І готувати для всіх доручали саме Олені. Її ніхто й не питав. Просто одного дня, на третій рік їхнього шлюбу, свекруха за тиждень до Великодня зателефонувала і сказала: «Оленько, ти ж наробиш салатиків? І паску спечи, в тебе так смачно виходить!» Олена тоді зробила все, як попросили, і з того часу це стало її постійним обов’язком.
— Це ж просто допомога моїй родині, — відмахувався Тарас щоразу, коли Олена намагалася про це заговорити.
— Мамі самій важко. Невже тобі так складно приготувати для неї?
Він купував продукти за її списком після роботи. Приносив пакети, лишав їх у передпокої й одразу йшов дивитися телевізор.
Олена готувала, привозила, накривала на стіл. Після свят мила гори посуду. Прибирала квартиру свекрухи. Поверталася додому вже під ранок.
Подяки майже ніколи не чула. Ніна Сергіївна помічала тільки вади: салат пересолений, холодець мутний, пиріг підгорів, скатертина не та.
На Великдень два роки тому Олена забула посолити один із салатів. Просто вилетіло з голови, адже вона до трьох ночі пекла паски. Свекруха скуштувала і голосно, на весь стіл, сказала:
— Оленько, ти що, сіль економиш? Їсти ж неможливо!
Олена почервоніла. Кинула погляд на чоловіка. Тарас лише знизав плечима.
— Мама має рацію. Ти якась неуважна останнім часом.
Вдома Олена плакала у ванній. Тарас тоді лише постукав у двері й запитав, чи не бачила вона його зарядку від телефону. Вона ковтала образу рік за роком. Заради спокою. Щоб у домі не було сварок. Щоб Тарасові не довелося обирати між дружиною та матір’ю.
Пів року тому Олені запропонували нову роботу. Вона вісім років працювала фармацевткою в аптечній мережі, а тепер її запросили завідувати однією з аптек. Це була велика відповідальність: звіти, перевірки, шість людей у підпорядкуванні, інвентаризації раз на квартал. Зате й зарплата зовсім інша — 65 000 гривень замість 45 000. Олена погодилася, не вагаючись.
Перші місяці були дуже важкими. Вона виходила з дому о восьмій ранку, поверталася о восьмій, а інколи й о дев’ятій вечора. Голова гуділа від нескінченних цифр, накладних, недостач і дзвінків від постачальників.
Вдома на неї чекала купа брудного посуду, а замість перепочинку — чоловік.
— Оленько, що на вечерю? — визирнув Тарас із кімнати, ніби сподівався побачити стіл, завалений стравами. — Я ж голодний.
Вона ледве стримувала роздратування, втома брала своє.
— Тарасе, я щойно прийшла. Невже ти не міг сам щось приготувати? Хоча б макарони зварити?
— Та я ж не вмію, ти ж знаєш.
— Зварити макарони — це не вища математика, — пробурмотіла вона, знімаючи туфлі.
— Оленько, ну що ти починаєш? Я ж працюю, гроші додому приношу. Хіба цього недостатньо?
Олена стиснула зуби.
— Тарасе, я теж працюю. Тепер я завідувачка. Моя зарплата 65 000 гривень. Твоя — 85 000. Різниця всього двадцять тисяч. А всю домашню роботу я роблю сама.
Тарас скривився, ніби від кислого лимона.
— І що далі? Моя зарплата все одно вища. Та й узагалі, готування — це не чоловіча справа, згоден?
Олена мовчки зварила макарони, поїла стоячи біля плити, а потім перемила весь посуд. Лягла спати близько одинадцятої, але сон не йшов — у голові крутилися цифри з накладних.
Навесні, у березні, Олена сильно застудилася. Температура 38,2, боліло горло, ломило все тіло. Вона взяла лікарняний і цілими днями лежала під ковдрою. Увечері Тарас повернувся з роботи не сам, а з двома своїми колегами.
— Оленько, ми тут футбол хочемо подивитися. Зможеш нам щось на стіл накрити? Бутерброди там, якусь нарізку?
— Тарасе, у мене температура, — ледь чутно відповіла вона з кімнати.
— Ну то й що, що температура? Це ж п’ять хвилин. Хлопці голодні.
Олена підвелася. Її хитало, але вона зробила бутерброди. Нарізала ковбасу, сир, огірки, виклала все на тацю й віднесла до кімнати. Колеги Тараса чемно подякували. Сам Тарас навіть не відірвався від екрана.
Тієї ночі Олена знову лежала з жаром і вперше чітко усвідомила, ким є в цьому домі. Вона стала прислугою. Безкоштовною. Зручною. Тією, що готує, прибирає, миє посуд, подає бутерброди з високою температурою.
Тією, кому ніхто не каже «дякую». Кого можна прилюдно сварити за «мутний холодець» на очах у чотирнадцяти гостей.
Найбільше вражала байдужість Тараса. Те, як він навіть не повернув голови, коли вона принесла їм їжу, хвора й виснажена. Це було гірше за будь-які докори.
У середині травня Ніні Сергіївні, свекрусі, виповнювалося шістдесят. Ювілей. Жінка вирішила відзначити його з розмахом.
Тарас повідомив про це в середу ввечері, за вечерею, яку, звісно, приготувала Олена.
— Оленько. Мама в неділю святкує ювілей. Шістдесят років. У себе вдома. Буде десь близько тридцяти людей. Тамара з чоловіком приїдуть, усі двоюрідні, тітка Галина з Полтави, мамині подруги з роботи.
— Тридцять людей? У трикімнатній квартирі? — Олена здивовано підняла брову.
— Ну, столи поставлять у дві кімнати. Нормально буде, — Тарас поліз до кишені й дістав складений папірець. — Ось, мама список склала. Я їй пообіцяв, що ми все організуємо.
Олена розгорнула листок. Почерк свекрухи був рівний, акуратний, майже бухгалтерський.
«Холодець (на 30 осіб, 4 лотки). Заливне з язика. Олів’є. Шуба. Мімоза. Крабовий. Салат з куркою та ананасами. Салат з печінкою. Гаряче: свинина по-французьки, курка в духовці, картопля з грибами. Пироги: з капустою, з м’ясом, з яблуками. Торт “Наполеон” (домашній! не магазинний!). Нарізки: м’ясна, сирна, овочева. Бутерброди з ікрою».
Олена дочитала до кінця, потім переглянула ще раз, не вірячи власним очам.
— Тарасе. Ти пообіцяв мамі, що це все приготую я?
— Ну, не ти. Ми. Я ж продукти куплю.
— Ти купиш продукти. А готуватиме хто?
— Ну, ти. Оленько, ну це ж мама. Ювілей. Раз у житті.
— Коли ти їй це пообіцяв?
— У понеділок.
— А мені вирішив сказати аж у середу?
— Ну я забув, — Тарас відвів погляд.
— Слухай, тут на три дні готування. Ти візьми п’ятницю за свій рахунок. У п’ятницю холодець поставиш і тісто зробиш. У суботу салати й торт. А в неділю зранку гаряче. Нормально ж?
Олена склала листок учетверо, поклала його на стіл поруч зі своєю тарілкою і уважно подивилася на чоловіка.
Три дні біля плити. П’ятниця за власний рахунок. Вона лише пів року як стала завідувачкою. А в п’ятницю в неї приймання товару й перевірка від керівництва аптечної мережі. Тарас це знав. Вона розповідала йому про це вчора.
Він навіть не поцікавився, чи зможе вона взагалі це зробити.
— Три дні біля плити заради ювілею твоєї мами? Наймайте кухаря за власні гроші! — випалила Олена.
Тарас відірвався від тарілки, його очі округлилися.
— Що-що?
— Я не буду готувати, Тарасе.
Він засміявся, ніби подумав, що це жарт.
— Оленько, ну ти втомилася, я розумію. Відпочинь, подумай. Завтра поговоримо.
— Не завтра. Зараз. Я не буду готувати.
— Оленько, ти серйозно?
— Серйозно. Я вісім років готую для твоєї мами. Кожен Новий рік. Кожен Великдень. Кожне Восьме березня. Кожен день народження. Я варю холодець по вісім годин. Печу паски до третьої ночі. Ріжу салати на двадцять осіб. Потім везу все через усе місто, накриваю на стіл, подаю, мию сорок тарілок. А потім твоя мама при гостях каже, що холодець мутний. А ти кажеш, що вона має рацію. І жодного «дякую»! За вісім років.
— Оленько…
— Зачекай. Я ще не закінчила. На Великдень я забула посолити салат, бо пекла паски до третьої ночі. Твоя мама при всіх сказала, що це їсти неможливо. А ти сказав, що я неуважна. У березні в мене була температура тридцять вісім. Ти привів друзів і попросив бутерброди. Я зробила. Ти навіть не повернувся. Я в цьому домі прислуга, Тарасе. Безкоштовна.
Тарас почервонів, його обличчя налилося кров’ю.
— Що ти несеш? Яка ще прислуга? Ти моя дружина!
— Дружині говорять «дякую». Дружині допомагають, коли вона з температурою. Дружину питають, перш ніж обіцяти мамі, що вона три дні стоятиме біля плити.
— Ти просто не поважаєш мою маму, — повільно мовив Тарас, ніби щойно відкрив велику таємницю. — Я давно це бачу. Ти ніколи її не любила, а вона ж тебе як рідну доньку прийняла, а ти…
— Тарасе. Я не буду обговорювати ювілей твоєї мами. Все.
Олена підвелася, віднесла свою тарілку до раковини й рішуче пішла до кімнати.
Наступного дня о сьомій ранку, як завжди, вона вже була на роботі. Коли ближче до обіду задзвонив телефон, Олена відразу зрозуміла, хто це.
— Оленько, — у слухавці пролунав голос Ніни Сергіївни.
— Тарас мені все розповів. Що це ти вигадала? Я ж на тебе так розраховувала, у нас тридцять гостей приїде!
— Ніно Сергіївно, у мене в п’ятницю важлива перевірка на роботі. Я ніяк не можу взяти відгул, — спокійно пояснила Олена. Вона була готова до цього дзвінка.
— Ну то що, хіба не можеш почати в суботу? Встигнеш, не хвилюйся, — не вгавала свекруха.
— Я не готуватиму, Ніно Сергіївно. Я вже казала.
У слухавці запала тиша.
— Гаразд, Оленько. Ти просто подумай ще, заспокойся, — зрештою мовила свекруха.
— Ти ж не захочеш зіпсувати мені ювілей, правда? Я тебе добре знаю, ти ж така поступлива.
Вона поклала слухавку. Олена лише подивилася на телефон, а потім повернулася до накладних.
Увечері Тарас уже чекав її на кухні. Було видно, що він напружений.
— Ну що, — одразу спитав він.
— Ти продукти купуватимеш? Чи мені самому шукати за списком? Мама сказала, ти поступлива. Я чекаю.
— Тарасе, я не купуватиму жодних продуктів. І готувати теж не буду.
— Ти взагалі розумієш, що мамі нічим годувати тридцять людей?
— Розумію. Найми кухаря, як варіант.
— Якого кухаря? Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?
— От і дізнайся.
Тарас знову різко встав і грюкнув дверима, йдучи до кімнати.
Уся п’ятниця Олени минула в аптеці — перевірка пройшла напрочуд вдало, керівництво висловило подяку. Втомлена, але задоволена, вона повернулася додому. Тарас сидів на кухні з ноутбуком, його обличчя було насуплене. На столі лежав той самий аркуш із довжелезним списком страв.
— Оленько. Ти просто не повіриш! — Тарас тицьнув пальцем у екран. — За кейтеринг на тридцять осіб треба заплатити вісімдесят п’ять тисяч гривень! І це ще без офіціантів. Уяви, вісімдесят п’ять тисяч! Це ж шалені гроші!
Олена мовчки поставила чайник на плиту.
— Я ще обдзвонив кулінарії. Там салати по шістсот гривень за кілограм. А мені ж треба мінімум кілограмів двадцять. Це вже дванадцять тисяч тільки на салати! А ще ж гарячі страви. І торт на замовлення, чотири тисячі, і той буде не домашній. А мама ж просила саме домашній!
— Угу, — тільки й відповіла Олена, не повертаючись.
— А ще я знайшов жінку по оголошенню, кухарку. Вона візьме вісімнадцять тисяч гривень за два дні роботи. І продукти, я приблизно підрахував, потягнуть на сорок тисяч. Це ж виходить майже шістдесят тисяч, Оленько. Шістдесят тисяч гривень!
Він сидів і вражено дивився на цифру, що світилася на екрані. Олена відчувала, як уперше за всі їхні вісім років шлюбу до нього нарешті доходить, скільки коштувало кожне її Різдво, кожна Паска, кожен холодець, який вона готувала.
Він так нічого й не сказав. Жодного слова подяки, жодного «пробач». Навіть не промовив, що «не знав». Просто сидів приголомшений і втупився в екран ноутбука.
— Ну що, — спокійно запитала Олена. — Наймаєш?
— А що мені лишається? — пробурмотів Тарас. — Ти ж відмовилася.
Він таки зателефонував тій жінці й домовився. Тамара Іванівна, кухарка, мала приїхати до свекрухи в суботу зранку й працювати два дні, за що отримає вісімнадцять тисяч гривень. Тарас сам закуповував продукти в суботу. Три години блукав гіпермаркетом зі списком, постійно дзвонив матері, уточнюючи, який майонез, яка ковбаса, які гриби. Повернувся додому зовсім виснажений.
У неділю вранці він збирався на ювілей. Одягнув нову сорочку, узяв подарунок.
— Ти їдеш? — запитав він, уже стоячи у дверях.
— Ні, Тарасе.
— Оленько, ну хоч приїдь. Хоч привітай. Мама ж образиться.
— Я їй подзвоню.
Олена подзвонила свекрусі об одинадцятій ранку. Привітала її, побажала міцного здоров’я. Ніна Сергіївна сухо відповіла «дякую» і відразу поклала слухавку.
Увесь день Олена провела вдома. Сама. Вперше за вісім років на велике свято свого чоловіка вона не стояла біля плити. Спала до десятої, неквапливо сходила в парк, прогулялася вздовж ставка. Прочитала майже половину книжки, яку ніяк не могла дочитати ще з Нового року. Увечері зателефонувала сестрі Наталі.
— Наталю, — почала вона. — Слухай, мені, мабуть, доведеться на якийсь час переїхати до тебе.
— Оленько, що сталося? — одразу занепокоїлася сестра.
— Поки що нічого, — відповіла Олена, — але може бути.
— Приїжджай, коли захочеш. Хоч сьогодні вночі.
Близько дев’ятої вечора надійшло повідомлення від Ірини, дружини Борисового двоюрідного брата. Вони з Оленою іноді переписувалися.
«Оленько, привіт. Як ти? Тітка Лера весь вечір розповідала про тебе. Казала, що ти її кинула на ювілей, така невдячна, мовляв, вона тебе вісім років годувала. А Ніна тільки підтакувала. А я сиділа й думала: це ж ти вісім років нас усіх годувала. Я пам’ятаю твій холодець на Великдень, смачнішого я не їла. Тримайся!»
Олена прочитала, поклала телефон екраном донизу. Потім підвелася, дістала з комори велику валізу й почала збирати речі.
Тарас повернувся вже близько пів на дванадцяту. Злий, виснажений, із пакетом залишків, який йому сунула мати.
— Ну що, задоволена? — кинув він із порога, ледве зайшовши. — Мама весь вечір плакала! Тамара постійно питала, де ти поділася. Мені так соромно було. Ти мене перед усією ріднею присоромила. Завтра поїдеш до мами й вибачишся.
Олена стояла в передпокої. За її спиною стояла валіза. Уже зібрана, застебнута.
Тарас подивився на неї.
— Це що?
— Мої речі, Тарасе.
— Ти куди зібралася?
— До Наталі.
— Ти що, з глузду з’їхала? Через ювілей?
— Через ювілей? Не через ювілей, Тарасе. Через вісім років. Я втомилася. Я більше не хочу заслуговувати право відпочити у вихідний. Не хочу, щоб мені казали, що холодець мутний. Не хочу варити макарони після дванадцяти годин на роботі, бо «це не чоловіча справа». Не хочу робити бутерброди з температурою.
— Оленько, ну давай поговоримо…
— Ми вісім років розмовляли, Тарасе. Ти жодного разу мене не почув.
Вона викликала таксі. Тарас стояв у передпокої, стискаючи в руці пакет із залишками ювілейного салату, і дивився, як Олена вивозить валізу на сходову клітку.
Наталя, яка жила в двокімнатній квартирі в сусідньому районі сама, після розлучення три роки тому, відчинила двері в піжамі з котиками.
— Заходь, Оленько. Я тобі на дивані постелила. Або хочеш, лягай у мене, я на диван піду.
— Наталю, не переймайся, на дивані буде якраз добре.
— Їсти хочеш?
— Ох, як же хочу…
— Замовлю піцу, — твердо сказала Наталя. — Готувати ми не будемо. Ані сьогодні, ані завтра.
Олена засміялася. Цей сміх був чистим і легким, уперше за цілий тиждень.
Лише через тиждень Олена подала заяву на розлучення. Тарас перші кілька днів дзвонив щовечора, його голос був спочатку розгубленим, а потім жалісливим.
— Оленько, ну годі вже. Повертайся додому. Я тут сам, магазинними варениками харчуюся вже другий тиждень. Квартира вся пилом поросла. А мама дзвонить щодня, питає, коли ти повернешся.
— Тарасе, я не повернуся.
— Ну що тобі потрібно? Давай я сміття виноситиму. І посуд мити інколи. Ну, раз на тиждень.
— Раз на тиждень?
— Ну, тоді два…
Олена мовчала, слухаючи його слова. Вона вже не злилася, тільки відчувала гіркоту.
— Тарасе, ти навіть зараз торгуєшся зі мною…
Потім подзвонила Ніна Сергіївна, і вже з перших слів стало зрозуміло, що вона в люті.
— Оленько, що ж ти робиш? Ти покинула мого сина? Та він же без тебе пропаде! Хто ж йому готуватиме?
— Ніно Сергіївно, ваш син — дорослий чоловік. Йому тридцять сім років. Навчиться.
— Та ти ж… егоїстка! Я вісім років тебе терпіла!
— До побачення, Ніно Сергіївно.
Через місяць їх розлучили. Ділити, по суті, не було чого, бо однокімнатна квартира була Тараса, куплена в іпотеку ще до шлюбу. Олена забрала свій одяг, книги і ту саму бабусину чавунну сковорідку, на якій вісім років смажила котлети для всіх.
До серпня вона вже винайняла невелику однокімнатну квартиру недалеко від аптеки. Маленьку, світлу, з балконом, що виходив у тихий двір. Тепер вона сама вирішувала, що готувати, а чи готувати взагалі. Іноді варила собі гречку на вечерю. Іноді замовляла роли. А бували дні, коли просто їла піцу в Наталі, почуваючись абсолютно вільною.
У вересні Олені виповнилося тридцять п’ять. Вісім років поспіль вона відзначала цей день удома, за столом, заставленим салатами й гарячими стравами, які сама ж готувала до ночі напередодні. Цього разу вона замовила столик у невеликому грузинському ресторані на шістьох. Запросила Наталю, Ірину, двох колег з аптеки та колишню співробітницю з попереднього місця роботи.
На столі з’явилися ароматні хачапурі, пхалі, соковитий шашлик, лобіо в горщиках. Офіціант, молодий хлопець із сережкою у вусі, розливав гранатовий сік. Дівчата виголошували тости, а Ірина кумедно розповідала, як тітка Ніна минулої суботи цілих три години вчила Тараса варити суп по телефону.
Коли всі наїлися, офіціант почав прибирати тарілки. Рука Олени сама, ніби за звичкою, потягнулася до стосу брудних тарілок, щоб скласти їх зручніше для офіціанта.
Наталя легенько торкнулася її пальців, ніби зупиняючи.
— Сиди, Оленько, — сказала сестра.
Олена подивилася на свою руку, потім на сестру й лише тоді усміхнулася. Поклала обидві долоні на коліна. Офіціант спокійно зібрав тарілки й відніс їх на кухню, а Олена вперше за багато років відчула справжню легкість.