– Тільки він не повинен здогадатися, що гроші мої, – сказала Марина й поклала конверт між двома горщиками з фікусами.
Ольга перестала підрізати стебла.
– Маринко, я квітами займаюся. У сімейні справи не лізу.
– А я й не прошу. Тобі підставки потрібні?
– Потрібні.
– От і замовляй.
Ольга глянула спершу на конверт, а потім на Марину.
– Він у тебе не дурний.
– Знаю. У цьому й уся проблема.
За вітриною квіткової крамниці падав мокрий сніг. Повз пройшов чоловік із трьома червоними трояндами, обережно притискаючи їх до грудей.
Марина провела його поглядом і раптом так втомлено опустилася на стілець, що Ольга відклав секатор.
– Зовсім погано?
– Він сьогодні дверний замок розібрав.
– Заїдав?
– Ні. Тепер заїдає.
Ольга не усміхнулася. Сергій уже п’ятий місяць сидів без роботи. Підприємство, де він пропрацював майже тридцять років, закрилося.
Спочатку він сприйняв це спокійно:
– Трохи відпочину, а потім щось знайду.
У п’ятдесят років він був дужим, кмітливим, умів полагодити майже все в квартирі.
Та на співбесідах його ввічливо вислуховували, обіцяли передзвонити й не передзвонювали.
В одному місці молода жінка навіть не підвівши очей від анкети спитала, чи не важко йому вчитися новому.
Додому він повернувся з пакетом груш. Поклав їх на стіл і сказав:
– Ну хоч фрукти по дорозі купив. Користь.
Після цього він перестав шукати роботу. Почав вставати ще раніше, ремонтував розетки, перебирав інструменти, точив кухонні ножі так гостро, що Марина боялася брати їх у руки.
Потім сідав біля вікна з телефоном. Якщо дружина питала, чи не прогулятися з ним, відповідав:
– Іди, я зайнятий.
Якщо не питала, увечері помічав, що вона тепер постійно десь ходить.
Гроші в них поки були, голодувати не доводилося. І саме це Сергія й мучило: без його заробітку можна було обійтися.
– Він же добре працює з деревом, – сказала Марина. – Пам’ятаєш нашу шафу на балконі? Сам зробив.
– Пам’ятаю. Гарна.
– Замов у нього ті підставки, які ти хотіла. Я сплачу перше замовлення.
Ольга все ж погодилася.
– Гаразд. Тільки якщо він прямо спитає, брехати я не стану.
Марина помовчала.
– Постарайся, щоб не спитав.
Вдома Сергій зустрів її в коридорі.
– Де була?
– У квітковому.
Він глянув на її порожні руки.
– Квіти закінчилися?
Марина знімала чоботи, намагаючись не поспішати.
– Таня просила дізнатися, чи не візьмешся ти зробити підставки. Дерев’яні. Їй треба під квіти.
– Чому саме я?
– Я показала нашу шафу на фото.
– Мало що ти там показувала.
Він пішов на кухню, але за хвилину повернувся.
– Які саме підставки?
Марина дістала телефон. Ольга наперед вислала кілька фото: східчасті полички, вузькі столики, невисокі лавки під важкі горщики. Сергій перегорнув знімки, збільшив один.
– Тут кріплення слабке. Таке зачепиш — усе на підлогу злетить.
– Скажи їй.
– А розміри де?
– Не знаю. Зайди, поміряй.
Він повернув їй телефон.
– У мене й своїх справ вистачає.
Наступного дня Марина повернулася з роботи й почула з кімнати:
– Вона що, туди дерева збирається ставити?
Сергій сидів за столом. Перед ним лежав картатий аркуш із кресленням.
– Хто?
– Твоя Таня. Горщик у неї — удвох піднімати. І все хоче легке, повітряне. Щоб комусь на голову не впало?
Марина відвернулася, ховаючи усмішку, і пішла ставити чайник.
…Робота зайняла майже два тижні.
Сергій звільнив частину балкона, домовився зі знайомим про інструмент, двічі їздив по матеріал.
У передпокої з’явилися дошки з лісовим запахом. На темних штанах лишалася світла тирса. Він сердився, коли Марина пропонувала допомогти.
– Не чіпай, там ще не висохло.
Зате за вечерею розповідав, чому не можна робити ніжки такими тонкими, як на картинці, і як краще розставити полички, щоб квіти не затіняли одна одну.
Марина слухала, хоч половини не розуміла.
Вперше за кілька місяців він заснув увечері в кріслі — не від нудьги, а від утоми.
Голова схилилася набік, на колінах лежав олівець. Марина обережно витягла його з пальців і накрила чоловіка пледом. Усе складалося.
Вона навіть дістала з шафи свій старий блокнот. На перших сторінках були замальовки: вікна, чашки, листя, Сергій із газетою.
Колись Марина ходила в художню студію, потім заняття змінилися підробітком, хворобами батьків, онуками. Фарби давно довелося викинути.
Вона перегорнула блокнот і поклала назад.
Поки що не до того.
Підставки відвозили в суботу. Ольга прислала невелике авто, сама приїхала допомогти.
– Яка краса, – сказала вона ще з порога.
Сергій насупився.
– Спершу поставте. Потім уже оцінюйте.
Він повернувся з магазину надвечір. Марина вже приготувала вечерю й чекала на розповідь.
– Ну?
– Поставили.
– Сподобалося?
– Нормально.
Він помив руки й сів до столу.
– Маринко, а давно ви з Ольгою дружите?
У неї завмерла рука з ополоником.
– Років сім. А що?
– Та так, – Сергій узяв хліб. Більше того вечора про підставки не говорив.
За тиждень зателефонувала жінка з перукарні, що була поруч із квітковим.
Їй потрібен був тонкий стелаж для рушників. Сергій довго уточнював, де він стоятиме, потім записав адресу.
– То Таня порадила? – недбало спитала Марина.
– Побачила в неї, спитала.
– Добре.
– Що добре?
– Що робота є.
Він подивився на дружину, і їй раптом здалося, що погляд у нього зовсім не такий, як раніше. Не похмурий і не розгублений, а уважний. Наче він чекав, що вона ще щось скаже. Марина зайнялася посудом.
Після стелажа було ще два невеликі замовлення. Потім десять днів нічого. Сергій знову почав довго сидіти з телефоном, але тепер показував Марині фото різних з’єднань, сперечався з невидимими майстрами й одного разу вголос назвав когось “криворуким”.
Вона не втрималася:
– Ну от. Повертаєшся.
– Куди? – він підвів очі.
– Із поганого настрою.
– А ти, значить, у нас усе помічаєш.
Він сказав це спокійно, але Марина відчула, як у грудях похололо.
Увечері Марина набрала номер подруги.
– Оль, він тоді тебе не питав…
– Питав.
Марина сіла на край ліжка.
– І ти сказала?
– Марин, я тебе попереджала.
За стіною працював телевізор. Сергій дивився якийсь старий фільм. Звідти долинали голоси й сміх.
– Коли? – спитала Марина.
– Коли підставки привіз.
Півтора місяця тому. Вона заплющила очі.
– І мовчить?
– Як бачиш.
Телевізор вона вимкнула сама. Сергій відірвався від екрана.
– Уже фінал.
– Я знаю, чим закінчиться.
– Я теж. Тому й дивлюся.
Марина сіла навпроти.
– Ти знаєш про гроші.
Він глянув на пульт у її руці, потім на неї.
– Знаю.
– Давно хотів щось непристойне сказати?
– Спершу хотів. Одразу.
– Чому не сказав?
Він провів долонею по підлокітнику.
– Боявся зайвого наговорити.
Марина поклала пульт на стіл. Тепер уся її ретельно продумана схема виглядала інакше. Конверт у квітковому, фото, удаване здивування. Вона згадала, як раділа біля плити, поки чоловік бурчав над кресленням.
– Я хотіла допомогти.
– Я зрозумів.
– Ти не хотів нічого робити. Я вже не знала…
– Знаю, Маринко, – сказав він без роздратування, і вона зовсім розгубилася.
– Ти сердишся?
– Сердився. Привіз підставки, бачу — Ольга задоволена. Кажу їй: зроблю вам у подарунок ще й поличку. А вона мені: ви й так мені багато подарували. Більше не можу взяти.
Марина опустила голову.
– Вона сказала, що ти їй усе замовлення оплатила. Своїми. Із грошей на відпустку, – додав Сергій.
– Ми ж нікуди не збиралися.
– Оце ти дарма.
Він підвівся, пройшов до вікна, повернувся.
– Я сидів у машині, додому не хотів їхати. Думав: дожився, дружина мені вже роботу купує.
Марина мовчала.
– Потім глянув на вітрину. Вона вже квіти розставляла. На моїх полицях. Люди заходили, дивилися. А я ж до цього пів року нічого такого не зробив, щоб стати, відійти й сказати: ось, готово.
Він сів поруч.
– Підставки їй справді були потрібні. Я в неї спитав. Вона навіть старі показала. Одна під важким горщиком тріснула.
Марина схлипнула.
– Не плач, – попросив Сергій.
Вона витерла щоку.
– Це все одно було нечесно. По відношенню до мене. Треба було поговорити.
– Я намагалася.
– Знаю, – повторив він і цього разу сам витер очі. – Не дуже я давав тобі поговорити.
Вони посиділи мовчки. На кухні клацнув холодильник. За вікном хтось довго заводив машину.
– Не роби так більше, – сказав Сергій.
– Не буду.
– І не плати за перукарню. Там я сам узяв.
Марина подивилася на нього, не одразу зрозумівши, жартує він чи ні. Він ледь помітно всміхнувся.
Гроші за перші підставки Ольга повернула за місяць.
– На виплат у вас купила, виходить, – сказала вона, віддаючи конверт. – Тепер хоч не соромно.
Замовлення траплялися, але були й порожні тижні. Одного разу довелося переробляти полицю.
Сергій неправильно записав розмір. Лаявся, перераховував витрати, знову їхав по матеріал. Зате за вечерею йому було про що розповісти.
Наприкінці квітня він попросив Марину звільнити суботу.
– Навіщо?
– Справа є.
– Яка?
– Важлива.
Марина вирішила, що доведеться допомагати з великим замовленням, і одягла старі джинси. Але зранку Сергій поклав перед нею на стіл конверт.
– Це твоє.
– Наше.
– Добре, наше. Але ти ж на відпустку відкладала.
Вона взяла конверт.
– Можна влітку на кілька днів кудись. Разом.
– Можна. Тільки спершу вийди на балкон.
Марина насторожилася.
– Що ти зробив?
Балкон вона останні дні не відчиняла: чоловік велів туди не заходити, там сушилися якісь деталі.
Тепер фіранку було відсунуто. На звільненому місці біля вікна стояв вузький стіл, зроблений точно по ширині простінка.
Світла гладенька стільниця, висувна шухлядка, полиця для паперу. Її стара настільна лампа, яку вона давно вважала зламаною, світилася.
А на столі лежав розкритий блокнот.
Сергій знайшов сторінку з його портретом — молодим, сердитим, із газетою в руках.
Марина довго стояла на порозі.
– Це мені?
– Інших художників у хаті немає.
Вона провела рукою по стільниці. Під самим краєм була невелика округла виїмка.
– Тут сучок випав, – пояснив чоловік. – Хотів замінити дошку, а потім залишив. Ти ж усе одно вічно губиш олівці. Будеш сюди класти.
Марина сіла. Стіл виявився потрібної висоти, світло падало зліва. Сергій притулився до одвірка.
– Завтра відкривається художня студія. Я глянув. Беруть дорослих, не лише дітей.
Вона обернулася.
– Ти мене записав?
– Ні. Самій доведеться.
Марина засміялася, потім знову подивилася на розкритий блокнот. Дістала з шухляди олівець і спробувала його на полях.
– Хитра ти, дружино, – сказав Сергій.
– Не завжди виходить бути хитрою.
Він уже хотів піти, але вона зупинила:
– Стій там.
– Навіщо?
– Світло добре падає.
Сергій подивився на неї, на олівець, потім засунув руки в кишені й завмер у дверях.
– Тільки ніс нормально намалюй.
Марина підтягнула до себе блокнот.
– Який є, такий і намалюю…
Ось така тепла життєва історія для вашого прочитання. Залишайте свої враження від публікації в коментарях.