Ганна вже давно навчилася виконувати цей непростий обов’язок. Дуже обережно, за порадами медсестри з поліклініки, вона міняла тітці постіль: спершу лагідно повертала Дарину Петрівну набік, скручувала старе простирадло валиком, а тоді розстеляла половину чистого.
Лише після цього допомагала тітці перевернутися на інший бік. Тут потрібні були і вправність, і велике терпіння.
— Ганнусю, іди вже додому, — тихо сказала Дарина Петрівна, коли Ганна поправляла їй подушку.
— Уже десята. Матвій чекає.
— Почекає, тітко Дарино. Зараз вам ще кашу на ранок зварю, і тоді піду.
— Ти сама хоч сьогодні щось їла, дитино?
— Їла, тітко.
Насправді Ганна майже нічого не їла. Зранку — лише ковток кави на ходу, в обід — булочка, поспіхом з’їдена в музейному буфеті. Після роботи вона одразу їхала до тітки, і на себе часу вже не лишалося.
Телефон у кишені знову затремтів — уже втретє за вечір. Це був Матвій.
«Де ти знову?»
«Я голодний, холодильник порожній».
«Ганю, скільки можна?»
Ганна важко видихнула й поклала телефон назад у кишеню. Потім пішла на кухню варити вівсянку. Здавалося, що ця щоденна рутина не закінчиться ніколи.
Коли вона вже натягувала куртку в передпокої, тітка гукнула її з кімнати. Голос був майже нечутний, але в ньому відчувалася якась важлива нотка.
— Ганно, сьогодні приходив Лев Павлович. Допоміг мені з паперами, бо я сама до нотаріуса ніяк не дійду. Заповіт оформили, йому я довіряю.
Ганна здивовано подивилася на неї.
— Які папери, тітко Дарино?
Тітка лише легенько махнула рукою.
— Потім дізнаєшся. Іди, Ганнусю. Іди до свого чоловіка.
Ганна не стала розпитувати далі. Вона була занадто виснажена. Втома давно стала її постійною супутницею.
Дарина Петрівна була старшою сестрою мами Ганни. Своїх дітей у неї ніколи не було. Ганна добре пам’ятала, як у дитинстві тітка щоліта забирала її на дачу неподалік Львова, вчила варити варення, читати по складах і вправно грати в шахи.
Сорок років Дарина Петрівна працювала головним інженером у проєктному інституті — розумна, працьовита жінка. Жила вона скромно, але охайно, в однокімнатній квартирі в одному зі спальних районів столиці. Для Ганни тітка була майже як мати.
Півтора року тому тітка Дарина занедужала. Спочатку ще могла пересуватися, згодом — лише ходила по квартирі, а потім майже зовсім перестала вставати з ліжка.
Мама Ганни давно жила в іншому місті, а її слабке серце не дозволяло їй приїжджати й допомагати. Інших родичів у тітки не було. Ганна залишилася єдиною, хто міг подбати про неї.
Тому Ганна й почала щовечора приїжджати до тітки після роботи. Вона працювала методисткою в краєзнавчому музеї, і її робочий день закінчувався о шостій. Уже о пів на сьому вона поспішала до тітки.
Щодня Ганна мила її, годувала, прала білизну, змінювала постіль, прибирала квартиру й готувала їжу на наступний день. Вдень до тітки на дві години приходила соцпрацівниця, але вона не встигала зробити всього. Додому Ганна поверталася пізно — о десятій, одинадцятій, а іноді й опівночі.
Матвію такий ритм не подобався. Він прямо висловлював своє невдоволення.
— Знову до тітки? — запитував він, коли Ганна телефонувала з роботи.
— Ганю, ну скільки можна? Це ж марна жертва. Ти що, доглядальниця? Найми когось.
— Матвію, доглядальниця коштує 20 000 гривень на місяць. У тітки пенсія лише 8 000. У нас таких грошей немає.
— Ну тоді віддай її в будинок для літніх людей. Там і догляд, і лікарі.
— Матвію…
— А що? Ти б тоді вдома була. Зі мною. Мені, між іншим, теж потрібна увага!
Матвій працював системним адміністратором у невеликій фірмі й отримував близько 25 000 гривень. Жили вони в його однокімнатній квартирі, яка дісталася йому від бабусі ще до шлюбу. Ганна платила за комунальні послуги й купувала продукти.
Та Матвій вважав, що цього замало. Він хотів, аби дружина приходила додому о сьомій, готувала вечерю, сідала поруч на диван і уважно слухала, як минув його день. Він часто скаржився, що його ніхто не цінує, що він почувається самотнім, і що для Ганни завжди хтось важливіший за нього.
Оксана Валеріївна, мати Матвія, завжди ставала на бік сина. Вона телефонувала Ганні раз на тиждень і читала нотації.
— Ганно, ти ж зовсім чоловіка занедбала! Матвій мені скаржиться. У тебе він голодний ходить, сорочки непрасовані. Що це за сім’я така?
— Оксано Валеріївно, у мене тітка хворіє. Їй більше нікому допомогти.
— Тітка, тітка… А чоловік у тебе хто? Чоловік важливіший за тітку! Ти ж за Матвія заміж виходила, а не за свою тітку.
— Я прошу вас просто трохи потерпіти. Це тимчасово, — намагалася пояснити Ганна.
— Тимчасово! — фиркала свекруха. — У тебе все завжди тимчасово.
Одного разу Ганна попросила Матвія посидіти з тіткою в суботу, лише три години. Їй треба було з’їздити до музею на позапланову виставку, яку вона вела.
— Я? З твоєю тіткою? — Матвій витріщився на неї так, ніби вона сказала щось неймовірне.
— Ти що, Ганно, з глузду з’їхала? Я що, доглядальник? Я її навіть толком не знаю.
— Матвію, ти її знаєш шість років! Ти ж був у неї на ювілеї.
— Ну був. Ну й що? Мити її я, чи що, буду? Ні вже!
Того дня Ганні довелося відпроситися з виставки.
За півтора року Матвій жодного разу не приїхав до Дарини Петрівни. Жодного разу не поцікавився, як вона почувається. І жодного разу не запропонував підвезти Ганну машиною, хоча авто в нього було. Натомість Ганна добиралася двома автобусами, витрачаючи сорок хвилин в один бік.
На день народження Матвія в листопаді зібралися його друзі та Оксана Валеріївна. Ганна накрила стіл, а о дев’ятій вечора, коли гості ще сиділи, їй подзвонила сусідка тітки.
— Ганнусю, тітка Дарина впала з ліжка. Я її підняти не можу.
Ганна схопила куртку, не вагаючись ні секунди.
— Ти куди? — Матвій підвівся з-за столу. — У мене ж день народження!
— Матвію, тітка впала. Я швидко.
Вона повернулася о першій ночі. Гості вже розійшлися, Матвій спав. Вранці подзвонила свекруха, і в її голосі чулася неприхована злість.
— Ганно. Що це було? Ти покинула чоловіка на день народження? При гостях? Мені Матвій усе розповів. Яка ганьба!
Ганна нічого не відповіла. У неї просто не було сил щось пояснювати чи виправдовуватись.
Дарина Петрівна бачила все. Бачила, як Ганна ледь тримається на ногах від утоми, як засинає просто сидячи поруч, поки тітка повільно їсть кашу.
Кожен телефонний дзвінок від чоловіка змушував її здригатися, і Дарина Петрівна це помічала. Одного лютневого дня, коли Ганна сиділа біля її ліжка, тітка взяла її за руку.
— Ганнусю, хочу тобі дещо сказати. Я залишу тобі все. Усе, що маю.
— Тітко Дарино, не треба про це. Я ж не через це поруч.
— Знаю, що не через це. Тому й залишу, — тихо сказала тітка, дивлячись на племінницю.
Ганна тоді не надала її словам особливого значення. Вона знала, що кілька років тому тітка Дарина продала свою стару дачу, але була певна: усі гроші давно пішли на щоденні потреби й лікування.
Зрештою, що там було лишати? Тітка мала лише скромну пенсію у 8 000 гривень, муніципальну однокімнатну квартиру та старий шаховий набір.
Дарини Петрівни не стало в середині березня.
За два тижні Ганні подзвонили з нотаріальної контори й запросили на зустріч. Жінка-нотаріус, поважна пані в окулярах, дістала з папки заповіт. Її слова прозвучали як грім серед ясного неба:
— Дарина Петрівна залишила все своє майно вам. Грошові вклади у двох банках. Загальна сума — два мільйони сімсот тисяч гривень.
Ганна сиділа на стільці, не в змозі осягнути почуте.
— Звідки такі гроші? — тільки й змогла вона вимовити.
— Наскільки мені відомо, ваша тітка три роки тому продала будинок за містом. Ділянка там сильно зросла в ціні, і угода принесла мільйон сімсот тисяч гривень. Решта — її заощадження за багато років. Заповіт складено та посвідчено ще в лютому.
Ганна вийшла з нотаріальної контори й довго стояла на ґанку. Два мільйони сімсот тисяч гривень! Вона ніколи в житті не тримала в руках таких грошей.
Але радості не було — жодної. Було тільки спустошення. Ці мільйони не могли повернути тітку Дарину. Не могли повернути її затишну дачу, де колись варили варення, вечірні шахові партії, її дзвінкий сміх, її лагідне «Ганнусю, йди додому». Ганна стояла на ґанку, стискаючи в руках копію заповіту, й плакала.
Матвію вона нічого не сказала.
Це не було ні таємницею, ні обманом. Ганна просто не могла. Їй хотілося хоча б кілька днів побути наодинці зі своїм горем. Без розмов про гроші, без підрахунків, на що їх витратити.
Без Матвія, який, вона знала, одразу почне будувати плани: нова машина, ремонт, поїздка до Туреччини. Ганні потрібна була тиша. Вона збиралася розповісти йому сама — за тиждень-два, коли трохи оговтається.
Через тиждень, у суботу, об одинадцятій ранку в двері подзвонили.
Матвій пішов відчиняти. Ганна була на кухні й мила посуд після сніданку. Вона почула голос свекрухи та ще якийсь незнайомий чоловічий голос.
— Мамо, чому без дзвінка? — здивувався Матвій. — Проходьте.
Ганна витерла руки рушником і вийшла в передпокій.
На порозі стояла Оксана Валеріївна у святковому пальті, з сумкою через плече. Поруч із нею — чоловік років сорока п’яти в сірому костюмі, з шкіряною папкою в руках.
— Здрастуй, Ганно, — сказала свекруха.
— Це Віктор Сергійович. Нотаріус. Нам треба серйозно поговорити.
Ганна зовсім не розуміла, що відбувається.
— Про що, Оксано Валеріївно?
— Про спадщину, Ганно. Про ті два мільйони сімсот тисяч гривень.
Ганна зблідла. Подивилася на Матвія. Чоловік дивився на неї округлими очима.
— Які два мільйони? — запитав він. — Мамо, про що ти?
— А ти не знаєш? Дружина тобі не сказала? — Оксана Валеріївна міцно стулила губи.
— Ось так, Матвію. Твоя дружина отримала від тітки майже три мільйони гривень і тобі навіть словом не обмовилася. Мені Лев Павлович розповів. Ми з ним на заводі двадцять років разом працювали. Він живе в одному під’їзді з її тіткою. Допомагав їй з документами. Зустрів мене в магазині, уявляєш. Каже: пощастило вашій невістці.
Матвій обернувся до дружини.
— Ганю, це правда?
— Правда, Матвію. Я збиралася тобі розповісти.
— Збиралася, — фиркнула свекруха. — Уже цілий тиждень збиралася.
Матвій якийсь час мовчав. Потім відступив до стіни, пропускаючи матір до кімнати.
— Мамо, проходьте. Сідайте. Вікторе Сергійовичу, ви теж.
Він сам підсунув матері стілець до столу, допоміг їй зняти пальто. Ганна стояла в дверях і дивилася, як чоловік догоджає свекрусі. Він не спитав у неї, чи хоче вона цієї розмови. Не сказав матері, що треба було спочатку подзвонити. Просто підсунув стілець.
Оксана Валеріївна сіла. Віктор Сергійович залишився стояти біля вікна, тримаючи папку перед собою.
— Отже, так, Ганно, — почала свекруха.
— Я вважаю, що ці гроші — сімейні. Ти дружина мого сина. Ви сім’я. Отже, і спадщина сімейна. Я хочу, щоб ти виділила мені частину. Як сімейну долю. Дев’ятсот тисяч гривень. Це буде справедливо. Решта залишається вам із Матвієм.
Вона дістала із сумки надрукований аркуш і простягнула його Ганні через стіл.
— Це проєкт угоди. Я вимагаю свою сімейну частку, Ганно!
Ганна не взяла папір. Вона дивилася на чоловіка.
Матвій стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях. Ганна чекала. Ну хоч би одного слова.
«Мамо, це спадщина Гані, до чого тут ти».
«Мамо, ти при своєму розумі?» Хоч щось.
Матвій похмуро глянув на неї.
— Ганю, не ганьби нас. При сторонній людині. Підпиши, та й усе.
У Ганни перехопило подих. Це було ще гірше, ніж вимога свекрухи. Гірше, ніж дев’ятсот тисяч, гірше, ніж нотаріус у їхній квартирі. Матвій сказав «нас».
Він, свекруха, уся їхня родина. А тітка Дарина до цієї родини ніколи не належала. Півтора року ніхто з них навіть не згадував, що вона існує. А тепер вони називали її гроші сімейними.
Ганна раптом згадала все. Вечори, коли вона мила тітку, а Матвій у цей час писав повідомлення: «Де ти знову?». Свій же день народження, коли їй довелося мчати до тітки, яка впала з ліжка, а свекруха вже зранку телефонувала з докорами, що це сором.
Суботу, коли він відмовився допомогти зі словами: «Я що, доглядальник?». Її півтора року життя, наповнені фразами: «марна жертва», «віддай її в будинок для літніх людей», «чоловік важливіший за тітку». Жодного дзвінка від них, жодної допомоги, жодного запитання: «Як вона?».
А тепер, тільки-но почувши про мільйони, вони раптом заговорили про сім’ю.
Біля вікна тихо кашлянув Віктор Сергійович, нотаріус. Наче намагався нагадати про себе.
— Перепрошую. Оксано Валеріївно, мені здається, тут якесь непорозуміння. Ви ж телефоном казали, що питання вже узгоджене, що невістка сама хоче поділитися. Саме тому я й приїхав — з’ясувати її волю та оформити документи.
— Ну так вона й хоче! Зараз усе підпише! — упевнено сказала свекруха.
— Зачекайте, будь ласка, — нотаріус поставив папку на підвіконня. — Ганно… вибачте, по батькові?
— Миколаївна.
— Ганно Миколаївно. Я мушу вам пояснити. Спадщина, отримана одним із подружжя, є його особистою власністю. Вона не спільна. Ні ваш чоловік, ні тим більше його мати не мають на ці гроші жодних прав. Дарування можливе лише добровільно. Якщо ви не хочете нічого дарувати, ніхто не може вас змусити.
Оксана Валеріївна миттю почервоніла від злості.
— Та це ж просто формальності!
— Це закон, Оксано Валеріївно, — спокійно відповів нотаріус.
Свекруха різко повернулася до Ганни. Її голос став пронизливим.
— Ну і що? Ти ж розумієш, що це нечесно! Два мільйони сімсот тисяч! Одній тобі! А як же родина? Матвій — твій чоловік! Ти що, знову розповідатимеш, як тобі було важко з тіткою? Як ти переживаєш? Це ж дуже зручне виправдання, Ганно. Дуже зручне. Щоб ні з ким не ділитися.
— Мама має рацію, Ганю, — долинуло від стіни.
— Ти зараз прикриваєшся горем. А родина має ділитися.
Ганна довго мовчала, ніби збирала докупи всі свої думки й образи. Потім заговорила. Тихо, але дуже рівно, з несподіваною для себе твердістю.
— Де ви були, Оксано Валеріївно? Матвію? Де ви були півтора року? Коли я щовечора їздила до тітки на двох автобусах? Коли мила її, годувала, міняла білизну? Коли вона впала з ліжка у твій день народження, Матвію? Де була ваша сімейна турбота? Ваша сімейна допомога? Ти хоч раз приїхав? Хоч раз підвіз мене? Хоч раз поцікавився, як вона?
Матвій стояв, опустивши очі в підлогу, і мовчав. Він не знаходив що сказати.
— Оксано Валеріївно, — Ганна повернулася до свекрухи.
— Ви дзвонили мені щотижня. Казали, що я погана дружина. Що тітка неважлива. Що чоловік важливіший. Хоч раз ви запитали, як здоров’я Дарини Петрівни?
Свекруха відкрила рота, але так і не вимовила жодного слова, одразу ж його закривши.
— Я сама за нею доглядала. Сама. А тепер ви називаєте її гроші сімейними. Де ви були, коли їй потрібна була сім’я?
Ніхто не відповів. У кімнаті повисла напружена тиша, яку порушував тільки розмірений цокіт настінного годинника.
Ганна підійшла до дверей і відчинила їх. Погляд у неї був спокійний, але твердий.
— Оксано Валеріївно. Вікторе Сергійовичу. Будь ласка, йдіть.
— Ти мене виганяєш? — свекруха різко підвелася. — Матвію!
— Мамо, — Матвій розгублено подивився на дружину, не розуміючи, як реагувати.
Віктор Сергійович першим узяв свою папку й пішов до виходу. На порозі він зупинився.
— Ганно Миколаївно, пробачте мені. Мене ввели в оману. Якби я знав усю правду, то ніколи б не прийшов. Прийміть мої співчуття.
— Дякую, Вікторе Сергійовичу.
Оксана Валеріївна вийшла слідом, поспіхом натягуючи пальто. На сходовому майданчику вона обернулася. В її очах блиснула лють.
— Ти ще пошкодуєш, Ганно. Запам’ятай мої слова.
Ганна мовчки зачинила двері.
Матвій стояв посеред кімнати. Він не пішов за матір’ю. Залишився.
— Ганю. Ну добре. Ну мама перегнула. Дев’ятсот тисяч — це, звісно, забагато. Але давай хоча б триста тисяч їй віддамо? Ну щоб не ображалася. Із двох мільйонів семисот тисяч. Тобі шкода, чи що?
Ганна дивилася на чоловіка. Він торгувався. Стояв посеред кімнати, де щойно її звинуватили в жадібності, і торгувався. Дев’ятсот тисяч, ну хоча б триста тисяч. Ніби на базарі.
— Ні, Матвію.
— Чому?
— Тому що це тітчині гроші. Вона залишила їх мені, бо я була поруч. А тебе не було. І твоєї мами не було. Я не збираюся торгуватися тітчиними грошима.
— Ганю, ну ти що? Мама образиться.
— Нехай.
Він роздратовано пішов у ванну й голосно грюкнув дверима.
Тієї ночі Ганна не спала. Вона лежала на краю ліжка й дивилася в темряву. Матвій спав поруч, відвернувшись. Вона думала про те, що чоловік жодного разу за весь день не запитав, як вона почувається. Як пережила втрату тітки. Жодного разу. Лише про два мільйони сімсот тисяч. Лише про те, щоб «віддати мамі».
Вранці вона подала заяву на розлучення через Дію.
Матвій дізнався про це ввечері, коли йому прийшло сповіщення.
— Ти що робиш? Ти через гроші сім’ю руйнуєш? Через мамине прохання?
— Ні, Матвію. Не через гроші.
— А через що тоді?
— Через те, що тебе не було поруч. Півтора року. І вчора теж.
Спершу Матвій обурювався й намагався її переконати, але за кілька днів таки підтвердив заяву.
За два дні подзвонила Оксана Валеріївна. Її голос був холодний і злий.
— Ганно. Якщо вже так, я вимагаю повернути весільні витрати. Я ж оплачувала ваше весілля. Ресторан, твоє плаття, фотограф. Дев’яносто тисяч гривень. Ти тепер багата, тобі це неважко.
— Оксано Валеріївно, весілля ви дарували сину. Це був ваш подарунок. Подарунки не повертають.
— Та ти ж…
Ганна спокійно поклала слухавку, не давши свекрусі договорити.
Через тиждень вона знайшла собі нову квартиру. Однокімнатну, у старому цегляному будинку, лише за три зупинки від музею. Вісім тисяч гривень на місяць. Господиня, літня вчителька, довго розпитувала її про роботу, а наприкінці сказала, що музейні працівники — найкращі мешканці: тихі й порядні.
Ганна зібрала речі за один день. Одяг, улюблені книжки, важливі документи — усе вмістилося в кілька коробок. Матвій сидів на дивані, мовчки спостерігаючи за її метушнею, і навіть не поворухнувся, щоб допомогти.
— Ще пошкодуєш, — кинув він услід, коли Ганна виносила останню коробку з їхньої колишньої квартири.
Вона нічого не відповіла. Лише поклала ключі на маленьку тумбочку біля дверей і тихо зачинила їх за собою.
Того ж вечора Ганна заблокувала номери Матвія та його матері, Оксани Валеріївни. Більше вона не хотіла чути цих людей у своєму житті.
За місяць їхній шлюб офіційно розірвали в ДРАЦСі. Матвій з’явився, швидко підписав папери, не піднімаючи на Ганну очей, і одразу пішов. Жодних майнових суперечок не виникло: на тітчину спадщину він не мав права, а квартира бабусі залишалася його приватною власністю.
На початку червня Ганна поїхала до старого двору, де жила тітка Дарина. Її квартира вже повернулася місту, і тепер там мешкали нові орендарі. Ганні ж просто хотілося присісти на лавці біля під’їзду, там, де тітка так любила проводити літні вечори.
На тій самій лавці сидів Лев Павлович. Сивий, худий, у простій картатій сорочці, він задумливо дивився на шахівницю перед собою.
Побачивши Ганну, він одразу підвівся й привітно кивнув.
— Ганнусю, доброго дня.
— Доброго дня, Леве Павловичу, — відповіла Ганна.
Чоловік замовк, нервово крутячи ґудзик на сорочці, наче підбирав правильні слова.
— Ганнусю, ви вже пробачте мене, старого, — нарешті сказав він.
— Це ж я Оксані Валеріївні про все розбовтав. Зустрів її випадково в магазині, подумав, що вона зрадіє за вас. Не подумав тоді. Тітка Дарина, світла їй пам’ять, за таке точно голову б мені відкрутила.
— Нічого, Леве Павловичу, — Ганна похитала головою й усміхнулася.
— Ви нічого не зіпсували. Усе, що змінилося, змінилося на краще.
Він лише кивнув, ніби з полегшенням.
Потім засунув руку в нагрудну кишеню сорочки й обережно дістав звідти конверт, складений учетверо.
— Тримайте, Ганнусю. Це мені тітка Дарина залишила, — сказав Лев Павлович, передаючи їй конверт. — Казала: «Віддаси Ганнусі, коли все вляжеться». Я все чекав, коли ви нарешті прийдете.
Ганна тремтячими руками розгорнула конверт. Усередині був лише один аркуш, списаний знайомим почерком тітки — уже нерівним, ослабленим хворобою.
«Ганнусю. Це не плата за те, що ти була зі мною. За таке не платять. Це, щоб ти могла вибирати. Сама. Ні на кого не озираючись. Твоя тітка Даринка.»
Ганна довго тримала цей лист у руках, ніби намагаючись увібрати кожне слово й кожне почуття. Потім обережно склала його, як найціннішу річ, і поклала до сумки.
— Леве Павловичу, — порушила тишу Ганна, дивлячись на шахівницю. — Ви ж із тіткою Дариною, мабуть, грали в шахи?
— Щосуботи, — усміхнувся він. — Сорок років поспіль. І знаєте, вона майже завжди мене обігрувала.
— Навчіть мене? Тітка Дарина колись учила мене в дитинстві, але я вже майже все забула.
Лев Павлович подивився на Ганну, потім перевів погляд на шахівницю. Без зайвих слів він сів на лавку й підсунув до неї білі фігури.
— Сідайте, Ганнусю, — запросив він. — Білі починають.
Ганна сіла. Зробила свій перший хід — пересунула пішака на дві клітинки вперед. Лев Павлович ледь помітно похитав головою і всміхнувся так само, як колись усміхалася тітка Дарина, дивлячись на хід восьмирічної Ганни.
— Ну, припустимо, — сказав він, роблячи свій хід.