Тетяна Миколаївна любила всіх своїх онуків, а їх було четверо: дві внучки й двоє онуків від двох доньок. Та допомагала з дітьми вона лише старшій, хоча любила всіх однаково.
Першу доньку Олена народила відразу після школи. У вісімнадцять років вона вийшла заміж, а Тетяна стала бабусею у сорок чотири. Її чоловік до цієї радісної події не дожив — раптово пішов із життя за чотири місяці до народження доньчиного малюка.
Через рік Олена захотіла отримати освіту. Мати тоді дуже підтримувала її: брала відпустку, мінялася змінами на роботі, аби доньці було легше. Але навчання не склалося, бо Олена знову пішла в декрет. І стало ще важче.
Молодша дочка Ганна вступила до училища, бо в інститут не пройшла, а оплатити контракт мати не могла. Гроші йшли на онуків — то на одяг, то на гуртки. Олена просила допомоги без сорому. І прохання сипалися одне за одним: дати грошей, посидіти з дітьми, погуляти з ними, забрати на вихідні.
Ганна вийшла заміж у двадцять вісім. Тоді її племінниці було вже тринадцять, а племіннику — десять. А мама й далі крутилася навколо онуків. Олена тим часом знову взялася за навчання: спершу одні курси, потім другі, треті…
Усидіти на місці вона не могла, тому курси манікюру провалила. Потім вирішила спробувати себе в організації свят, але й там нічого не вийшло.
Вона всюди запізнювалася й постійно щось забувала. Далі був інтернет — блогерка з неї також не вийшла. Потім вона пояснювала всім, що просто не було потрібного контенту.
Після цього Олена вирішила танцювати, бо з голосом у неї теж не склалося — як кажуть, ведмідь на вухо наступив. Але чоловікові це вже не підійшло. Знову з’явився інтернет, курси дизайну, та й тут була проблема: ще ж треба шукати клієнтів, а клієнти всі зайняті.
Ганна народила, коли мати вже пішла на пенсію. Одразу двох — хлопчика і дівчинку. Її чоловік жартував: «За один раз відбулися. І вдало».
— Тільки ти маму не чіпай і не надумай своїх малих на неї звалити, — одразу сказала Олена. — Вона мені допомагає. І не така вже вона молода. Та ще й працює. Няньчити твоїх дітей не буде! Я її з депресії витягла. Якби не мої діти, то…
Та Олена так і не договорила.
Тетяна приїжджала й справді допомагала, але зовсім трохи. Олена, дізнавшись, що мати збирається до сестри, тут же перехоплювала ініціативу — їй терміново була потрібна допомога.
Відмовити мама не могла, бо Олена завжди вміла переконати. Ганна ж нічого не просила — ні грошей, ні допомоги. Грошей їм вистачало, бо свекруха часто приїжджала.
Із свекрухою було простіше. Вона просто заходила у вихідний і йшла гуляти з дітьми, а Ганна тим часом могла виспатися. Часом свекруха залишалася навіть на ніч.
Час минав, діти росли. Олена стала бабусею значно раніше, ніж могла уявити. Сама народила у вісімнадцять — і дочка повторила її шлях.
У тридцять шість вона зовсім не відчувала себе бабусею, бабусею була для неї радше мати. А в Тетяни почався новий етап життя — уже з правнуками. Донька почала підкидати їй своїх онуків, мовляв, вона працює, а мати давно на пенсії.
***
Тетяна дуже втомлювалася. Вік уже давно перевалив за шістдесят, а ще й робота. Та й пенсії на онуків не вистачало.
Якось дорогою на роботу Тетяна невдало впала: перелом ноги, вивих руки. Перелом виявився складним, довелося робити операцію. Олена приїхала лише один раз, а Ганна навідувалася щодня.
— Мамо, ми сьогодні не можемо тебе забрати, у нас справи. А завтра хіба не зможуть виписати? Може, ти ще день полежиш, — сказала Олена.
— Олено, може, ти попросиш дітей? Я ж із ними сиділа. У вас є машина. Мені тільки до квартири дістатися, далі я вже сама. Усього пів години, доню.
— Мамо, ти своїм переломом перевернула моє спокійне життя! Хто забере моїх онуків із садка? А танці Лізи? Нам тепер роботу кидати?
— А я манікюр не встигаю зробити, доведеться скасувати. Ти нас підвела! Я до тебе їздити не зможу, тепер усе лягло на нас. Ти ж сама мала б розуміти, часу немає. Усе на мені!
— Розумію…
***
— Ганнусю, доню. Мене сьогодні виписують. Олена приїхати не може.
— Мамо, на котру годину? Я зараз візьму таксі й приїду. У Тараса машина в ремонті. Я тобі там продукти купила, усе в холодильнику. Готова їжа в контейнерах. Ми щодня приїжджатимемо.
— А як діти?
— У нас самостійні діти, давно самостійні. Ніхто з нас не звик розраховувати на чужу допомогу. Спочатку було важко, але ми навчилися. Не хвилюйся. Може, до нас поїдеш?
— Ні, вдома мені звичніше. З рукою вже все гаразд, а з рештою впораюся.
Олена майже не приїжджала, постійно скаржилася телефоном на нестачу часу й звинувачувала матір у всьому, що сталося.
Ганна ж приїжджала щодня. Допомагала прибирати, привозила продукти. Навідувалися й її діти, тобто онуки Тетяни, теж часто забігали.
Так минуло два місяці. Олена все питала, коли мати знову зможе допомагати з дітьми.
— Усе, Олено, з правнуками тепер справляйтеся самі. Мені важко, нога тепер часто болить, та й зайвих грошей у мене немає. Довелося кинути роботу.
— Мамо! Ти взагалі як це собі уявляєш?
— Отак і уявляю. Я довго думала, поки сиділа сама, без твоїх онуків, моїх правнуків. Я була вам потрібна, поки була зручною. А коли вже не змогла, ви навіть не приїжджали до мене!
— Ти тільки й питала, коли я знову зможу допомагати з дітьми. Ти жодного разу не спитала, як моє здоров’я. Діти Ганни самостійні, самі приходили й допомагали. Ганна щодня приїжджала. А я так мало допомагала їй з дітьми.
— Мамо, я ж усе робила для тебе! Я тебе дітьми з депресії витягла!
— З якої ще?
— Після смерті тата в тебе була депресія.
— Не було в мене ніякої депресії. Я давно змирилася, ще тоді, коли він був живий. Доглядати тяжко хвору людину — не просто, ті п’ять років були нелегкі. Депресії не було.
— Так, я його любила, але прийняла неминуче. Він відмучився, тепер у нього вже нічого не болить. Так кажуть у таких випадках. У мене були ви. Справляйся сама, доню. Зараз допомога потрібна мені. Допоможеш?
— Яким чином? Ти все на мене звалили!
— Дякую, доню. А Ганну я не прошу — вони й так самі допомагають.
Ганна й далі допомагає, а Олена дзвонить лише зрідка.
А Тетяна Миколаївна ніяк не може зрозуміти, де помилилася. Чому так? Олені віддала себе без залишку, а коли допомога знадобилася їй самій — та просто відмахнулася. А Ганна, яку вона колись обділила увагою й підтримкою, допомагає без жодних прохань. Як таке можливо?